Пророчі сни

У казанку закипала пахуча рідина, наповнюючи маленький сільський будиночок запахом трав і заразом теплом.  За маленькими віконцями давно стояв темний осінній вечір.  У каміні потріскували дрова.  Невисока дівчина в чорній дорожній сукні помішувала відвар на вогні і нашіптувала щось схоже на заклинання.

 Віддалік від неї в ліжку лежав несвідомий молодий чоловік.  Швидше, навіть юнак.  Видно йому снився якийсь жах, він весь час то здригався, то шумно дихав, то бурмотів невідомою їй мовою.

 Певно дія чаклунства вже ослабла і розсіялася.  Він розплющив світлі блакитні очі і розсіяно озирнувся, приходячи до тями.

 -Хто ти така?! – Раптом запитав голосно, розгледівши дівчину біля вогню.

 Та обернулася і підійшла до нього, посміхнулась.  Нахилилася і роздивилася уважно, як дивину і приємним голосом сказала:

 – Прокинувся нарешті, лицар.

 Користуючись моментом, чоловік теж спробував розглянути її, але швидше з побоюванням і недовірою, ніж з інтересом.

 Чи то він був у маренні, чи перед ним справді була прекрасна юна діва.  Довгі чорні коси покладені так, що закривають вуха, очі відливають бурштином, а риси обличчя тонкі, як у ельфійки.

 -Ти відьма.- Каже з презирством відсторонюючись від неї.

 -А ти хам.  Я чекала елементарної подяки за твій порятунок. – Дівчина раптом натиснула на пов’язку, що перетинала його груди і лицар вигнувшись, скрикнув від болю. – кажи “Чародійка”, мені так більше до душі.

 -Що ти собі дозволяєш, дівко?! – Скривився він.

 – Ти мене засмутив, – зітхнула незнайомка і повернулася до котелка. – так і знала, треба було обрати твого товариша, що валявся поряд.

 Повисла мовчанка.  Відьма перелила відвар у кухоль.  Розбавила прохолодною водою, щоб можна було пити і, повернувшись до пораненого сіла на край ліжка, поправила подушку, допомагаючи йому сісти і приставила до губ питво.  Змусила зробити пару ковтків гіркої темної рідини та відставила її на столик поряд.  Подивилася на юнака як на неслухняну дитину.  Зустрілася з ним поглядом.

 -Кагир, – сказав він. – Моє ім’я.

 -Морріган.- Дівчина протягла йому руку для потиску.

 Але юнак, що виріс у дворянській родині, взяв її долоню, перевернув тильною стороною і злегка торкнувся губами.

 -Дякую, що обрала мене.  Я твій боржник.

 

 Морріган прокинулася в засмучених почуттях.  Їй часто став снитися цей лицар, якого вона врятувала чимало років тому. Невідомо чи він взагалі ще живий, чи його таки не обійшла кістлява. Така вже доля в солдатів – віддавати життя в боях.

 

Вона тоді експериментувала з порталами, опинилася на полі бою.  Сам бій мабуть нещодавно закінчився.  Лише вечір та купи трупів.  Юна чарівниця з цікавістю йшла вздовж побоїща.  Вдивлялася в щити, дивилася чи нема кого живого.  І той, хто вижив, незабаром виявився.  Якийсь чоловік із погнутим шоломом і ледве вловимим подихом.  Морріган вже хотіла сісти, щоб оглянути його рани, як щось вчепилося в поділ її сукні.  Злякавшись раптовості чародійка хотіла висмикнути спідницю, але хватка виявилась напрочуд міцною.  Цим чимось була рука юнака в чорному обладунку, якого вона спочатку прийняла за мертвого.

 -Будьласка,- ледве ворухнув губами, яких було й не розгледіти на вимазаному кров’ю та брудом обличчі.

 Все, що вона бачила, це ясні, як літнє небо, блакитні очі, а в них бажання жити.

 Чародійка вирішила, що це знак долі і перенесла їх у старий мисливський будиночок.  Залікувала рани цього, спочатку неприємного вояка, а потім… чого вже казати.  Обидва юні, гарячі головою та серцем.  Не встиг лицар до кінця одужати, як вони вже ділили ліжко не одну ніч поспіль.  У нього в голові юнацькі безнадійні мрії.  На вустах обіцянки забрати її з собою і клятви в коханні у найблагороднішій формі.  Вона ж знала, що незабаром покине його, хоч зовсім того й не хотіла.  Одного дня так і сталося.  Кагир прокинувся зовсім один.  Лише вороний кінь у сідлі пасся за вікном, що незрозуміло звідки там узявся.

 Але це все було стільки років тому.  Чому це сниться їй саме зараз?  Чому так часто?

 

Дівчина підвелася з ліжка і потяглася.  Виглянула у вікно.  Прибув новий корабель із ельфами.  Напевно, Францеска і Фрингілья вже там.  Ох і влетить від ельфки за запізнення.  Фіндабаїр хотіла щоб новоприбулі бачили, що їм тут раді, тому їх треба зустрічати і неодмінно з усмішкою до гострих вух.

 Морріган поспішно зібралася і збігла вниз сходами у двір.  Протиснулась повз натовп і стала поруч з чародійками.  Зловила на собі погляд рівносильний догані від володарки ельфів і схвальний від Фрінгільї.  Нільфгаардська чаклунка подарувала їй чудову сукню, зшиту за їхньою модою, що нагадувала її власне вбрання.  Його Морріган і надягла поспіхом.

 -Тобі до лиця наші кольори, – шепнула чарівниця.

 -Дякую. – Дівчина злегка посміхнулася і перевела погляд на біженців.

 Так само змучені обличчя її родичів.  Так само бруд і злидні.  Один за іншими.  Усі слухняно крокують у ряд.  Нічого нового.  Хоча ні.  Ось через натовп проривається розлючений чоловік у зеленому плащі.  Безцеремонно розштовхує ельфів і починає лаятися з вартовими.

 -З поверненням, Кагир.- Каже йому Фрінгілья.

 Чоловік обертається і Морріган здригається.  Вони зустрічаються поглядами.  Хоч через плачевний стан і бороду його було ледве впізнати, вона впізнала.

 І він впізнав.  Не відразу повірив очам, але це було точно не божевілля.

 -Мені недобре, я відійду.- шепнула жінкам і поспішила сховатись за кам’яними стінами, поки ніхто нічого не зрозумів 

   Повернулась у свою кімнату навіть швидше, ніж виходила звідти зовсім недавно.  Зачинила двері на клямку і видихнула.

 -Сука! – Вилаялася вона в голос. – Командувач!

 Чарівниця обхопила свої плечі руками і почала нервово ходити з боку в бік.  Не те, щоб вона не рада його бачити… але не зараз, не тут і не за таких обставин.  Кагир не знав, що вона ельфійка.  Весь час Морріган ховала вуха то за зачіскою, то ілюзією.  Бути ельфійкою у світі людей і без того небезпечно, а якщо ще й подорожувати поодинці, то взагалі до неподобства непросто.  Навіть якщо ти чародійка, немає гарантій, що тебе не приріжуть уві сні.  Все те небагате і недовге, що було між ними, для неї було аферою, обманом в яку вона вводила юного лицаря.  Не зі злого наміру.  Дізнайся він, хто вона, що тоді було б?  Напевно, нічого хорошого.  Морріган хотіла залишитися для нього приємним спогадом і мало не сном.  Це найприємніший результат для обох.  А зараз, якщо він впізнав її, все це розвалиться.  Образ загадкової цілительки змішається з брудом, у якому її й затопчуть.  Ось так вкотре форма вух зіпсувала їй життя.

 Потрібно було втекти звідси, хоч би до вечора.  Зібравшись з думками і переодягнувшись, ельфійка відчинила двері і гукнула слугу.  Хлопчик у потертій сорочці з’явився через секунду.

 – Сідлай коня, я хочу проїхатися, – сказала тихо.

 

 У ванній лицар відмивав себе від пережитків останнього часу.  На тлі недавніх подій гаряча вода бачилася як дар богів, а ароматне мило так взагалі здавалося чимось надзвичайним.  З кожним рухом ганчірки він все більше почував себе людиною.  За дверима вже чекав цирульник, щоб позбавити Кагира від ненависної бороди і упорядкувати волосся, що за цей час втратило благородний вигляд.

 Він би відмокав набагато менше, якби більшу частину часу не провів у роздумах.  Взагалі, це швидше були плани на найближчий вечір: дізнатися у Фрінгільї що тут відбувається, і неодмінно, хто та дівчина в нільфгаардській сукні.  Може, йому тільки здалося і це зовсім інша людина.  Хоч малоймовірно, але виключати не варто.  А якщо це та сама чарівниця, що заліковувала йому рани в юнацтві, то варто неодмінно запросити її до себе на вечерю і поговорити, адже питань у нього зібралося до неї чимало.

 У двері обережно постукали і тактовно запитали, чи все у нього гаразд.  Це вирвало лицаря з роздумів і він схаменувся.  Вийшов із води і загорнувся у рушник.

 -Входь, – сказав цирульнику.

 

Морріган мчала на коні якнайдалі, хоч і розуміла, що повинна неминуче повернутися.  Проте швидка їзда і свіжий вітер добре позначалися на думках, прочищали голову.  І ось через якийсь час ельфійка пригальмувала коня і видихнула вже спокійно і без побоювання.  Робити нічого.  Нікуди їй від самої себе не подітися і збрехати не вдасться.  Так будь що буде.  Нехай хоч в обличчя їй плюне, але вона виконує свою роль і відмовитися від неї не взмозі.  І її справа важливіша за враження якогось лицаря.

 Морріган погладила коня і неквапливо повернула його до замку.  Кінь ступав гордо і розмірено, то з чого б тоді і Морріган боятися та соромитися?

 

 Отримавши від Фрингільї останні новини, Кагир стояв біля вікна, вислуховуючи чарівницю, і вичікуючи моменту поставити хвилююче питання.  Момент з’явився сам собою.  За вікном унизу чоловік побачив ту саму жінку, що й уранці.  Вона їхала верхи до стаєнь на непоганому, але все ж таки не кращому коню. Сумніву бути не могло.  Розкішне чорне волосся покладене в дві коси так само як і при першій їх зустрічі.  Це Морріган.

 -Фрингілья, і давно сюди прибула та чарівниця, що стояла між тобою та ельфійкою? – Обернувся до жінки.

 -Та тоді ж коли і Францеска з іншими ельфами.- знизує плечима чаклунка.

 -Морріган же, вірно? – Він вдає, що ще не знайомий з гостею.

 -Вірно.- Киває співрозмовниця.

 – Ще одна з ваших у союзі з гостроухими. – Усміхається криво.

 -Чому з наших?  Це вихованка Францески.  Така сама ельфійка як і вони.  Жодного відношення до Аретузи Морріган не має.

 -Ельфійка?

 -А як інакше?

 

 Морріган повернулася до себе.  Переодяглася назад у сукню, привела себе в порядок після довгої скачки і не знаючи чим би таким себе зайняти, щоб не виходити з кімнати, взялася за читання.  Вирішила почати вчити мову нільфгаарда, якщо вони тепер у союзі.  Зазвичай мови давалися їй легко, але ця була якоюсь наругою і вивчення йшло туго.

 У двері постукали.

 -Так? – Дівчина закрила книгу і відчинила двері.

 У коридорі стояв стражник.

 -Вас вимагають до себе, – сказав чоловік у обладунку. – Я проведу.

 Морріган судорожно проковтнувши кивнула і пішла слідом на ногах, які стали наче з вати.  Вона здогадувалася кому хочеться її побачити, але молилася щоб це була Францеска.  Ніколи їй так не хотілося зустрітися з мачухою як зараз.

 Солдат провів її до важких дубових дверей і відчинив перед нею стулку.  Жестом наказав увійти, а потім зачинив за нею двері.

 У просторих покоях був накритий невеликий стіл, за яким сидів знатно посвіжілий і гладко поголений Кагир у чорно-золотому халаті.  Він дивився на неї мовчки, допитливо.  Ельфійка стояла прямо, не видаючи внутрішнього хвилювання.

 -Сідай, не стій, – вказав рукою на стілець навпроти.  Я розпорядився, щоб з кухні принесли найкраще. Вам на харчах певно економлять. 

 Морріган сіла, але до їжі не доторкнулася.

 -Дякую, але не варто.  Я не голодна, – сказала впевнено.

 – Ти втекла швидше, ніж я встиг з тобою привітатись.

 -Мені потрібно було терміново відійти.

 -Ти не хотіла зі мною бачитися.

 -Я маю на це право.

 -Звичайно.  Вибач, що відправив за тобою варту. – Він встав і налив їй вина. – Не хочеш їсти, так давай хоч вип’ємо. – Вручив їй кубок і підняв свій. – За зустріч. Цю і минулу.

 -За неї .- скло брязнуло стикаючись.

 Кагир повернувся на своє місце і знову поглянув на співрозмовницю.

 -Ти настільки не рада мене бачити?

 -Я рада, тобі здається.

 -Морріган, – зітхнув чоловік. – Мені відома причина твого уникання.

 -Ще б вона була невідома, – фиркнула дівчина.

 – Ти врятувала мені життя, не дивлячись на форму моїх вух.  І моє ставлення не зміниться до тебе через них же.  Ти була моєю першою жінкою та першою закоханістю.  Думаєш я зможу тебе зневажати?

 -Думаю, будь хто це може.  Ніхто не любить ельфів, відьом та розумних жінок.  А я проходжу всіма пунктами.

 -Мені все одно хто ти.  Я завдячую тобі і не забуду цього.  Не обіцяю бути прихильним до інших твоїх родичів, але завжди буду до тебе.

Морріган відвела погляд убік, трохи кивнувши.

 -Дякую, – сказала тихо.

 -Ти з цього тоді пішла. – Чоловік випив ще.

 -Не лише з цього.  Францеска знайшла б мене, якби я ризикнула не повернутися.

 -Вона опікає тебе як дитя, – посміхнувся лицар.

 -Зовсім ні.  В глибині душі вона ненавидить мене і призирає мою матір.  Але я єдина чарівниця серед ельфів, крім неї самої.  Запасний варіант, якщо з нею щось трапиться.  Я повинна постійно повертатися, або взагалі не йти, інакше стану в їхніх очах зрадником.

 -Фрінгілья сказала, що Францеска виховала тебе.

 -Так, з одинадцяти років, коли моя рідна мати відійшла в інший світ, а я проявила здібності до чаклунства.  Якби не це, мене б позбулися.

 -З чого ельфам з такою низькою народжуваністю позбавлятися потомства?

 -З того, що на чверть я людина.  Мій батько був наполовину ельфом, мати ельфійкою.  Моя поява плювок у душу Францесці, яка роками не може народити дитину.  Напівельфам ніде немає місця, ні серед людей ні серед моїх родичів.  Мама думала інакше, за що була покарана зневагою та заздрістю.  І поки у нас не з’явиться новий чаклун, я предмет меблів.  Така собі скатертина-самобранка в курній скрині.

 -Якщо у майбутньої дитини Францески виявиться дар, вона тебе відпустить на всі чотири боки?

 -Так, і я була б тоді найщасливішою.

 -Що б ти тоді робила?

 -Не знаю. – Дівчина знизала плечима. – пустилася б у подорожі, спробувала щастя в інших краях.  Що завгодно, але тут би не лишилася.

 Повисла довга пауза, що дозволяє двом обміркувати почуте та сказане.

 -Я знала, що побачусь з тобою, – сказала раптом ельфійка.

 -Знала?  Навіть я не знав, що повернусь.

 – Ти мені снився кілька ночей поспіль.  Я не розуміла чому, тепер я розумію.

 -Сон був пристойний? – посміхнувся лицар.

 -До певного моменту.- Вона усміхнулася у відповідь.

 -Ти згадувала ті часи?  Хоча б іноді.

 -Звичайно згадувала.  Моменти моєї уявної волі, коли я була потрібна тут і зараз, а не на майбутнє як завжди.  Я б із задоволенням повернулася і знову заліковувала твої рани під твоє незадоволене бурчання.

 -Ти жартуєш, – відмахнувся Кагир.

 -Ні, чиста правда.  Зараз з тобою я можу бути відвертою, ти єдиний з ким я давно знайома і в кого на мене немає стратегічних планів.

 -Я був жахливим пацієнтом, – усміхнувся чоловік. – Ще раз пробач мені за це.

 -Нахамив мені спочатку.  Всяко буває.  Я ніколи за це не злилася.  Мені взагалі нема за що на тебе злитися.

 -Ти ні краплі не змінилася.- М’яко і з усмішкою сказав він.

 -Зате ти змужнів і став командувачем, наближеним до імператора.

 Кагир знову підійшов до неї, щоб підлити вина.

 -А в розкішному маєтку мабуть красуня дружина та декілька діточок вже бігає.  У чиємусь житті все змінюється, у чиємусь ні. – знизала плечима.

 Нільфгаардець розсміявся, тримаючись рукою за спинку її стільця і ​​глянув на гостю зверху вниз.

 -Я ні чоловік ні батько, моє життя поки що минає на війні.

 -Стало бути можна? – Морріган накрила його руку своєю і встала віч-на-віч.

 – Чорт забирай, звичайно!

 Чоловік обхопив її обличчя долонями та поцілував як колись, з усією пристрастю та бажанням.  Боги, яка ж вона дивовижна!  Який він радий відчувати її вузькі долоні на своїх плечах!

 -Я ж правильно зрозумів питання? – відсторонився на секунду щоб ухопити трохи повітря.

 -Більш ніж, – посміхнулася чарівниця і провела тильною стороною долоні по його щоці. – Де ліжко?

 -Там.- Видихнув лицар і підхопив її на руки одним рухом.- Дозволь я покажу.

 За кілька широких кроків він переніс чародійку до ліжка і поставив на підлогу поруч.

 Вона розстебнула його ремінь, що підперезав халат і відкинула убік.

 -Почекай хвилину.- попросив її пошепки і притулився своїм лобом до її чола.  Заплющив очі і глибоко вдихнув.  – маленька сентиментальність, пробач мені її.

Він боровся з думкою, що це лише сон і що прокинувшись він її так ніколи більше і не побачить.

 -Я теж скучила, лицар. – Усміхнулася, цілуючи його. – мені виділось, що ти ліпше плюнеш мені в обличчя, аніж приймеш мое походження.

 -Нісенітниця і помилка, – посміхнувся Кагир розстібаючи її сукню. – досить ховати від мене вуха, дозволь я розпущу твоє волосся.

 -Це буде довго, я сама.- Вона шепнула щось, провела рукою по волоссю і те розсипалися чорними масивними локонами по плечах і тілу.

 – Яка розкіш. – Чоловік провів рукою по пасмах спадаючим до самих її стегон. Ніколи не бачив тебе простоволосу. Така втрата…

 -Так і будеш одягненим? – Усміхається йому лукаво і стягує халат з чоловічих плечей.

 Лицареві не треба було повторювати двічі.  Одяг зараз здавався йому непотрібним ганчір’ям і летів на підлогу без розбору.  Морріган уже залізла на просторе ліжко і лягла на свіжі подушки та покривала немов кішка.  Граціозно та вільно.  Прикрита лише волоссям дивилася на нього вичікувально, одним тільки бурштиново-зеленим поглядом розпалюючи його душу і тіло.  Не встигла остання деталь одягу злетіти ниць, як командувач кинувся до неї.  Точніше не кинувся, це дуже грубо сказано, а грубості собі до неї він не пробачив би.  

Тоді нарешті схилившись над нею і відчувши тепло іншого тіла своєю шкірою, він усвідомив, що це не сон, що це все дійсно зараз і тут.  Від цього усвідомлення туманився розум і тремтіли руки.  Закохавшись у неї хлопчиськом, Кагир, мабуть, так і не зміг позбутися цього почуття.  Інакше чому тоді в нього серце з грудей вискакує, а  повітря в кімнаті наче зовсім не стало?

 Вони не поспішали починати. Торкались один одного, цілували як останній раз, він щось шепотів їй біля гострого вуха своєю мовою, вона своєю.  Навіть без знання діалектів кожне слово було зрозуміло.

 Морріган запускала свої тонкі пальці в його русяве волосся, то відтягуючи назад для зухвалого поцілунку, то м’яко перебираючи пасма.  Цей чоловік був її найтеплішим спогадом і мабуть найближчою людиною у всьому світі, нехай і знайомі вони в сумі днів, не більше місяця.  Потрібно було тоді виїхати з ним, втекти, кинути все до дідька, відмовитися від проклятої відповідальності та ролі запасного.  Зараз би не довелося шкодувати загублених років. А може це лише розпалені моментом думки.

 Морріган любила в ньому все, кожен шрам, кожен сантиметр шкіри і кожну хвилину проведену разом.  І соромилася того, що не змогла це так легко сказати, як робив він.

 – Чародійка.- ворухнув губами чоловік перервавши довгий поцілунок.- Не йди після.  Залишся зі мною хоча б до ранку.

 -Залишуся .- торкається його тіла.

 Потім коли чекати вже стало зовсім несила вони віддалися один одному, з бажанням, що явно виражало тривалість їх розлуки.  Без слів.  Слова скінчилися.  Лише зітхання та солодкі стогони. Жар тріпочучих тіл і змазаність поцілунків.  Тремтіння, млість і напруга.  Ритм можна порівняти з диким чаклунським танцем і несамовиті порочні від бажання, потемнілі погляди.  Мимоволі підкорившись чомусь підсвідомому, Кагир змінив положення, сів сам і посадив жінку собі на коліна.  Почув протяжний стогін, чи то свій, чи її.  Ритм прискорився, ніби вони намагалися встигнути за ударами своїх сердець.  Бачити її таке бажане обличчя прямо перед собою, володіти нею в цю секунду, мати право на найзухваліші торкання, а головне дивитися в її очі і чути її подих було настільки п’янко, що картинка пливла перед очима, змішуючи все, що відбувається в одну гарячу, туманну та іскристу масу, що кожну секунду загрожувала вибухнути залпом криків, стогонів і незграбних спроб вхопитися один за одного в останній момент.

 Так і сталося.  Так і мало статися.  Морріган у його обіймах звилась, як змія, закричала глибоко і протяжно.  Не зміг утриматися і він.  Лицар рикнув у спробі стримати гучний стогін, притиснув її до себе сильніше, ніж колись.  Зробив ще кілька рухів і зупинився, зариваючись носом у її чорне волосся, що пахло дикими травами і луговими квітами.  Вони просиділи так ще трохи, переводячи подих і вгамовуючи тремтіння в тілі.

 

Потім, зім’ята постіль прийняла у свої обійми їхні розпалені тіла, тепла ковдра приховала оголеність.  Лицар обійняв її і притягнув до себе.  Схилив до неї голову, заплющуючи очі.  Згадав шлях, що подолав до Цинтри, тортури чародіїв, біга.  Після всього пережитого, те, що сталося в цій кімнаті чи не змушувало заплакати, настільки це було бажано і потрібно.  З куточка його ока таки скотилася єдина сльоза і впавши на копицю її чорних, як сама ніч, волосся в них і зникла.

 -Кагир.- чарівниця піднялася на лікті і подивилася йому в очі.

 Вона все зрозуміла.  Для нього це очевидно.  Чоловік присоромився і відвів погляд, на що ельфійка його лише поцілувала і втерла вологу з лиця.

 – Ти пережив багато, мій дорогий. – обійняла його міцніше.

 Нільфгаардець не відповів.  У нього не було слів.

 

 Морріган не збрехала, вона залишилася з ним.  Так вони й заснули, обійнявшись, втомлені й щасливі, не думаючи про наслідки цієї слабкості, яку вони змогли собі дозволити, забувши, що й стіни мають вуха.