Фанфіки українською мовою

    Експеримент: примирення

    Написано у дуеті, разом із моєю подругою, Коханка (це псевдонім, якщо що)

    ***

    У лісі стояла ідеальна тиша. У Шепчушому Лісі, що був на сході від міста вітрів та волі Мондштадта. Північніше ж знаходилось Озеро Зорепадів. І ось десь вглибині цьогу лісу донедавна все було спокійним. Навіть хілічурли спали, ті що були вглибині лісу та на його підступах. І от саме на підступі раптом з’явився маг безодні. Білий, немов сніг, маска його була темно-синього кольору, а очі – блакитні, немов безхмарне небо. Тримаючи шест в руках, він розбудив хілічурлів, що спали. Ті вже збирались на нього накинутись. Але маг безодні почав щось бубніти собі під ніс, хіхікати, ніби викликаючи якесь заклинання. І тут хілічурли зупинились перед ним, постояли біля нього, подивились на те як він смішно рухався та щось дедалі бубнів собі нерозбірливо під ніс. І рано чи пізно хілічурли теж приєднались до нього, рикаючи, танцюючи та махаючи руками.

    Але раптом маг безодні зупинився. Він помітив як блондинка у білому вбранні наближалась до них. Він побачив як вона виймала меч з-за спини й дедалі спокійно та впевнено крокувала вперед.

    Проте однієї миті, дівчина різко стрибнула вперед та горизонтальним махом меча поранила одразу кількох хілічурлів разом із магом безодні. І тут останній почав перестрибувати на місці з однієї ноги на іншу, махаючи руками та щось знову бубонячи собі під ніс. Навколо нього почали з’являтись та кружляти, немов у повільному танці, невеличкі глиби льоду. Дівчину це ніяк не налякало. Вона лише випрямила свою долоню, а потім пролунав чи-то гуркіт, чи-то вибух. Але як би там не було, мага безодні відкинуло назад. Дівчина почала знову крокувати, як тут на неї з-за спини накинулись ті самі хілічурли. Вона лише здійнялась у повітрі і випрямивши руку крикнула:

    “З вітерцем!”

    Невеличкий ураган кольору морської хвилі уніс за собою всіх тих хілічурлів, котрі підняли руку на ту блондинку. Сама ж дівчина продовжила крокувати вперед, до мага безодні, котрий чухаючи потилицю, оговтувався від падіння.

    “Кажи, нечисть, що надумав на цей раз?”,-запитала вона, підносячи край леза свого метвлевого клинка до горла мага безодні.

    Він не відповідав їй. Він просто мовчки хитався, сидячи на своїй сідниці. Дівчина розсердилася. Вона пнула його ногою у живот і знову підносячи меч до його горла повторила:

    – Що ти задумав? Кажи, якщо жити хочеш?

    – Хех.. Наївні люди – нарешті сказав маг безодні – Я тобі нічого не скажу.

    Блондинка видихнула та підняла свій меч за потилицю. Після замаху, вона різко та швидко опустила його вниз, відрубавши голову магу безодні.

    Його тіло, як і сама голова, швидко перетворилося на чорний попіл та зникло. Це норма, коли таке трапляється з тілами мертвих монстрів. І це дівчина знала. Проте на місці де щойно був попіл, дещо таки лишилось.

    Блондинка присіла та підняла з землі дещо. Це був пергамент на якому щось було чи-то замальовано, чи-то написано щось. Вона не знала, що саме це було. А також там був ланцюг, звичайний металевий ланцюг, на який жінки зазвичай вішали якісь прикраси. Хоча замість прикрас цього разу на ньому був невеличкий сталевий клинок, на лезі якого була якась фіолетова речовина.

    “Що ж це таке?,- задумалась дівчина, склавши ці дві речі в карман,- Віднесу Сахарозі, може вона щось знає…”

    Блондинка сховала меч за спину. Вона спокійно почала крокувати малою вузенькою доріжкою крізь Шепчуший ліс до міста вітрів, Мондштадту…

    Дівчина вже вранці стояла на головній площі Мондштадту. Вона дісталася до самого міста ще вночі, але на площу з фонтаному вона вирушила лише вранці, після невеличкого, которотенького сну. Схоже, що вона на когось чекала, пристально дивлячись на палатку, що стояла під стіною однєї з будівель. Посередині палатки, з-поміж книжок, що валялись просто на землі, стояв алхімічний стіл. Блондинка пильно нв нього дивилась, допоки до нього не підійшла якась дівчина в окулярах та невеличкій синій шляпі на голові. Помітивши її, блондинка одразу зірвалась з місця та підбігла до неї.

    – Привіт, Сахароза – привіталась блондинка, зупинившись в парі кроків від неї.

    – Вітаю, Люмін – обернувшись мовила дівчина в окулярах. Вона не очікувала побачити тут Мандрівницю. Тому вона спочатку трохи перелякалась.

    – Я тобі дещо притягла – сказала Мандрівниця, поклавши руку в кишеню. Вона дістала звідти той самий пергамент та ціпочку з дивним кинжалом на її кінці. Віддавші його Сахарозі, вона мовила – Зможеш дізнатись, що це таке?

    – Звідтки ти це дістала? – зацікавлено спитала Сахароза пильно оглядаючи ціпочку.

    – Вчора була у Шепчушому Лісі – відповіла Люмін, упираючи руки в боки – Побила мага безодні.

    Кілька секунд Сахароза мовчки стояла та оглядала по-черзі пергамент та ціпочку. Вона намагалась щось зрозуміти, але усе було марно. Усвідомивши цей факт, вона подивилась Мандрівниці в очі та сказала:

    – Я не можу зрозуміти що саме ти мені принесла… Думаю, кращим рішенням буде віднести ці дві речі Альбедо.

    – Добре – кивнула Люмін – Я сьогодні відправляюсь до Інадзуми, тож вже коли повернусь – Розскажеш, що там ви знайшли.

    – Гаразд – погодилась Сахароза – Тоді я одразу ж відправлюсь до Альбедо

    Сахароза різко розвернулась та зайшла за ріг будинку біля якого стояла палатка. Люмін же повільним та впевненим кроком, оглядаючись навкруги, дивлячись на весінні пейзажи навколо себе, попрямувала до виходу із Мондштадта. Саме звідти і почався її шлях до Інадзуми: через схили Мондштадту, через гори Ліюе, через Море Хмар до порту Ріто в Інадзумі…

    Постукавши легенько в двері, Сахароза швидко зайшла до приміщення. Біля вікна був стіл, на якому стоялм усілякі хімічні прилади та розхідні матеріали для дослідів. Яскраве та тепле сонячне проміння освітлювало усе приміщення. Але посеред кімнати на підлозі була доволі довга тінь. Біля столу стояв парубок, на зовнішній вигляд не старший рокіі 30. Він тримав у руках невеличку дощечку, до якої був прикріпленний папірець. Не відводячи очей, він спиною стоячи до Сахарози мовив:

    – Вітаю тебе, Сахароза.

    – І Вам дня доброго, Майстре – відповіла Сахароза підходячи до столу. Вона тримала в руках ту саму ціпочку з дивним клинком та пергамент. Вона обидві знахідки, котрі їй дала нещодавно Люмін, поклала на стіл. Альбедо відвів очі та кинув свій погляд спочатку на речі, що принесла його асистентка, а потім на неї саму.

    – Що це? – спитав він тихо, взявши до рук пергамент.

    – Мені це Люмін вручила – швидко та різко відповіла Сахароза – Вона сказала, що після бійки з магом безодні, це єдині дві речі, що зостались від нього.

    Альбедо трохи задумався. Він підніс руку до підборіддя, вказівний палець поклавши при цьому на щоку. Він подумав трішки, після чого глянувши Сахарозі в очі мовив:

    – Тобто Мандрівниця хоче дізнатись що це таке? Якщо вона це принесла, сама не знаючи відповідь на це питання, очевидно, що її саму це зацікавило.

    – Ну… Так – невпевнено сказала вона, глянувши вбік – Але мені самій кортить дізнатись, що це за інструменти такі?

    – Але мене непокоїть той факт – заперечив Альбедо, прибравши руку від підборіддя – Це може бути небезпечно, бо ми не знаємо, з чим ми маємо справу.

    – Тоді давай глянемо – запропонувала дівчина, простягнувши руку вбік столу – Це наш єдиний-

    – Ні, Сахароза – відрік він різко та жорстко – Я категорично проти цього

    – Чому, Майстре? – спитала Сахароза, сховавши руки за спину.

    – Я… Боюсь, що щось погане може статись – застеріг Альбедо, поклавши дощечку з папірцем на стіл.

    – Я Вас запевняю, Майстре- – знову недоговорила вона, як її знову перебив Альбедо –

    – Я сказав ні.

    – Та годі Вам, Майстре – намагалась переконати його вона, але схоже, що він вже зірвався і в гніві прокричав:

    – Я тобі кажу ні! Скільки разів пояснювати, це може бути смертельно небезпечним! Я! НЕ! ДОЗВОЛЮ ТОБІ! ПРОВОДИТИ ЕКСПЕРИМЕНТИ! НАД ЦИМИ РЕЧАМИ!

    – Да пішов ти! – не стрималась теж Сахароза, тупнувши ногою щосили об підлогу. Альбедо сильно здивувався від почутого. Сама ж Сахароза подивилась трохи на нього і пустивши сльозу, направилась до дверей. Вона, виходячи із приміщення, гримнула дверими з усієї міці. Альбедо ж після цього дуже довго дивився на двері й довго не міг “перетравити”, що взагалі сталось…

    Сахароза повільно відчинила важкі дерев’яні двері. Вона невпевненою походкою зайшла до штабу Лицарей Фавонія. У широчезному коридорі, що не мав ані вікон, ані дверей, лише чотири двері та сходи в самому його кінці, вона направилася до першої двері, що була справа від неї. Вона легенько постукала в двері. Із бібліотеки долинув солоденький голос:

    “Проходьте”

    Сахароза відчинила двері після того як почула це. Вона зайшла до бібліотеки. Справа від неї у невеличкому закутку, вона побачила сидячу за столом Лізу, бібліотекарку, що більшість свого часу проводила саме тут. Вона, помітивши Сахарозу, легенько посміхнулась, а інша невпевнено кивнула, побачивши її. Сахароза зачинила двері за собою, ніби не звертаючи уваги на бібліотекарку, котра не спішила йти їй на зустріч.

    – Доброго дня, Пані Ліза – привіталася вона, дивлячись на те, як Ліз вставала зі столу.

    – І тобі привіт, милашко – сказала бібліотекарка, підвевшись з-за столу – Шукаєш якусь книгу?

    – Е-е, ну, взагалі то – невпевнено почала Сахароза, опустивши голову вниз – Мені потрібна Ваша порада… Я… Посварилась нещодавно з Альбедо і я не знаю, яким має бути мій наступний крок.

    Ліза трохи притихла, занурившись у роздуми. Сахароза ж мовчки стояла та чекала. Чекала й думала, що ж вона їй відповість.

    – Знаєш, крихітко – після невеличкого затишшя все ж таки мовила Ліза, накручуючи на свій палець неслухняні локони свого довгого волосся – Єдине, що я можу тобі порадити – це спробувати з ним пошукати компроміс та помиритись. Я сама не є якимось професіоналом у цьому питанні, тож багато сказати не можу. А от Люмін напевне тобі зможе сказати. Вона скоро має припливти назад із Інадзуми, тож ти поговори з нею.

    – Добре… З-зрозуміла – сказала Сахароза із ноткою розчавування у своєму голосі – Проте, спасибі Вам, Пані Ліза, за допомогу.

    – Будь ласка, крихітко – навздогін мовила бібліотекарка, в той момент як вона вже почала віддалятись від неї.

    Сахароза йшла до двері ще більш невпевненою походкою, дивлячись собі під ноги. Вона навіть не піднімаючи голова схопилась за ручку двері та спішно покинула бібліотеку…

    Сахарозі довго довелося чекати Люмін, щоб порадитись з нею. Минав день, за ним наступний, а Люмін так і не поверталась. Почала вже Сахароза думати, а чи не варто взяти ініціативу в свої руки та спробувати поговорити з Альбедо. Перед сном вона кожного разу коли заплющувала очі, згадувала його останні слова, перед тим як вони вдвох розійшлись. Їй хотілось, щоб це минуло. Їй кортіло нарешті заговорити з ним, байдуже про що: науку, погоду, мистецтво, головне було лише заговорити.

    Одного сонячного дня, десь близько тижня по тому після розмови з бібліотекаркою Лізою, стоячи біля фонтану Сахароза дивилась на палатку алхіміків, де стояв склавши руки Тімей. На секунду вона відволіклась та знову згадала Альбедо, а саме той момент, коли він тільки вперше показав їй як користуватись алхімічним верстаком.

    Раптом Сахароза відчула як хтось легенько поклав свою долоню на її праве плече. Вона перелякалась та відійшла вбік, лише після цього повернувши голову. Там вона побачила Паймон, що левітувала над лівим плечем Люмін.

    – Сахароза, ти чого це? – з невеличким подивом від її перепитала Мандрівниця.

    – О… Це ви… Вітаю – із сумом на душі мовила Сахароза, глянувши на Люмін.

    – Сахароза, щось сталось? – запитала Паймон, підлетівши ближче до неї.

    – Ні, ну тобто, так, але… – не могла зібратись вона з думками – Люмін, можна тебе потурбувати?… Лише на хвилинку…

    – Гаразд -погодилась Мандрівниця, повільно кивнувши головою – Паймон, побудь тут, добре?

    – Хм, ховаємо щось від Паймон? – запитала із крапелькою гніву у своєму голосі вона. Але Люмін та Сахароза вже віддалились від неї. Опустивши голову вниз, Паймон позіхнула та трохи знизилась відносно поверхні. А дівчата вже відійшли від неї. Вони не були у полі зору Паймон, бо зайшли за ріг, на якому був “Добрий Мисливець”

    – То що ж сталось, Сахароза? – трохи стурбоваго спитала Люмін.

    – Я… – знову почала вона невпевнено, але цього разу вона не опускала свого погляду вниз. Протягом усієї своєї розповіді Сахароза дивилась прямо в очі Мандрівниці, інколи дивлячись вліво – Посварилась нещодавно… З Альбедо. Я вже попросила поради у Пані Лізи, але єдине що вона сказала – дочекатись на твоє повернення та розпитати тебе.

    – Як давно… Ти посварилась із ним? – запитала Люмін, не відриваючи очей від неї.

    – Шість днів, три години, сімнадцять хвилин, двадцять дві секун… – недоговорила Сахароза, як її перебила Люмін, помахавши руками:

    – Гаразд, гаразд. Я зрозуміла… А ти намагалася з ним миритись?

    – Ні – відповіла Сахароза сумно позіхнувши – Навряд чи він захоче не те що б зі мною встановити контакт… Я взагалі боюсь, що він більше не буде радий моїй присутності.

    – Хм… – подумала Мандрівниця, поклавши руку на підборіддя – Все здається важче, ніж воно є… Моя порада: спробуй з ним помиритись, добре?

    – І все? – запитала із подивом Сахароза. Вога явно очікувала на більше після шести днів очікування.

    – Якщо хочеш, можеш також сходити до Ноелль – порадила Люмін, посміхнувшись – Може вона зможе тобі краще допомогти, ніж я.

    – А ти не володієш інформацією про її місцезнаходження? – мовила Сахароза із ще більшим розчаруванням у своїм голосі.

    – Ну… Вона має бути десь у штабі… Напевне – розгублено відповіла Мандрівниця, сховавши руки за спину.

    – Гаразд… – сумно мовила Сахароза, опустивши голову вниз та глибоко і ніжно видихнувши – Проте, я тобі вдячна за допомогу, Люмін.

    – Рада допомогти – із ще більшою посмішкою сказала Люмін на прощання.

    Сахароза вже віддалилася в неї. Сама ж Люмін продовжила продити по вулицях Мондштадта разом із Паймон. Остання дуже хотіла дізнатись, що ж такого Сахароза наговорила Мандрівниці? Але вона мовчала. Люмін розуміла, що це особисте, і що Паймон не варто знати про цей інцидент…

     

     

    Сахароза в спішці забігла до штабу Лицарей Фавонія. В тому ж самому коридорі вона помітила як в дальному лівому кутку стояв Кейа. А поряд із ним був Альбедо. Як тільки вона помітила свого наставника, то одразу перелякалась.

    – Привіт, Сахароза – привітався з нею капітан кавалерії Лицарей Фавонія. Вона помахала йому рукою сором’язливо. Альбедо ж взагалі не звертав уваги на присутність своєї учениці. Він дедалі стояв спиною до неї і кашлянувши, звернувся до Кейи:

    – То на чому ми призупинили нашу розмову?

    Сахароза почувши його трохи грубий та спокійний голос ще більше запанікувала. Вона набігу забігла до офісу Діючого Магістра Лицарей Фавонія, врізавшись руками об них. Проте самої Джинн там не було. На спинці стільця, позаду якого було величезне вікно, висіла темно-синя куртка із золотистими гудзиками. Натомість зліва, біля височезних книжкових полиць, Сахароза помітила юну дівчину, що чистила за допомогою ганчірочки полички. У неї було попелясте волосся та дві малинові квітки на голові, біля лівого та правого вух. Вона була одягнена в пишне чорне плаття, а на грудях висіла залізна кіраса. Фартух же був у неї на рівні поясу, а саме плаття повністю закривало коліна дівчини.

    – А, Сахароза, привіт – ніжним та добродушливим голосом привіталась вона, в той момент коли та зачинила двері.

    – Ноелль! – радісно та нервуюче водночас мовила Сахароза, підбігаючи до наймички – Я як раз шукала тебе!

    – У тебе є якась справа до мене? – з не менш добродушливою посмішкою спитала Ноелль.

    – Так… Мені потрібна твоя допомога – почала знову невпевнено бубоніти під ніс собі Сахароза, опустивши свій погляд вниз – Я нещодавно посварилась з Альбедо… І я не знаю, що мені далі робити… Я вже розпитувала Пані Лізу та Мандрівницю про поради, але обидві не змогли нічого мені порекомендувати…

    – Хм… Дай-но хвилинку мені подумати – задумано мовила Ноелль. Посмішка з її обличчя почала поступово зникати, а її рука затуляла її рота, коли вже посмішка остаточно зникла.

    – Давай почнімо з цього питання: а чи справді ти хочеш з ним продовжувати розмовляти? – через пару секунд роздумів спитала Ноелль у Сахарози.

    – Так! – трохи черезчур емоційно відповіла вона, а її щоки трози зрум’яніли.

    – Тоді спробуй з ним поговорити про цю сварку – порадила наймичка, прибравши руку від обличчя – Вибачись перед ним, може подаруй йому те, що йому більш за все подобається.

    – Добре, але… – знову невпевнено продовжила Сахароза – Наврядчи він захоче мене поговорити зі мною.

    – Я тоді сама йому скажу – різко відповіла Ноелль, взявши Сахарозу за плечі – Я скажу, що ти чекатимеш його післязавтра біля “Доброго Мисливця”… О шостій вечора, скажімо

    – Ні-ні – сором’язливо відрікла Сахароза, але Ноелль лише нахилила голову, посміхнулась та заплющивши очі відповіла:

    – Треба спробувати

    – Ну гаразд – після невеличкої паузи дкже невпенвнено відповіла Сахароза. Її щоки почервоніли трішечки, а Ноелль лише посміхнулась та мовила:

    – Супер! Я тоді цому передам все. Не забудь, завтра о шостій вечора біля “Доброго Мисливця

    Ноелль стрімко, немов ракета, вийшла із приміщення та кудись пішла. Сахароза ж ще трохи подумала, що саме вона скаже Альбедо. Вона після цього ще згадала той момент, як на неї спонтанно накричав Альбедо і її бурну відповідь на це…

    Наступного дня Альбедо вже сидів за одним із столів ресторанк “Добрий Мисливець”. Він заплющив очі та прислухався до навколишнього середовища. Альбедо почув як дзвін Собору Фавоніуса уже пробивав гучними та високими ударами.

    “Вже шоста. Запізнюється”,- подумав він, розплющивши очі.

    В цей момент він побачив перед собою Сахарозу. Вона тримала в руках широченне полотно, що затуляло її обличчя та груди. Вона поставила його збоку від стола та сіла за нього.

    – Що це ти притягла? – спитав Альбедо, очима показавши їй на полотно.

    – Це.. Картина – невпевнено відповіла Сахароза, її щоки в цей момент трохи зарум’яніли – Пейзаж, “Вкрита снігом тропа” на Драконячому хребті

    – Сама малювала? – запитав він, дивлячись пильно неї.

    – Так, я – мовила вона. Цього разу її відповідь звучала більш впевнено

    – Мушу визнати, твій рівень деталізації просто вражає – спокійно сказав він, трошнчки усміхнувшись.

    – Я навчалась у майстра – ніжно відповіла Сахароза з усмішкою на обличчі.

    Сам же Альбедо теж посміхнувся і відвів від неї очі. Він відчув як від її слів йому стало тепліше на душі, але згадавши те, як вона сказалс йому “Да пішов ти”, посмішка йз його обличчя зникла. В цей момент офіціантка “Доброго Мисливця” Сара піднелсч Альбедо та Сахарозі меню та сказала:

    “Покличьте, як будете готові замовити їжу”

    А сама віддалилась.

    – Досить лесощів – твердо мовив Альбедо, дивлячись Сахарозі прямо в очі – То навіщо ти покликала мене сюди?

    – Я… Хотіла поговорити з тобою – невпевнено бубоніла Сахароза під ніс – Про наш… Із тобою… Конфлікт

    – Слухаю тебе уважно – мовив Альбедо, зануривши погляд у меню.

    – Ну… Я хотіла вибачитись… Погарячкувала – мовила Сахароза, дивлячись на Альбедо. Він здивувався, почувши її слова, тому і відірвався від меню – Мені просто хотілось поглибити свої знання.

    – Але ж не ціною життя – сказав Альбедо, відклавши меню в бік – Ти теж мене пробач. Я теж визнаю свою провину… Я просто… Хвилювався не стільки за себе, скільки за тебе.. То що, готова замовити?

    – Ох, ам-м – розгубилась вона – Я буду те, що ти будеш їсти…

    – Ну гаразд – кивнув Альбедо – Сара, ми готові замовити!

    Офіціантка тут же вибігла з-за прилавку та швидким кроком підійшла до них двох.

    – Дві порції млинців з ягідним кремом, будь ласка – замовив Альбедо, дивлячись у меню – А з напоїв просто води. Це все

    – Угу… – пробубоніла Сара, записуючи все, що Альбедо щойно сказав. Коли вона закінчила писати, вона мовила – Очікуйте, скоро буде готова ваша їжа.

    Сара віддалилась. Альбедо та Сахароза сиділи мовчки. Вона дивилась на нього, а аін дивився на фонтан, що був за спиною дівчини. Він швидко глянув їй в очі, а потім зноау сфокусувався на фонтані.

    – Знаєш, Сахароза – почав Альбедо, дивлячись їй у вічі – Мені не те що б сильно подобається ходити по ресторанам… Але від солодкого десерту я би не відмовився… А фінансово я оплачу усю вартість рахунку.

    – Не варто, чесно – сором’язливо мовила Сахароза, почухавши потилицю.

    – Нехай вже буде так – настояв Альбедо. Він дедалі продовжував дивитись на Сахарозу і в один момент він навіть усміхнувся…

    ***

    Після смачної порції млинців та після напоїв, Сахароза запропонувала Альбедо прогулятись вулицями Мондштадту. Сам же алхімік спочатку вагався, але потім вирішив погодитись із цією пропозицією. Спочатку вони мовчки пройшлись вздовж східних стін, проходячи повз таверну “Частка Янгола”. Вже сонце майже сіло, тому таверна вже була зачинена. Ззовні, так само як і всередині нікого не було. Далі наша пара алхіміків відправилась по сходах вгору до Церкви Фавонія. Вони обійшли статую Архонта Вітру на ім’я Барбатос, і підійшли до краю виступу, з якого виднівся увесь Мондштадт. Після цього Альбедо з Сахарозою спустились вниз і пройшли головною вулицею міста, проходячи крізь ту саму лавку алхіміків, той самий фонтан, що стояв по-центиу скверу, той самий ресторан “Добрий Мисливець”, де вони нещодавно їли десерти.

    – Гей, Сахароза – зупинив її Альбедо, взявши її за руку. Вона розвернулася і глянула йому в очі, чекаючи на те, що він скаже – Не хочеш пройтись за браму міста до моста?

    – Залюбки – радісно мовила Сахароза, погоджуючись з пропозицією свого наставника.

    Вони вдвох почали крокувати далі по головній вулиці Мондштадта. Альбедо в свою чергу після того як взяв Сахарозу за руку, так і не відпускав її. Сама ж Сахароза спочатку на це не звертала уваги, а як Альбедо заговорив з нею, вона й помітила, як їх долоні були поєднані:

    – То що будемо робити для того щоб… Забути про наш конфлікт? – запитав у неї Альбедо, дивлячись під ноги. Сахароза помітила, що його долоня дедалі обгортала її власну, і цей факт змусив її щоки знову зарум’яніти – Так би мовити, зарити сокиру ворожнечі?

    – Я сама не знаю, якщо чесно – чисто-сердечно відповіла дівчина, глянувши на Альбедо. Він глянув їй в очі, після чого вона хотіла спершу відвести погляд від нього, але вирішила дедалі підтримувати зоровий контакт з Альбедо – Ми вже ніби вибвчились.

    – Я в свою чергу не сказав слів для пробачення – урвав Альбело в той момент коли вони вдвох виходили за браму міста й почали крокувати по кам’яному мосту – Я лише… Пояснив імпульсивність своїх дій, але я не вибачився…

    Між ними знову на секунду запанувала тиша. Але раптом Альбедо потягнув Сахарозу до себе за її долонь, котру він делалі тримав. Вона опинилась в кроці від нього, а сам Альбедо зупинився посеред моста разом із нею.

    – Сахароза… Пробач мені – вибачився він, взявши її ще й за другу її долонь. Вона дивилась йому в очі – й все далі і далі червоніли її щоки – Я бажав тобі лише кращого, не хотів завдавати тобі таких хвилювань.

    – Ти теж мені пробач… – сором’язливо мовила вона, зробивши півкроку в його бік, дедалі підтримуючи із ним зоровий контакт й не відриваючи очей від нього -…Що я теж доволі емоційно відреагувала…

    – Пообіцяй мені – попросив Альбедо – Що такого між нами більше не повториться… Зі свого боку я даю усі гарантії, що подібного роду конфліктів між нами не відбудеться

    – Я тебе запевняю – пообіцяла Сахароза, посунувши обличчя ще ближче до нього, так що мід ними була лише пара десятків сантиметрів – Що я такого по-відношенню до тебе не зроблю ніколи… Я… Я…

    – Не бійся, скажи – підбадьорив її він із доброю посмішкою на своєму обличчі.

    – Я кохаю тебе, Альбедо – нарешті виштовхнула вона ці слова із себе. Від почутого, всередині, десь там вглибині, у нього щось йокнуло. Він сам не міг зрозуміти своїх емоцій, але був певен, що вони не мають нічого проти почуттів Сахарози.

    – … І я тебе теж – раптом мовив він, глянувши вбік. Після того як він це сказав, Сахароза почервоніла ще більше, але він не звертав на це уваги.

    Між ними на кілька секунд запанувала тиша. Вони обидва мовчали, дивлячись одне-на-одного. Сахароза дивилась на нього, і Альебдо в свою чергу не спускав з неї очей. Він навіть не помічав, як Сахароза потихеньку підсуває своє обличчя до нього. Коли ж він це помітив – подумав, що вона хоче його обійняти. Але вже наступної миті зрозумів що це не так. Але вже було занадто пізно зось робити. Йому вже було не до цього.

    Трохи відхиливши голову вбік, на тлі нічого озера, що оточувало Мондштадт з усіх боків, Альбедо й Сахароза зімкнули свої губи разом у повільному й тихому поцілунку. Вона заплющила очі, а він в свою чергу, поклав свою руку їй трохи вище над її талією і підтягнув її трошки ближче до себе. Їхній поцілунок був доволі довгим, але він дедалі лишався повільним, спокійним і тихим. І справді, не треба було нікуди спішити, бо кожен із них, що Альбедо, що Сахароза хотіли насолодитись моментом. Їм вже було всеодно на ту сварку, що виникла майже тиждень тому назад між ними. Їм вже взагалі було не до цього, бо вони просто хотіли забути про це й відчути їхній поцілунок на всі сто відстоків.

    Кінець

     

    0 Коментарів