~ Спогад 13 ~

Грудень, 1996 року
Кабінет Зіллєваріння, Гоґвортс

 

♫  360 (Arr. For Cello Obligato and String Quartet) Peter Gregson   

Різдвяна вечірка Слизорога була просто чарівною.

Щойно Герміона переступила поріг кабінету, її одразу огорнули тепло, музика й гомін десятків голосів. Повітря пахло корицею, дорогими парфумами й свіжою випічкою. 

Можливо, кабінет і справді був зачарований, а можливо, Слизоріг просто знову вдався до своїх магічних витівок, але приміщення здавалося в рази більшим, ніж у будь-якого іншого викладача. Стелю й стіни затягнули смарагдовими, малиновими та золотими тканинами, через що створювалося враження величезного розкішного шатра.

У кабінеті було людно й душно. Червоне світло від вишуканої золотої лампи заливало приміщення м’яким сяйвом, а всередині самої лампи пурхали справжнісінькі феї — маленькі блискучі цяточки, що миготіли в повітрі. Десь у дальньому кутку хтось голосно співав, кілька старших чаклунів випускали клуби диму з люльок, а ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь натовп із важкими срібними тарелями, через що ті кумедно нагадували маленькі рухомі столики.

Герміона розглядала все це, ледь привідкривши рота. Востаннє вона бачила щось настільки красиве хіба що на Святковому балу Турніру Трьох Чаклунів.

Сьогодні на ній була ніжно-рожева сукня до щиколоток — елегантна й легка, з акуратним корсетом і стрічками на спині. Тканина м’яко огортала її фігуру, а виріз делікатно підкреслював груди, не переходячи межу вульгарності. Волосся їй допомогла вкласти Ріонах О’Ніл, і тепер м’які хвилі спадали на плечі та спину. Герміона й досі ніяк не могла звикнути до власного відображення, щоразу мимохіть затримуючи погляд на будь-якій дзеркальній поверхні. Настільки це було красиво. Герміона навіть із жалем подумала, що не має змоги вдягатися так частіше.

Та вечір був просто чарівний. Музика — прекрасна, їжа — напрочуд смачна. І здавалося, ніщо й ніхто не здатен це зіпсувати.

Та, як виявилося, здатен…

Кормак Маклагген.

Це було настільки кепсько, що слів просто не знаходилося.

Комрак тільки й робив, що шукав привід торкнутися її — випадково обійняти, нахилитися надто близько чи безсоромно витріщатися на її декольте, навіть не намагаючись удавати, що йому хоч трохи соромно. Але навіть це було ніщо в порівнянні з його спробами притиснути її до себе, щойно над ними магічним чином з’явилася омела. Герміоні вистачило кількох секунд і якогось безглуздого виправдання, аби втекти від нього при першій же нагоді.

Тож тепер вона буквально ховалася за колоною, намагаючись перевести подих. Раз по раз Герміона кидала тривожні погляди довкола, боячись натрапити на нього.

— Герміоно?

Вона здригнулася й мало не підскочила на місці.

На щастя, це була Джіні — з хвилястим волоссям і в смарагдовій шовковій сукні до колін, яка неймовірно пасувала до її вогняного волосся. Вона була просто розкішною.

— Боже, ти мене налякала! — випалила Герміона, озираючись навколо.

— Що ти тут робиш? — спантеличено запитала Джіні, оглядаючи її схованку за колоною.

І беж жодних пояснень, Герміона схопила Джіні під руку й потягнула до фуршетного столика якомога далі від натовпу. Вона нервово озиралася довкола, ніби Кормак міг будь-якої миті вискочити просто з-під землі.

— Що сталося?.. І що в тебе з волоссям? — Джіні скептично кивнула на безлад на її голові.

Герміона тихо вилаялася й швидко провела пальцями по волоссю, намагаючись привести його до ладу.

— Я щойно втекла від Кормака.

— Що? — випалила Джіні з усмішкою.

— З-під омели, — уточнила Герміона, бо Джіні витріщилася на неї так, ніби та сказала щось абсолютно божевільне.

— Кормака? Мерліне, ти прийшла з Кормаком?!

— Знаю, сама не розумію, чим я думала, — пробурмотіла Герміона, наливаючи собі пуншу.

Та Джіні раптом фиркнула.

— Та ні, навпаки. Це навіть непогано… Він найбільше бісить Рона. 

— Це не смішно! Він просто огидний, Джіні! Тільки й робить, що намагається облапати мене своїми… граблями. А потім взагалі почав лізти до моїх…

Вона різко замовкла, уже піднявши руку до лінії грудей, коли Джіні боляче штовхнула її ліктем у бік. Герміона кліпнула й лише тоді помітила Блейза Забіні, який стояв просто навпроти них із келихом шампанського в руці та абсолютно безсоромно підслуховував їхню розмову.

— То куди ж це він поліз? — безтурботно поцікавився Блейз, закинувши до рота виноградину.

Герміона округлила очі й прикрила рот долонею, а Джіні миттєво вперла руки в боки. І в цю секунду стала моторошно схожою на місіс Візлі.

— Агов, ти заблукав, Забіні? — примружилася вона. — Чого вуха тут розвішав?

— І тобі добрий вечір, Джіневро, — ліниво мовив він, салютуючи келихом.

Він був у мантії кольору марсала, що напрочуд пасувала йому, лише підкреслюючи його природну вишуканість і екзотичну зовнішність. І хоч Герміона нізащо не сказала б цього вголос, Забіні завжди справляв на неї напрочуд приємне враження.

— Джіневро?.. — мало не задихнулася Джіні. — Ти це чула?!

Герміона перевела обережний погляд на Блейза. Той відверто розважався її реакцією. Що дратувало Джіні ще сильніше.

— Ти, — вона ткнула в нього пальцем, — слизький вуж.  Ану забирайся звідси й повзи до свого кодла, поки я не розірвала тебе, як мангуст кобру.

Блейз розплився в ще ширшій усмішці.

— Та я б із радістю. Але що я можу вдіяти, якщо у вас тут значно цікавіше?

І раптом перевів погляд за Герміону

— До речі… то не твій сумнозвісний кавалер тебе шукає?

Джіні озирнулася — і голосно вилаялася.

Кормак ішов просто до них, упевнено розштовхуючи людей своїми широкими плечима. Щойно він помітив їхню компанію, на його обличчі розпливлася самовдоволена усмішка, від якої Герміоні одразу стало не по собі.

— Тікай, — швидко кинула Джіні, підштовхуючи Герміону вперед. — Я його відволічу.

— Як шляхетно, — протягнув Блейз. — А як же обіцяний мені мангуст, Візлі?

Джіні раптом зробила вигляд, ніби щось шукає в сумочці.

— О, диви, Забіні! 

Вона витягнула руку — і показала Блейзу середній палець просто перед носом, перш ніж рушити назустріч Кормаку.  Блейз дзвінко засміявся їй услід. А Герміона, скориставшись моментом, хутко прослизнула крізь натовп гостей і буквально розчинилася серед них. 

За кілька секунд вона вже вислизнула в коридор.

— Нарешті… — видихнула вона з полегшенням.

Холодне повітря приємно вдарило в обличчя. Герміона сперлася спиною об стіну, кілька разів глибоко вдихнула й видихнула, розмахуючи руками, ніби щойно врятувалася від смертельної небезпеки. 

Коридор був тихим і напівтемним. Лише віддалена музика приглушено долинала з-за дверей. Вона підійшла до вікна й сіла на підвіконня, стомлено стягуючи нові туфлі на підборах. Ноги одразу вдячно занили, в холодна кам’яна підлога приємно розслабляла ступні. Герміона тихо задоволено промуркотіла.

І саме тоді почула кроки. Вони луною прокотилися коридором. Вона озирнулася — і посмішка з’явилася сама собою.

♫ Lord Huron – The Night We Met (Instrumental) 

— Драко, — гукнула вона.

Як і завжди — увесь у чорному. Чорний гольф, темний костюм, піджак і штани, що сиділи на ньому просто ідеально, лише підкреслюючи його худорляву постать. Він, здається, кудись рішуче йшов, але завмер на півкроці, щойно помітив її. 

— Ґрейнджер, — ледь чутно пробурмотів він.

Його погляд повільно ковзнув по ній згори вниз, наче він і сам не очікував того, що бачить. Потім Драко трохи струснув головою, ніби повертаючи себе до тями, і неквапливо покрокував до неї. 

Тим часом Герміона машинально продовжила розминати ноги, хоча вже й забула, навіщо почала це робити.

— Що ти тут робиш? — спитала вона, кидаючи на нього швидкий погляд.

— Нічого… — відказав Драко, зручно вмощуючись поруч на підвіконні і спершись плечем об стіну. — Просто блукав поблизу. Вирішив перевірити, чи відповідають плітки дійсності.

Він кивнув у бік дверей, за якими все ще лунали музика й сміх. Герміона простежила за його поглядом і важко зітхнула.

Вона знала, як сильно він хотів потрапити до цього «обраного клубу» Слизорога. І чудово розуміла, як сильно його зачіпало те, що саме його не запросили.

Їй це навіть здавалося трохи несправедливим. Бо, хай як би там не було, Драко виглядав би на подібних вечорах значно природніше, ніж той самий Кормак, який зараз, напевно, знову когось душив у своїх обіймах під омелою.

— Припини, — тихо мовила вона, намагаючись його підбадьорити. — Упевнена, ти бачив у житті значно вишуканіші прийоми.

Драко ледь усміхнувся, ніби погоджуючись, а тоді повільно окинув її поглядом знизу догори.

— Це ж треба, Ґрейнджер… — протягнув він, і в його голосі прозвучало щось дивне, майже… захоплене.

І від цього погляду в Герміони щось тривожно стиснулося в грудях.

— Ти все ж таки це зробила…

Він нахилився ближче, і Герміона різко вдихнула. Запах його парфуму — деревний, трохи гіркуватий і дивно п’янкий — миттєво вдарив у голову, остаточно збиваючи з думок.  І лише тоді вона помітила, як його рука повільно піднімається і тягнеться до її волосся.

— П-про що ти?.. — її голос зрадницьки здригнувся.

Дивно.

Вона ж не хвилювалася.

Правда ж?..

— Ти знайшла її… — тихо мовив він, обережно накручуючи її прядку на палець.

Герміона розгублено кліпнула, дивлячись йому просто в кришталеві очі.

— Кого?

І тоді він мʼяко усміхнувся. А потім нахилився ще трохи ближче, до самого вуха. Настільки, що Герміона відчула тепло його подиху на своїй шкірі. По спині миттєво пробігли мурашки. Серце глухо вдарилося об ребра, а пальці самі собою стиснулися в тканині сукні. Їй раптом стало надто жарко, надто тісно, і водночас вона не могла змусити себе відхилитися від нього бодай на сантиметр.

— Щітку для волосся, — пошепки промовив він їй просто на вухо.

Герміона різко відсунулася й ошелешено втупилася в нього. А на його обличчі вже з’явилася грайлива усмішка, і в очах знову заблищали ті самі бісики.

І саме тоді її очі різко розширилися, а губи обурено стиснулися.

— Ти. Просто. Нестерпний. Негідник. Драко. Мелфой. — обурено випалила вона, гупаючи кулаками йому в груди після кожного слова.

Він лише пирхнув. А потім раптом хрипло засміявся — так голосно й щиро, що відлуння його сміху прокотилося всім коридором. Потім відкинувся спиною на холодну стіну, навіть не намагаючись її зупинити, поки Герміона продовжувала гамселити його кулаками по ідеально випрасованому  піджаку.

І чим більше вона обурювалася, тим ширшою ставала його усмішка.

— Як я могла повестися на таке?! — прошипіла вона, відчуваючи, як щоки палають від сорому.

Просто ганьба, Герміоно.

Вона різко підвелася, вирішивши, що з неї досить — і його сміху, і цих ідіотських жартів. І, геть не думаючи про те, що досі була боса, зробила крок уперед. Але Драко раптом схопив її за руку, змушуючи зупинитися. Герміона тут же роздратовано глянула на нього.

— Що? Придумав ще щось дотепне? — різко запитала вона, стріляючи в нього блискавками гніву.

— Пробач. Не стримався, — зізнався він із ще ширшою усмішкою, м’яко потягнувши її назад за руку, змушуючи знову сісти. — Ти ж знаєш… дражнити тебе — моя найбільша слабкість.

І ця усмішка була настільки несподівано м’якою й… красивою, що це дратувало її ще сильніше.

Ненавиджу, коли він так робить.

Ненавиджу його біляве волосся.

Цю його усмішку.

І очі.

Ох, ці очі…

Герміона й сама не помітила, як ковзнула поглядом по його обличчю, затримуючись на вже таких знайомих рисах… І вся її злість усередині раптом почала повільно, абсолютно недоречно танути просто на очах.

Бісовий маніпулятор.

— Що ж… бачу, цього недостатньо, — тихо мовив він, вивчаючи її.

— Аж ніяк, — збрехала вона.

Хоча десь глибоко всередині вже давно його пробачила. Навіть попри те, що він зовсім цього не заслуговував.

— Гаразд.

І він дістав із кишені хустинку.  

Звичайнісіньку хустинку.

Це що за фокуси?.. — подумала Герміона, підозріло звузивши очі.

Один рух чарівної  палички. І шматок тканини в його руці раптом перетворився на витончену ніжно-рожеву півонію.

І знову, всупереч усьому, Герміона відчула знайоме здивування.

Його магія завжди була… іншою. Такою акуратною і витонченою. Як і ті пташки в Кімнаті на Вимогу.

Драко ледь нахилив голову до неї, простягаючи квітку. Але Герміона, звісно ж, гордовито задерла підборіддя й узяла її так, ніби робила йому величезну послугу. 

Вона обережно піднесла квітку до носа й вдихнула. Солодкий, насичений аромат миттєво заповнив легені, змішавшись із ледь вловимим запахом його парфуму, що досі залишався десь зовсім поруч. Пелюстки були м’якими й прохолодними на дотик, а сама квітка здавалася надто красивою, щоб бути справжньою.

Герміона повільно підняла очі і завмерла, затамувавши подих. Бо він знову дивився на неї. Його погляд неквапливо ковзав по її обличчю, волоссю, відкритих плечах — але зовсім не так, як це робив Кормак. Без тієї липкої жадібності. Без грубості чи нахабства.

Інакше.

Наче Драко справді її розглядав. Її усю. Він вивчав кожну емоцію, кожен рух, кожен випадковий подих. Наче вона була якоюсь складною книгою, зміст якої він відчайдушно намагався зрозуміти. І від цього погляду десь усередині знову затріпотіли сотні. Та ні — тисячі метеликів.

— Зізнаюсь чесно, — тихо почав він. — Мені не до душі всі ці стрічки, пір’я й інша мішура, яку ви, дівчата, на себе чіпляєте…

— Ти зараз ходиш по дуже тонкому льоду, Мелфою… — попередила вона його серйозним тоном.

— Проте, — наголосив він, продовжуючи, — твоя сукня мені дуже до вподоби. Ти в ній…

Він трохи нахилив голову, знову неквапливо ковзаючи по ній поглядом.

— …сама чарівність, Герміоно.

На мить Герміона просто перестала дихати. Його пальці ледь торкнулися її руки, що лежала на холодному підвіконні. Легко. Майже випадково. Короткий дотик, який мав би нічого не означати.

Але ж ні. 

У грудях щось різко й тепло стиснулося. Герміона раптом перестала розуміти, що з нею відбувається. Чому стало так важко дихати. Чому серце гупає так голосно, ніби ось-ось вистрибне з грудей.

І здається… 

Здається, його дихання теж стало трохи важчим. Його погляд потемнів і затримався на її вустах, а пальці поруч із її рукою ледь помітно напружилися, ніби Драко стримував себе від чогось. 

— Якщо чесно… — тихо мовив він, ковзаючи по ній поглядом, — я прийшов сюди, бо…

— О, ось ти де, принцесо! А я тебе всюди обшукався.

Герміона здригнулася.

О, боже. Кормак.

Вона різко висмикнула руку й одразу відступила від підвіконня, ніби її щойно впіймали на чомусь забороненому й абсолютно непристойному. Драко на секунду затримав погляд на ній. Потім — на її руці, яку вона так поспішно забрала. Його обличчя майже не змінилося, але в очах щось помітно похолоднішало.

А тоді він повільно підвів очі.

Кормак уже підійшов ближче, переводячи погляд із Герміони на Драко й назад. На його обличчі читалося таке відверте нерозуміння, ніби він щойно натрапив на сцену, яка зовсім не вкладалася в його картину світу.

— Мелфой? — протягнув він, насупившись. — Ти що тут забув?

— Маю до тебе те саме питання, Маклаггене — холодно кинув той.

Герміона повільно взувала туфлі, паралельно кидаючи обережні погляди на обличчя хлопців. Напруга, що буквально іскрила між ними, відчувалася навіть у холодному повітрі коридору.

— Герміоно, він тобі надокучає? — різко кинув Кормак, навіть не глянувши в її бік. 

Уся його увага була прикута виключно до Драко, чий погляд миттєво став уже не просто холодним — а крижаним. Настільки, що Герміона мимоволі напружилася. Вона вже бачила цей погляд раніше — щоразу, коли вони з Гаррі зчіплялися під час квідичу чи їхніх чергових перепалок. Погляд, після якого зазвичай обов’язково ставалося щось погане.

Ще мить — і вони точно почнуть з’ясовувати стосунки. Треба негайно втрутитися.

— Усе добре, Кормаку, — швидко затараторила вона, стаючи між ними. — Ходімо. Нам уже час повертатися.

Але він навіть не поворухнувся.

— Та що з тобою, старий? — криво всміхнувся він. — Татуся в Азкабан посадили — і ти язика проковтнув? Раніше з тобою було значно веселіше.

— Кормаку… — прошипіла Герміона, різко стиснувши його за руку, намагаючись відтягнути геть.

Але він був надто здоровенний, тож її спроби хоч трохи зрушити його з місця виявилися марними.

— Краще стеж за своїм язиком, Маклаггене, — кинув Драко.

— А то що?

— Я сам його тобі вирву, — майже буденно відповів той.

Герміона різко повернула до нього голову, ошелешено витріщивши очі. І одного лише погляду на Драко вистачило, аби на мить повірити: він цілком здатен це зробити.

— Ого, — усміхнувся Кормак. — Щось слабо віриться.

— Все, досить! — різко втрутилася вона, хапаючи його за руку. — Пішли звідси!

Та він різко висмикнув руку з її хватки й потягнувся за чарівною паличкою.

— Давай, Мелфою! Доведи це!

І Герміона відчула, як холод пробігся спиною. Вона різко повернула голову до Драко, буквально наказуючи йому поглядом: навіть не смій, Драко.

Але той лише сильніше насупив брови.

— Забирайся звідси, — кинув їй Драко, не зводячи очей із Кормака й повільно дістаючи з-під піджака паличку.

І це, схоже, лише сильніше розвеселило Кормака — той криво всміхнувся, ніби нарешті дочекався саме того, чого хотів.

Вони що, геть розум втратили? 

Влаштувати бійку тут? Просто за кілька метрів від вечірки Слизорога, де за дверима досі лунали музика, сміх і голоси викладачів.

— Якщо ви зараз обоє не припините, я доповім деканам факультетів!

— Та стулися вже нарешті! — не витримав Кормак, гаркнувши на Герміону й роззявивши рота для ще якоїсь репліки.

Але тієї ж миті пролунав гучний удар.

І тієї ж миті Кормак різко схопився за ніс і зігнувся навпіл, глухо вилаявшись крізь зуби. Між пальцями одразу просочилася кров. 

Герміона в шоці повернулася до Драко.

Той важко дихав, усе ще стискаючи кулак після удару. Пальці другої руки нервово сіпнулися, а сам він тихо зашипів від болю, трясучи кистю так, ніби добряче забив кісточки.

— Чорт, чорт, чорт…

— Навіщо?! — гнівно прошипіла вона, хапаючись руками за голову. — Навіщо ти це зробив?!

— Ґрейнджер, не зараз, — крізь зуби кинув він, стримуючи сльози від болю.

А десь на фоні приглушено скиглив Кормак:

— Мій ніс…мій ніс…

Герміона нервово крутила головою, геть не розуміючи, що робити й кому допомагати першим.

Та вибір, зрештою, був очевидний.

— Дай сюди руку! — наказала вона, тягнучись до Мелфоя.

Та він лише ухилився, не даючи їй здійснити задумане.  

— Кажу ж, усе нормально! — гаркнув він.

— Покажи!

—Ні!

— Що тут відбувається? — крижаний голос прогримів коридором, мов грім серед ясного неба.

Коридор миттєво накрила тиша і усі троє одночасно обернулися.

— Ох, чорт… — ледь чутно пробурмотів Драко. 

За кілька кроків від них стояв Снейп — у чорній мантії, з важким, пронизливим поглядом, який повільно ковзнув від зігнутого навпіл Кормака до Драко, а потім до Герміони. Його обличчя залишалося майже незворушним, але цього було достатньо, аби в Герміони неприємно похололо всередині. Тим часом Кормак щось нерозбірливо пробурмотів крізь кров, досі затискаючи долонею ніс.

— Професоре… ваш староста… — пробурмотів він, вказуючи на Драко. — Напав… на мене і мою дівчину…

Герміона різко глянула на нього, відверто скривившись.

— Що ти таке верзеш? — прошипіла вона крізь зуби.

Драко тихо пирхнув на це. Але щойно він помітив, як уважно Снейп вивчає їх із Герміоною, його насмішка миттєво згасла. Важкий, пронизливий погляд професора буквально знищував. 

Снейп затримався на Герміоні на кілька довгих секунд, ніби намагався зрозуміти щось, відоме лише йому одному. А потім повільно перевів той самий дивний погляд на Драко. 

Той стояв мовчки, не промовивши ані слова, лише міцно стуливши губи.

— Міс Ґрейнджер, — холодно мовив Снейп, досі не зводячи очей із Драко.

— Так? — швидко озвалася вона, зробивши крок уперед і тривожно переводячи погляд зі Снейпа на Драко.

Їхні дивні переглядки, звісно, не залишилися непоміченими для Герміони, і вона була певна: на Драко чекали ще ті неприємності…

— Відведіть вашого… кавалера до лікарняного крила.

— Професоре, я—

— Я висловився якось незрозуміло, міс Ґрейнджер? — суворо запитав Снейп.

Герміона миттєво стулила рота, лише коротко обмінявшись із Драко стривоженими поглядами. Та все ж вирішила не перевіряти терпіння професора на міцність. Тож мовчки підійшла до Кормака.

— Драко, — гукнув Снейп, змушуючи того нарешті відірвати очі від Герміони. — Є розмова.

Той коротко кивнув Снейпу й мовчки пішов слідом за ним. Герміона провела їх поглядом, а тоді нарешті повернулася до Кормака, жестом наказуючи йому рухатися. Та щойно Маклагген проходив повз Снейпа і Драко, він раптом озирнувся й гучно вигукнув:

— Мій батько про це дізнається, Мелфою!

Драко різко зупинився. Навіть не звернувши уваги на Снейпа, він повільно обернувся через плече.

— Цю фразу вже давно зайнято, недоумку, — холодно кинув він. — Придумай щось своє, Маклаггене!

Герміона ледь не пирхнула. А Снейп виглядав так, ніби ще секунда — і він особисто придушить їх обох просто посеред коридору. І, роздратовано схопивши Драко за комір піджака, професор різко смикнув його вперед, змушуючи йти далі.

І вже за мить вони зникли за рогом.  

Герміона ще кілька секунд дивилася їм услід, ледь помітно всміхаючись.

— Герміоно… — простогнав Кормак десь поруч. — Герміоно, мені потрібна твоя допомога…

Вона важко зітхнула, перш ніж повернути на нього втомлений погляд. Маклагген демонстративно шкутильгав, тримаючись то за ніс, то за голову, ніби щойно пережив щонайменше замах на власне життя.

— У мене геть нема сил… Я ледь на ногах тримаюся… — простогнав він, уже простягаючи руку, аби спертися на неї.

Але Герміона спритно ухилилася раніше, ніж той устиг хоч якось здійснити задумане.

— Ворушися, Маклаггене, — сухо кинула вона. — Тобі пошкодили ніс, а не кінцівки.

І, навіть не чекаючи на нього, попрямувала вперед коридором, подумки сподіваючись лише на одне — що вся ця історія не розлетиться завтра на весь Гоґвортс.

 

— • — 

♫  Lights Are On (Instrumental) Edith Whiskers  

 

Тиждень потому

 

Почалися різдвяні канікули.

Гоґвортс спорожнів майже миттєво — коридори стихли, кроки й голоси розчинилися, ніби їх і не було. Гаррі й Рон поїхали до Візлі, як і щороку. А Герміона… цього разу залишилася.

І досі не могла до кінця пояснити чому.

Чи то через Рона й Лаванду — їхні постійні погляди, сміх і надто вже демонстративні поцілунки. Чи через Гаррі з його нескінченною, виснажливою параноєю щодо Мелфоя.

А може… справа була зовсім не в них.

А в ньому.

Герміона тихо видихнула й сильніше підтягнула коліна до грудей, обіймаючи їх руками. Вона сиділа в старому кріслі в Забороненій секції, трохи згорнувшись, ніби намагаючись зайняти якомога менше місця. А пальці машинально вп’ялися в тканину светра.

Минув уже тиждень відтоді, як вона бачила його востаннє.

Цілий тиждень.

І його ніде не було.

Ані в Забороненій секції, ані в Кімнаті на вимогу.

Здавалося, Мелфой просто зник. 

Так само раптово, як і з’явився в її житті.

Без жодних пояснень.

Навіть без якогось свого дурного, їдкого коментаря.

Чи бодай короткої записки.

Невже це так складно? — з гіркотою подумала вона. Ця нав’язлива думка знову й знову поверталася до неї, не даючи спокою.

Невже він не міг хоча б написати: «У мене все добре. Не хвилюйся. Я поїхав додому»?

Але ж ні. Він навіть цього не зробив!

І судячи з того, що від нього й слід простиг, і його ніде не було видно, Герміона була майже впевнена у своїх здогадках — схоже, Драко таки поїхав додому.

Що ж… можливо, це і на краще. Він не раз згадував матір. І було видно, що він справді хвилюється за неї.

Але ж він міг бодай щось їй і написати…

А він, мерзотник, просто зник.

І навіть не попрощався!

Нехай тільки повернеться… — сердито подумала вона, нарешті підводячись зі старого крісла — Я скажу йому абсолютно все, що про нього думаю!

І Герміона вкотре почала блукати між стелажами Забороненої секції, ковзаючи пальцями по старих корінцях книг, і знову ловила себе на тому, що її зрадливий погляд мимоволі повертається до його улюбленого столу.

Порожнього столу.

І вона знову підійшла до нього. Сіла, сперлася ліктями об холодну поверхню й підперла підборіддя долонями. А погляд вперто тримався на сходах. Наче він міг з’явитися будь-якої миті.

Ще трохи — сподівалася вона — і тишу розітне знайомий стукіт його черевиків. Але безжальна тиша знову повільно розповзлася між полицями, осіла на плечах, повільно просочувалася їй під шкіру.  І єдине, що зрештою її порушило, — тихе, важке зітхання, яке вирвалося саме собою.

Бо дива так і не сталося.

 

— • — 

Другий тиждень різдвяних канікул,

Велика Зала, Гоґвортс

 

Герміона задумливо дивилася вгору, спостерігаючи, як зі стелі повільно сиплеться сніг — великими, важкими сніжинками, що тихо лягають просто на стіл перед нею.

Прослідкувавши за ними поглядом, вона машинально провела пальцями по холодній поверхні, змітаючи тонкий шар снігу, що вже встиг зібратися. Сніжинки танули майже одразу, залишаючи по собі лише вологі сліди.

Гуркіт пролунав раптово, різко порушивши тишу. Вона здригнулася й різко підвдела голову. 

— Невіле! — Герміона одразу пожвавішала, зрадівши хоч якійсь компанії.

Почервонілий і розгублений, він незграбно метушився біля столу, намагаючись зібрати з підлоги свої розсипані книги й пергаменти. Один сувій укотився далі, і він, зітхнувши, потягнувся за ним, ледве не перечепившись об власну сумку.

Лише тоді вона помітила поруч із ним Луну. Та добродушно усміхнулася й помахала їй рукою. В іншій вона тримала свіжий номер «Базікала».

— Не проти, якщо ми складемо тобі компанію?

— Звісно, — усміхнулася Герміона. — Чому ні?

Луна нахилила голову набік.

— Можливо тому, що ти виглядаєш так, ніби хочеш побути на самоті?

Невіл і Герміона одночасно здивовано витріщилися на неї, вражені її прямолінійністю. Луна ж у відповідь лише невинно кліпнула очима.

— Та ні, все добре, — гукнула Герміона, швидко посміхнувшись. — Ну ж бо, сідайте.

Луна одразу всміхнулася у відповідь і вмостилася на лавці, водночас допомагаючи Невілу зібрати розсипані речі. Той лише ніяково кивнув їй на знак подяки. 

Зрештою всі троє опинилися за одним столом. Герміона й Невіл кілька секунд мовчки витріщалися одне на одного, явно не знаючи, що казати далі.  Луна ж сиділа з легкою задоволеною усмішкою переводячи погляд то на Невіла, то на Герміону, ніби це все страшенно її тішило.

Сьогодні вона була напрочуд чарівною. 

Білий светр зі срібними блискітками м’яко мерехтів у світлі свічок. Тонкі пальці були всіяні різноманітними срібними перснями, на шиї переливалося кришталеве намисто, а довгі сережки ловили світло щоразу, коли вона рухалася. Навіть на губах виблискував сріблясто-блакитний блиск. Та найбільше увагу привертало її волосся — довге, світле, майже золоте. Поміж м’яких хвиль час від часу з’являлися тонкі косички, що хиталися при кожному русі.

Герміона сама не помітила, як почала розглядати її з неприхованим зацікавленням. Луна, помітивши це, лише тепло всміхнулася. Тим часом Невіл переводив погляд із однієї дівчини на іншу, виглядаючи так, ніби взагалі не розумів, як поводитися в цій дивакуватій компанії.

Тож, вирішивши бодай якось розрядити незручну тишу, Герміона прочистила горло.

— Що ж… — почала вона, ковзнувши поглядом по новому випуску в руках Луни — Бачу, «Базікало» процвітає?

— О, так, — радісно повідомила Луна. — Наклади значно зросли.

— Крім того, нас тепер впізнають, — додав Невіл, показавши на себе й на Луну. — Можеш у це повірити, Герміоно?

Вона сумно посміхнулася, згадавши минулорічні події в Міністерстві магії.

— Воно й не дивно, — тихо сказала Герміона. — «Щоденний віщун» нашу маленьку пригоду обсмоктав з усіх боків.

— Я навіть думав, що бабусю це розсердить, — зізнався Невіл. — Але вона навпаки дуже зраділа. Каже, я нарешті став гідним сином свого тата.

Він усміхнувся й витяг нову паличку.

— Дивись. Вишня й волосина єдинорога. Здається, це була одна з останніх паличок, які продав Олівандер… бо наступного дня він зник.

І після його слів запала важка тиша. Ніхто не знав, що тут сказати. Адже у магічному світі ставало дедалі темніше. І кожна подібна новина лише підтверджувала це.

— Як думаєш, чому Гаррі цього року не проводить збори ДА? — раптом спитала Луна, витягуючи зі свого журналу дивні психоделічні окуляри.

Герміона задумалася, вже геть не звертаючи уваги на подібні штукенції в руках Луни.

— Навіть не знаю… Та чи є в цьому сенс? Амбридж ми вже позбулися…

— А мені подобалась ДА, — тихо сказав Невіл. — Я там стільки всього навчився… Здається, вже щодня перевіряю ту твою монетку. В надії, що Гаррі призначить нову зустріч.

— І я любила наші зустрічі, — додала Луна. — Тоді здавалося, ніби в мене є друзі.

І знову Герміона і Невіл переглянулися між собою.  Здавалося, Луна була одна з небагатьох, хто говорив подібні речі так прямо й спокійно, що Герміона щоразу не знала, куди подіти очі.

— До речі… а чому ти тут? — спитав раптом Невіл. — Я чув, Гаррі й Рон поїхали до Візлі.

Герміона ледь помітно напружилася, не знаючи, що відповісти. Коли на поміч, прийшла знову Луна.

— Я, наприклад, залишилась цього року, щоб поспостерігати за нарглами… Вони з’являються лише під час зимового сонцестояння, — серйозно продовжила Луна. — Коли сніг падає під особливим кутом. Дуже рідкісне явище. Тато вже кілька років намагається їх знайти, але я майже впевнена, що вони ховаються десь біля Забороненого лісу.

— Оу… зрозуміло, — пробурмотів Невіл.

І раптом Луна повернулася до нього.

— А як щодо тебе, Невіле?

Герміона перевела погляд на Невіла — і раптом помітила, як той різко почервонів.

— Я?.. Оу… ну…

Герміона повільно вигунла брову і перевела погляд на Луну. Потім — знову на Невіла. І ледь стримала усмішку.

Матінко рідна.

Невже Невіл Лонґботом закоханий у Луну Лавґуд.

— Це все через Снейпа, — зрештою зізнався Невіл. — Я до жаху боюся, що бабуся дізнається про мої оцінки.

— Ох, Невіле… — Герміона співчутливо глянула на нього. — Мені прикро…

— Мені теж, — тихо зітхнув він, машинально почухавши потилицю чарівною паличкою. — Я навіть боюся уявити, що зі мною буде, якщо вона дізнається. А вона  рано чи пізно дізнається…

Герміона розуміюче кивнула. Та в ту ж мить помітила, як Луна чуйно глянула на Невіла й м’яко стиснула його руку. Той здивовано сіпнувся й розгублено подивився на неї. Але руки не забрав. І від самої лише цієї картини в грудях Герміони щось приємно стиснулося. Наче все було саме так, як і мало бути.  Хоч і десь глибоко всередині ворухнулося щось дуже схоже на заздрість…

— Що ж… раз уже на те пішло, — озвалася Герміона, важко зітхнувши й відвівши погляд від їхніх переплетених рук. — Я теж маю в дечому зізнатися.

Вона на мить замовкла, машинально обертаючи в долонях чашку з уже холодним чаєм.

— Я залишилася в Гоґвортсі, бо ми з хлопцями трохи… посварилися. І вирішила, що нам усім не завадить невелика перерва.

— Взагалі-то ми так і подумали, — раптом сказала Луна.

Невіл одразу штовхнув її плечем, але та лише невинно закліпала.

— Хіба не ти казав, що Рон тільки й робить, що тероризує всіх Герміоною?

— Луно… — тихо просичав Невіл.

Герміона лише пирхнула зі сміху.

— Усе гаразд, — махнула вона рукою, ледь усміхнувшись. — Це звучить настільки в стилі Рона, що я навіть не знаю, чи маю дивуватися.

І саме в цей момент її погляд зачепив знайому слизеринську форму. Повз їхній стіл проходили Пенсі Паркінсон і Дафна Ґрінґрас. Остання саме нахилилася до Пенсі, щось тихо бурмочучи їй про вбиральню.

І Герміона, не вагаючись ані секунди, різко підвелася.

— Вибачте. Мені терміново треба до вбиральні.

І, навіть не дочекавшись відповіді, Герміона швидко рушила слідом за ними. Луна й Невіл лише розгублено провели її поглядами.

Герміона ковзнула поміж столами Великої зали, намагаючись триматися на достатній відстані, аби не привертати уваги. Пенсі й Дафна саме зникли за дверима, коли вона вислизнула слідом. Шум Великої зали одразу залишився позаду і лише глухе відлуння кроків розносилося кам’яною підлогою.

Точніше — підборів Паркінсон.

Та, схоже, принципово не хотіла пересуватися замком, не привертаючи до себе уваги. Її високі чоботи гучно цокали по каменю, чорні колготи й коротка спідниця різко віділялися на тлі шкільної форми, а сорочка, як завжди, була недбало заправлена.

Поруч із галасливою Паркінсон Дафна здавалася її цілковитою протилежністю: рівна постава, світле волосся й незворушний погляд, у якому важко було вловити бодай якусь емоцію. Навіть форма сиділа на ній бездоганно. Вона рухалась тихо й плавно, тоді як Пенсі, здавалося, заповнювала собою весь простір довкола.

І що довше Герміона дивилася на них, то менше розуміла, як ці двоє взагалі можуть бути подругами…

Раптом дівчата завернули за ріг до жіночої вбиральні.  І на мить вона завмерла посеред коридору, нервово стискаючи пальці, ніби ще могла передумати й повернутися.

Але цікавість уже взяла гору. Тож вона глибоко вдихнула й рушила слідом. 

У вбиральні було майже задушливо. Запахи парфумів, вологи й якихось солодких чарівних засобів змішалися у повітрі. Десь лунав дівочий сміх, грюкали дверцята кабінок, шуміла вода в раковинах, а голоси відбивалися луною від кахельних стін.

Герміона швидко ковзнула всередину, намагаючись залишитися непоміченою, й сховалася за першою ж кабінкою. 

І саме тоді почула знайомі голоси.

— А ще ми плануємо поїхати в Італію цього літа, — долинув голос Дафни. — Його мама особисто мене запросила. Можеш собі це уявити?

— В Італію? — фиркнула Пенсі. — І з якого це дива?

— Хоче забратися подалі звідси. Каже, їй уже набридли всі ці похмурі пики навколо… До речі, про похмурі пики. Від нього щось чути?

Герміона завмерла.

«Від нього».

Вона була майже впевнена, що мова про Драко.

У кого ж ще могла бути похмура пика?

Пенсі важко зітхнула.

— І так, і ні. Усе, що знаю — Снейп відіслав його додому. Грець знає за що цього разу. На факультеті ніхто вже нічого не розуміє. А я тим паче.

Герміона насупилась.

 Снейп відіслав його додому?

Герміона опустила погляд.

Отже, ось чому він так раптово зник…

— Та, чесно кажучи, думаю, справа в тому, що Мелфой остаточно забив на обов’язки старости, — продовжила Пенсі. — Він більше не чергує, не стежить за порядком… Дафно, він навіть кинув квідич!

— І що з того? — здивувалася Дафна. — Може, він просто зрозумів, що це не для нього.

— Лайно троляче, — приглушено фиркнула Пенсі десь за кабінками. — Мелфой живе цим. Тому все це… жесть як підозріло.

У відповідь почувся спокійний голос Дафни:

— Ну добре. І що ж він тоді робить увесь цей вільний час?

Стирчить зі мною в забороненій секції, — промайнуло в Герміони в голові.

— А я не знаю, — уже тихіше озвався голос Пенсі. — Ми майже не спілкуємося. Він… зовсім віддалився, Даф. І я, чорт забирай, навіть не розумію чому.

Запала коротка тиша.

— Тоді забий на нього, Пенс. Просто відпусти це.

— Хотіла б, — різко відрізала та. А потім додала: — Але я за нього хвилююсь.

Герміона мало не вдарилась головою об дверцята кабінки.

Що?

Вона завмерла, кліпнувши кілька разів, ніби просто неправильно почула.

Пенсі Паркінсон хвилюється за Драко?

Від цього всередині Герміони неприємно кольнуло. І чомусь… трохи дратівливо. Наче їй зовсім не подобалося усвідомлювати, що вона не єдина, хто переживає через його зникнення.

Це ж треба… виявляється, у Пенсі Паркінсон таки є серце. 

Хто б міг подумати…

— Що ти маєш на увазі? — стурбований голос Дафни змусив Герміону знову прислухатися до їхньої розмови.

Тоді почулися кроки підборів.

— Не знаю… — голос Пенсі вперше звучав по-справжньому розгублено. — З ним щось не так. Він ніби сам не свій останнім часом. Постійно сидить на самоті з книжками або з Кребом і Ґойлом. І я досі не розумію, навіщо йому ті два недоумки…

Дафна тяжко зітхнула.

— Але ж ти сама розумієш… після всього, що сталося з його батьком…

— Батька Тео теж забрали, — огризнулась Пенсі. — Але він не поводиться… так.

Герміона ще сильніше притиснулася до дверцят кабінки, затамувавши подих і намагаючись не пропустити жодного слова. І саме в цю мить позаду раптом повіяло крижаним холодом. Таким різким, що по спині миттєво побігли сироти.

— І що це ти тут робиш? — писклявий голос пролунав просто над вухом.

Крик Герміони пролунав майже на весь Гоґвортс. Від переляку вона мало не підстрибнула до стелі. Різко сіпнулася вбік, вдарившись плечем об дверцята кабінки, і буквально вилетіла зі свого укриття, ледь не заплутавшись у власних ногах.

Перед нею зависла Плаксива Міртл. Напівпрозора, задоволена собою і, здається, абсолютно щаслива через влаштований хаос. Її верескливий сміх луною прокотився всією вбиральнею, відбиваючись від кахельних стін. 

І лише тоді Герміона помітила шоковані обличчя Пенсі та Дафни.

Усі троє завмерли, витріщившись одна на одну.

О ні…

Місія провалена.

— Якого біса ти тут робиш? — прогарчала Пенсі.

Від її попередньої розгубленості не залишилося й сліду. Тепер вона дивилася на Герміону так, ніби була за секунду від того, щоб її придушити.

Тим часом Дафна швидко й насторожено глянула на Герміону, після чого тихо прочистила горло й підійшла ближче до Пенсі.

— Пенсі, ходімо. У нас немає часу на цю…

Вона різко замовкла, так і не закінчивши фразу. Але слово, що повисло в повітрі, було й так усім очевидним.

— Можеш іти, Дафно, — холодно мовила Пенсі, не відводячи погляду від Герміони. — Я тебе наздожену.

Дафна вагалася. Лише мить — але Герміона все одно помітила, як у її очах промайнуло щось дивне. Щось дуже схоже на тривогу. 

Що було досить дивно. 

Бо навряд чи Дафна Ґрінґрас могла переживати за неї…

Раптом двері вбиральні різко відчинилися, і всередину зайшла групка молодших дівчат, голосно щебечучи між собою. Та варто було їм помітити Пенсі й Герміону — як розмови миттєво стихли.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — гаркнула Пенсі навіть не озирнувшись.

Дівчата вилетіли з вбиральні так швидко, ніби за ними гнався сам Волдеморт.

У вбиральні знову запала гостра тиша. 

Дафна мовчки дивилася на них двох ще кілька секунд, перш ніж зрештою тяжко зітхнула.

— Як знаєш, — байдуже кинула Дафна й рушила до виходу, нарешті залишивши їх самих.

Та не встигли двері за Дафною зачинитися, як Пенсі повільно пішла просто на неї.  Та Герміона навіть не збиралася відступати.

— Що таке? — скривила губи Пенсі. — Більше не уникаєш мене, бруднокровко?

— А маю? — холодно кинула Герміона у відповідь.

Пенсі різко зупинилася, явно не очікуючи такого тону.

— Ти з глузду з’їхала чи взагалі страх втратила?

Та який там страх.

Єдине, що Герміона зараз відчувала, — це сором через ту приватну сцену, свідком якої вона випадково стала кілька місяців тому.

А от страху не було.

Ба більше — після всього часу, проведеного з Мелфоєм, вона ніби перестала автоматично боятися слизеринців.

Такий собі мелфоївський ефект…

— Досить, Паркінсон, — спокійно сказала вона. — Я тебе не боюся.

Пенсі гучно фиркнула.

— Ну нічого собі.

— Мені тебе навіть трохи шкода.

На її обличчі промайнула настільки щира образа, що Герміона ледь стримала усмішку.

— Шкода? — перепитала та. — Ти щойно зробила з мене жалюгідну сучку?

Вона різко скоротила відстань між ними й схопила Герміону за светр, різко смикнувши тканину на себе. Та ледь не втратила рівновагу, мимоволі зробивши крок уперед. І вже за мить зміїні очі Пенсі опинилися в сантиметрах від її обличчя. Герміона навіть відчула на шкірі її гаряче дихання, змішане з різким запахом м’яти й дорогих парфумів.  Та все одно не відвела погляду.

— Це що, акрил? — гидливо скривилась Пенсі. — Такий самий дешевий, як і ти.

— Відпусти.

— Не хочу.

І тоді Герміона різко вихопила паличку.

— Доведеться все ж таки захотіти, Паркінсон.

Пенсі перевела погляд на паличку, тоді знову на Герміону. І на її обличчі повільно розпливлася ледача, майже насмішкувата усмішка.

— Та ти просто нікчема, Ґрейнджер.

На диво, Герміона лише холодно всміхнулася у відповідь.

— Я нікчема? — Герміона холодно всміхнулася. — Та я хоча б не затискаюся з хлопцями по темних закутках, аби ті розпускали до мене руки.

Пенсі аж розкрила рота, витріщившись на неї з таким щирим шоком, ніби Герміона щойно дала їй добрячого ляпаса.

— Що ти сказала?

— Що чула, — відрізала Герміона, ще більше скорочуючи відстань між ними. — І перш ніж відкривати рота щодо мене — глянь спочатку на себе в дзеркало.

Герміона коротко кивнула в бік дзеркала навпроти. А тоді різко розвернулася, збираючись просто піти й нарешті закінчити цю безглузду сцену. Та голос Пенсі наздогнав її майже біля самих дверей.

— До речі, Ґрейнджер… А що там у Візлі з Браун?

Герміона різко завмерла посеред кроку. Повільно, не поспішаючи, вона озирнулася через плече. Пенсі стояла посеред вбиральні, недбало спершися боком об умивальник. На її обличчі вже повільно розповзалася знайома, отруйна усмішка.

— Бачила їх нещодавно разом. Такі солоденькі, що аж нудить. Чи не так?

Герміона нічого не відповіла. Лише стояла, відчуваючи, як десь глибоко під ребрами повільно пульсує лють, змішуючись із гіркою образою.

Що ж, Паркінсон.

Тобі таки вдалося зачепити мене за живе…

— Можеш не відповідати, — фиркнула Пенсі, склавши руки на грудях. — У тебе й так усе на обличчі написано. О, ти б себе зараз бач—

Вона так і не договорила. Один рух чарівної палички — і вже за мить її волосся раптом почало стрімко видовжуватися. Темні пасма рвонули вниз, важкими хвилями сповзаючи по плечах, руках і кам’яній підлозі. 

— АХ ТИ Ж !

Вереск Пенсі луною вдарився об стіни, коли вона різко смикнулася, остаточно заплутавшись у власному волоссі. 

— Тримайся від мене подалі, Паркінсон, — холодно кинула Герміона.

Із силою штовхнувши двері, Герміона вилетіла з вбиральні просто в коридор. Та не встигла зробити й кількох кроків, як раптом врізалася в когось із такою силою, що ледь не втратила рівновагу.

— Ґрейнджер?

Перед нею стояв Теодор Нотт. Його волосся було скуйовджене, краватка з’їхала набік, а важке дихання підказувало очевидне — сюди він явно біг.

— Тео! Тримай її! Не дай їй піти! — долинув із вбиральні розлючений вереск Пенсі.

Теодор перевів повільний погляд на Герміону. Та лише гордо підняла підборіддя, все ще стискаючи паличку в руці. 

Але, схоже, сама Герміона його зараз цікавила найменше. Його погляд ковзнув їй за плече — і він раптом завмер. Пенсі саме безуспішно намагалася виплутатися з власного волосся, яке вже розповзлося майже по всій вбиральні. Темні пасма вкривали плитку, чіплялися за кабінки й обвивали її ноги, перетворюючи Паркінсон на якусь дуже злу й психовану версію Рапунцель. 

На кілька секунд у коридорі запала мертва тиша.

Аж раптом—

— Ох трясця… — голосно випалив Блейз Забіні.

І вже за секунду з його грудей вирвався гучний регіт. Він навіть спробував затулити рота рукою, але це абсолютно не допомогло. 

Герміона лише тепер помітила поруч із ним Дафну, яка, схоже, і покликала сюди підмогу. Не менш шокована, вона кинула на Блейза докірливий погляд, явно намагаючись змусити свого хлопця замовкнути. 

— Ідіть краще рятуйте свою подружку, а то ще задихнеться, — випалила Герміона, проходячи повз них трьох і більше не бажаючи залишатися частиною цього божевілля.

Дафна лише підняла до неї свої ідеальні брови, проводжаючи її уважним поглядом. Тео ж так і стояв ошелешений, явно не в змозі вирішити, що шокувало його більше — волосся Пенсі чи те, що все це влаштувала саме Герміона Ґрейнджер. І лише регіт Забіні ще довго луною котився кам’яними коридорами Гоґвортсу.

А десь позаду досі верещала розлючена Пенсі Паркінсон.

 

— • —

Останні дні різдвяних канікул

 

І ось нарешті настав цей день.

День, коли учні поверталися до Гоґвортсу.

Замок, який усі ці тижні здавався неприродно тихим і порожнім, знову оживав просто на очах. Коридорами лунали голоси, десь грюкали двері, повз Герміону раз у раз пробігали молодші учні з валізами й гучним сміхом, а повітря знову наповнилося цим знайомим хаосом, без якого Гоґвортс уже й не відчувався справжнім.

Герміона йшла коридорами, ледве стримуючи усмішку.

Вона все ж скучила. 

За Гаррі.

За Джіні.

Можливо… навіть за Роном.

Здавалося, за час канікул вона трохи охолола до всієї історії з Лавандою. Принаймні тепер це вже не стискало груди так боляче, як раніше. Або ж Герміона просто дуже старалася переконати себе в цьому.

Та найбільше вона чекала зовсім не їх. 

Минуло вже понад два тижні й шість днів відтоді, як вона востаннє бачила Драко. І попри всю свою впертість і чималу гордість Герміона мусила визнати — їй його не вистачало. Навіть тих його дурних жартів.

Проводячи дні в бібліотеці й Кімнаті на вимогу, вона встигла зробити чимало відкриттів. Навчилась нових заклять. Перерила купу нових книжок.  І тепер їй страшенно кортіло розповісти про все це саме йому.

Адже вона була впевнена — Мелфой це точно оцінить.

Саме ці думки крутилися в її голові, коли вона завернула за ріг і раптом помітила знайому компанію. Герміонина посмішка миттєво стала  ширшою.

— Гаррі! Джіні! — гукнула Герміона, швидко наближаючись до них.

Розрум’янена від холоду, у теплому плащі, шапці, шарфі й рукавичках, вона ледь стримувала усмішку. Джіні одразу тепло обійняла її, а Гаррі всміхнувся й привітався, явно теж радий її бачити.

— Гарно відсвяткували Різдво? — питає їх Герміона.

— Так, було чудово, — озвався Рон, несподівано з’явившись поруч. — Шкода тільки, що тебе не було.

Герміона мимоволі завмерла. Після всіх тих тижнів напруги й мовчазних образ цей теплий, майже звичний тон прозвучав надто несподівано. Вона ніяково всміхнулася. Рон у відповідь теж швидко відвів очі, явно не знаючи, що сказати далі.

— Що ж, — швидко втрутився Гаррі, ніби відчувши напругу, — ми тут саме намагалися потрапити всередину, але Гладка Пані вперто вимагає пароль.

— Якого ми, звісно ж, не знаємо, — буркнув Рон, покосившись на портрет. — Бо нас тут не було.

Герміона мимоволі всміхнулась.

Отже, Рональд Візлі вирішив закопати сокиру війни… і поводитися так, ніби між ними нічого не сталося.

Ну що ж. 

Пограємо в цю гру.

Вона таємниче всміхнулась і повернулась до портрета.

— Поміркованість, — бадьоро мовила Герміона.

Гладка Пані уважно оглянула її з ніг до голови.

— Милий шарфик. А попередній куди поділа?

Посмішка Герміони миттєво застигла.

— Заради Мерліна, — простогнала Джіні десь позаду. — Ми ще довго тут стоятимемо?

Гладка Пані тяжко зітхнула, явно ображена таким ставленням до своєї вельмишановної персони, але все ж відсунулася вбік, відкриваючи прохід до вітальні Ґрифіндору.

— Що це з нею? — здивовано спитав Гаррі, кивнувши в бік портрета.

— Очевидно, перепила на Різдво, — фиркнула Герміона, першою залазячи до вітальні. — Вони з Віолеттою видудлили все вино на картині з п’яними ченцями біля класу заклинань. Але то таке… стривай, Гаррі. Я дещо для тебе маю.

Вона швидко дістала з кишені сувій пергаменту й простягнула його Гаррі. Той ледве встиг розгорнути листа, як його обличчя одразу пожвавішало.

— Чудово! — вигукнув він, розгортаючи лист. — Завтра ввечері урок із Дамблдором… Мені стільки всього треба йому розповісти. І тобі теж. Ходімо сядемо десь?

Герміона мимоволі всміхнулася у відповідь. І вперше за довгий час все раптом здалося… нормальним. 

У вітальні Ґрифіндору знову лунав сміх, десь тріщав камін, учні галасливо ділилися враженнями про канікули, а Гаррі й Рон стояли поруч так звично, ніби між ними ніколи й не було всіх тих безглуздих сварок і напруги останніх місяців.

І саме в цю мить—

— РООООНЧИКУ-БООООНЧИКУ!!!

Лаванда Браун буквально вилетіла невідомо звідки й із радісним вереском кинулася Рону на шию. Той аж витріщив очі від несподіванки, ледь встигнувши втриматися на ногах. Герміона лише підняла брови, криво всміхнувшись поруч із Гаррі та Джіні. Ті швидко переглянулися між собою й майже одночасно обережно покосилися на неї. 

Усі троє мовчки спостерігали, як Лаванда висить у Рона на шиї, щось захоплено тараторячи, поки той і далі виглядав абсолютно ошелешеним.

— Як це… мило, — нарешті пробурмотів Гаррі.

— Ага, — сухо кинула Джіні. — Не те слово.

Герміона ж на диво спокійно глянула на них і повернулась до Джіні.

— То як відсвяткували?

Джіні настільки розгубилась від її реакції, що навіть не одразу знайшлася з відповіддю. Її погляд метнувся до Гаррі. Той виглядав не менш спантеличеним.

— Та… непогано, — озвався він. — Усе як завжди. Місис Візлі наготувала їжі на цілу армію, а Фред із Джорджем ледь не підірвали кухню…

Герміона тихо фиркнула. Позаду тим часом Рон і Лаванда вже виглядали так, ніби брали участь у дивній вертикальній боротьбі.

— А ти як провела Різдво? — швидко спитав Гаррі, явно намагаючись відволікти всіх від цього дивного видовища.

— Та нормально, — знизала плечима Герміона. — Нічого особливого. Сиділа в бібліотеці. Тусувалася з Невілом і Луною.

— Зрозуміло… — задумливо протягнув Гаррі.

Потім раптом глянув на неї серйозніше.

— Взагалі-то… я хотів тобі дещо розповісти, Герміоно.

— Справді? Добре, я слухаю.

Та щось у його обличчі змусило Герміону миттєво насторожитися.

Щось було не так.

— Що ж… тоді я вам не заважатиму, — озвалася Джіні, швидко зрозумівши, що їм, схоже, варто поговорити наодинці. 

Кинувши на Гаррі короткий погляд, вона попрощалася й рушила геть коридором. Вони провели її очима. І Герміона не могла не помітити, що Гаррі дивився Джіні вслід значно довше, ніж мав би. А коли зрозумів, що вона це помітила — миттєво зніяковів. Герміона всміхнулася, але нічого не сказала. Лише тихо прочистила горло.

— То що таке? Що ти хотів мені розповісти?

— Я дещо підслухав на вечірці Слизорога…

Їхні погляди зустрілися.

— Розповідай, — негайно мовила Герміона, хоча десь у глибині душі вже здогадувалася, про що зараз піде мова.

І, на жаль, не помилилася.

Щоправда, усе виявилося навіть краще, ніж вона очікувала. 

Виявляється, того вечора, поки вона відводила Маклаггена до мадам Помфрі, Гаррі, звісно ж, подався шпигувати за Снейпом і Мелфоєм.

Бо хто б сумнівався…

І те, що він почув, дійсно шокувало: Снейп уклав Незламну обітницю з Нарцисою Мелфой.

Це був один із найнебезпечніших магічних контрактів, про які Герміона колись читала. Магія, яку неможливо обдурити. Неможливо порушити. Неможливо забрати назад. Обіцянка, скріплена власним життям. 

І пообіцяв Снейп — захищати Драко. 

Звісно ж, для Гаррі цього вже було достатньо, аби перетворити це на доказ світового масштабу.  

Коли він нарешті замовк, Герміона ще кілька секунд мовчала, обдумуючи все почуте.

— А ти не думаєш…

— …що Снейп лише прикинувся, ніби хоче допомогти? — одразу перебив її  Гаррі. — Щоб виманити з Мелфоя інформацію?

— Так, — кивнула Герміона.

— Ронів тато й Люпин думають так само, — неохоче визнав Гаррі. — Але це все одно доводить, що Мелфой щось замислив…

— Ні, не доводить, — твердо відповіла вона.

Гаррі звернув різко голову в її бік.

— Але ж він точно виконує накази Волдеморта, як я й казав!

— А хіба вони  згадували Волдеморта? Снейп чи Драко?

Гаррі насупився.

— Не пам’ятаю… Але Снейп точно сказав “твій хазяїн”. А хто ще це може бути?

— Не знаю. Може… його батько?

Гаррі втомлено зітхнув.

— Що? — насторожено спитала Герміона, помітивши його роздратований погляд.

— Нічого. Просто ти зараз говориш точнісінько як Люпин.

Герміона сумно посміхнулася і повільно опустила погляд, відчуваючи, як десь усередині знову ворухнулася тривога. Вона дуже хотіла вірити, що вони з Люпином мають рацію.  Що Драко не замішаний у чомусь справді жахливому.  Що за всім цим стоїть щось інше…

Обережно торкнувшись руки Гаррі, Герміона тихо мовила:

— Послухай. Я розумію, чому ти підозрюєш його. У тебе є на це причини. Але доказів у тебе досі немає.

Та Гаррі вперто мовчав.

— Та обітниця означає лише те, що Снейп захищає Драко, — тихо продовжила Герміона. — Сам подумай… після всього, що сталося, Мелфої тепер майже ізгої. Звісно, Нарциса намагається знайти хоч якусь підтримку й убезпечити свого сина.

— І тебе це зовсім не дивує? 

— Анітрохи.

— І чому ж? — з щирим подивом питає Гаррі.

Герміона знизала плечима.

— Бо я зробила б те саме на її місці.

Він здивовано підняв брови.

— Незламна обітниця — доволі радикальний спосіб когось захищати.

— Але ефективний. — гукнула та у відповідь.

Гаррі тихо фиркнув, відвівши погляд.

— Шкода, що моя мама не здогадалася про таке раніше, — ледь чутно пробурмотів Гаррі. — Можливо… тоді й у Сіріуса була б  краща доля.

Від його слів у Герміони боляче стиснулося серце.На мить між ними запала тиша. Тоді вона обережно простягнула руку й м’яко стиснула його плече. Але Гаррі лише ледь хитнув головою, ніби мовчки просячи залишити його зараз у спокої. І Герміона одразу прибрала руку, розгублено дивлячись на нього.

— Піду розберу речі, — тихо мовив він 

— Так… звісно.

Вона вже збиралася рушити до своєї кімнати, коли десь у замку раптом пробив годинник. Герміона різко підвелася, миттєво згадавши, що ще мала сьогодні заскочити до бібліотеки. Тому навіть не звернувши уваги на Рона, який, здається, щось гукав їй услід крізь обійми Лаванди, вона поспіхом вислизнула з вітальні Ґрифіндору.

Коридори Гоґвортсу майже спорожніли. Кроки Герміони глухо відлунювали від кам’яних стін, поки вона швидко йшла замком, повністю занурена у власні думки. Тому навіть не помітила, як уже опинилася біля бібліотеки.  

Усе далі відбулося майже машинально: пройти поміж стелажів, прослизнути до Забороненої секції, пролізти крізь решітку. 

І в ту ж мить вона різко завмерла. Попереду, між високими стелажами, стояла до болю знайома постать.

— Ти повернувся… — видихнула Герміона.

Почувши її голос, Драко повільно підняв на неї погляд. 

— Як бачиш, — коротко відповів він.

І цього виявилося достатньо, аби в грудях Герміони щось боляче й водночас тепло стиснулося. Здавалося, наче минула ціла вічність відтоді, як вона бачила його востаннє.

— Чудово, — швидко заговорила Герміона, скинувши сумку на стіл і сідаючи навпроти нього. — У мене стільки всього сталося, ти навіть не уявляєш. Я нарешті опанувала…

І слова посипалися самі собою. 

Вона швидко перелічувала закляття, теорії й здогадки, машинально жестикулюючи руками так активно, ніби намагалася вкласти в рухи все те хвилювання, яке накопичилося за ці тижні.

— І ще я знайшла одну книжку про капосні закляття. О, ти маєш це побачити. Власне, одне з них я…

Герміона раптом замовкла посеред речення, бо нарешті помітила, як саме він на неї дивиться.

Без звичної насмішки в куточках губ.

Без цього знайомого, майже грайливого блиску в очах.

Він просто стояв і дивився на неї. І від цього Герміоні раптом стало не по собі. Зовні Драко виглядав спокійним… навіть байдужим. Та його очі… Герміона ще ніколи не бачила в них стільки втоми і…  болю, який він навіть не намагався приховати.

— Драко… — її голос став тихішим. Вона стурбовано бігала по ньому очима. — Ти в порядку?

— Краще не питай, Ґрейнджер, — тихо кинув він, повільно відводячи від неї погляд.

У голові Герміони одразу спливли слова Пенсі. Про нього і  Снейпа… І щось підказувало їй, що Різдво в маєтку Мелфоїв було зовсім не схоже на свято.

— Ох… — вона одразу насупилась. — Пробач. Я не мала цього питати. У тебе й без того вистачає проблем… Снейп, твій дім…

— Снейп? — раптом перепитав він.

І вперше за весь вечір у його голосі з’явилась хоч якась емоція.

— Кажуть, Снейп відіслав тебе додому через той випадок… На різдвяній вечірці.

Драко на секунду завмер, а тоді ледь помітно розслабився.

— Що ж… можна й так сказати.

— То це правда? Він справді тебе відправив?

Та найбільше Герміону хвилювало зовсім не це.

Щось у ньому змінилося. 

Наче перед нею сидів уже не той Драко, якого вона знала.Не той саркастичний, гострий на язик Мелфой, який постійно її дратував, насміхався й дивився так, ніби весь світ був для нього лише черговою грою.

Тепер у ньому було щось інше.

Щось… надломлене.

І ця думка вперто не давала їй спокою.

— На жаль, так, — коротко мовив він.

Кожне слово звучало важко, ніби навіть розмова зараз забирала в нього надто багато сил. І в якийсь момент Герміона просто не витримала. Вона підійшла ближче — майже впритул — уважно вдивляючись у його обличчя, ніби намагалася знайти там відповіді, яких він уперто не озвучував.

— Тебе покарали? — тихо спитала вона.

Він повільно підняв на неї очі.

— Сильно?

У сріблястому погляді щось ледь помітно змінилося. 

— Звідки такі висновки?

— Ну… я просто думала, як ти…

— О, то ти думала про мене, — тихо протягнув він, ледь вигнувши брову.

Від такої прямолінійності Герміона мимоволі розгубилася.

— Ти раптом зник, — тихо сказала Герміона, вже не відводячи погляду. — І я почала хвилюватися.

— То ти думала про мене чи хвилювалася?  Чи, може, і те, і інше?

Герміона тяжко зітхнула, заплющивши очі.

Мерлін всемогутній, який же він часом нестерпний.

— Звісно, я хвилювалася за тебе, недоумку! — випалила вона, різко розплющивши очі. — Від тебе ані слуху ані духу! Ти навіть дурної записки не залишив! 

І перш ніж сама встигла про це подумати, Герміона штовхнула його долонею в груди.

— Ти хоч розумієш, що я тут мало з розуму не зійшла?! — Герміона знову штовхнула його. — Тобі жити набридло, Мелфою?!

І ось.

Це нарешті сталося.

Кутики губ Драко сіпнулися вгору, і на його обличчі вперше за весь вечір з’явилася справжня усмішка. Втомлена, ледь помітна — але справжня. І в ту ж мить Герміона відчула, як напруга, що весь цей час стискала груди, нарешті трохи відступила.

Ось він. 

Той самий Драко, за яким вона так шалено скучила.

І все ж…

Щось уперто дряпало зсередини.

— Агов, — тихо мовила Герміона. — Скажи… що тебе турбує?

Він мовчки дивився на неї і та сама посмішка почала поступово згасати. І з кожною секундою в грудях Герміони все сильніше наростала ще більша тривога.

Про що ти зараз думаєш?

Що відбувається в тебе в голові?

Скажи хоч щось.

Будь ласка… поговори зі мною.

Та раптом щось у його погляді змінилося. Наче просто в неї на очах Драко ухвалив якесь важке, остаточне рішення.  Його щелепа напружилася, погляд на мить став холоднішим, а тоді він різко відступив назад, збільшуючи відстань між ними. І повільно хитнув головою.

— Я не можу… — тихо видихнув він, опустивши очі. — Пробач.

— Що? — ледь чутно  спитала вона.

Коли Драко різко провів руками по волоссю й поспіхом відійшов убік, навіть не дивлячись на неї. Ніби близькість Герміони раптом стала для нього нестерпною. Він важко видихнув, напружено стиснувши щелепу, й на мить заплющив очі, ніби відчайдушно намагався взяти себе в руки.

— Я більше так не можу. Будь ласка, йди звідси.

Та вона навіть і не думала цього робити. Лише спантеличено дивилася, як Драко раптом почав нервово ходити між стелажами. Він то різко звертав убік, то знову розвертався, знову проводячи рукою по волоссю й важко видихаючи крізь стиснуті зуби. А тоді різко зупинився й подивився на неї.

— Нам треба це припинити, Ґрейнджер. Негайно.

— Що припинити? — розгублено спитала Герміона, зовсім не розуміючи, що з ним відбувається.

І тоді Драко різко махнув рукою між ними.

— Ось це, — глухо кинув він. — Те, що відбувається між нами… усе зайшло надто далеко.

Герміона насупилася, відчуваючи, як усередині повільно починає закипати лють.

— Драко, про що ти взагалі говориш?

Він нарешті подивився їй прямо в очі. 

І наступні слова прозвучали настільки холодно й різко, що в Герміони ніби миттєво вибило повітря з легень.

— Між нами все скінчено, Ґрейнджер. Ти і я… — він раптом замовк, на мить уважно вдивляючись у її обличчя. 

— Я більше не можу тебе навчати, — тихо продовжив Драко. — Не можу бачитися з тобою.

Він важко ковтнув, а тоді майже через силу договорив:

— І навіть… чути твій голос.

Герміона просто дивилась на нього, не в силах повірити. А Драко вже поспішно продовжив:

— За свій залік можеш не хвилюватися, — кинув Драко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. — Я домовлюся зі Снейпом. У тебе не буде жодних проблем.

Мертва тиша.

І все ж у якийсь момент Драко змусив себе глянути на неї. Їхні погляди нарешті зустрілися.  Попри болючий клубок десь у грудях, Герміона все ж знайшла в собі сили тихо спитати:

— Ти справді думаєш, що весь цей час я приходила сюди лише заради заліку?

Але Драко вперто мовчав. Не погоджуючись. І  не заперечуючи. Він лише знову відвів погляд убік. 

І це остаточно вивело Герміону з себе. 

Вона роздратовано насупилася й рішуче скоротила відстань між ними, зупинившись так близько, що Драко вже просто не міг і далі уникати її погляду.

— Та що з тобою таке?! — різко кинула вона прямо в обличчя. — Чого ти так боїшся?

— Просто дай мені спокій, Ґрейнджер. — крізь зуби кинув він.

 — Це через твоїх батьків? — не відступала Герміона. — Вони дізналися про мене?

— Не вплутуй сюди моїх батьків, гаразд?! — різко визвірився Драко.

— Я питаю тебе ще раз, — уперто продовжила вона. — Річ у мені?

— Та чого ти до мене причепилася?! — не витримав він. — Чому ти просто не можеш зробити так, як тобі кажуть?!

— Бо мені не начхати на тебе, недоумку! — випалила Герміона, штовхнувши його в груди.

Очі вже неприємно щипало.

— Тому припини мене ігнорувати й поговори зі мною нарешті!

Драко мовчки дивився на неї, не відводячи очей від її розбитого, щирого погляду. І на одну коротку мить Герміоні справді здалося, що він ось-ось зламається. Що весь цей холодний захист нарешті трісне. У сріблястих очах навіть промайнуло щось схоже на втому й поразку, ніби Драко вже просто не мав сил далі чинити їй опір. Та це тривало лише секунду. Уже за мить його обличчя знову різко посуворішало, щелепа напружилася, а погляд став чужим і крижаним, ніби він силоміць заховав назад усе, що ледь не дозволив їй побачити.

— Нам нема про що говорити, Ґрейнджер, — байдуже кинув він. —  Я більше не хочу ні бачити тебе, ні мати з тобою бодай якесь діло.

Герміона недовірливо пирхнула.

— І з яких це пір?

— З тієї миті, як ти з’явилася на світ бруднокровкою.

Герміона лише ошелешено завмерла — настільки раптово це прозвучало. А Драко вже зробив крок ближче.

— Я тебе зневажаю, — кинув він їй просто в очі. — Ти мені огидна. Як і все, що з тобою пов’язано.

Щось усередині неї боляче різануло. Наче він встромив їй ножа просто між ребра — і тепер повільно провертав лезо.

Та дивно…

Сльози так і не прийшли.

Герміона спокійно дивилася на нього, не перебиваючи й не відводячи погляду, ніби навмисно дозволяла йому нарешті виговорити все це. І лише коли його голос урвався, вона тихо спитала:

— І це все? 

Драко завмер. Його погляд розгублено заметався по її обличчю. Наче він сам не розумів, чому його слова не подіяли так, як мали. 

Герміона повільно зробила крок вперед. 

І ще один.

Тепер між ними залишалися лічені сантиметри.

— Знаєш… — тихо сказала вона, дивлячись йому просто у вічі. — Чомусь я тобі анітрохи не вірю, Мелфою.

Здавалося, він уже збирався щось заперечити, коли вона випередила його.

— Я бачила тебе, — тихо продовжила вона. — Справжнього тебе. Я бачила, як ти посміхаєшся. Як смієшся з моїх жартів. Як щиро радієш, коли в нас двох щось виходить. І я впевнена, що все це було справжнім…

Його очі помітно розширилися. Драко буквально ловив кожне її слово, не зводячи з неї погляду.

— А зараз… ти мені просто брешеш, — прошепотіла Герміона. — І я ніяк не можу зрозуміти… навіщо.

Її великі карі очі вперто не відривалися від його сріблястих, і Герміона майже фізично відчувала його вагання.

Ще трохи.

Ще буквально секунда — і він здасться.

Але цього так і не сталося.

Драко заплющив очі лише на секунду, напружено стиснувши щелепу, а тоді важко зітхнув і нарешті заговорив:

— Повір мені, Ґрейнджер. Колись ти ще подякуєш мені за це.

І Герміона, здивовано звівши брови, усе ж повільно відступила назад, збільшуючи відстань між ними.

— Що ж… — тихо сказала Герміона. — Тоді можеш не хвилюватися. Я полегшу тобі задачу.

І вона різко потягнулася до сумки, нервово закинула її на плече й уже майже рушила до виходу.

Та раптом різко зупинилася.

Насупившись, Герміона швидко почала щось шукати в сумці, нервово перебираючи речі всередині. А тоді дістала невеликий загорнутий пакунок. Роздратовано розвернувшись, вона швидко підійшла до столу Драко й голосно поставила його просто перед ним.

Драко мовчки провів поглядом пакунок, а тоді повільно підняв очі на Герміону.

— З Різдвом тебе, —  кинула вона крізь зуби.

І перш ніж він устиг хоч щось сказати — вихором вилетіла з бібліотеки. Залишивши його геть самого.

 

Відтоді вони більше не промовили одне до одного ані слова.

Навіть не віталися.

Ні на уроках.

Ні в коридорах Гоґвортсу.

Ні навіть у ті рідкісні моменти, коли випадково натрапляли одне на одного в бібліотеці.

Вони просто проходили повз, наче незнайомці.

Наче всіх тих вечорів у Забороненій секції ніколи не було.

Наче розмов, суперечок, поглядів і сміху в Кімнаті на вимогу ніколи не існувало.

Як і їх дружби.