– – – – – – – –

Тиша буває занадто гучною.

 Вода, що перетікає по батареях. Пральна машина, яка працювала вже майже дві години. Вітер за вікном.

 Це заспокоювало. Але тільки іноді.

 — Ось де ти, — тихий голос почувся з-за дверей, що щойно відчинилися.

 Йонджун сів поруч із Мінсу, притуляючись до стіни. Його руки торкнулися її стоп. Холодні.

 — Ти змерзла, — він тихо видихнув і підвівся.

 Відчинивши шухляду, Йонджун дістає пару теплих шкарпеток. Але не з шерсті — вона їх не зносить.

 Він обережно натягує їх на її ступні. І знову опиняється на своєму місці поруч.

 — Я приготував кімчі-чіге з тофу, давай поїж, — його підборіддя опускається на маківку Мінсу.

 — Я не знаю, чи хочу їсти… — горло пересохло, і голос звучить трохи тихіше, ніж зазвичай.

 — Хоча б трішки… ти ж нічого не їла, напевно…

 Вона дивиться на свого партнера і киває. Він без зайвих питань допомагає їй встати. 

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – 

Кардамон. Ваніль. Свіжість.

 Вони у своїй кімнаті. Їхній ритуал завжди був однаковим: чистка зубів, жасминовий чай, зручна піжама та лосьйон без запаху.

 Вони не займаються інтимною близькістю вже давно. Не той стан. Максимум, що вони можуть собі дозволити — це обійми, передбачувані поцілунки та тримання за руки.

 Після поставлення діагнозу «хронічний стрес» із панічними атаками в анамнезі життя Мінсу змінилося на 360 градусів. Вона більше не могла працювати поза домом. Але добре, що вона була редакторкою.

 Йонджун приліг поруч, поклавши її голову собі на груди. Його пальці ніжно зарилися в її волосся.

 Він завжди дивився на Мінсу так, ніби не міг без неї дихати. Вона була його життям. Його сенсом. Колись саме вона допомогла Йонджуну вистояти. Не впасти. Він ніколи не забуде, чим вона для нього стала.

 І тепер він буде поруч доти, доки вона сама не зможе стояти міцно на ногах.