Після найгіршого дня будуть ще гірші

Нестерпно боляче, коли навколо купа людей, а ти всеодно самотній. От до сліз нестерпно. Джинні покладала на Гоґвортс дуже великі надії. Нарешті вона зможе знайти справжніх друзів, а не терпіти братів і дурнувату Лунатичку, яка постійно докучала розповідями про якусь дурнувату дурню. Ну от чесно, кому можуть бути цікаві оці її тварюки з “Базікала”. Джинні так бракувало нормальної подружки чи хай би вже й друга, хоч когось нормального, з ким можна обговорити всі переживання й захоплення. І от, нарешті, цей момент настав. Одинадцять років. Лист. Покупки на Алеї Діаґон. Червоний потяг.

Відчуваючи всю важливість події, Джинні трусилася як осичка. Мати квоктала над нею, перевіряючи багаж та голосячи, що всі її курчаточка вже в Гоґвортсі і вона лишається геть сама. Джинні соромилась матері і злилась на неї. Ну от яке може бути перше враження про людину, яку привселюдно називають курчаточком. Фу, гидота. Наспіх цьомкнувши матір в щоку, дівчина поволочила свій багаж до вагону першокурсників. Скриня з речима наче й не була переповнена, наче й була з чарами полегшення, але по відчуттях важила десь дві тонни, як тільки вдавалося її тягти. Ох, зараз би був доречним той славетний Гаррі Поттер. Хоча ні, перед ним вона вже встигла зганьбитися, та й не видно його ніде. Можна, будь ласка, когось такого ж як Гаррі Поттер, але не Гаррі Поттер, і обов’язково сильного. На жаль, всесвіт не почув прохання маленької рудої дівчинки, а якщо і почув, то проігнорував. Бо жоден з сотень хлопчиків на платформі дев’ять і три чверті так і не запропонував їй допомогу з багажем.

Сердита як сто чортів, Візлі нарешті продерлася крізь галасливий натовп до вільного купе. Як могла розклала свої речі і нарешті всілася. Можна було видихнути і чекати, поки в купе прийдуть ще якісь першокурсники, з якими можна буде подружитися. За вікном натовп поволі рідшав, отже чекати залишилось недовго. Та хвилини збігали, людей на платформі ставало все менше, а в купе так ніхто й не зайшов. Це було… Дивно? Несподівано? Почувся свисток, потяг рушив. Джинні сиділа збентежена і розчарована. Що тепер робити? Такого в плані не передбачалося. Може піти позаглядати в інші купе? Але тоді її почнуть вважати нав’язливою і будуть уникати, їй таке не підходить. Що ж, доведеться перетерпіти цю поїздку на самоті.

Після прибуття, Джинні стрімголов вибігла з вагону. Геґрід горлав на всю платформу навіть після того як всі першачки зібралися. Врешті він повів їх до озера і почав розприділяти по човнах. Більшість дітей вже перезнайомились в поїзді і сформували групки, а та невелика кількість одинаків і одиначок, що лишились, схоже, були надто замкнуті в собі, щоб взагалі з кимось спілкуватись. Джинні почувалась ображеною. Так не мало бути. Геґрід посадив її в човен зі знайомою Лунатичкою і ще якимись малими з явно не найрозумнішими виразами облич. Візлі була б розплакалась, але її відволік краєвид, що відкрився першокурсникам. На жаль, надовго його не вистачило. Та далі був Сортувальний Капелюх. В тому, на який факультет потрапить, дівчинка не сумнівалась ані хвилини, проте Капелюх вселяв щирий жах, здавалось, що ця тварюка тільки й чекає, щоб тебе з’їсти, але обійшлося.

Вечеря пройшла якось швидко. Після дороги всі були голодні як стадо вовків, а ґрифіндорці так тим більше, тож перші кілька хвилин було чути переважно чавкання. Потім Джинні кілька разів намагалася заговорити з однокурсниками, та розмова швидко вичерпувалася. Було погано. Що вже й вигадувати ще. Просто погано. Врешті дівчинка опинилася в своїй спальні. Від утоми та розчарування хотілося негайно лягти спати, тож вона відкрила скриню з багажем і почала шукати піжаму. Раптом між речами вона помітила чорну книжечку. Витягла, покрутила. Наче звичайний блокнот, але явно якийсь дорогий. Певно мама поклала як подарунок. Джинні жбурнула його на столик біля ліжка і ось нарешті знайшла піжаму.

Півгодинне лежання в ліжку не допомогло, сон чомусь не йшов. Дівчинка вкотре зітхнула, відкрила очі і роззирнулась. На очі потрапив мамин блокнот. Покопавшись ще трохи в скрині, Джинні знайшла перо з чорнилами і акуратно написала: “Ненавиджу цей день“. За мить слова зникли і з’явились нові: “Я можу зробити його кращим?” Це було несподівано, але певно це якісь нові просунуті чари, про які вона не чула. Мама б не клала  їй цей блокнот, якби не знала про таке, тож певно так і задумано. Руда голівка схилилась і активно почала вишкрібувати все нові і нові слова, жаліючись своєму новому приятелю, а потім так і заснула, притискаючи його до себе. Їй снилось як цей невідомий Том обіймав її і носив тяжку скриню, і захищав від близнюків, і смішив, і водив у Гоґсмід.

Все було саме так як вона хотіла.

Все було саме так як він хотів.

///

Робота натхненна цим прекрасним артом за ініціативи спільноти “Чай і фанфіки“.