Записи на тілі

Тремтячими руками, Ольга Федорівна взяла ручку, яку випадково, на автоматі, кинула до документів, коли евакуювалась з приміщення. Радили взяти з собою все необхідне. Вона взяла пачку печива, лікарняну ковбасу, п’ять літрів питної води, цукор та макарони. До сумки ще поклала трудову книгу, свідоцтва про народження, паспорт та інші папірці в яких зараз не бачила жодного сенсу. “Краще б поклала замість них хліб.” — пронеслося в думках тижнем потому, але що вже вона могла вдіяти.

Узагалі, в перші дні перебування в бомбосховищі Ольга Федорівна не вірила, що їй випала доля її прабабусі, яка пережила Другу світову. Ну зійдуться солдати на полі бою, постріляють у повітря і назад по штабах. Тим паче, вони цивільні, а по цивільним стріляти заборонено міжнародним правом. Ольга була юристкою та знала про що говорить. Шкода, що серед тієї погані, що прийшли в її дім юристів не було. Кати були, злочинці були, мабуть, м’ясники також були. Юристів вона не зустрічала, втім, навіть людей вона в них не бачила.

Перший тиждень, порівняно з іншими днями пекла, був легкий. Вода, принесена Ольгою Федорівною та містянами, повільно закінчувалася. Запаси їжі теж почали зпустошуватися, але можна було віднайти залишки сухої локшини та горіхи, які в паніці зібрали деякі з її “товаришів по команді”. Цю назву вигадав її сусід, завжди веселий та гострий на язик, Антон Сергійович. Ольга завжди захоплювалася його талантом не панікувати та знаходити час для гумору навіть в такій ситуації. Коли їй сказали, що Антон підірвався на міні, Ольга Федорівна тихо заплакала. Віра на те, що вони вийдуть звідси живими згасла, як природній вогник азарту в очах Антона Сергійовича.

Наступні тижні її евакуації були ще складнішими. Снаряд потрапив у їхнє сховище, забравши життя декількох людей та відрізавши їх від виходу грудою каміння. Ольга Федорівна подивилася в очі своєї доньки, трирічної Соні, та зрозуміла, що відтепер її частка мізерних залишків їжі буде йти маленькому янголятку, яке почало труситися від будь-якого шуму.

Щодня, знесилено закривавши очі під плач жінок та дітей, Ольга Федорівна думала про те, що вона може зробити в цій ситуації для своєї дитини. Порятунку просити поки що ні в кого, кричати та рвати на собі волосся теж мало чим допоможе, тому вона просто чекала від себе якогось рішення. Таке траплялося в її кар’єрі, коли вона могла декілька діб сидіти над справою, обідаючи та вечеряючи лише чашкою чорної кави. Проте, кави не було, а думки так і не хотіли надати їй хоть якийсь шанс. Так продовжувалося майже до кінця її блокади.

Ольга Федорівна вже звикла до звуків снарядів чи вересків емоційно нестабільних містян. Звикла до конфліктів за останні шматочки їжі, за краплі води. Єдине до чого вона не звикла, так це до питань доні щодо того, коли вони знову повернуться додому. Ольга щоразу намагалася вигадати нові й нові варіанти розвитку подій, але останнім часом скоротила свої розповіді до слова “скоро”. Соні це не подобалося, але вона мовчала. Певно, зрозуміла, що ніхто з присутніх точної дати цього “скоро” не знає.

В останні чотири дні перебування в бомбосховищі, Ольга вигадала як саме подарувати своїй дитині хоча б шанс на порятунок. Ідея прийшла в її голову, коли вона перебирала документи, щоб хоч якось себе розрадити в цей час, та на підлогу впала ручка. Вона віднайшла в собі дивне хоббі перечитувати старі папірці та шукати там юридичні помилки. Наприклад, виявила, що старе свідоцтво її бабусі було підписане 29 лютого, а рік був не високосний. Або в паперах про приватизацію майна, на 3 сторінці не вистачало м’якого знака в слові “перераховується”. І хоча це допомагало відвернути увагу від страшної війни, вона навіть не звертала уваги на ручку, що самотньо лежала на дні сумки.

Втомлено прикривши очі, Ольга Федорівна тихо покликала Соню до себе. Те, що вона мала зробити було страшно, схоже на тавро для свійської тварини, але вибору в неї не лишилося. Якщо в них ще й був шанс на порятунок, то лише такий. Брудними, засмальцьованими руками вона зняла рожеву сорочку Соні та повернула її до себе спиною. “Хоменко Софія Дмитрівна. 24.01.2019 року народження. Тітка(м.Луцьк) – номер телефону, адреса. Хрещена(м. Дніпро) – номер телефону, адреса). Добре, що пам’ять не відмовилася від неї та вона змогла згадати телефон сестри та кращої подруги.

Декілька матусь, що знаходилися з нею поряд, сумно охнули та попрохали поділитися ручкою. Скоро усі діти підвалу були з “наскельними написами”, як би назвав це Антон Сергійович, на спині. Ольга Федорівна не знала, чи допоможе це дочекатися підмоги чи ні, але була певна, що зробила все, що змогла. Голод давав знати про себе, вона слабла і якщо їй не дано більше вийти з цього ненависного місця, то Соня ще повинна була прожити довге життя.

Ще раз оглянувши доньку, Ольга Федорівна подумала, що гарно впоралася навіть без кави. А ще вона думала про те, що війна — це регрес в еволюції, адже повертає дипломованих юристів до наскельних малюнків на дитячих тілах.