Частина 4

Непомітно минуло десять місяців.

Ідзуку успішно склав випускні ізовсім скоро забере документи з Одери. Чим Аої була неймовірно задоволена — нарешті це систематичне цькування закінчилося, і для її нервів це було як бальзам на душу. Головне, щоб у новій школі в нього був адекватний колектив.

До речі, про нову школу: сьогодні хлопець складає вступний іспит на геройський факультет у Юей, що хвилювало дівчину неабияк.

«Навіть якщо не вийде на героїку, він завжди може вступити на інший напрям, — міркувала Аої, перебираючи зошити у своїй кімнаті. — Освіта в Юей доволі престижна. Навіть якщо це факультет підтримки, бізнесу чи загальноосвітній — з таким дипломом він точно не пропаде».

Цілий день Аої не мала собі місця. Навчання в її середній школі закінчилося ще о другій, але вона відмовилася від пропозиції Кайто та Ріки прогулятися. Натомість дівчина сиділа вдома, кожні п’ять хвилин перевіряючи геопозицію на телефоні.

Крапка Ідзуку годинами висіла на величезному полігоні Юей.

«Ну що вони там так довго роблять? Бойовий іспит для підлітків що не розуміються в бойових мистецтвах — це взагалі безпечно? Вони ж там навряд чи на папері тести пишуть…»

Нарешті о п’ятій вечора крапка на карті повільно рушила в бік дому.

Аої вискочила в передпокій якраз у той момент, коли в замку повернувся ключ. Двері важко відчинилися, і на порозі з’явився Ідзуку. Його вигляд мав такий, ніби з нього викачали все життя до останньої краплі.

— Ідзуку! — Аої миттю опинилася поруч. — Ти як?! Чому ти в такому стані?!

— А-Аої… — брат здригнувся від її раптового голосу й гарячково заховав тремтячі руки в кишені штанів. — Усе… усе в порядку! Я просто… дуже втомився.

— «У порядку»? — дівчина звузила очі й зробила крок ближче, скануючи його з голови до ніг.

Брат був блідий як полотно, а його форма — пом’ята, у плямах пилу та сажі. Але найбільше її насторожив запах: від нього виразно тхнуло лікарняним антисептиком і маззю від синців, а манжети сорочки виглядали дивно розтягнутими й пом’ятими, наче їх щось рвало зсередини.

— Ти ледве волочиш ноги, — суворо мовила Аої, склавши руки на грудях. — І від тебе тхне медпунктом. Що там сталося?

— Це… це просто роботи! — заскоромовив Ідзуку, пітніючи від страху перед проникливістю сестри — Нам довелося багато бігати! Я… я просто декілька разів перечепився, впав у пилюку, забив лікоть… Нам усім у медпункті дали заспокійливе та обробили подряпини!

Дівчина не зводила з нього скептичного погляду.

— Тобто ти хочеш сказати, що просто виснажився на бігу? — перепитала вона, опускаючи тон.

— Так… І взагалі… я, мабуть, провалив іспит, Аої, — понурив голову Ідзуку, і в його голосі пролунала справжня, непідробна гіркота. — Я не набрав жодного практичного бала… Жодного робота не знищив.

Бачачи щирий розпач брата, суворість Аої миттю випарувалася. Вона зітхнула, підійшла й обережно поплескала його по плечу.

— Так, досить самокатування. Іспит уже складено, змінити ти нічого не зможеш. Роздягайся, мий руки й марш за стіл — мама приготувала вечерю. А потім спати. Не менше десяти годин, зрозумів?

— Дякую, Аої… — тихо мовив Ідзуку й поплентався до ванної.

Дівчина залишилася стояти в передпокої, дивлячись йому у спину.

Минули три найдовші дні в житті родини Мідорія.

Ідзуку ходив сам не свій, ховаючи очі й постійно бурмочучи щось про «нуль балів». Аої ж уважно спостерігала за ним. За ці дні брат трохи відновився, але дівчину не покидало відчуття, що на полігоні сталося щось значно серйозніше, ніж просто «забитий лікоть».

У той вирішальний вечір Аої сиділа у вітальні за домашнім завданням, а Інко знервовано перебирала якісь серветки на кухні. Коли в двене віконце просунули важкий, щільний конверт із золотим штампом Юей, серце Аої на мить вискочило з грудей.

— ІДЗУКУ! Тобі лист! — вигукнула вона.

Брат вилетів зі своєї кімнати так, ніби за ним гналися всі злодії Мусутафу, схопив конверт і зачинився у собі. Аої підійшла під двері, склавши руки на грудях. Вона не збиралася підслуховувати, але ціквість і тривога за брата брали своє.

Раптом із кімнати пролунав гучний спалах голограми, а за мить — виск Інко та радісний, схвильований крик Ідзуку. Двері рвучко відчинилися.

— АОЇ! МАМО! Я… Я ВСТУПИВ! — у сльозах вигукнув брат, стискаючи в руках проектор.

— Що?! — Аої витріщилася на нього. — Серйозно?! Але ти ж казав, що не знищив жодного робота!

— Там… там були бали за порятунок! — Ідзуку запинався від емоцій, витираючи сльози кулаком. — Окрім Нульового робота… я ж під час іспиту витягнув хлопця з-під падаючої уламкової стіни, і ще дівчині відштовхнув робота-одиничку! А потім… потім я допоміг Урараці-чан! У мене шістдесят балів за порятунок! СУПЕР-ЗАРАХОВАНО!

Аої застигла.

«Шістдесят балів за порятунок…» — ехом промайнуло в її голові.

Її брат, якого в школі вважали «безперспективним непотребом», не просто вступив до найпрестижнішої геройської академії країни, а зробив це завдяки тому, що рятував інших підлітків, поки інші тупо набивали фраги на залізяках!

— Ну… нічого собі, — на губах Аої з’явилася щира, тепла й неймовірно горда посмішка, хоч вона й спробувала приховати її за діловитим тоном. — А я казала, що твої постійні біги й тренування не даремні. Ти дійсно витягнув кількох людей з-під ударів?

— Так! Я просто бачив, що вони не встигають ухилитися, і ноги самі понесли! — гаряче випалив Ідзуку.

— Молодець, — вона підійшла й міцно обійняла брата, уткнувшись носом у його плече. — Я пишаюся тобою, бевзю. Чесно.

Аої відсторонилася, хитро й трохи небезпечно прижмуривши зелені очі:

— Що ж, вітаю, майбутній герою. Але з тебе — детальна розповідь про КОЖНОГО робота й кожну секунду іспиту. І не дай боже ти щось пропустиш. А зараз — мама робить святковий обід!

— А-ага… обов’язково розкажу… — знову занервував Ідзуку, відчувши, як його ліве вухо починає зрадницьки червоніти.