Сліпота

Їй було всього 23 роки, вона народилася та жила в провінційному містечку усе своє життя, а її батьки не виділялись великим багатством чи збіднілістю – тому виховали свою єдину доньку в любові та затишку, даючи усе чого вона потребувала та усе, що на їхню думку було потрібно. Вона виросла дівчиною із зовнішністю близькою до красивої, але було щось в ній таке, що змушувало людей пробігши раз по її обличчю очима більше його не згадати. Що ж виділяє це миле за своєю натурою дівчисько та малопримітною за зовнішньою оболонкою з нашої історії? А ось що, це – її розповідь.

Коли дорогою проїжджає авто темної ночі, освітлюючи собі шлях, шлях вологого асфальту по якому дріботять маленькі камінці, підбиваючи в такт музиці з автомобіля, а з вікон будинків долинає тихе сопіння тисяч «Я», хтось досі працює, а ще дехто випиває та базікає до самого рання.

У квартирі, що знаходилась ближче до вологого грунту та його дрібних тубільців, сиділа напівзігнувши ноги дівчина, та з неабиякою пристрастю всотувала кожнісіньке слово з книги в її руках з розфарбованими в червоний колір нігтями та помережаними білими лілеями. Книгу їй позичила подруга, вона була про кохання, надію та мрії – тобто про те, що так часто всі ми втрачаємо. З відчиненого вікна повівало прохолодним вітерцем та звуками тихої ночі. Очі сльозилися та спину проймало болем від тривалого сидіння в тій самій позі, але ніщо і ніхто не змусив би її відірвати погляд від прямокутного папірусу, списаного буквами та скріпленого нитками, поки вона не побачить ту останню крапку в цій історії.

Але все щось колись закінчується – чи то хороша книга, чи смачна страва, чи чарівна пісня, чи захоплююча вистава, чи життя… Тому, згорнувши прочитану книгу, яка її не розчарувала своєю розбурханою кульмінацією, почала потроху вставати і розминати занімілі кінцівки. Від п’янкого почуття після книги вона навіть не звернула уваги, як її ноги пройняло сотнями дрібних уколів, а шия гуділа від болю. Та все це минулося, коли вона потяглася руками до пофарбованої стелі, витягнулася навшпиньки та розім’яла пальцями шию.

Вона готувалася спати, тому, прийнявши теплий душ та розстеливши ліжко, підійшла до відчиненого вікна, щоб востаннє вдихнути свіжого нічного повітря, перед тим як його зачинити. Обпершись на пошарпане підвіконня, вона раз у раз вдивлялася в чорноту ночі в надії щось побачити.

Призвичаївшись до темряви, вона почала розрізняти силуети дерев, будинків з де-не-де палаючими світлом шибками та крапки небесних світил. Під звуки цвіркунів та автівок, що снували дорогою в цю «мертву» пору доби, дівчина раптом завмерла. У цій пітьмі силуетів щось змусило її вмить стати блідою, серце швидше забитися, руки тремтіти, а очі ще більше вдивлятися. Її напіврозтулені вуста застигли, немовби з них ось-ось зірветься нажаханий крик, але не пролунало й найтихішого звуку. Бажання швидше зачинити вікно та запнути занавіски зупиняло тіло, що заклякло від жаху. Та не минуло й декілька секунд як вона відчула пекучий біль у оці, наче від піску чи комахи, та почала його терти пальцями. З ока крапотіли сльози, що стікали по щоці додолу й видавали дзвінке «лясь». Раптово біль припинився й вона знову могла глянути на примарний силует за вікном, та ,піднявши схильований погляд у морок, нічого не побачила.

Заспокоюючись, вона переконала себе у нереальності побаченого, зачинила вікно та лягла до ліжка. Ще не скоро до неї прийшов Гіпнос, давньогрецький бог сну, та скорив її стулити повіки й поринути у солодкаві мрії забуття.

Зранку, розімкнувши очі, вона відчула головний біль від недосипу, але хвилювання з приводу голови зникли, бо їх затьмарив факт, дійсність, безперечність того, що її зір впав у декілька разів. Вона бачила, але бачила невиразно й нечітко. У такому стані вона почала вставати, перечіпляючись,  намагатися знайти одяг та телефон. Букви та цифри розпливалися на екрані мобільного, та якось їй вдалося набрати потрібний номер. Пролунало один, два, три гудки перед тим, як взяли слухавку.

– Привіт! Давненько ти нам не телефонувала! — пролунав радісний голос.

– Мамо!!..Ох, мамо!..мій зір, щось не так з моїми очима!..— схлипуючи, промовила дівчина. Але зненацька її рука сіпнулась, наче щось підбило її, і телефон відлетів до іншого боку кімнати. Десь там пролунало гучне «хрясь», крики «Що сталося?! Доню!!..Скажи що..» і тиша.

Занімівши на місці, вона могла відчути когось за спиною, когось вищого та дужчого за неї, когось, хто виділяв запах вологого грунту та тихої ночі. Потроху її голова почала обертатися до того, що було за нею.

Мигцем побачивши знайомий силует, що змусив її затремтіти, вона наосліп кинулася до дверей. Без перешкод втікши з власної домівки, дівчина задихалась від тривалого бігу до благого денного світла.

Зупинилась вона лише при сотнях звуків, що так пестили їй вуха: лайки старих дідуганів, веселі зойки діток, сердиті вигуки матерів, гавкіт псів та щебетання птахів. Але при цій короткій миті спокою, її думки звернулися до ще однієї особливості, яка з нею трапилась. Водночас з її аномальним погіршенням зору, її слух став набагато кращим. Вона могла чути дихання людей та тварин, стукіт сердець, скреготіння комах та шурхіт одягу. Тисячі неоднорідних звуків оточувало її, але перед очима стояли різнобарвні мерехтливі плями.

В голові дівчини вирував буревій з криків, стогонів, зітхань, лопотінь, та серед усіх вирізнявся один, найбільш тихий, але він ураз змусив захолонути кров у жилах. Цей слабкий, загрозливий звук не піддавався опису. Це був стогін з м’яким хихиканням, бурлінням, гарчання із завиванням.

Дівчина знову зірвалася на біг, але те «щось» повільно наздоганяло, як би швидко вона не бігла, не прагнула відірватись. Та в одну мить вона опинилась долілиць. Дівчина відчула як долоні й коліна обпекло болючими штричками, а по ногах задріботіла кров. Ураз чиясь сильна рука підхопила її та допомогла піднятись. То був якийсь чоловік, років 30-ти, але для неї він був лишень маревом рожево-зеленого кольору. Потвора наближалась все ближче, а вона не могла більше тікати. Вона прагнула, благала про допомогу у чоловіка, що не міг зрозуміти, що ж так настрахало бідну дівчину.

Він погодився їй допомогти, хоча не знав з чим. А коли вона залилася нажаханим криком, у сльозах вказуючи кудись, чоловік піднявши очі, сказав: «Я нічого не бачу… Ви вказуєте на того чоловіка?.. Але перед нами нічого немає!..».

Зрозумівши, що цей темний, двоголовий силует з десятками щупалець і запахом гнилих трупів бачить лише вона, дівчина намагалася зробити ще кілька кроків, пройти ще кілька метрів. Її зір зник, і останнє що вона пам’ятає – темний силует, а потім тиха ніч.

Наступного дня у газетах міста: «Учора вдень, молода дівчина 23-ох років, Олександра Невидьсвіт, вискочила на дорогу і загинула, розчавлена під автомобілями. Чоловік, що востаннє з нею розмовляв, сказав, що вона тікала від чогось примарного й нереального, але якусь мить йому здалося що він побачив якийсь силует, що тягнув її на дорогу.».