Розділ четвертий
by rumpiiСайлас ще дихав мені в губи, коли двері покоїв різко розчахнулись.
— Леді Віорен—
Голос обірвався.
Ми обоє повернули голови одночасно.
І в ту ж секунду повітря в кімнаті стало смертельно холодним.
У дверях стояв король.
Альдрен IV виглядав так, ніби готовий був убити нас обох просто зараз.
Його золотий плащ був мокрий від дощу, срібна корона перекошена, а в очах палала така лють, що я мимоволі затамувала подих.
Сайлас повільно випростався.
Без поспіху.
Без страху.
І це було найгірше.
Бо він навіть не намагався приховати, що я щойно була в його ліжку.
Король перевів погляд із мене на нього.
— Ти.
Одне слово.
Як вирок.
Сайлас усміхнувся куточком губ.
— Ваша Величносте.
— Я знав, що ти хворий виродок, але навіть для тебе це занадто.
— Ви зараз про політику чи про дівчину?
— Сайлас, — прошепотіла я.
Запізно.
Король вихопив меч так швидко, що я скрикнула.
Але швидшим виявився Сайлас.
В одну секунду він стояв біля ліжка.
В наступну — уже між мною й королем, з кинджалом біля горла Альдрена.
Усе сталося настільки швидко, що я навіть не встигла вдихнути.
Тиша.
Тільки грім за вікнами.
І важке дихання короля.
Очі Сайласа тепер були абсолютно темними.
Ніякого сміху.
Ніякого флірту.
Тільки холодний хижак.
— Обережніше, Ваша Величносте, — тихо сказав він. — Ви ж знаєте, як легко я виходжу з себе.
— Ти погрожуєш королю?!
— Ні. Попереджаю.
Його рука навіть не здригнулась.
І саме це налякало мене найбільше.
Бо Сайлас справді міг убити його.
Прямо тут.
Без вагань.
Король повільно подивився на мене.
— Ти спиш із ним добровільно?
Питання вдарило сильніше за лезо.
Я відкрила рот —
і не змогла відповісти.
Тому що частина мене досі боялась Сайласа.
А інша…
була безнадійно закохана в монстра, який тримав кинджал біля горла короля заради мене.
Сайлас тихо засміявся.
Небезпечно.
Майже божевільно.
— О, це навіть гірше, ніж ви думаєте, Альдрене, — прошепотів він. — Вона сама повертається до мене. Знову і знову.
Король стиснув щелепу.
— Ти приречений.
— Можливо.
Сайлас нахилив голову набік і посміхнувся тією моторошно красивою усмішкою, від якої в мене холола кров.
— Але сьогодні не я той, хто програв.
Король пішов лише через хвилину.
Але перед тим зупинився у дверях і подивився на мене так, ніби вже виніс вирок.
— Ти ще пошкодуєш, що обрала його, Віорен.
Потім двері грюкнули.
І кімната занурилась у тишу.
Я повільно повернулась до Сайласа.
Він усе ще стояв посеред кімнати з кинджалом у руці. Краплі дощу блищали на його шкірі сріблом, темне волосся спадало на очі, а в погляді залишалось щось дике.
Небезпечне.
— Ти щойно приставив ніж до горла короля, — тихо сказала я.
— Мгм.
— Ти взагалі розумієш, що тепер буде?
Сайлас повільно подивився на мене.
І раптом усміхнувся.
Втомлено.
Майже ніжно.
— Ти боїшся за мене?
Мене це розлютило.
— Ти ідіот!
Я штовхнула його в груди, але він навіть не ворухнувся.
— Він тебе стратить! Або гірше! Ти—
Сайлас різко схопив мене за зап’ясток.
Не боляче.
Але твердо.
— Послухай мене уважно, Віорен.
Його голос став тихим.
Небезпечно тихим.
— Мені байдуже на трон. На корону. На війну. На все це кляте королівство.
Він зробив крок ближче.
— Але якщо хтось спробує забрати тебе в мене…
Його пальці сильніше стиснули мою руку.
— Я спалю тут усе.
Серце боляче вдарилось об ребра.
Бо він говорив серйозно.
Боже.
Він завжди говорить серйозно.
Я подивилась у його очі й раптом помітила дещо страшніше за лють.
Страх.
Глибоко всередині.
Майже непомітний.
— Сайлас…
Він відвів погляд першим.
І це сталося вперше.
— Ти не розумієш, — тихо сказав він. — Альдрен не пробачає такого.
— Тоді навіщо ти це зробив?!
Сайлас коротко засміявся, але в тому сміху не залишилось нічого веселого.
— Тому що він зайшов і подивився на тебе так, ніби вже вирішив, що ти належиш йому.
Тиша.
Грім прокотився над палацом.
А потім я зрозуміла.
Король прийшов не через нас.
Він прийшов через мене.
І Сайлас теж це знав.
— Що він хоче? — прошепотіла я.
Обличчя Сайласа стало холодним.
— Одружити тебе з собою.
У мене перехопило подих.
— Ні…
— Так.
Він підійшов ближче й провів пальцями по моїй щоці.
Ніжно.
Майже боляче ніжно.
— І тепер у нас проблема, любов моя.
— “У нас”?
Його очі потемнішали.
— Тому що я тебе вже не віддам.

0 Comments