Етюд буденності

Її будні переповнилися роботою і недоспаними стали ночі, адже ніяк не вгадаєш, коли з’явиться повідомлення про нове знайдене тіло і потрібно буде зриватися з місця та летіти у відділ, поки люди ще оговтувалися від попередніх новин. Життя університетської викладачки певною мірою розніжило Ольгу, змусило забути як це, коли щодня у волосі з’являються сиві волосини, а голова наливається свинцем від постійних роздумів. Не так давно найбільшою проблемою для неї було вчасно перевірити модульні роботи різних курсів, а тепер вона повинна ловити божевільних серійників, кількість яких щось ніяк не хотіла зменшуватися.

Постійна загроза нависала над нею, не даючи можливості вдихнути на повні груди. Люди вбивали через цілу низку причин і, як би добре Косач не розбиралася у патернах поведінки злочинців, ба навіть розповідала про них на своїх лекціях, щоб майбутні поліцейські могли краще знайти істину серед усіх можливих варіантів, попередити нові вбивства вдається тільки в поодиноких випадках. Покладені надії на нове покоління поліцейських довелося перенести на себе, адже це тепер її роль — бути світилом слідчого процесу.

Місяці встигли промайнути, а втім, коли прямо перед очима конвоїри виводять чергового злочинця з кабінету допитів, Косач мимоволі згадувала те життя, до призначення. Колишніх ментів не буває, як то кажуть, і втекти від цього покликання їй не вдалося.
Ольга підібрала папку з документами й попрямувала до свого кабінету. У неї ще залишалися деякі незакінчені справи, які краще не відкладати на потім, навіть якщо знову затримається до пізньої ночі. Одною чашкою кави більше, одною менше — різниця не надто відчутна, бо в крові вже й так замість плазми кофеїн.

— Олю…

Чужа рука опустилася їй на плече. Косач настільки втомилася, що навіть не почула як двері відчинилися. Шаблій завжди з’являвся несподівано позаду, щоб підтримати, коли вона вже от-от мала розсипатися. Наче відчував її слабкість через товщу стін зі склом і цим лишень дратував. Ольга Сергіївна Косач повинна, вимушена, тримати образ сильної жінки, яка не бігала за чужим співчуттям, а він у цьому випадку загроза. Але також за це вона була йому вдячна. Не так нестерпно нести весь світ на плечах, адже є хтось, хто здатний перебрати на себе частину тягаря. Шаблій, як ніхто інший, розумів що це таке — бути головою підрозділу.

— Всі вже пішли, — ніякої схвильованості, просто констатація факту, щоб не накликати на себе чужий праведний гнів.

Почувши це, Косач дозволила собі опустити плечі, знімаючи невидиму мантію керівника, адже окрім нього, ніхто не побачить її такою. Ніяково тепер думати, що колись вони зовсім не зійшлися характерами. Готові були пороздирати одне одного прямо на очах у генерала. Два впертюхи, котрі перестрілися в найнесподіваніший момент. А тепер вона з власної волі погоджувалася опертися на його вчасно підставлене плече.

— Хочеш залишитися тут спати? – а це вже скидалося на докір.

— Однозначно ні, — Косач нарешті трохи потягнулася, бо cпина нила від болю, — хіба що перенесу своє ліжко сюди. Буде доказ Мовчану, що ОСА завжди на варті справедливості.

Через ці слова вони обоє розсміялися і кімната навколо наче посвітлішала. Ольга справді могла забути про свої обов’язки в таку мить. Відчути себе живою людиною.

— Але мені потрібно ще попідписувати протоколи, — вона вказала на папери перед собою. — Документацію краще не відкладати.

— Тоді я зачекаю.

Заперечити Косач не могла, бо знову почнуть буцатися як ті барани. Натякати на відпустки для працівників набагато простіше, ніж взяти самій. Вона надто переймається чужими життями, поки про своє можна трішки відкласти в сторону.

Шаблій зайняв місце поруч та виклав на стіл свій записник. Ольгу весь час цікавила ця його звичка занотовувати всі деталі по справах. Скільки подібної макулатури в нього мало назбиратися за таку довгу службу? Вистачить, мабуть, для зйомок безкінечного серіалу як про міліцію з лихих дев’яностих, так і сучасну поліцію. Косач не могла пригадати чи бачила в його домі хоч щось подібне на величезну колекцію із записників. А втім, вона ніколи не розглядала все в деталях, хоча й бувала там. Не надто багато разів, щоб це починало викликати якісь питання. Для неї простіше зберігати цю дистанцію. Вони — професіонали, і на них покладається ціла країна.

Косач ніколи не стане гарною дружиною. Не для неї ця роль пошита. От студенти вже давно записали її в старі діви через строгий характер, але і сама жінка відкидала будь-які потенційні стосунки. Надто багато обпікалася, щоб одного дня змиритися зі своїм становищем. Шаблій ж, за спостереженнями, на побачення ходив, але якось так вийшло, що найдовші стосунки, які йому вдалося втримати, були підставні для справи. Не всім бути як Римар, перебираючи постійно, чи не щоночі прокидатися в нових ліжках. Коли тобі вже давно минуло за сорок, хочеться звичайної стабільності, а саме такого жаданого спокою.

Ось вже останній звіт дочитаний, останні дані перевірені й нарешті вона ставить той останній підпис, щоб мати змогу видихнути. Косач розуміла навіщо вся ця бюрократія, але в такі моменти не могла її витерпіти. Чому не можна скинути на когось цю марудну роботу? Очі боліли і в голову закрадалися думки, що через рік доведеться купувати окуляри, якщо вона ось так щоночі буде зачитуватися. Тоді точно перетвориться на якусь стару шкапу.

— Чи можу я підвезти вас до дому, пані Косач? — голос Шаблія розрізав офісну тишу.

— Що за формальності? — вона припідняла брову і продовжила: Додаткового вихідного не отримаєш, але від такого таксі не відмовлюся.

І хоча ідея залишати машину ночувати під офісом не дуже її приваблювала, сил сідати за кермо у неї не лишилося. Та і якщо хтось пропонує, то чому вона повинна відмовлятися? Навпаки, керівники повинні заохочувати самодіяльність працівників.

У коридорах панувала пітьма, але до ліфта по вивченому маршруту йти не так далеко. Інколи пробирала Косач параноя, що в одному з цих темних кутків зачаївся хтось, готовий напасти, бо колись вона просто виконала свою справу. Вже приходили їй листи з погрозами, вже викрадали близьких, вже було майже все і вона це пережила, не втративши обличчя. Але страх повністю ніколи не покидав тіла. Завжди з’являлося питання на що злочинці ще здатні, щоб помститися їй. Людське горе не знало меж.

Внизу зустрів їх охоронець, який вже встиг заступити на свою нічну зміну, а на вулиці в повітрі кружляв повільно сніг. З цією роботою дні почали зливатися в одне величезне місиво і зима настала зовсім несподівано. Це скоро потрібно для рідних шукати подарунки, до батька також варто з’їздити, якщо ніякої справи не підвернеться. Якби тільки на свята люди не скоювали злочинів… Ольга загорнулася сильніше у пальто. Вона так хотіла додому.

Наче справжній джентльмен, Шаблій відчинив їй пасажирську дверку свого автомобіля. Зрештою, галантність могла існувати поряд із неймовірною зухвалістю. Можливо, це їй найбільше подобалося, адже з прямолінійними людьми простіше працювати, ніж з тими, хто буде медові речі проливати, щоб приховати справжні наміри. Скільки такого вона бачила не тільки від чоловіків, а від тих ж студентів, які сподівалися, що цим отримають вищий бал в кінці семестру. Як вони всі розчаровувалися, коли Косач бачила їх наскрізь. З Шаблієм таких загадок майже не доводилося розв’язувати.

Вночі Київ не спав ніколи, перекрикуючи гулом двигунів шумовиння хвиль. Ольга любила це голосне місто, навіть якщо те приносило їй стільки клопотів. В рідкісні моменти вона тікала подалі від цього гамору, але завжди зрештою поверталася, бо не могла інакше жити. Як і не могла без своєї роботи та людей, що її оточували. Косач можна назвати щасливою.

На черговому перехресті перед ними вискочила якась дорога іномарка, змушуючи Шаблія різко загальмувати, а ремінь безпеки боляче натягнутися.

— Куди даішники дивляться!? Права в цих Шумахерів позабирати треба!

— Віть, вони точно потрапили на камери, штраф вже має оформлятися в базі.

— Та ці мажори просто заплатять і під час наступних гонок когось таки переїдуть. А далі їхні батьки за свою кровиночку забашляють кому треба, щоб від тюрми вберегти.

— Ми не завжди можемо щось зробити, — вона могла зі шкіри лізти, але таке не спинити.

Усі люди рівні, але насправді існували ті, хто дозволяв собі перебувати понад законом. Таких індивідів просто не виженеш з суспільства, а ОСА не має повноважень розбиратися з ними, поки це не стосується напряму якоїсь справи. Ось саме це сильне почуття справедливості, яке змушувало прокидатися щоранку і залишатися на роботі до самої ночі, зводило їх тільки ближче. Шаблій, як типовий мент, взагалі колись і діяв без дозволів, і вибивав зізнання, бо справжнє розкриття справи для нього перебувало в особливому пріоритеті, навіть якщо доведеться комусь в морду заїхати. Та Косач сама бачила його методи, поки ловили Органіста. За такі дії у нього мало бути набагато більше доган, ніж він офіційно мав. Якби не Мовчан тоді, вона б і не подумала його залишати в команді. Не потрібні їй такі кадри. Натомість з часом прірва між ними зникла, бо не такими різними вони були, та і Шаблій навчився прислухатися до її рішень. Разом з непорозуміннями зникла також початкова зневажливість, з якою він до неї ставився. Натомість розкрився зовсім з іншого боку і тоді щось трапилось.

Машина сповільнилася, коли вони заїхали у двір, натякаючи, що ця невелика подорож майже скінчилася. Ось і потрібний під’їзд визирнув з темряви, але Ольга щось не наважувалася вийти. Можливо вона б хотіла запросити його залишитися на ніч, але совість всередині казала, що це дурня, яка тільки знову пустить тріщину в образі Ольги Сергіївни Косач. Це неправильно і як вона взагалі могла задуматися про таке? Робота повинна знаходитися на першому місці, а не такі вольності.

— Олю, — і від одного цього звернення, вона прийняла рішення.

У будні дні вона — полковник, але зараз вже ніч.

— Не хочеш зайти?