Глава 1. Чуже небо

288 рік від Завоювання

Фарен розплющив очі. Над ним било в повіки незнайоме полуденне сонце, під спиною пік камінь, а з вітром тягнуло сіллю. Останнім, що він пам’ятав, був зовсім інший біль — той, після якого вже не прокидаються.

Він не ворухнувся. Спершу прислухався до серця й дихання, потім повів увагу глибше. Ребра не різали легені, суглоби слухалися, меридіани не відгукувалися жодною з тих тріщин, які мали залишитися після останнього бою. Фарен перевірив дрібні канали вдруге, повільніше, але й вони залишалися цілими. Тіло залишалося молодим на вигляд, сильним і перебудованим внутрішньою силою далеко за людські межі — таким, яким мало бути тіло Хранителя Долі після багатьох років розвитку.

Фарен тихо промовив:

— Цікаво.

Голос виявився хрипким. Він прокашлявся й тільки тепер нормально відчув спрагу. Горло пересохло, але стан поки не був небезпечним; запах солі підказував, що море лежить десь поблизу, хоча морська вода проблему, звісно, не вирішувала.

Фарен повільно сів і оглянув себе. Мантія залишилася на ньому, темна тканина припала пилом, але не була порвана. Під нею зберігся той самий одяг, у якому він пам’ятав останні миті попереднього життя. Зникло все інше: зброя, персні, артефакти й речі Чорного Ворона.

Зникнення спорядження мало просте пояснення: якщо після його смерті поруч залишалися свої, вони мали забрати все, що ще можна використати. Фарен сам роками вчив людей не перетворювати спорядження загиблого на реліквію тільки тому, що власник більше не здатен ним користуватися. Хороший меч, артефакт чи обладунок потрібні живому бійцеві значно більше, ніж мертвому командирові.

Думка про людей потягнула за собою обличчя: молодий Артес, Лісса, Левітік; за ними — штаби, поля бою, ті, кого він повернув додому, і ті, чиї смерті починалися з його наказу. Фарен дозволив їм затриматися рівно настільки, наскільки вони самі трималися в пам’яті, а тоді знову почув вітер і відчув нагрітий камінь під долонями.

Ніщо з цього не змінювало головного. Останні хвилини Фарен пам’ятав надто добре, щоб списати їх на сон, непритомність чи важке поранення: там він помер, а тут сидів під чужим небом у цілому молодому тілі. Між цими двома митями пам’ять не зберегла нічого.

Пояснення могло зачекати; спочатку варто було зрозуміти хоча б те, чим він зараз володіє. Фарен підвівся й оглянув місцевість. Навколо тягнулися сухі пагорби зі світлим камінням, рідкою пожовклою травою та низькими колючими кущами. Ліворуч горизонт здавався світлішим, і солоний запах повітря підтверджував перше припущення про море. Праворуч земля поступово піднімалася, а крізь тремтіння нагрітого повітря там проглядалися зеленіші схили.

Доріг, будинків або диму він не побачив. Кілька простих рухів підтвердили попередню оцінку: рівновага була нормальною, суглоби працювали без болю, а тіло слухалося так, ніби смерті ніколи не було. Тільки після цього Фарен перейшов до перевірки внутрішнього резерву, наслідків якої побоювався значно більше. Перший результат змусив його повторити оцінку. Залишилося трохи більше п’ятої частини повного запасу — приблизно двадцять відсотків, можливо двадцять один. Для Кайдара така втрата була б серйозною незручністю, але не довгостроковою проблемою: за нормального зовнішнього фону значна частина повернулася б уже протягом першої доби, а решта — за кілька наступних.

Фарен автоматично почав звичний цикл відновлення: повільно вдихнув, відкрив меридіани й сформував тягу, очікуючи, що зовнішня енергія сама піде в підготовлені канали. Очікуваного потоку майже не виникло. Фарен змінив ритм, повторив цикл, а коли результат не змінився, використав інший спосіб захоплення зовнішньої енергії.

Тепер він уже цілеспрямовано сканував оточення. Свідомість охопила нагрітий ґрунт, каміння, вологу глибше під землею, коріння рослин, дрібне життя між ними й рух гарячого повітря. Усе це було реальним і звичним для живого світу, однак зовнішнього енергетичного фону, до якого Фарен звик у Кайдарі, майже не існувало. Певна кількість енергії залишалася, але настільки мала, що навіть у найбідніших областях старого світу він очікував би відчути значно більше.

Ще дві перевірки дали той самий результат, чого вже вистачало для робочої гіпотези: місцевий світ або справді мав надзвичайно низький фон знайомої йому енергії, або працював за правилами, яких Фарен поки не розумів. В обох випадках розраховувати на звичне швидке відновлення не можна було.

Після цього Фарен провів окрему перевірку, звузивши пошук до чогось сильного або незвичайного: істоти високого рівня, активного артефакта, Особистого Духа, чужої волі чи сліду сили, який міг би пояснити його появу. Діяв обережно, не розширюючи сприйняття більше, ніж було потрібно: у незнайомому світі не мало сенсу без причини заявляти про себе тому, хто потенційно міг відчути пошук і відповісти.

За межами звичайного життя він нічого виразного не знайшов. Це не доводило відсутності богів, магії чи інших сильних істот, адже Фарен надто добре знав різницю між «не існує» та «я не знайшов». Поки що лише друга відповідь відповідала тому, що він справді міг підтвердити.

Перевірка нагадала й про стару звичку, яка за останні пів століття майже стала інстинктом: не показувати можливому противникові більше, ніж він уже побачив сам. Фарен обережно звернувся до Тіні — й знайома присутність відгукнулася відразу, без пошуку, так природно, наче він поворухнув власною рукою.

— Ти теж тут.

Фарен кілька секунд мовчав, прислухаючись до знайомої присутності. Домініон він не розгортав. Небо залишилося таким самим сліпучим, гаряче повітря й далі тремтіло над камінням; назовні не змінилося нічого. Лише найтонший шар Тіні ліг поверх його сутності, стишуючи те, що могло видати справжній масштаб сили чужому спостерігачеві.

Якщо тут існували боги чи інші істоти, здатні помітити Фарена, він не бачив жодної причини повідомляти їм про себе в перший день. Якщо ж нікого подібного не було, обережність майже нічого не змінювала.

Пасивна Тінь коштувала майже нічого за мірками Кайдара, але тут навіть ця дрібниця змінювала розрахунок на роки. Коли слабкий приплив усталився, Фарен оцінив темп: без маскування тіло повертало б близько шести відсотків резерву за рік, із ним — приблизно чотири. За теперішнього запасу повне відновлення займало майже два десятиліття.

Отже, кожну велику Техніку відтепер доведеться оцінювати не лише за миттєвою користю, а й за місяцями або роками подальшого відновлення. Фарен залишив тонкий шар Тіні на місці й перейшов до проблеми, яку не можна було відкласти навіть на день: води. Зеленіші схили праворуч давали найкращий шанс, і він рушив до них.

Приблизно через годину Фарен уже зрозумів, що головною незручністю цього краю була не спека й навіть не кам’яниста місцевість, а майже повна відсутність води. Два русла, які трапилися дорогою, давно пересохли; у низині земля залишалася трохи вологішою, а біля одного куща виднілися сліди дрібної тварини, проте струмка поблизу він так і не знайшов.

Його тіло переносило навантаження легко. Звичайна людина під таким сонцем уже почала б скорочувати крок і берегти сили, тоді як Фарен міг іти тим самим темпом багато годин. Проте фізична витривалість не скасовувала потреби у воді, а довге життя достатньо добре навчило його різниці між тим, що він здатен зробити, і тим, що робити розумно.

На вершині наступного пагорба з’явилися кілька невисоких широколистих дерев. Ґрунт під ними був темнішим, а рослинність — густішою, тому Фарен змінив напрямок.

Незнайомих ягід і плодів він не торкався. Після кількох століть життя потреба перевіряти власним шлунком усе яскраве й привабливе давно зникла. Першу придатну воду Фарен знайшов між великим корінням. У природній кам’яній чаші після давнього дощу ще трималася каламутна рідина; над нею крутилися комахи, на дні темніли земля й розмокле листя. В інших обставинах він пошукав би далі, але пересохле горло вже робило вибір значно простішим.

Фарен перевірив запах, занурив пальці у воду й спробував відчути хоча б очевидну отруту. Нічого такого не знайшов, проте в новому світі не збирався плутати відсутність знайомої небезпеки з безпекою. Перші кілька ковтків він зробив малими, почекав і лише тоді напився нормально.

Спрага відступила, а невдовзі з’явилися й перші сліди людей: обламані гілки на схилі, неглибока колія від колеса в сухому ґрунті й уже висохлий кінський гній трохи нижче. Усе разом вивело Фарена до вузької стежки, що петляла між пагорбами. Виходити на неї одразу він не став.

Чужинець у незнайомому одязі, без документів і нормальної зброї, який до того ж не володіє місцевою мовою, міг однаково невдало зустріти селян, солдатів, розбійників або представників влади. Тому Фарен відійшов від стежки на кілька десятків кроків, піднявся вище й почекав.

Невдовзі Фарен почув голоси трьох людей — двох чоловіків і жінки. Фарен не розумів слів, але після кількох хвилин слухання в незнайомій мові почало вчуватися щось віддалено знайоме. Довгі голосні, м’які закінчення й деякі способи поєднання слів нагадували принципи, з якими він стикався в ельфійських мовах Кайдара.

Підстав вважати мови справді спорідненими Фарен поки не мав. Однак попередній мовний досвід міг допомогти швидше розпізнати закономірності, а для людини, якій доведеться починати навчання майже з нуля, навіть така слабка опора була корисною.

— Уже краще, — тихо сказав Фарен.

На стежку в цей момент виїхали двоє озброєних чоловіків. Обидва трималися розслаблено й явно не очікували небезпеки. За ними пішки йшла світловолоса жінка в легкій сукні, занадто чистій і дорогій для звичайної подорожі такими дорогами.

Тільки через кілька секунд Фарен побачив металевий обруч на її шиї. Від обруча до сідла першого вершника тягнувся ланцюг. Цього вистачало, щоб упевнено сказати принаймні одне: жінка не могла просто розвернутися й піти в інший бік. Перший чоловік щось сказав товаришеві, той засміявся, а жінка навіть не підняла голови.

Побачене Фарену не сподобалося, однак невдоволення саме по собі ще не було достатньою підставою для втручання. Він не розумів мови, не знав місцевих законів, не мав уявлення про статус цих людей і навіть не міг визначити, за що саме жінку тримали в ланцюгу. Вона могла виявитися військовополоненою, злочинницею, боржницею або представницею інституту, якого в Кайдарі просто не існувало в такій формі.

Фарен міг упевнено судити лише про сам примус. Він запам’ятав ланцюг, обличчя трьох подорожніх і напрямок їхнього руху, але нападати на двох незнайомців у світі, назви якого ще не знав, через перше тлумачення побаченого не збирався. Коли вони віддалилися, він рушив слідом, тримаючись далеко позаду. Йому все одно потрібно було знайти поселення, а люди на стежці очевидно знали, куди йдуть.

До вечора стежка вивела Фарена на високий схил, і за останнім перегином земля раптом скінчилася морем. Воно займало майже весь західний горизонт; низьке сонце лежало на воді сліпучою золотою дорогою, від якої доводилося мружитися.

Нижче, біля самої затоки, стояло біле місто. Стіни й башти ще ловили сонце, між ними темніли сади, над дахами здіймалися куполи, а в гавані ворушилися щогли десятків кораблів. Між молами саме заходила галера, біля причалів снували човни, а дороги з навколишніх земель сходилися до воріт разом із возами.

Фарен кілька секунд просто дивився. Потім звичка взяла своє. Щонайменше три великі причали, склади за ними, вартові пости на основних підходах, поля й сади за зовнішньою забудовою. Він не знав ані чисельності гарнізону, ані глибини гавані, але вже бачив головне: місто жило морем, і без контролю над водою брати його було б незручно.

Фарен сів на камінь і вирішив не заходити всередину до ранку. Вночі чоловік без грошей, документів, зброї й здатності нормально пояснити, хто він такий, міг привернути значно більше уваги, ніж удень. До того ж із пагорба можна було ще трохи поспостерігати за містом до темряви.

Саме тоді він знову побачив металеві обручі. Один чоловік ніс важкий кошик за добре вдягненим господарем. Двоє інших працювали біля воза. Трохи пізніше дорогою провели ще кількох людей, з’єднавши їх одним ланцюгом.

Ніхто навколо майже не дивився в їхній бік. Торгувалися, сварилися, поспішали до воріт, поступалися дорогою возам. Світловолоса жінка зі стежки більше не виглядала окремим випадком.

Фарен бачив держави, де з людьми поводилися й гірше. Тут його насторожувала буденність побаченого. Що саме стояло за металевими обручами, він збирався з’ясувати вже після того, як навчиться ставити правильні питання місцевою мовою.

До того часу вистачало практичніших проблем. У Фарена не було грошей, документів, союзників чи нормальної зброї; він не знав місцевих законів, не міг назвати землю, на якій стояв, і мав лише приблизне уявлення про власне географічне положення. Проте разом із цими обмеженнями залишалися багатовіковий досвід, здорове й надзвичайно сильне тіло, Особистий Дух та приблизно п’ята частина внутрішнього резерву, який тепер доведеться витрачати набагато обережніше.

Якщо новий світ не змінив природний строк його життя якимось способом, про який Фарен поки не знав, часу на пошук відповідей теж залишалося більш ніж достатньо. Він ще раз подивився на біле місто біля моря й залишив решту відповідей до ранку.

Перед сном Фарен ще раз коротко перевірив околиці, шукаючи не людей, а виразні сліди сили: активний артефакт, Особистий Дух, сильну істоту або іншу аномалію. Нічого знайомого не відгукнулося.

Для першого дня цього вистачало. Коли він опиниться всередині міста, перевірку варто буде повторити в інших місцях і в інший час; до того однакове сканування тієї самої ділянки навряд чи дасть новий результат.

Залишалося інше питання, на яке жодне сканування не могло відповісти: чому Фарен узагалі опинився тут. У попередньому житті він, найімовірніше, витратив би роки на сам механізм. Шукав би того, хто втрутився, спосіб перенесення, сліди чужої сили, можливу мету й будь-який шлях повторити процес у зворотному напрямку.

Тепер Фарен із певним подивом зрозумів, що не відчуває такої потреби. Кайдар залишився позаду не через відстань. Фарен помер там, і це відділяло старе життя від нового значно надійніше за будь-яку подорож. У тому світі залишилися люди, яких він любив, рішення, якими пишався, і помилки, які тепер не повторив би. Але все це вже стало минулим, до якого не можна було повернутися наказом, планом чи силою.

Фарен ще раз подивився на біле місто. Десь там були їжа, мова, гроші й відповіді, які доведеться збирати по одній. Він спустився нижче по схилу, знайшов дерево, склав мантію під голову й ліг так, щоб крізь гілки залишалася видна гавань. Унизу один за одним займалися вогні. Галера під пізнім вітром повільно заходила між молами. Фарен заплющив очі.