Твоя Воля

Сутінки над Атлантикою. У променях малинового сонця гігантський дирижабль ширяє над великою водою — «Серенада Вітру» на шляху від Лондона до Вашингтона. Праворуч від неї я — крихітний пілот у крихітному винищувачі.

Насправді її велич крихка — цепелін потребує захисту. Для повітряних піратів розкішне судно — жирна здобич. Реалії наших «буйних» 1930-х, щоб їх. Компанія «Blake Aviation Security» — перший вибір у сфері воєнізованої охорони. Я, винищувач-паразит на сторожі її безпеки, готуюся до повернення в тіло «хазяйки».

З лівим креном зсковзую «Серенаді» під черево, утримуючи напрям педаллю. Мене гойдає: опущений із дирижабля кран — так звана «трапеція» — завихрює потік попереду. Перемикаю тумблер і гідравліка висуває над фюзеляжем стикувальний гак. Обидві руки в роботі: на ручці керування й важелі тяги. Спостерігаючи в дзеркало над головою, підводжу літак під перекладину. Метал чіпляє метал — ухопив. Крісло підштовхує мене знизу.

Вимикаю двигун. З хижого птаха знову перетворююся на посередню людину, але й миті свободи достатньо. Кран крізь люк затягує мене під саму стелю темного ангара, де система рейок тримається на жорсткій конструкції з полегшених стрижнів, поміж яких, наче мавпи, гасають механіки. Хлопці підбираються ближче, і от уже підвішують мій літак на лебідках. Механічні каретки утягують мене вздовж напрямної. Зупинка.

Відкидаю ліхтар. Механік спускає драбину. Я відстібаю паски й лізу вгору до алюмінієвих нутрощів повітряного корабля. Збираюся на вузький поміст, прокладений поміж нетрів решітчастих балок.

Наш головний десь вештається, тож мене зустрічає заступник командира ланки. Моя доповідь коротка: без контакту з противником. Він ліниво записує щось у логах — це весь «дебрифінг». Письмово відзвітую потім. Махнувши рукою, заступник командира покидає мене. Залишаємося я і мій блідо-блакитний літак піді мною, огорнутий мʼякою тінню.

«Бладгоук» у формах поєднує витонченість і стрімкість, як і належить вигадкам ексцентричного Говарда Гʼюза. Довгий фюзеляж у задній частині зростається з крилом, утворюючи таку собі перевернену «Т». Горизонтальне оперення на носі, а кіль стирчить вниз з-під крила; на хвості здвоєний гвинт. Літати на цій новинці — почесно, та я ніколи не прагнув престижу.

У нашій ланці п’ять «Бладгоуків», але по кутах ангару бачу чотири.

Беверлі.

Притримуючись за підкоси, вибираюся до палуби, звідки крутими сходинками спускаюся до ремонтного відсіку.

У нашому «гаражі» звичний металевий запах. Підвішений до рейки літак, додатково зафіксований розбірним стапелем, перекриває десь три чверті площі. Двоє розглядають вм’ятину на носі, де поверх стесаної сіруватої фарби налипли смуги ще досить свіжої крові. Старий Реймонд — наш механік — і дівчина, моя ровесниця. Льотна куртка сидить на ній, як влита.

— Що пропонуєш, Реймонде? — Бев запитує, склавши руки на грудях.

— Пропоную тобі не вбивати птахів. Чи ти полюєш на них, орлице? Дивись, — він недбало проводить пальцем по знівеченій обшивці.

Реймонд упевнений, що можна обійтися типовим ремонтом з накладкою. Але Беверлі наполягає: має бути врівень.

— У мене тут приймач статичного тиску далі по потоку, — вона простягає руку в бік хвоста, пальцями вказує на трійку маленьких отворів. — Треба уникати збурень.

— До приймача твого під два фути.

— Десь півтора. Я не хочу ризикувати.

— Слухай, я двадцять років роблю ремонти. Ніхто не жалівся.

— Певно, не на нових літаках, — Бев знизує плечима. — Це швидкісний перехоплювач, ніс має обтікатися ламінарно. Ти мені потік на носі турбулізуєш і створюєш шкідливий опір. Тоді це не такий уже й швидкісний перехоплювач, правда?

— Знаєш, ти дуже розумна й досвідчена дівчина, — Реймонд плескає її по плечу та нахиляє голову вбік. — Сама зробиш?

— Зроблю, — вона відповідає миттєво і, підсумовуючи розмову, додає: — Чудово.

— Чудово… — він відходить і кидає через плече: — Бі.

Реймонд обходить мене:

— Джеку! Привіт, малий, — вітається та підморгує, вказуючи очима на Бев. Одразу ж вислизає з приміщення.

Ми з нею зустрічаємося поглядами, вона глибоко вдихає носом. Я киваю й підходжу.

— З тобою він так не спілкується, правда? — Беверлі втомлено змахує головою.

— Наші життя залежать від цих хлопців. Для кепського механіка в льотчика завжди знайдеться аргумент, — прихоплюю пальцями свою наплічну кобуру, яка приховує пістолет Люгера.

Бев не відповідає, лиш кивком показує, що зрозуміла ідею. Я роздягаюся й ми беремося до роботи.

Вирізаємо ушкодження. Вона крейдою розмічає ремонтну схему на обшивці. Гільйотиною відсікаю листову заготовку; дюраль всотує тепло з пальців. Приміряємо деталі й готуємо отвори… Рана на літаку закрита, і два шари пластинок, скріплених десятками довгих шпильок, нагадують дуже некрасивого їжака.

Стоячи на столику, Бев крізь люк просовує руку під обшивку, ставить упор ізсередини. Отвір за отвором, я міняю фіксатори на заклепки та молочу потайні головки клепальним пістолетом.

— Гей, — вона чекає, доки я доб’ю чергову. — Дякую.

— Я тебе не кину. Хоча… — клепаю наступну та всміхаюся, — ти сама і пілот і механік. Навіщо й треба ті чоловіки?

— Щоби клепати обшивку, потрібні двоє.

Я знову стукаю. Тоді підіймаю голову.

— Не дарма ти Блейку сподобалася. Уже й говориш як він.

— Бо толковий він чолов’яга, пан Блейк.

Мовчу. Паладін Блейк, наш власник, — черговий плейбой-авантюрист, занесений на п’єдестал наївним стадом та продажними газетками. Скільки таких розвелося в останні роки? Ці розпещені хлопчики, що так і не виросли, уся ця демонстративність — істерика. Кожному б харкнув в обличчя. Кожному! Отак от: хр-р-р…

Виміщаю злість на заклепках. У проміжках чую віддалений гомін пасажирів, фальшивий жіночий сміх. «Екскурсії», так вони це називають, — Блейку кортить похизуватися новим винищувачем перед поважними пиками.

Добре, що гамір швидко стихає. Але невдовзі — скрип металевих дверей. Заходить високий поставний хлопчина: спортивний піджак і брюки. Біллі, один із пасажирів, — якась «шишка», я не вникав. Перетнулися з ним учора в лаунжі, і в курилці позавчора. Розбалакалися навіть, але зараз я нічого й не пригадаю — якісь уривки. Точно пам’ятаю, що я сміявся.

Склавши руки, Біллі робить крок убік.

— Ти що тут робиш?! — я випалюю.

У ту ж мить за ним виходить Ернест — наш командир. Чоловік кремезний, але непропорційний. Як не дивно, екскурсії він водити любить. Тут усе просто: в нього понуре обличчя й немає друзів, а з великими цабе він нарешті отримує свою порцію уваги. Хоча про друзів, напевно, не мені дорікати.

Ми з Бев виструняємося, Ернест панібратським жестом дає відмашку — вільно. Що Беверлі порається в ангарі, він звик.

— То Ви знайомі з нашим пілотом? — він звертається до Біллі. Тоді представляє йому Бев: «душу нашого колективу» і «справжній талісман підрозділу».

Хоча б не заважає працювати. Клепаючи, я краєм ока бачу, як Ернест захоплено ллє у вуха потенційного клієнта баляндраси про форсажний режим та «виняткову аеродинаміку», ще й вимальовує руками пілотаж.

Аж тут ці двоє підходять до нас. Біллі дивиться на мене, і від того погляду неприємний холодок.

— Чого це льотчики в ангарі працюють? — він жартівливо дорікає. — Пустіть хлопця розважатися.

— Не знаю щодо цього, — Беверлі зрадницьки йому підігрує. — Джеку, ти зробив домашнє завдання?

— Відчепіться! — я на мить морщуся в роздратуванні. — Ти ставиш упор?

Бʼю одну з останніх заклепок.

— Рапорт хай до вечора занесе, — втручається Ернест, — оце його домашнє завдання. Чуєш, малий?

— Угу, — я мугикаю.

— Купере! — він вигукує моє прізвище.

— Слухаюся!

Наш непроханий гість влізає в розмову:

— Огляд із кабіни має бути пречудовий, — Біллі піднімає очі на Беверлі.

Вона нашвидку оглядає його:

— То ви льотчик, Вільяме?

— Невже так помітно?

— Я чую цей дух за милю.

— Не так від мене й тхне, — він кумедно схиляє голову до пахви.

— Зовсім трохи, — Бев нарешті закінчує з дотепами й ми сковуємо останнє кріплення.

Вона спускається до мене й схвально оглядає блискучу латку.

— Те що треба! Джеку, я тобі винна.

— Агов! — Ернест натискає мені на плече так, що я аж смикаюся. — Вечерю не профукайте, ви двоє, не дарма вас із пасажирами годують. Складіть-но джентльмену компанію.

Потиснувши Біллі руку, він покидає нас — піднесений як дитина.

Ми залишаємося втрьох. Наш пасажир з відсутнім виразом намугикує: «Like the beat, beat, beat of the tom-tom…» — але ж потрапляє в ноти. Я розглядаю його знизу вгору: в ньому десь під 6 футів 2 дюйми — це проти моїх 5’10”. Його густе чорне волосся поблискує навіть під тьмяними лампами ангара. Точно робить укладку помадою. Піжон.

— Джентльмени! — Беверлі вже гукає нас біля проходу.

Біллі смикає кутиком губ і ми рушаємо. З галантним уклоном він пропускає мене першим у вузький коридор.

— То ти в нас VIP? — я закочую очі. — Ніколи б не подумав.

— Дивно. Мені кажуть, я презентабельний, — він поправляє комір.

— Мене не купити харизмою.

— Це я бачу.

Вслід за Бев, забігаємо на другу палубу. Виринаємо в просторий лаунж, сповнений лінивого гомону пасажирів, що сидять у готельному затишку за круглими столиками. Світлі стіни оздоблені блідими візерунками, вертикальні балки, які пронизують каркас, обшиті деревом. У кутку приміщення хтось пише листи.

Біллі пальцями легко підштовхує мене в спину і я піддаюся.

Заходимо в їдальню, розташовану з лівого борту. Там столи, вкриті білою тканиною, вишикувані у два ряди. Розсіяне світло з великого балкона застилає простір. Саме в цей момент вмикають освітлення.

Падаю поруч із Бев, Біллі навпроти. Дивлюся меню: серед позицій груша Condé (що б це не було), гуска під незрозумілим соусом і ще якісь зразки міщанського шику. Курка з хлібним соусом звучить як щось пристойне, замовлю її. Беверлі взагалі обирає яєчню.

Віддаємо меню стюарду. Біллі теж щось замовляє, а тоді раптом питає:

— То ви?..

Звісно ж, його цікавить, чи ми не пара.

Беверлі стримує регіт, а я розтираю пальцями очі.

— Ти вже третій за сьогодні, — засвідчую.

Вона протягує палець до моєї скроні:

— Я люблю доглянутих хлопців. — Обертається до Біллі й каже: — Поглянь, який у нього безлад на голові.

Я не вкладатиму волосся, не дочекаються.

— Насправді я просто не можу будувати стосунки з талісманом підрозділу, — я театрально прикладаю долоню до серця. — Вона душа нашого колективу. Це було би блюзнірством, правда?

Бев сміється, але поглядає на мене злосливо, штрикає в ребро.

Їй виносять омлет. Біллі за столом знову щось наспівує. Чуткий погляд і дружня усмішка — тримає контакт. Зелені очі, давно я таких не бачив.

Беверлі живо прикінчила свою вечерю, уже й відкланюється.

— А покриття на обшивку нанести? — я нагадую їй.

— Іще чого, Реймонд робитиме! — вона коситься на мене, і в її очах якісь веселі бісики. — Ти розважайся.

І що смішного? Та вона вже втекла.

Перемикаюся на Біллі, ледь клонюся в його бік:

— Ти не казав, що літаєш.

— Що тебе дивує? — він знизує плечима. — Зараз у кожної собаки літак.

— Багаті нині собаки.

Він злегка супиться, постукує по столу. У нього живенька міміка й приязний тон, але ця масивна щелепа та флегматична впевненість рухів личать радше чоловіку різкуватому.

— Не думав, що це має значення, — каже й теж подається до мене. — Але не для тебе? Ваші кажуть, ти збіса гарно літаєш.

Я пирхаю й закидаю голову.

— Не прибіднюйся, — Біллі не вражений.

— Та ні, — я повертаю погляд до нього. — Тут не про вміння, я просто люблю літати. Небо треба поважати, щоб із ним ужитися. Тоді й все інше приєднається: навичка, інтуїція, очі, тіло. Літак мене слухається, бо я слухаю його.

Прокручую в голові власну репліку.

— Напевно, якась маячня.

— Чому ж? Це романтично.

«Романтично» — не зовсім те слово. Та я думаю про інше:

— Це все чудово. Але важливо мати обізнаність про ситуацію, відчуття супротивника. У Бев це є, до речі, — показую головою в напрямку, куди вона пішла. — І вона поважає небо.

— Твоя подружка? І як у неї справи?

Видаю коротке:

— Ех… — і апатично знизую плечима.

— Ах, славетна кадрова політика «Blake Aviation»!

На його сарказм я не маю, що протиставити.

Приносять курку: піджарена скоринка блищить від жиру, соус із хлібними грудками окремо. Виделкою не можу зачепити гомілку, лиш зубцями відшаровую волокна. Курку їдять руками, правда? Я відриваю ніжку та вгризаюся в соковите мʼясо.

— Хижак! — Біллі посміюється.

— Я яструб, — обтираю пальцем губи.

— Добре, що не лисий орел.

Уперше за сьогодні йому вдалося мене насмішити.

— О ні, — кажу. — Ніколи не мав сентименту до Сполучених Штатів.

Щось у моїй відповіді його розвеселило. Він повертається до свого десерту: та сама груша — чи відварена, чи маринована — і ще якась шоколадна рідота зверху.

Біллі помічає мій погляд, та я відвертаюся — нецікаво.

Вже скоро обгризаю останню кістку, і теплота розтікається тулубом. Залишається єдина потреба:

— Якщо зараз не закурю, я когось вбʼю.

Біллі помітно жвавішає, і ми вдвох крокуємо на нижню палубу. Він коситься на мене на шляху:

— Ти хіба не зайнятий?

— Я вже відбатрачив, — кажу і пояснюю схему.

П’ять машин: дві в повітрі, дві готуються, одна в резерві — при семи пілотах цього вистачає, аби дирижабль не лишався сліпим. Іноді видавався й вільний вечір. Напевно, я захопився розповіддю, та Біллі слухає уважно.

—Ти чув про радар? — він примружується.

— Щось чув, так, — але мало що памʼятаю.

— Радіолокаційна станція. Установка пускає в небо радіохвилі, й по тому, як вони відбиваються, знаходить літаки в небі. В Європі зараз активно розробляють. Дуже би спростило вам роботу.

Власне, це те, що я чув. Просто побоявся ляпнути дурницю.

У дверях Біллі знову пропускає мене першим. Цього разу я протестую, навіть підштовхую рукою в корпус: «Ти йди». Щось його в цьому дивує, та він не наполягає.

Бар за сумісництвом слугує кімнатою для куріння — це й по запаху очевидно. На металевій підлозі столики й барні крісла поруч із жаротривкими стінами. Людей небагато, і в тісному просторі усі на виду. Біллі вмощується на високий стілець, слакси натягуються на його стегнах. І плечі широчезні. Цікаво: а якщо я проти нього — один на один?.. Ні, без шансів, як шавка на добермана. Зате, мені кажуть, я жилавий. Це теж красиво, напевно.

Щойно всівшись, мерщій запалюю папіросу. Розкурюю, й теплий дим приємно звʼязує мені легені. Біллі відходить до бару й швидко повертається з випивкою. Дві склянки.

— Моїм коштом, — він ставить одну мені.

— Ні-ні-ні, — виставляю долоню.

— Та ну, — Біллі невдоволено мружить очі. — Ти ж казав, що вже відстрілявся.

— Так усе одно ж зранку виліт, — я виправдовуюся. Тоді спускаю погляд на чарку з невизначеним пійлом: яскраво-коричневий, майже оранжевий лікер. — Ну й що це за байда?

— Окей, — Біллі миттю забирає напій до себе, а коли я тягну руку, каже: — Ні. Ти не хочеш.

Я дивлюся на нього з-під лоба — роздратований, але готовий прийняти умови. Він віддає склянку й піднімає свою.

— За колапс Сполучених Штатів, — каже з грайливим вищиром, на що якась пані неподалік на мить озирається й ніби ненароком поправляє сукню.

Я роблю ковток: солодкуватий лікер обпікає алкоголем. Чимось нагадує лікарську мікстуру, але мандариновий присмак освіжає. Насправді непогано.

— «Ван дер Гам»? — я питаю.

— Південноафриканський «Van der Hum», — виправляє Біллі на голландський манір. Не те щоб у нього виходило добре.

Наша розмова потроху стає на п’яні рейки.

Виявляється, в Британію він літав на прем’єру Гічкока. Заходи для багатіїв — показуха, звісно, але тут я навіть готовий повірити, що він синефіл. Нехай тільки назве улюблений фільм.

— «Саботаж», — така його відповідь. — А в тебе?

— «Крила». Перша премія кіноакадемії.

Льотчику нахвалювати фільм про льотчиків — пошлятина. Але ніяково мені не через це: моя найулюбленіша сцена — поцілунок Чарльза «Бадді» Роджерса та Річарда Арлена. Тож мушу змінити тему:

— Без бару було б нудно.

Бар-курилку вигадали для водневих дирижаблів, щоби бармен слідкував, аби ніхто не виніс вогонь із приміщення. Це виявилося практичним і для суден, які не є гігантськими вибухонебезпечними балонами. Дурна тема для розмови, але ж ми говоримо.

— Гелієві аеростати теж несуть свою небезпеку, — кажу.

— Га?

— Ну, станеться витік — усі говоритимуть смішним голосом. Тоді екіпаж зі сміху вгатить дирижабль в океан.

Розсміявшись, Біллі плескає по столу. Нарешті і я зміг його вразити.

— До речі, — заглядаю йому в очі, — нагадую, що Гінденбург згорів дотла.

Той стиха підвиває від сміху. Я задираю чарку вгору й у пориві веселої бравади проголошую:

— Нахуй нацистів!

Западає тиша.

Усі очі на мене: пики поважних леді та джентльменів закам’яніли в обуренні. Біллі делікатно бере мене під руку й виводить у коридор.

Я струшую головою, зганяючи з себе сором. Він кладе долоню мені на шию, пригладжує великим пальцем.

— Ти обіцяв рапорт своєму командиру, — його голос напрочуд лагідний.

— А, угу.

Важка тепла рука сповзає з мене. Імпульс від його доторку тільки-тільки сягнув мого мозку, а Біллі вже невимушеною ходою прямує нагору.

Рапорт, точно. Біжу.

Пишу швиденько — це лише декілька речень. Одразу заношу в офіцерську.

— Хто такий цей Вільям? — я запитую в Ернеста, кладучи папірець на стіл.

— А-е… — він щось мимрить і шле мене подалі.

Дзуськи я тепер повернуся до відбою, Ернесте.

Зачинивши за собою двері, потягуюся та неквапливо човгаю назад до лаунжу, звідки долинає — свінг.

Зустрічаю Біллі коло проходу. Він одразу затанцьовує під джазові «збиті» ритми, що їх витворює маленький ансамбль. Робить він, а соромно мені. Дарма, бо вусаті дядьки всміхаються, а дами кокетливо поглядають.

Біллі підбиває мене плечем — танцюй, мовляв. Ні. Хіба похитаю тілом. Та навіть це розслабляє.

Він метким помахом запрошує до променаду — оглядового балкона. Я йду хвостом, загіпнотизований його рухами.

Зараз там нікого, усі слухають виступ. Ми з Біллі відгороджені шторами, які вночі опускають для кращого виду назовні.

У напівтемряві він ставить два шезлонги поряд. Розвалюємося в деревʼяних кріслах. Під масою мого компаньйона лежанка жалісливо поскрипує. Кумедно.

За бортом чорна пустка. Місяця не видно, смолистий океан вихитується хаотичними брижами у світлі зоряної крихти. Молочний Шлях видається обʼємним.

— Люблю тиху воду, — Біллі припіднімає тулуб і дивиться вдалечінь. — У тій самій воді й хвилювання, і шторм, але океан обирає спокій. Це його воля. І воля тільки тоді існує, коли ти дозволяєш їй розгорнутися — коли вона невимушена, як стихія.

Я погоджуюся.

Він притуляє пальці до мого передпліччя. Доторк застав зненацька, але руку не прибираю. Теплота від натиску розтікається по ній, і я прислухаюся до цього чуття.

Наше єднання порушують чужі кроки поблизу.

— Ходімо, — Біллі шепоче.

І як планета веде супутник, він утягує мене до своєї каюти.

Всередині запирає двері й встає навпроти. Близько, так що його дихання огортає моє обличчя.

— Що далі? — я питаю.

Він плавно схиляється наді мною.

Цілує. Треться носом, м’яко захоплює мої губи. Мені не вистачає кисню й місця в штанах. У пориві збудження підгрібаю його зад.

— Ого! — він випростовується і, зареготавши, округлює очі. — Навіть так?

Га? Оторопілий, я схиляю голову на бік. Не розумію.

— Лягай, я зараз повернуся, — він виходить за двері.

Порожню каюту з двома койками одна над одною, що їх обидві викупив Біллі, освітлює жовтий світильник. Приглушена музика ззовні заглиблює в легку прострацію. Не рахую час.

Він повертається з мокрою головою. Без укладки йому краще.

— Я зробив неможливе на цій посудині, — каже, скидаючи з себе одяг. — Помився!

Біллі знімає усе, окрім майки. Тобто сама майка й залишилася на оголеному тілі.

Я готовий зідрати її з нього.

— Ні, — він хапає обидві мої руки.

— Там шрам? Слухай, що б там не було…

Погойдує головою: «Ні».

— Будеш у смердючій майці? — я всміхаюся.

— Буду в смердючій майці, — він відпускає мене, і забирається на нижню койку.

На чотирьох.

Моя голова вибухає фонтаном гормонів. Мені й не треба голова, я просто вмощуюся ззаду, підгинаючись під верхньою койкою.

Мої незграбні рухи — найприродніша у світі річ. Ямочки над його сідницями наче створені для того, щоби вкласти в них великі пальці.

Збивається дихання…

— Давай… — він шепоче.

Колапс. Пʼянка солодка слабкість. Можна вмирати — краще вже не буде.

Біллі відчуває, коли остання крапля виливається з мене. Влягається на живіт, і я завалююся зверху.

— Біллі, — тягнуся губами до його вуха.

Так і лежу. Наші запахи змішалися, і я найщасливіша псина. Сповзаю йому під крило, Біллі притискає мене аж до хекання. Тулюся обличчям у щільний пушок на його грудях. Мʼяко. Зачіпаю носом майку.

І з-під неї виглядають чорні контури татуювання.

Він не встигає мене спинити. Я відтягую тканину, оголюючи геометричний малюнок рози вітрів — тієї, зі старих мап.

«Роза Вітрів» — шайка піратів-анархістів, що з’явилася зненацька й одразу наробила шуму.

Мене пробиває на сміх і водночас піднуджує, як від разючого страху. Але хіба ж мені страшно? Я звішую ноги з ліжка й сідаю на краю.

— Анархія — це тупо, — обертаюся до Біллі.

Його реакцію складно зчитати.

— Відсутність влади, — він каже розмірено, — вимагає найвищої свідомості та організації.

— Відсутність влади? — я зціджую крізь посмішку. — Ти ж на побігеньках у якоїсь тітоньки.

Біллі вперше обурюється:

— Ти нічого не знаєш про цю жінку. Серед чоловіків я майже не зустрічав людей честі.

Опускаю очі. Напевно, я теж.

— Зручно виправдовувати розбій та нахлібництво ідеологією, — сказавши це, тихо цокаю.

— Скажи це гнидам із Волл-стріт. Скажи це Америці. Нагадати, хто в тридцять першому бомбив Канзас?

— Просто… — я здавлюю пальцями перенісся. — Радикальщина не призведе до порядку.

— Припини, — він відрізає. — Як тобі твій порядок? Ти затуркане, перелякане хлопчисько, яке постійно шпиняють усілякі кретини. Я так жити не хочу.

Я навіть не образився. Але й не знаю, що сказати.

Нічого.

Просто навалююся на нього й заціловую губи.

Спускаюся вниз і не відриваюся, поки Біллі не почне задихатися. Сковтую все і зчавлюю залишки.

Спокійний, лягаю поруч. Ми на мить зчіплюємось язиками, притуляємося й засинаємо в найнезручнішій позі.

Розліплюю очі під заколисливий гугіт двигунів. В обіймах теплого чоловіка морщуся від спертого запаху в нього з рота. Так гарно вкладене вчора волосся тепер лежить розхристаним чубчиком на його спітнілому обличчі. Під тихе мукання я звільняюся з-під важких рук.

Цілую в лоба і тихесенько вислизаю з каюти.

Розум свіжий, хоч тіло й вимучене, — плечі самі розправляються. Сонний нехлюй на варті зустрічає мене недобрим поглядом. Жестом обіцяю купити потім йому випивки.

Наші каюти ближче до корми, аж за ангаром, зрання сповненім приємної прохолоди. Ще встигаю на ранковий огляд.

На ранок небо затягнулося пеленою шаруватих хмар. Під ними мряка розгорнулася сірим серпанком. Хвилі, що прийшли десь здалеку, довгими зморшками котяться по океанічній поверхні.

Розпихуючи мутну товщу, дирижабль здіймається під блакитний купол.

З утроби «Серенади Вітру» по черзі випадають два літаки. Вони розлітаються в боки, поволі зменшуючись до цяток, що прагнуть розперти небосхил.

У моєму кубрику лише двоярусне ліжко та вікно. Влягаюся знизу та згадую Біллі. Нічого конкретного — нехай думки блукають.

Перший літак повертається за пару годин. Я підходжу до ангара, спостерігаючи в прохід, як кран затягує «Бладгоук» через люк. Латка на носі. З кабіни вилазить Беверлі, збирається на поміст і хутко продирається крізь металеві конструкції в мій бік.

Я зустрічаю її в проході, але вона і не думає спинятися. Проривається повз мене у вузький коридор. Зриваючи окуляри, збігає сходами вниз.

— Реймонде! — чую її гримання та спускаюся слідом.

Беверлі, зовсім не масивна, змусила плечистого дядька втиснутися в стіну. У її долоні «Люгер» — вона тримає пістолет на виду.

— Що з рулем висоти? — Бев різко змітає розхристане волосся з обличчя. — Я просила відрегулювати.

— У тебе є тример, — огризається Реймонд.

— Мені не вистачає ходу поверхні! Не ліпи з себе дурня. А що як бій? — вона припирає його поглядом. — Якщо я помру, то тільки з власної вини. Тобі я не дам цієї честі.

Беверлі на мить переводить погляд на пістолет.

— Зроби, — відрубає. — Будь ласка.

Не чекаючи відповіді, відразу відходить до нашого кубрика. Реймонд проговорює щось лиш губами, явно вульгарне. І теж зникає.

Заходжу до Бев. Вона сидить на ліжку спиною до входу, сперлася на стінку, притуливши до неї скроню. Маю почати розмову:

— Як розвідка?

— Не подобаються мені ці хмари, — Беверлі відповідає монотонно.

Сідаю до неї. Вона втомлено вкладається в мої руки. Уже через секунду відсувається й зітхає.

— Не дадуть спокою, правда? — я намагаюся підтримати.

Бев мовчки обертається до мене, демонструючи швидкоплинну усмішку.

— Хоч тікай до піратів, — пропоную мовби в жарт.

— І не кажи… — вона влягається спиною на лежанку.

Мовчимо якийсь час. Тоді я далі міркую:

— Дивно, що в когось насправді інше життя.

— Га? У піратів?

Я знизую плечима. Бев морщить носа в огиді.

— Це не життя, — вона каже, — це шлях слабаків. Я стільки батрачила механіком, з пʼятнадцяти років на аеродромі. Просто щоби отримати право літати. Оце — життя. Ти працюєш і отримуєш результат.

— Або хтось інший отримує за тебе.

— Ну, — її відповідь спокійна, — навчаєшся брати своє. Чув, як мене називають?

— Чув…

«Bitchy Bee» — не хочу це казати.

— Стервозна Бі, — вона проговорює сама. — Гадаєш, я стерво? Але це на їхній совісті. Покинути свій шлях заради наївного романтизму — це жалюгідно.

Відповідаю не одразу:

— Еге ж.

Розмова чомусь утомила. Я поволі підводжуся й відходжу.

— Джеку! — раптом Беверлі підривається з ліжка і продовжує пошепки: — Це той хлопак казав тобі про піратів?

Я не знаходжу слів. Вона підходить й обережно торкається мого запʼястка.

— Ти ж знаєш, я люблю тебе. Я розумію, що ти маєш… — Бев замовкає, соромиться сказати, — потребу. Але ж ти знаєш його лише кілька днів.

Миттю моє нутро стягується в якусь порожнечу. Та обличчя не здатне видати жодної емоції.

— Давно ти в курсі? — питаю.

— Вже роки два.

— Ти розкажеш комусь?

Стривожена, Бев відвертається й закидає волосся за голову.

— Де він, Джеку?

— У пасажирському відсіку.

— Ти впевнений?

Не впевнений. Уже біжу крізь ангар, як не бігав ніколи по тих балках. У лаунжі Біллі немає. Його каюта відчинена. На столі записка: «Дорогий Джеку…»

Сучий сину!

Нехлюй на варті каже, що «Вільям» з Ернестом. Але це неправда, бо Ернест лежить на підлозі в офіцерській зі скривавленою головою. І з голими боками — без куртки.

Вискакую в ангар, де це падло, начепивши нашу форму, знімає лебідки зі вже спорядженого на трапеції винищувача. Цілюся з «Люгера», та моя нога мало не зривається з помосту. Механіки теж не встигають вхопити. Літак хитається, коли Біллі застрибує в нього. Навіть не зачинивши ліхтаря, він відчіпляється, і важка машина пірнає в отвір. І тихий вітерець погойдує моє волосся…

Та щоб мене!

Рвуся до свого «Бладгоука». Уже виймаю стопорні штифти з візків. Застрибую в літак, що поволі скочується похилою рейкою. Лише-но кран мінімально випускає мене за контур дирижабля, я розмикаю гак.

Машина на мить зривається в невагомість. Я падаю, і я радий падати.

Прориваю носом пухку підлогу хмар і вивалююся вниз до океану та сірої мли. Темною мошкою він мигтить у просвітах димних клубів. Біллі.

Набираю швидкість. Форсаж — насос накачує серце «кривавого яструба» оксидом азоту. Дві тисячі дев’ятсот обертів на хвилину.

З пікірування розлогою дугою вивертаю вгору — перевантаження втискає в крісло і кров збігає до ніг. Знизу підбираюся до його вразливого черева. Кулеметний вогонь — зміїста стрічка оминає його.

Іде вгору. І я. Крізь вологий шар хмаровиння — назад до неба, де під лазурним шатром бачу знайомі обриси винищувача.

На «гірці» він сповільнюється, і після піку звалюється вниз. Я зринаю над ним, підкинутий інерцією. Перекидаюся шкереберть, на мить зависнувши на пасках.

Шал собачої гризні. Тобі теж до вподоби, Біллі?

Даю на себе, дотискаючи вертикальний маневр. Бандит завжди на виду. Спроба вийти на мене — приречена.

У мене купа енергії. Я вб’ю тебе, Біллі.

От він розпластався в моєму погляді, я готовий настрибнути йому на спину. Іду на випередження, зближаюся. Кулемети, одразу гармати — півсекундна черга прошиває його фюзеляж. Я вириваюся вперед.

Це все…

Ні.

Він позаду, стікає мастилом, і повітря підхоплює рідину мутним шлейфом. Прилаштувався до мене. Стріляє. «Дзеньк» — схоже, він зачепив консоль.

Змазана бочка, мушу відійти по вертикалі.

— На хвості, Джеку! — голос Бев рипить у шоломофоні.

Вона, пристрілюючись, навалюється на Біллі згори. Він під тиском хутко пірнає в хмари. Беверлі за ним.

Я збираюся вище й відновлюю швидкість. Пара трасерів вириваються з білого покрову піді мною.

Вона перегризе тобі горлянку, Біллі. Або я.

Моє небо — моя перевага. Покажеться він на око, зайде у віраж — і я його дістану. Рину вниз.

Як раптом:

— Спостерігаю цепелін, — Бев сповіщає. — Піратський цепелін.

Сірий корпус, як кит, виринає з молочних клубів, що застелили небесну пустелю. Скидаючи баласт, плавно, злинає. На носі чорна зіркоподібна емблема, шпичаки якої аж до хвоста розтягнуті чотирма тонкими смугами. Власне, «Роза Вітрів»; їхній флагман — «Уррака». А поруч із дирижаблем струнка формація з п’яти темних літаків-силуетів здирається вгору.

Роздається жіночий голос — упевнений, хоч і трохи гугнявий:

«Пілотам Блейка! Говорить капітан «Урраки» Софія Альварадо. Ми не маємо наміру атакувати цивільне судно. Забезпечте відхід трофейного винищувача, інакше ми будемо вимушені вступити в бій».

Біллі показується над хмарами. За ним Бев, веде його.

— Я відкрита для вогню.

Приглядаюся до літаків: окрім маневрених «Фʼюрі», пара важких двобалкових «Кестрел», що здатні збити дирижабль.

— Не стріляй, Бев! — вперше мій голос зривається.

— Це маячня, Джеку, вони хитрують! Треба збити його зараз.

У радіоефір втручається заступник командира ланки:

«Усім винищувачам, не вступати в бій! Повторюю, в бій не вступати. Встановити бойове чергування навколо дирижабля».

І тиша.

Беверлі нарешті відступає й підлітає до мене. Я дивлюся «Урраці» вслід. Вона пливе й віддаляється в невідворотному русі. Літаки кружляють навколо красивим роєм.

Ледве видно, як один із наших «Бладгоуків» чіпляється знизу.

Біллі.

Холод від усвідомлення.

Це — все.

Наступні кілька годин проходять на автоматизмі, ніби нічого не має значення.

Реймонд ниє, що я псую форсажем двигун.

— Стулися! — усе, що маю йому сказати.

Немає сил. В ангарі сідаю на балці над люком і закурюю, хоча й не можна. Внизу розвиднілося і я бачу воду. До мене підбирається Бев. Встає поруч.

— Я б зняла його, — каже.

— Розумію.

Вона сідає. Я роблю тягу й опускаю голову.

— Ти здаси мене?

— Ніколи, — Беверлі відводить очі. — Але всі бачили, як ви з ним вигарцьовували. Підуть чутки.

Я мовчу. Бев символічно обіймає мене за плечі та йде.

Лізу в кишеню. Записка:

---

Дорогий Джеку,

Самотній птах у своїй боротьбі приречений на страждання. Небо твоє по праву, та воно не належатиме тобі, доки ти не відбереш його у стерв’ятників. А доти небо буде твоєю кліткою.

Вілл

---

Зімʼятий папірець летить в океан разом із недопалком.

◆ ◆ ◆

---

Суходіл ніколи не зустрічає гарними новинами. Як виявилося, в Британії хтось викрав розробки радару.

Пілоти Блейка не кличуть мене в бари. Погляди, підколи, дрібне шкідництво…

«Гомік».

Я бʼю в обличчя. Мені ламають носа.

Сам.

Викликає Блейк, сива довбеха.

«Blake Aviation — це престиж. Ви підриваєте престиж компанії. Спочатку втрата новітнього винищувача. Тепер… це. Наші чоловіки таким не займаються…»

Пішов ти! Мої помилки належать мені, й чесно скажу, мені срати.

Речі у валізці. Льотна куртка — на мені, лише здер шеврони. Куртку ніхто не відніме.

Спиною до аеродрому. Стою.

Не сам.

— Ти будеш готовий наставити на мене зброю? — Беверлі складає руки на грудях.

— А ти?

Пауза.

— Йшов би ти до біса, Джеку.

І сама йде геть.

Йшов би я до біса, справді.

◆ ◆ ◆

---

Вільний Колорадо — піратський рай.

У брудному мотелі дзеркало. Укладаю волосся помадою. До біса все, я вродливий.

Йду в холодні гори. Пішки.

Чекаю. У руках пляшка «Budweiser» — смакує як сеча. Пройде хоч девʼяносто років, і це пиво залишиться таким само паршивим.

Вдалині рух. На тлі блідої блакиті гігантське сіре тіло насувається в тихому плині. Чотири чорні смуги — «Уррака». Три сотні футів від мене, не більше.

Здіймаю руку вгору. Сигнальна ракета.

— Біллі! — волаю до болю в горлі.

Хтось у вікні помітив мене. Сховався.

Приставляю долоні до рота:

— Проклятий, ганебний, жалюгідний гомосексуаліст Біллі!

Звішується з вікна. Навіть звідси бачу його округлені очі. Зникає.

Гондоли двигунів роблять півоберт.

Дирижабль гальмує. Зависає.

І до мене, близько —

драбина з небес.