Історія друга. Голод тіла минає, але голод духу не має кінця

Я досі пам’ятаю свій останній день на березі так само чітко, як ніби це сталось учора. Того ранку я встав удосвіта, ще до того, як сонце піднялося над дахами верфі. У кишені я стискав зім’ятий папір – контракт на рейс до південних портів. Дев’ятнадцять років… Мати плакала, але я лише обійняв її і сказав, що повернусь із золотом. Батько стояв осторонь, схрестивши руки на грудях. Він мовчав, і тільки очі його говорили – важкі, колючі. Я вже майже пішов, коли він заговорив:

– Море з’їдає слабаків. А ти, синку, надто м’який.

Я стиснув кулаки. Але він не зупинився.

– Я бачу твої руки. Вони знають ніж і папір, але не канат і весло. Я бачу твої очі. Ти мрієш, а мрії на морі – зайвий тягар.

Я відчув, як у мені закипає образа.

– А може, сила – не тільки в руках? – відповів я, стараючись не підвищувати голос. – Може, сила в тому, щоб не втратити себе серед чужих?

Батько криво посміхнувся, і та посмішка була різкішою за будь-які його слова.

– Себе? – повторив він. – На морі немає «себе». Там є тільки команда. Або ти з ними, або тебе немає. І м’якість там нікому не потрібна.

– А що тоді потрібне? – запитав я.

– Твердість, – відповів він. – Уміння сказати «так», коли страшно, і «ні», коли вже пізно. А в тебе, сину, я бачу лише одне: бажання довести щось мені.

Я зціпив зуби, але відповів:

– Так. Довести. Що я не твоя тінь. Що можу піти сам і повернутись сам.

Він замовк. Дивився на мене довго, і в його очах з’явилося щось нове – не гнів і навіть не зневага, а тривога. Він повільно сказав:

– Якщо повернешся.

Я зітхнув, відчуваючи, як слова самі зриваються з уст:

– Якщо не повернусь – принаймні знатиму, що спробував. Я хочу знати, що там – за горизонтом. І якщо це з’їсть мене – хай буде так. Краще так, ніж гнити в тиші власного страху.

На мить він відвів погляд, наче сам бачив той горизонт, який кликав мене. І тоді тихо додав:

– Я теж так думав. Колись. Але море не любить тих, хто думає. Воно любить тих, хто вміє мовчати й триматися. Я повернувся з рейсу іншим. Інакше ніяк.

Я проковтнув клубок у горлі.

– Але ж ти повернувся. І живеш.

– Живу? – він гірко засміявся. – Я існую. Іноді я чую той шторм у снах і прокидаюся від власного крику. Це і є життя?

Ми дивилися один одному в очі. Його погляд був темний і важкий, як море перед бурею. І тоді я відповів:

– Я піду. Навіть якщо повернуся зламаним, це буде моє життя, а не твоє.

Він довго мовчав. Потім його голос став тихим:

– Море не знає милості. Воно забирає найдорожче, а натомість дарує тишу – безкраю, як провина. І в цій тиші ти сам мусиш навчитися прощати, якщо хочеш вижити.

Мати схлипнула, але батько більше не відповів. Він лише торкнувся моєї сумки – коротко, ніби перевірив, чи справжня. Потім він просто відвернувся й пішов. Без жодного слова, і навіть не кинувши останній погляд у мій бік. І саме це мовчання завдавало болю більше, ніж саме прощання.

«Серце Безодні» стояла біля причалу, розгойдувана легким вітром. Я підійшов до трапа. Невелика сумка з речами – це все що було зі мною. Боцман, похмурий, як грозове небо, окинув мене поглядом.

– Новенький? Вставай у кінець, спершу пройдуся по списку. Я кивнув, намагаючись не видати хвилювання.

Перші тижні були важкими. Руки швидко звикли до мотузів і канатів, але тіло нило від навантаження. Старші матроси не шкодували наказів і жартів на мою адресу.

– Дивись, щоб тебе хвиля не змила, салаго, – кидав у спину Грім, широкоплечий матрос із шрамом через півобличчя. Я мовчав і робив свою роботу. Мовчання здавалося мені щитом: поки я не відповідаю, вони не мають за що вчепитися.

У вільний час я стояв біля борту і дивився на лінію горизонту. Море здавалося безмежним, і в цьому було щось гіпнотичне. Я почав розуміти, чому люди роками не сходять на берег – тут ти відчуваєш, що живеш, навіть коли втома валить із ніг.

Серед екіпажу був цілий світ характерів. Двадцять три чоловіки – і кожен із них ніс у собі окрему історію, минуле, яке пахло землею, і майбутнє, яке могло розчинитися в хвилях у будь-яку мить.

Старий штурман, сивий і сутулий, щоночі бурмотів щось у бороду. Іноді я чув уривки його слів: «ще трішки ліворуч… не збийся з курсу… тримайся…». Ніхто не питав, з ким він розмовляє. Дехто жартував, що він радиться з морем. Інші казали – з Богом. А мені здавалося, що він говорить із самим собою, із тим молодим юнаком, який колись уперше ступив на палубу. І, можливо, лише ці нічні розмови втримували його від того, щоб остаточно втратити розум.

Юнга був протилежністю. Дитина в тілі підлітка, вічно голодний, вічно у халепах. Він міг поцупити сухар із чужого мішка, а потім цілий день відпрацьовувати провину. Кожен ляпас по потилиці він приймав зі сміхом, ніби це був знак, що його помітили, що він належить до нас. У його очах була безстрашна наївність – така, що часом хотілося крикнути йому: «Не смій дорослішати!». Бо його сміх тримав нас ближче до життя, ніж будь-які припаси.

А ще був Грім. Його голос чувся навіть крізь рев хвиль. Він лаявся, сміявся, бурчав – і тим самим тримав нас на плаву, нагадуючи, що ми ще живі. Його боялися, його любили, його ненавиділи – але без нього корабель здавався б глухим. Одного вечора я бачив, як він грав із юнгою в кості. Хлопчина виграв – і замість винагороди отримав ляпас по спині, що міг би збити будь-кого з ніг. Та він лише засміявся, наче нічого і не сталось. І Грім засміявся разом із ним. Думаю, обидва знали: на морі навіть біль треба зустрічати сміхом, інакше він зламає тебе.

Кок приносив на палубу не тільки запах юшки, а і запах дому. Він умів із жмені круп і дрібки солі зробити страву, яка пахла домом – тим, що давно розчинився десь за обрієм. Його хліб був простим, але смачним, і навіть у найсуворіших матросів ставало тепло на душі, коли вони приймали з його рук миску. Я ловив себе на тому, що слухаю його голос, навіть коли він говорив про дрібниці. У його голосі бриніло життя – те саме, заради якого ми ще трималися.

А молодий співак… Він піднімався на такелаж так легко, ніби його туди піднімав вітер. Коли він стояв на реї й співав, море під ним ставало сценою, а ми – слухачами. Його голос не був гучним, але він мав у собі якусь дивну чистоту. Навіть ті, хто цілий день бурчав чи лаявся, замовкали, коли він починав співати. Його пісня була не веселою і не сумною – вона була правдивою. І я відчував, як у грудях ворушиться щось, що я давно заховав від світу.

Були й інші. Хтось умів ремонтувати мотузи так, ніби в його руках жили десятки павуків. Хтось спав поруч із щуром, називаючи його своїм товаришем. Хтось грав на саморобній сопілці, витягуючи з неї звуки, які більше скидалися на стогін вітру, ніж на музику. І всі вони були частиною того дивного світу під вітрилами.

А я? Я дивився на них, наче крізь скло. Вони жили поруч, а я стояв осторонь. Я не знав, як уплітати свої слова у їхні голоси. Я чув їхні сміхи, бачив їхні сварки, відчував запах їхньої їжі – і водночас не міг бути серед них повністю. Наче хтось невидимий постійно тримав мене за плече й не дозволяв зробити крок уперед.

Але якось одного вечора сталося щось, що й мене витягло з моєї мовчанки. Ми сиділи на палубі після важкого дня. Кок виніс казан юшки, додав у неї якусь дрібку спецій, і вона пахла так, що навіть старий штурман підняв голову від своїх карт. Юнга щось верещав, намагаючись схопити найбільший шматок риби, і всі сміялися. А співак узяв гітару й заграв щось легке, майже дитяче – пісню про берег, якого іноді не бачили місяцями, але кожен носив його образ у своїй пам’яті.

Я дивився, як вони сміються й підспівують йому, як кок киває в такт, наче це йому найбільша нагорода за день, і відчував: уперше мені добре серед цих людей. І в ту мить ніби зникло все, що стискало мене зсередини – страх, самотність, усвідомлення своєї чужості. Я навіть усміхнувся, і ніхто цього не помітив, та мені й не треба було. У ту хвилину я відчув, що я теж є частиною команди. Це є звичайний вечір на кораблі. Ми сидимо разом – хто з піснею, хто з жартом, хтось просто мовчить, гріючи руки біля казана. Повітря тремтить від сміху, запах юшки ще тримається у вітрі, а море здається лагідним слухачем нашої радості. У цьому немає нічого героїчного, нічого незвичного. І саме тому воно має вагу.

І я зрозумів, що справжня цінність життя не в перемогах і не в тому, щоб довести комусь свою силу. Вона – у хвилинах, які не потребують доказів. У миті, коли ти сидиш серед інших і відчуваєш: ти не сам. Ти є частиною цілого, навіть якщо завтра це ціле розпадеться.

Такі миті крихкі. Вони не тривають довго, але залишають слід – не в пам’яті навіть, а в самій суті. Можливо, все, що ми маємо, – це не роки й не досягнення, а лише такі вечори, коли ми сміємося без причини й раптом усвідомлюємо: ми живемо.

І я ловлю себе на думці, що саме заради цього варто йти в море, варто терпіти спеку, голод і втому. Бо в цей вечір я бачу: ми не просто матроси на кораблі, ми не просто люди, що кинули виклик морю. Ми – живі. Разом. І цього вистачає, щоб усвідомити: іноді одна мить щастя стирає гніт років мовчання.

Минали тижні, і я вже майже звик до ритму корабельного життя. Дні зливалися в єдину течію – робота, короткий відпочинок, нічні вахти. І здавалося, що море саме підлаштувалося під наш лад: свіже повітря, міцний вітер у вітрилах, сонце, яке підіймалося щоранку однаково.

Але одного світанку все було інакше. Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і відчув, що щось у повітрі змінилося. Вітер, який ще вчора гнав корабель уперед, тепер лише торкався вітрил – слабко, втомлено. Здавалося, сам простір став густішим, важчим.

Я дивився, як капітан ходить по палубі, намагаючись удавати спокій. Його голос був такий самий рівний, як завжди, але руки зупинялися на поручнях довше, ніж потрібно, а погляд все частіше здіймався до неба, де не було жодної хмари.

– Тимчасово, – казав він. – День-два, і знову підемо на повній.

І мені хотілось йому вірити. Моряки відчували це також. Вони жартували, але сміх лунав якось награно, не по справжньому. Хтось довше затримувався біля борту, вдивляючись у горизонт, хтось дивився на воду так, ніби чекав, що вона скаже йому щось важливе. І тоді я зрозумів: це лише початок. Щось приходило – невидиме, беззвучне, але вже відчутне в нашому мовчанні.

На шостий день після розмови з капітаном, мене поставили вахтовим у трюм. Там пахло вогкістю й деревом, а крізь маленькі щілини пробивалося тонке світло. Моє завдання було просте – слідкувати, щоб ніхто не торкався провізії без дозволу.

Перші години тягнулися повільно й глухо, ніби кожна хвилина падала каменем у порожнечу. Лише іноді хтось із екіпажу спускався – за бочкою води чи мішком сухарів. Але я бачив, як вони довше затримуються біля полиць, проводять пальцями по кришках, вдихають запах солонини, ніби хотіли насититися самим лише дотиком.

З кожним днем запаси танули. Мішки ставали легшими, у бочках лишалося дедалі менше води. Я відчував, як у трюмі змінюється повітря: воно ставало густішим, важчим, наче сама тиша з кожним днем з’їдала щось разом із нами. І все частіше я ловив на собі погляди – не гнівні й не приязні, а холодні, уважні, мовби кожен із них прикидав: скільки в мені залишилося сили, і чиїм порятунком я можу стати.

Одного разу я почув, як двоє говорили за бочками. Не розібрав усіх слів, але одне врізалося в пам’ять: «Треба буде вирішити, кого першого».

Я тоді вперше зрозумів, що наш ворог – не тільки море. Я знав, що штиль не закінчиться швидко. Вітер – річ капризна. Але є речі гірші за відсутність вітру.

Спочатку ми втратили хліб, потім воду, а потім спокій. І лише коли втратили страх – зрозуміли, що втратили себе.

Тоді я пішов у трюм. Там було темно, пахло гниллю та старим деревом. Я ліг серед бочок і мотузок і слухав, як угорі тріщать дошки під сонцем, як іноді лунають голоса моїх товаришів, що поступово ставали все глухішими.

Я сховався не тому, що я боягуз. А тому, що знав: якщо залишуся – я теж почну мовчки погоджуватись. Я відчував, як моя людяність тріщить по швам, як голод прокладає собі шлях до моїх переконань. Тому я сховався – не від них, а від себе.

Я лежав у трюмі, нерухомий, наче мрець. Дерев’яні дошки під щокою були вологі, холодні, вони пахли пліснявою й сіллю, і той запах здавався чистішим за все, що відбувалося нагорі. Я не спав, не міг заснути. Голод точив мене зсередини, перетворював на щось тонке, прозоре, наче я сам поступово розчинявся у темряві.

Навколо було тихо. Але це не була звичайна тиша, до якої я вже привик за цей час, цього разу вона була інакша – не порожня, а напружена, натягнута, як мотузка, що ось-ось лусне. Потім я несподівано почув шепіт. Слова не долинали чітко, вони ламалися, губилися в щілинах дерев’яних стін. Але сенс не потребував слів. Це була нарада без радості, без сумнівів, без надії. Короткі уривки, уривчасті вдихи. Один голос сказав: «Пора». Інший не відповів, але тиша після нього була згодою.

Я чув, як хтось важко зітхнув – коротко, ніби прощаючись. Почув тупий удар. Потім ще один. І все стихло. У ту мить я зрозумів: справжній жах не в крику. Крик – це життя, це спротив, це голос, який чіпляється за світ. А тут була тільки тиша, яка приймала смерть, наче старого знайомого.

А тоді воно почалося. Спершу – шерех, ніби хтось розгортав тканину чи ламав гілку. Потім – звук зубів. Хрусткий, твердий, тваринний. Я здригнувся. Наче ці щелепи працювали не десь угорі, а прямо в моїй голові. Я чув, як вони жували. Чув, як ковтали. Із кожним рухом щелеп, із кожним ковтком у мене всередині щось надламувалося. У темряві щось дихало в мені – стародавнє, голодне, мов саме море. Воно нашіптувало не словами, а відчуттям: «Встань – і залишишся серед живих». Але інше, слабке, майже згасле, тримало мене в тиші, нагадуючи, що є життя, яке гірше за смерть.

Запах добрався до мене швидше за все. Солодкуватий, густий, липкий. Він змішувався із запахом солоної вогкості й залізної іржі, якою пахли бочки з водою. Я закрив рот рукою, але мені все одно здавалося, що я його ковтаю. Він був усюди – у щілинах, у повітрі, у моєму диханні.

Я не міг бачити їхніх рук чи очей. Але в уяві вони були переді мною чітко, до дрібниць. Я бачив, як вони сидять гуртом, схилившись, схожі на ченців на літургії. Їхні обличчя – не людські, а порожні маски, на яких рухомі лише роти. І я розумів: це не просто їжа для них. Це причастя. Причастя виживання.

Я відчував, як у мені борються дві сили. Голод рвав нутро, він кричав, вимагав, спокушав. Він був сильніший за молитви, сильніший за розум, сильніший за все. Я боявся не їх, не смерті. Я боявся самого себе – що я не витримаю. Що встану і приєднаюся до них.

І тоді – ніби випадково, ніби це був знак – я помітив між ящиками зморщену бляшанку. Вона лежала напівзасипана пилом і соляними кристалами, як загублений амулет. Кришка була дірявою, але ще тримала в собі запах м’яса. Серце в мені підскочило і світ звузився до того металевого кружка. Невдалий подарунок чи помилка долі – я не знав. Я відчув, що кожний жест може стати вироком. Це була не страва і не пожива – це був знак згори. У ньому не було якогось особливого смаку чи запаху, але він важив більше за сам голод. Я зрозумів, що йдеться не про життя чи смерть тіла, а про межу, після якої вже байдуже, живий ти чи ні.

Моє нутро кричало: «Їж – і виживеш!». Але інша частина, та, яку я боявся навіть назвати душею, шепотіла: «Торкнешся – і втратиш себе». У тій вузькій щілині між голодом і стриманістю я раптом відчув, що вибір – це не про те, щоб дожити до завтра. Це про те, ким ти будеш уже зараз. Бо коли з’їси – збережеш тіло, але загубиш у собі Людину. А коли відмовишся – можливо, помреш, але лишиш у собі щось, чого не зможе забрати навіть море.

Я повільно опустився, ніби ще вагаючись, і торкнувся її кінчиком пальця. Палець відгукнувся холодом. На мить все навколо завмерло: скрип бочок, відлуння кроків на палубі, звуки далекого життя – усе це стало фоном для одного простого вибору. Я представив собі, як піднімаю кришку, як кладу ложку до рота – і бачив перед собою їхні очі: ті порожні, ті, що вже були готові вбити за крихту їжі. Тоді я відчув, як робиться вибір усередині: не задовольнити тіло – а зберегти правду у собі.

Це був знак – не від неба й не від Бога, а від внутрішнього голосу, який промовляв до мене з порожнечі і просив не продати останнє, що було ще в мені людського. Я міг би взяти бляшанку. Я міг би з’їсти – і в ту ж годину стати таким, як вони. Але замість того я відсунув її назад під ящик. Я зробив свій вибір. І в ту мить я зрозумів, що між нами прокладена межа. Вони вижили. А я – залишився іншим. Я молився, щоб померти. Та помер не я. І тому я зобов’язаний був жити. Не як покарання. Як пам’ять. Бо той, хто не їв, зберігає в собі правду. І ця правда важча за будь-який тягар.

Коли ми через якийсь час нарешті наблизилися до берега, я мовчав. Не виправдовувався, не звинувачував – бо хто я такий, щоб судити інших, коли сам був частиною того ж?

На суходолі я не шукав їхніх облич. Між нами вже розлився океан мовчання – холодний і густий, як нафта. Океан без берегів і дна, який ніколи не обміліє. Ніхто нікого не кликав, не прощався. Ми просто розійшлися в різні боки світу, несучи кожен своє мовчання, кожен – свою провину.

Я довго брів берегом, майже не відчуваючи піску під ногами. Люди кричали на пристані, торгували рибою, сперечалися через ціну, сміялися. Для них життя продовжувалося.

А я йшов крізь нього, мов крізь сон, у якому все чуже: світло, голоси, навіть вітер. Моє тіло було тут, на землі, але все інше залишилося там – у штилі, де час зупинився, а море ще досі пам’ятає кожен наш подих.

Роки потому я жив. Але радше – існував. Я не замкнувся в монастирських мурах, але носив у собі келію, яку сам собі і збудував. Її стіни складалися з тиші. Вона була моїм захистом і моєю в’язницею. Я говорив із людьми, працював, їв, спав. І водночас не жив – бо все це робив так, ніби граю роль, яка мені вже давно набридла.

Я почав працювати з дітьми. Мене тягнуло до них, бо в їхніх очах я бачив щось таке, чого не міг знайти у дорослих: чистий страх, коли вони вперше зустрічалися з темрявою. Я вчив їх не відводити погляду, коли страшно. Вчив, що можна бачити біль і не відвертатися. Але я сам не міг навчитися цього. Я говорив їм одне – а всередині себе чув протилежне.

Моє непробачення стало моїм повітрям. Я вдихав і видихав його щодня. Воно пульсувало в скронях, воно жило в моїх руках, коли я торкався до чужих плечей, воно лягало на мене, як ковдра, вночі. Я не пробачив ні тих, хто тоді мовчки погодився, ні себе – за те, що сховався. За те, що вижив.

Минали роки. Люди старіли, вмирали, змінювалися покоління. А я лишався там, на палубі, у тій тиші, що розрослася у безмежність. Я не помічав, як світ довкола росте, як вулиці наповнюються новими будинками, як змінюється мова дітей. Для мене час не рухався. Він стояв, як тоді стояв штиль.

І от одного дня – я побачив його. Це сталося так просто, що я навіть не одразу збагнув. Я йшов вулицею, тримаючи під руку малого хлопчика, якого вчив ходити після хвороби. Ми зупинилися біля крамниці, і я відчув на собі чийсь погляд. Підняв голову – і побачив.

Він стояв у дверях. Те саме обличчя, яке я пам’ятав: ніби вирізане з каменю, із глибокими тріщинами часу. Але головне було в очах. У них уже не було відблиску. Там не жила навіть тиша. Там була пустка.

Я завмер. Моє серце билося так, ніби хтось стукав у зачинені двері зсередини. Він зробив крок назустріч. І тоді я зрозумів: я не тікатиму.

Він підійшов зовсім близько. Ми мовчали довго. Люди проходили повз, хтось сміявся, хтось поспішав, хтось зупинявся біля вітрини. Ніхто не бачив, що тут, посеред міста, зустрілися двоє, яких поєднує не дружба, не спогади – а штиль. І провина.

Я відчував, як серце б’ється у скронях, і не знав, що сказати. Його тінь упала на мене, і я подумав, що навіть сонце зараз уникає наших облич.

Він довго дивився на мене, перш ніж заговорити. Його голос був низький і глухий, немов камінь, що повільно скочується у прірву:

– Ти теж живий.

Слова пролунали як вирок. Я ковтнув повітря, сухе й важке, і відповів:

– Живий?, – сказав я тихо. – Але хіба я можу це назвати життям, коли в мене всередині давно пустка?

Його губи сіпнулися, наче від болю.

– Вижили ми чи ні – питання. Бо людиною тоді ніхто не залишився. Залишились тільки тіні від нас.

Я похитав головою.

– Тінь не відчуває болю. А я відчував щодня. І навчився з цим жити.

Він насупився, очі його різко звузилися.

– Чого можна навчитися після такого? Забувати?

Я зробив крок ближче, майже торкаючись його плеча.

– Не забувати, – сказав я. – Пробачати. Бо пам’ять без пробачення – це кайдани.

Його обличчя стало нерухомим, як камінь. Лише м’яз на щелепі смикнувся. Він мовчав довго, так довго, що шум міста навколо перетворився на далекий гул. І нарешті він прошепотів, так тихо, що ці слова ніби розчинилися в повітрі:

– А ти пробачив мене?

Я дивився йому прямо в очі. Вони були порожні, але десь глибоко ще тлів вогонь – слабкий, як жарина, що може згаснути будь-якої миті.

– Я пробачив себе, – сказав я. – А це набагато важче.

Він відсахнувся, наче ці слова вдарили його. Його обличчя скривилося, але не від гніву – від чогось глибшого, болючішого. В ту мить він, здається, вперше зрозумів: не було серед нас ні катів, ні жертв. Ми всі були лише окремими частинками однієї історії, яку море написало без нашої згоди.

Тоді я побачив у його очах не ненависть, а жах – жах перед тим, чого не можна змінити. Бо як пробачити не когось іншого, а себе самого? Як жити, знаючи, що жоден вибір не був правильним.

Ми не були монстрами. Ми були людьми, загнаними у кут власним страхом. Під тягарем провини ми втратили себе: імена зникли, риси розчинилися, навіть думки звучали чужими.

Я дивився на нього і бачив, як у ньому стираються межі між провиною й покаранням. Він уже не міг сказати, за що себе звинувачує – за те, що вижив, чи за те, що дозволив собі вижити. І тоді я зрозумів, що істинний штиль ніколи не був там, серед хвиль. Він був ось тут – у нас. У тій безодні, де вмирають слова, і починається те, що не має імені. Я зрозумів у ту мить, що говорю не йому. Говорю собі – тому хлопцеві, який колись, багато років тому, сидів у трюмі і стримуав у собі крик; тому, хто боявся жити після того, як не помер.

Бо лише той, чиє серце довго кам’яніло від провини, знає, як боляче воно оживає, коли з’являється пробачення. Бо пробачити – це не стерти минуле, а навчитися жити поруч із ним, не втрачаючи себе.

Це не було спокутою. Це не було порятунком.

Це був лише перший вдих – справжній, повний, такий, що обпалює груди.

Але я наважився на це. Бо, мабуть, жити – це не залишити минуле позаду, а навчитися не тонути в ньому. І в ту ж мить я зрозумів: не море тримало мене, а я сам тримав його у собі. І тільки тепер воно відпускало. Повільно, але – все ж відпускало.