Пролог

    Світ, який уже помер

Небо над Нью-Йорком давно перестало бути тим небом, яким його пам’ятала більшість. Уже довго воно було важкою червоно-сірою пеленою, пронизаною чорними смугами диму. Сонця давно не було видно. Воно існувало десь там, за хмарами попелу, але його світло не досягало землі, не зігрівало, як раніше. Лише забарвлювало руїни в колір старої крові.

На Таймс-сквер щось горіло вже третій день. Рекламний щит, автобус чи, можливо, рештки того, хто колись міг одним ударом зупинити потяг.

Френк Касл не дивився.

Він лежав на животі на холодному даху, притиснувши приклад гвинтівки до плеча, і стежив за вулицею через тріснуту оптику. Його дихання було повільним, неглибоким. Рана під ребрами справа нила й знову відкрилася попри шви. Кров повільно просочувалася крізь футболку, збиралася під бронежилетом.

Погано, але не найгірше, що могло статися.

Зомбі поки не відчували його.

Там, унизу, на зруйнованих вулицях міста троє заражених розривали нову жертву. Один із них колись носив високотехнологічні червоно-золоті обладунки. Тепер від них залишилася лише частина нагрудної пластини, оплавлена й почорніла. Другий був майже голий, із зеленкуватою шкірою та щелепою, що висіла під неправильним кутом. Третій рухався занадто швидко, щоб Френк міг довго втримувати його в прицілі.

Вони жадібно жерли м’ясо та нутрощі зеленого велетня — того, кого не мали б здолати.

Та все ж…

У цьому світі це вже перестало дивувати.

— Вони підуть за запахом, — тихо сказала Джулієт.

Вона лежала поруч із ним, майже торкаючись його плеча своїм. Її обличчя було блідим під шаром пилу. Світле волосся зібране абияк на потилиці, але кілька пасом вибилися з хаотичної конструкції й прилипли до спітнілого обличчя. На лівій щоці застигла смуга чужої крові.

— Знаю, — коротко відповів Френк.

— У нас хвилин сім. Може, менше.

— Перед цим ти казала десять.

— Я багато чого кажу. Наприклад, що генератор витримає.

Наче у відповідь на її слова, під ними щось бахнуло. Дах здригнувся, але витримав, хоча тріщина, що пролягла акурат між ними, не вселяла надії.

Френк не ворухнувся.

— Він витримає? — рівень скепсису в його голосі почав зростати.

Та Джулієт не відповіла, і Касл знав, що це погана ознака.

Вона підняла голову й подивилася на будівлю навпроти — колишній науково-дослідний комплекс, що колись працював під патронажем «Старк Індастріс». Половину комплексу знесло вибухом ще пів року тому. Та Джулієт знала, що в підземній лабораторії досі зберігався нестабільний прототип установки, здатної пробити тканину між світами.

Принаймні так стверджували записи, які Джулієт знайшла місяць тому в головній будівлі Старка. Вони належали людині, з якою вона не була особисто знайома, але чула про неї.

— Вистачить на один перехід, — промовила Джулієт.

— Для двох?

Вона подивилася на Френка так, наче він сказав дурницю. Той повільно відвів око від прицілу.

— Для двох? — повторив він.

— Так.

— Джулієт.

— Френку.

— Не бреши мені.

— Тоді не став запитань, відповіді на які тобі не сподобаються.

Він дивився на неї ще кілька секунд, потім відвів погляд. Погляд Джулієт затримався на ньому трохи довше.

Насправді вона не знала, чи взагалі спрацює установка. Але іншого порятунку в них не було. Не тоді, коли головною загрозою стала Багряна Відьма.

На сусідній вулиці щось завило.

Майже по-людськи.

— Підеш першою, — сказав Френк.

— Ні.

— Це не обговорюється.

— Ти дивовижно часто кажеш це людині, яка ніколи тебе не слухає.

Френк відчув у її голосі усмішку.

Сам не усміхнувся.

— Ти відкриваєш прохід і заходиш першою, — наполягав він.

— А ти?

— Прямо за тобою.

— Брешеш. Дуже погано брешеш.

Вона знала його надто добре, і це дратувало найбільше.

І лякало сильніше, ніж усе, що зараз рухалося внизу.

Френк продовжував дивитися крізь оптику. Заражені на вулиці почали нервувати. Один різко підняв голову, ніби почув щось, чого людина не могла почути.

— Час, — сказав він.

Джулієт піднялася першою. Її коліна на мить підкосилися.

Лише на мить, але Френк помітив.

Він завжди помічав.

Його рука зімкнулася навколо її передпліччя раніше, ніж вона встигла відсторонитися.

— Я в нормі.

— Не схоже.

— Сказала людина, яка стікає кров’ю.

— Це інше.

— Звичайно. Ти ж Френк Касл. У тебе кровотечі — риса характеру.

Джулієт вивільнила руку. Не різко, хоча її пальці затрималися на його зап’ясті довше, ніж було потрібно.

Френк відчув це навіть крізь рукавичку.

Останнім часом вона торкалася його так часто, ніби перевіряла, чи він іще тут. Плече, рука, потилиця. Короткі, майже випадкові дотики, за якими ховалося значно більше, ніж він був готовий прийняти.

Вона не говорила про свої почуття.

Їй і не потрібно було.

Вона дивилася на нього так, ніби цей світ іще не зумів відібрати в неї останнє важливе.

Френк не розумів, як вона могла так дивитися на нього. Не після всього, що він зробив, і того, ким був.

Вона все знала.

Але продовжувала залишатися поруч.

Вони спустилися пожежними сходами на три поверхи, а далі рухалися через зруйновані офіси.

Джулієт ішла попереду.

Її тіло змінювалося майже непомітно: зіниці розширювалися, пристосовуючись до темряви; пальці ставали довшими й тоншими, щоб відімкнути замок; шкіра на руці на кілька секунд набувала металевого блиску, коли вона відсувала палаючий уламок.

Френк давно перестав запитувати, скільки саме в неї здібностей.

Згодом він зрозумів, що й вона сама не знала.

— Ліворуч, — прошепотіла Джулієт.

Він почув рух лише за секунду.

Заражений кинувся з дверного проходу. Швидкий, із розірваною горлянкою. На ньому ще залишався лікарняний халат.

Френк вистрілив один раз.

Куля ввійшла в череп над бровою.

Тіло не встигло впасти, коли з темряви виринув інший.

Джулієт розвернулася. Її рука спалахнула білим світлом, і зараженого відкинуло в стіну з такою силою, що бетон пішов тріщинами.

— Це було несподівано, — пробурмотів Касл. — Тепер нас почує весь квартал.

— Зате тебе не з’їли. Я вважаю це вдалим обміном.

Він хотів відповісти, але знизу пролунав крик.

Не один.

Багато криків.

Джулієт зблідла.

— Вони вже всередині.

— Тоді бігом!

Вони побігли.

Коридор раптово закінчився шахтою ліфта. Кабіни не було.

Унизу — шість поверхів.

Френк глянув униз і подумав про мотузку, але зустрівся поглядом із Джулієт.

— Тільки не кажи…

— Довірся мені.

Вона схопила його за жилет.

— Ненавиджу, коли ти це кажеш.

Вона стрибнула.

Френк не встиг вилаятися.

Вітер ударив в обличчя, шахта закрутилася навколо них. За секунду до приземлення він відчув, як напружилися руки Джулієт.

Вони приземлилися на дно шахти. Не м’яко, але й не насмерть.

Біль прострелив ребра Френка. Він упав на одне коліно, затиснув рану й відчув кров між пальцями.

— Френку, це кров.

— Йдемо.

— Покажи.

Вона простягнула до нього руки.

— Немає часу. Ходімо.

Він спробував підвестися, але похитнувся.

Джулієт одразу опинилася поруч, підтримуючи його. У темряві її очі трохи світилися. Вона відсунула його руку й швидко перевірила пов’язку.

— Шов розійшовся.

— Я знаю. Ми маємо йти.

Він перехопив її руку.

Її пальці були холодними.

На мить усе навколо стихло. Ні виття. Ні кроків. Ні тріску вогню.

Тільки вона та її обличчя за кілька сантиметрів від його. Втомлене, брудне, але живе.

Френк хотів сказати їй правду.

Про те, що вже давно не уявляє наступного дня без неї.

Що кожного разу, коли вона зникає з його поля зору, щось усередині нього стискається так, ніби він знову стоїть перед могилою.

Що він пам’ятає кожен її дотик. І що не заслуговує на жоден із них.

Натомість він повторив:

— Треба йти.

У її погляді на мить щось змінилося. Це була не образа.

Вона надто добре його знала.

Лише тихий сум.

— Добре. Ходімо.

Вона допомогла йому підвестися, і вони рушили далі.

Лабораторія була за двома герметичними дверима. Перші двері вони підірвали, а другі Джулієт вирвала з кріплень.

Усередині ще працювали аварійні системи. Над підлогою клубочився білий холодний туман. Уздовж стін стояли розбиті капсули. Кабелі звисали зі стелі, а в центрі залу височіла конструкція з трьох металевих кілець.

Джулієт кинулася до пульта.

— Треба закрити двері.

— Ти їх вирвала.

— Тоді щось придумай.

Френк красномовно подивився на неї, але її увага була прикута до систем.

Він перевірив магазин.

Одинадцять патронів.

У пістолеті — сім.

Ніж.

Дві гранати.

Могло бути й гірше.

Касл перевернув металевий стіл, встановив його в проході, потім ще один і зайняв позицію.

Позаду загула установка. Кільця почали обертатися, поступово пришвидшуючи хід.

— Скільки? — запитав він.

— Три хвилини!

У коридорі з’явилася перша тінь.

Френк вистрілив.

Потім друга.

Знову постріл.

Третя.

Вони йшли на звук, запах і тепло.

Люди. Колишні герої. Істоти, назв яких він ніколи не знав.

Касл стріляв спокійно.

Коліно. Голова. Сповільнити. Добити.

Коли патрони в гвинтівці скінчилися, він кинув її й дістав пістолет.

— Дві хвилини!

— У тебе є одна!

Кільця оберталися швидко, але ще недостатньо. Повітря всередині них викривилося, ніби над розпеченим асфальтом.

Потім простір тріснув.

Френк відчув це.

На мить його ледь не знудило, а перед очима спалахнули місця, яких не могло існувати в його пам’яті: засніжений ліс, зелений ліс, дороги, лікарняний коридор, порожнє поле, містечко з ясним блакитним небом над ним.

Інший світ.

Живий.

— Є! — вигукнула Джулієт.

І тоді стеля над проходом розлетілася.

Щось велике впало просто на барикаду. Металевий стіл зім’яло разом із парою мерців, які там опинилися.

Френка відкинуло вбік, пістолет вилетів із рук.

Заражений піднявся з уламків.

Колись він був чоловіком.

Тепер його тіло роздулося. Одна рука стала неприродно великою, шкіра вкрилася темними тріщинами, а з пащі текла чорна слина.

Він кинувся на Френка.

Джулієт устигла підбігти й ударити з такою силою, що здригнулася вся лабораторія. Заражений пробив стіну, але за мить знову підвівся.

— Френк! До порталу!

— Ти перша!

— Дідько, не починай!

Касл підхопив пістолет і вистрілив зараженому в обличчя.

Марно.

За спиною потвори з’являлися нові мерці, виходячи з коридору.

— Разом!

— Джулієт…

— Разом, чуєш?!

Її голос зірвався.

Вистачило одного погляду на неї, щоб він зрозумів: вона знає.

Знає, що він збирався залишитися. Що мав намір заштовхнути її в портал і підірвати установку, щоб ніхто не пройшов слідом.

Вона знала його настільки добре, що, можливо, передбачила цей план ще тоді, на даху.

— Ти не вирішуватимеш за мене, — сказала вона.

— Я намагаюся врятувати твоє життя.

— А я намагаюся врятувати наше!

Останнє слово вдарило сильніше, ніж будь-який постріл.

Френк завмер лише на мить і ледь не пропустив зараженого.

Джулієт закричала, і її тіло спалахнуло білим світлом. Сила розійшлася лабораторією вибуховою хвилею.

Стіни тріснули. Установка завила. Простір усередині кілець почав згортатися й розширюватися одночасно.

Френк схопив Джулієт за руку, і вони разом підбігли до порталу.

— Зараз!

І вони стрибнули.

В останню мить краєм ока Френк устиг помітити, як за ними ковзнула маленька темна тінь.

Надто швидка.

Щур.

Чи кіт.

Чи щось, що вже давно не було ні тим, ні іншим.

А потім світ розірвався.

Перестали існувати верх і низ.

Тіло Френка розтягнулося крізь нескінченність. Він усе ще тримав Джулієт, відчував її пальці на своєму зап’ясті, чув, як вона кричить його ім’я.

А потім щось ударило між ними.

Її рука вислизнула.

— Френку!

Він схопився за неї.

На мить їхні пальці зімкнулися.

Він побачив її обличчя — налякане вперше за весь час, відколи знав її.

— Не відпускай! — закричала вона.

— Не відпущу!

Він не хотів відпускати.

Але простір уже вирішив інакше.

Їхні пальці розійшлися.

Джулієт зникла у сліпучому білому світлі.

— Ні-і-і!

Френк падав.

Навколо нього миготіли чужі спогади.

Хлопчик біля озера.

Двоє підлітків у поліцейській машині.

Чоловік на ім’я Рік, який сміється й кидає йому ключі.

Жінка з темним волоссям.

Форма шерифського департаменту.

Ім’я, яке не було його ім’ям.

Шейн.

Шейн Волш.

Френк намагався втриматися за інше.

За блакитні очі й холодні пальці.

За голос, який казав: «Наше».

Але пам’ять розсипалася.

Спочатку зник її голос.Потім обличчя.Останнім — ім’я.

Дж…

Залишилося лише відчуття втрати.

Величезне, безформне й незрозуміле.

Наче він знову не встиг урятувати когось найважливішого.