Глава 1: Падіння

…Капсула входить в атмосферу. Арін зціплює зуби, не в силах відвести думки від нього.
«Якщо він дійсно тут — а сканери підтвердили — тоді я не маю права померти при посадці.»
Аурекс.
Колись вони служили разом. Один загін. Одна форма. Але той вибрав інший шлях — ідеї хаосу замість порядку. Аурекс був блискучим — стратегом, маніпулятором, бійцем. І монстром.
Арін власноруч передав його на ізоляцію. Думав, що це кінець.
Але тепер…
«Ти втік, убив охорону… І ти тут. У цьому світі. Серед темряви, що живиться людським страхом. Це місце створене для тебе.»

Темрява.
Капсула входить в атмосферу невідомої планети — оболонка тріщить, як шкаралупа. Арін притиснутий до крісла силою перевантаження. Інтерфейс блимає червоним:
ПОШКОДЖЕННЯ КРИТИЧНЕ. ЗВ’ЯЗОК ВТРАТЕНО.
— Чорт… — стискає зуби Арін. — Тримайся, тільки не зараз…
Вибух. Світло. Порожнеча.

Він отямився, лежачи на землі серед уламків. Повітря гірчило димом. У грудях — тупий біль. Ліве плече не рухається. Тканини костюма розірвані, а більшість приладів або розплавились, або мовчать.
«Живий…»
«Флот не відповідає…»
«Я тут сам.»
Він повільно підвівся, затиснув рану, відламав виступаючий шматок обшивки — той, де ще залишився уламок енергоосередка. З нього можна буде витягти живлення. Якщо виживе.
Сканер — частково активний. Живлення стрибає, локалізація обмежена. Атмосфера дихаєма. Біологічна активність — висока. Ознак космічного рівня розвитку — немає.
«Я прибув у феодальне середовище… Втікачі десь тут. І вже почали змінювати хід історії.»

Він ішов довго, насилу. Ліс виявився густим і диким. Гілки рвали одяг, болото всмоктувало чоботи. Над головою — небо, повне хмар, і чужі зорі. У нічному повітрі — щось первісне, тривожне. Ніщо тут не нагадувало дім.
Вранці він дістався краю селища. Кам’яні стіни. Люди в лахмітті. Пильні погляди. Примітивна архітектура. Його прийняли за мандрівника, ще одного жебрака. Його стан не викликав підозри — лише відразу.
Він вивчив кілька фраз місцевої мови через перекладач. Спотворено, але зрозуміло. Арін спостерігав, аналізував. Йому потрібно було розвідати: хто тут керує? які сили правлять? чи залишили втікачі сліди?
І тоді — тріск. Крик.
— Йома! Вона тут!
Паніка охопила ринок. Люди розбіглись, як птахи з поля. Арін побачив істоту — ту, яку місцеві називали Йомою. Її форма змінювалась, шкіра пульсувала, очі світилися голодом. Вона рушила просто до нього.
«Досить. Це перший контакт. Я можу…»
Рука тягнеться до зброї. Але там — нічого. Енергоклинок розбитий. Тільки уламок у рукаві. Страх стискає груди. Йома вже поруч. Її подих — тухлий. Її рот — повен іклів.
…І тоді вона зупиняється.
Тиша.
Блискавичний рух — і лезо розтинає Йому навпіл.
Рев. Фонтан густої, неприродно фіолетової крові. Йома здригається, ще кілька секунд рипить і дриґається, перш ніж важко падає на землю. Тіло не зникає. Воно лишається — покручене, майже людське, але з хижими щелепами й тьмяними очима, що вже не бачать.
Кров стікає тротуаром. Смердить залізом і чимось іншим — не земним.
Арін лежить на землі. Над ним — жінка з величезним мечем. Її обличчя незворушне, погляд спокійний, але пронизливий. Він відчуває — вона бачить більше, ніж показує.
— Ти не місцевий, — каже вона. Без запитань. Без сумніву.
— Я… — намагається відповісти Арін, але голос ламається. Він відчуває слабкість. Неповноцінність. Він, колишній оперативник Зовнішньої Гілки Контролю, — безсилий перед примітивним, майже середньовічним світом.
Вона не чекає відповіді.
— Не втручайся. Ти не з тих, хто витримає.
Повертається і йде, лишаючи його серед натовпу, що знову виходить з укриттів. Але замість подяки — ворожість. Ніхто не простягає руки. Ніхто не питає, чи він поранений. Його погляд затримується на трупі Йоми, на клейморці, що зникає за рогом, і на власному тремтячому кулаці.
…Арін затримує погляд на трупі Йоми, і, згадавши її жорстокість, раптом ловить себе на думці:
«Він би не став тікати. Він би захотів керувати цим жахом. Аурекс ніколи не шукає укриття — тільки сцени.»
Увечері, коли сканер блимає та виявляє сигнал…
ЙМОВІРНІСТЬ: 89% — ОБ’ЄКТ «ВТІКАЧ-02»
…Арін напружується.
«Це може бути він. Будь-хто інший — і я впораюсь. Але якщо це Аурекс…»
Крик із лісу вириває його зі спогадів. Але в душі вже звучить інший голос. Старий, холодний, насмішкуватий:
«Ми ще не закінчили, Аріне. І цього разу я граю за правилами цього світу…»