перший розділ, частина перша: наперсток або ми всі маємо проломи.

Рікото повисла на гілляці, задумливо перебираючи у голові останні новини, і варто визнати — жодна з них не втішна. Клан Учіха зазнав втрат, кількість джонінів скоротилася до чверті, звісно, молоде покоління має потенціал, але чи вистачатиме на них наставників? Позакланові не будуть настільки ефективними у групах, як мінімум не розуміючи роботу шарінгана, тому зараз у навчанні задіяні ті самі підлітки, котрі вже здали екзамен на чуніна. Шисуї та Ітачі — обидвоє джоніни, котрі мали власні підрозділи, один взагалі був з них Анбу, враховуючи і так їхню підвищену активність у завданнях та відбудові будівель на території клану, парубки виглядали вже як два скелети. Думка про Учіха зараз була найбільш хиткою, враховуючи, що той, хто напав на село в масці, мав шарінган, як і тоді, коли дев’ятихвостий напав на селище. Данзо — мертвий, так оголосила влада Конохи, він мужньо захищав своїх людей. Так чи воно, чи не так, Рікото не знала, бо того вечора вона сиділа з іншими дітьми у сховищі. Улюблена фраза її сенсея: «Поки не доказано — не їбе шо сказано.» — якнайкраще передавала суть цієї ситуації.

Третій якимось дивом лишився на своїй посаді, хоч серед великих кланів вже ширилися чутки про його некомпетентність. Зокрема Нара та Х’юґа вже втратили довіру до Третього та його «доблесних» старійшин — щоб вони на тому світі гикали не перестаючи — за розвідками її товариша. Отже, підсумовуючи це все, повернення Орочімару відкладалося на невизначений термін, і чути, до речі, від саніна останнім часом нічого не було. Можливо, він уникав контакту з нею та їх зв’язковим, допоки все не втихомириться.

Та все ж були і позитивні моменти: Цунаде-сама повернулася до Конохи, дізнавшись про недугу сенсея. «Дуже сподіваюся, що пошкодження виявляться важкими, і Велика Рада переобере Хокаге на когось із санінів великої трійці. Вірогідніше, все-таки, це будуть або Цунаде-сама, або Джирайя-сама, і тоді повернення Орочімару буде цілком успішне.»

 

— Рікото-чан, я хотів би тебе сповістити, що твій брат очікує тебе на святі.

 

Молодий хлопець, що мав довге темне волосся та того ж відтінку смолисті очі, у кутиках котрих згорнулися декілька маленьких заломин, приземлився на сусідню гілку.

 

— Ти ж не думаєш, що я тебе не впізнала, Шисуї? У тебе часом таке жахливе хенге буває.

 

Ліниво потягнувшись і прикривши рота, бо дрімота охоплювала все тіло, дівчинка слідкувала, як ніндзюцу падає і відкриває широкорозплющені очі її рідного брата.

 

— Що мене видало?

— Загнуті куточки очей, Ітачі зазвичай більш розслаблений та серйозний поруч зі мною, а якщо і посміхається, то лише куточком самих губ.

— Ти — зануда.

— Так-так. — не стала заперечувати молодша.

— Скоро почнеться святкування. Ти ж знаєш, що тобі потрібно там бути?

 

Волею зусиль зістрибнувши з дерева, Ріко закусила губу. Святкування дня народження Саске було обов’язковим пунктом сьогоднішнього дня, і все було б добре, якби воно обмежилося родинним колом, а не чотирма старими пеньками, які прискіпуватимуться до кожної дрібниці.

 

— Ти ж знаєш їхнє ставлення до мене?

— Ну, думаю, ти трохи потерпиш заради нашого малого двоюрідного брата?

— Те, що Саске милий і часом пустує, не перекреслює того, що я ненавиджу ті блядські збори й тих гарпій.

— Треба дивитися на це більш об’єктивно. Зате тобі буде весело. Тільки цього разу нічого не зламай, добре? Бо я потім цілий тиждень ходив на «виховні бесіди» до Фугаку-сами — вони ж безперестанку йому на вуха капали.

— Ну погодься, старійшина, який не встиг ухилитися від стільця, кинутого геніном, підриває власну компетентність.

— До речі, де ти весь день пропадала?

— Якщо ти думаєш, що я уникла роботи на будівництві — помиляєшся.

— То ж?

— Ми тренувалися з сенсеєм і командою, десь два дні, з перервами на те, що я ще бігала додому — допомагати з ремонтом і доглядати за молодшими. Ти ж пам’ятаєш, що через два місяці ми йдемо на іспит на чуніна в Іваґакуре?

— Справді? Хах, щось я такого не пригадую… — Шисуї ніяково потер потилицю й усміхнувся своєю найобеззброюючішою усмішкою.

— Ти сам ставив підпис як мій опікун — це раз. І не треба мені тут тиснути цією либою, це в тебе працювало тільки з Анко-чааан.

 

Краї вух Шисуї повільно порожевіли. Він відкашлявся, і його обличчя швидко набуло серйозного, майже байдужого виразу — такого, яким він зазвичай дивився на підлеглих. Ріко лише фиркнула на цю різку зміну, але нічого не сказала, дозволяючи братові зіскочити з слизької теми.

Її дивувало інше: чому він щоразу хмуриться при згадці куноїчі? Щось між ними точно сталося. У цьому Ріко була впевнена. Ще коли батько був живий, вони добре товаришували, і старша дівчина часто заходила до них, бавилася з нею. Ото-сан навіть жартував, що Шисуї ще не встиг стати джоніном, як уже почав водити додому дівчат.

 

— Слухай, а не зарано сенсей подав вашу кандидатуру? Може, ви ще хоча б пару років побудете генінами, походите на місії?

— Навіть не думай викручуватися. І не смій втручатися в мої справи. Я не збираюся обговорювати це з керівництвом Конохи чи клану. Інакше наслідків тобі не уникнути, анікі.

— Ну що ж, виходить, мені залишається лише дозволити тобі вирішувати самій… бо я не готовий до якоїсь нової твоєї капості. Але в такому випадку я хочу тебе добре підготувати. Відпускати тебе до Іви — доволі ризиковано. Треба буде взяти відпустку, — зітхнув старший Учіха.

 

Ріко скривилася, але вирішила не сперечатися. Досвід Шисуї у використанні додзюцу був значно більший. І все ж дівчинка хотіла, щоб її старший брат нарешті хоч трохи відпочив.

 

---

 

На щастя, Рікото старійшин не було на святі. Коло зібраних було невелике: серед запрошених — друзі Саске з академії, Наруто та Іно, найближчі родичі з боку Мікото-сан та і сама вся сім’я. Якщо так розплутати сімейні узи, то Ітачі, Саске, Рікото та Шисуї були четвероюрідними братами та сестрою з боку Кагамі Учіха, котрий був двоюрідним братом матері Фугако-сами. До речі, самого глави клану не було: «Значить, знову на зборах», — відзначила про себе Рікото. Останній рік клан Учіха почав укріплювати зв’язки, котрі були міцно закладені ще до ідіотизму Мадари «панування над усіма іншими». Ні, вона не стверджувала, що великий предок був придурком, скоріше анархічним ідіотом — якраз той випадок, коли сила затуманила розум і саме через цю гординю він возніс себе до бога.

Та чи все так було однозначно, як їм розповідали на уроках історії шинобі?

Жуючи солодке данго, вона дивилася на Саске та Наруто, котрі намагалися втримати хенге жіночих версій себе; одночасно в обидвох погіршився рівень концентрації, і ніндзюцу спало. Узумакі доводилося набагато більше докладати зусиль, аби контролювати свій потік чакри, ніж Саске, з двох причин: тому що він мав неосяжний її запас, а ще він почав цьому вчитися набагато-набагато пізніше, ніж її отото. Тому Рікото не змушувала поки його робити печаті, лише вчила писати кандзі; хлопчик часом нервувався, коли не виходило, але ніколи не говорив, що це нудно чи зависав ні з того ні з сього. Насправді він був здібним учнем і легко вихоплював розуміння тієї чи іншої печаті, ніби для нього це було настільки природньо, як для Учіха користуватися вогнем. Рікото задоволено про себе посміхнулася, посьорбуючи чай — це було невиховано, але тут були всі свої, і вона нарешті розслабилася після шалених тижнів тренувань під розважливим гуркотінням голосів.

 

— Тепер твоя черга, Іно-чан. — посміхнувся хлопчик своєю чарівною посмішкою.

 

Інша білява маківка в їх компанії нахмурилася, але все ж довше протримала хенге, ніж хлопці. Значить, рівень контролю чакри був кращим — не дивно: аби лізти комусь у голову, потрібно не тільки розуміння, як працює техніка, а також як не схибити на шляху. Бо раптом твоя свідомість розщепиться і ти надовго застрягнеш у тілі того, в кого намагався вселитися? Або, найгірше, взагалі з’їдеш з глузду чи станеш овочем. Про декілька таких випадків Ріко чула від батька.

 

— Іно-чан, ти дуже здібна, у тебе чудовий рівень контролю чакри. — відмітив Узумакі, від чого дівчинка аж загорілася.

— Так, рівень справді непоганий, Іно-сан, але я б дала декілька технік, аби ти прокачувала запас. Це чудово, якщо твоя команда тебе буде прикривати, але бувають різні ситуації в житті, де ти можеш залишитися одним боєздатним членом.

— О, почалася лекція… Це просто жах, імото, мені іноді здається, що ти забагато спілкуєшся з Ітачі або зі своїм другом в окулярах за черговою партією в шоги.

 

Ріко насупилася, пробурчавши:

 

— І зовсім це не так… І не називай мого члена команди подібним чином!

— Добре-добре, — підняв руки у примирливому жесті хлопець, — більше так не буду, надалі звертатимуся до нього, додаючи «сама».

— Ти просто нестерпний, анікі! Горбатого тільки могила виправить, і то у твоєму випадку… мабуть, і камі-сама не допоможе.

 

Дівчинка рішуче звелася на ноги і, далі продовжуючи вдавати із себе ображену сторону, заявила:

 

— Хто хоче зі мною потренуватися?

— Я, я, я-я-я, Рікото-чан!

— Я, я-я-я-я, оне-сан!

 

І тільки Яманака дивилася на цей переполох з цікавістю і нерозумінням. Звісно, її виховували як хіме: як себе поводити у суспільстві, розповідаючи про норми дозволеного та що вважають моветоном.

 

— Тоді ходімо на тренувальний майданчик.

 

Жвава зграйка висипалася надвір, як горох з мішка. Рікото дивилася на безтурботних учнів, котрі нетерпляче чекали на неї, і спокійно посміхалася. Вона хотіла, аби вони якнайдовше залишалися просто — дітьми.

Щастя — це шматок усередині, котрий пульсує і називається серцем.

 

---

 

…у лікарні наступного дня на чергуванні

 

Комірка, де знаходилися реагенти, яких не вистачало для ідеї її товариша, пахла затхлістю, пилюкою і була завалена абичим: у кутку лежала забута кимось невипрана постіль, неподалік валялися використані рукавички та шприци, недбало покладені у сміттєвий пакет, а поличка, де мали бути тільки ліки, також мала доста біса сувоїв, котрі мали знаходитися деінде. З наступного тижня Цунаде-сама, за чутками, приступала до виконання обов’язків у лікарні, і, чесно, Учіха співчувала всьому персоналу. За словами очевидців, Принцеса Сенджу мала дуже-дуже кепський характер. Рікото потерла перенісся і, нахмурившись, запитала:

 

— Ти шукаєш чи ні? У нас не так багато часу.

— Шукаю. — прошипів у відповідь Кабуто, занурюючись у нескінченну кількість баночок; вони здебільшого теж не були підписані, що тільки ускладнювало їм життя.

— Довго.

 

Тихий цокіт каблуків об підлогу. Обоє насторожилися: у цьому крилі не було більше кімнат…

Відкриття дверей змусило обох надати собі якомога більш байдужий вигляд.

 

— Що ви тут робите?

— Ми? — безтурботно посміхнулася жінці Учіха, здається, то була санітарка з першого поверху. — Шукали звітність за квітень для Таби-сан. Коріко-сан направила нас сюди.

 

Це була лише напівправда: насправді Рікото нав’язала цю думку для молодої медсестри, і та дійсно перенесла звітність з архіву в цю комірку.

 

— Ходіть за мною, Табі-сама хоче, аби ви були на операції по видаленню яєчників у хворої цивільної. І треба буде комусь сказати, аби почали займатися тут прибиранням.

 

«О, так, бо інакше Принцеса слизняків зробить з вами жахливі речі», — на цій думці і сам Кабуто смикнувся, ніби це його намагалися нашпигувати підпотиличниками.

Легким помахом руки Рікото речі, які були потрібні, запечаталися у її кімоно. Звісно, для орієнтування Кабуто зробив невеликі позначки своєю чакрою для подруги. Не можна сказати, що вона була першокласним сенсором, але могла розрізняти чакру поблизу себе, як і кожен другий шинобі.

Підлітки вийшли в коридор, і Кабуто задоволено примружився. День ставав усе цікавішим.

 

---

 

…у помісті клану Х’юґа, того ж дня.

 

Сото Х’юґа сидів на зібранні клану. Так, він був геніном, та на нього були покладені великі очікування: зокрема досягти рангу джоніна до позначки у 15 років. Його також у подальшому розглядали як потенційного старійшину клану. Йому вже навіть обрали дружину — хіме клану Яманака. Він завжди слухав, що говорив батько та його брат Ко. Кожен день був розписаний для посиленого тренування, уроків історії, котра здебільшого відрізнялася від того, що їм викладали в академії, уміння ораторства та мистецьких навичок: зокрема вміння грати на скрипці та складати хоку. Навіщо йому було останнє, він так і не міг зрозуміти.

І, можливо, якби не команда № 13, до котрої був залучений, він би так і далі проводив свої одноманітні будні з нудьгою і відчуттям, що це ніколи не закінчиться. Нарешті він зміг собі дозволити злитися, бути більш емоційним — і йому це так подобалося. Коли він покидав стіни цього білого, однотонного будинку, зумів навчитися знімати свою маску. І він вдячний, вперше щиро вдячний Камі-сама за долю.

 

— Отже, клан Учіха сьогодні був на обговоренні можливих заручин з їх хіме. — на цьому моменті Сото звернув всю увагу на старійшину Таґе, сивого чоловіка, котрий ходив весь час зі своєю палицею, але його очі все ще досі були живими. Саме він був єдиним, хто жартував з хлопчиком, коли їхня мати загинула на місії, і часто приходив, аби вкласти спати його. Невиявлена чуйність у їхньому клані.

 

— Який вердикт?

— Фугако відхилив це. — посміхнувся дідо. — І не дивно, враховуючи потенціал цієї дівчинки, вони навряд чи захочуть віддавати такий геном. Але він приніс цікаві документи, прошу. — і він передав їх Хіаші, сидячому праворуч від себе.

 

Чоловік нахмурився.

 

— Це…

— Цікаво, чи не так? Я думаю, нам варто прийняти пропозицію про співпрацю з Учихами і створити Таємну раду — тих, хто не є лояльним…

— Зібрання закінчено. — різко перервав його глава, і це насторожило підлітка, бо в клані була чітко регламентована система — Хіаші теж не міг її порушувати.

 

Всі почали розходитися.

 

— Сото-сан, маєш якісь плани на вечір? — звернувся до нього його брат.

— Так, маю патрулювати. — схилив ввічливо голову молодший Х’юґа на знак прощання.

 

Вечірні вогні Конохи, що обплітали селище невеликими кульками, надавали якогось особливого спокою. На вулицях метушилося багацько людей, переважно цивільних, але де-не-де можна було побачити і шинобі, які збиралися компаніями біля якогось генделика.

Сото звернув ліворуч до дерев, де також знаходився неподалік пам’ятник загиблим у війні. Часто він зустрічав Хатаке, коли приходив, аби вшанувати свого батька, котрий помер під час третьої війни шинобі, але сьогодні ніхто не стояв внизу, що було тільки на руку. Уважно озираючись, він почав сканувати простір навколо себе, вслухаючись у шелест дерев, тихий відгул гавкання собак клану Інузука, те, який напрям має вітер, і тільки аж після того він задіяв додзюцу.

Троє по периметру зліва до бічної вулиці Конохи, один справа якраз навпроти Сото — охорона задньої частини будинку відсутня.

«Що він робить?»

Вартовий зігнувся, аби дістати щось із кишені.

«Дуже необачно з його боку».

Це була проста фляга з водою, вочевидь.

Бар’єр був міцною перепоною, меншого він і не очікував від цього маєтку — зняти таке під силу тільки трьом джонінам. Троє розійшлися у різні боки, патрулюючи периметр з розривом у 7 хвилин 15 секунд, хода була подекуди нерівномірна, ніби вони… були п’яні.

«Якби їх атакували вороги — вони б уже були з перерізаними горлянками».

 

---

 

…три дні потому

 

Сенсей невдоволено дивилася на трійку малих паскуд. Кляті діти не каялися — вони просто стояли з невимовно безбентежними очима. Жінка вирішила не давати поступку і хмикнула, зручно вмостившись на пеньку, від чого куртка ще більше оголила її ноги. Ці кляті упирі вирішили викрасти внука одного зі старійшин селища та дитину поточного глави клану Інузука. Ця робота варта була уваги не маленьких генінів, а джонінів у перші місяці польової роботи після отримання жилету. Звісно, інше приходило з досвідом.

Це була дуже відшліфований стратегічний хід — як потрапити у маєток, за котрим Анко і впізнала Рікото: фуїндзюцу — мало хто мав знання на рівні Узумакі. Її можна цілком прирівняти до колишнього сенсея Анко… «Краще все ж не згадувати того покидька, або згадувати лише мертвим. Він же скоро стане мертвий…» — від цієї думки жінка загорілася, облизавши рот язиком жадібно. — «Мертвий, я задушу його власними руками».

Як токубецу джонін, вона мала попередити керівництво про витівку своїх учнів, але обмовилася про це лише Моріно, знаючи, що той прикриє. Чоловік з усього посміявся та сказав, що вся думка зводилася до викрадення з метою викупу. Патрулі шниряли, дай боже, шукаючи витоки у бар’єрах Конохи.

Потерши чоло, вона промовила:

 

— Клянуся Шинігамі, ви — остання група, котру я взяла на навчання, після вас з цим цирком буде покінчено, у мене ніколи не було таких оказій. Не дай Камі ви мені ще доставите неприємностей — ви опинитеся у кабінеті Третього, де вас трьох катуватимуть! Повірте, викрадення онука старійшини та сина глави клану Інузука може навіть вам аукнутися, Ріко та Сото, незважаючи на те, що ви двоє маєте приналежність до головних сімей. Всім усе ясно? — оманливо-спокусливим голосом на низьких вібраціях запитала жінка.

 

Щиро кажучи, варто визнати: вона пишалася цими маленькими негідниками. Провернути таку аферу, втнувши носа поважній дряхлій старушенції, викликало у тілі жінки зворушливий трепіт.

Уххх, її підступні гадючки…

Все ж вона не дарма взяла цю команду генінів. У майбутньому вони троє — першокласна розвідка і добре згуртована бойова одиниця. За ці місяці роботи вони лише удосконалили свою вправність, тому не дивно, що вона подала заявку її групи на участь в екзамені на чуніна.

 

— Але сенсей, ми ваша перша група, звісно, у вас не було подібних випадків, — зауважила Учіха, удаючи задумливо-смиренний погляд, хитро примруживши очі. — І ваш шлях — наставляти нас, долаючи з нами всі перешкоди на шляху.

 

Дівчинка навіть для певності і «розкаяння» підняла пальчик угору. Малі пацюки не хотіли визнавати провину.

 

— А грець з вами, — прошипіла жінка. — Місяць покарання у лікарні: будете доглядати за похилими людьми, годувати, міняти їм памперси у разі необхідності, слідкувати за розкладом прийому ліків, хоча це вже, скоріше, до медсестер. Знаходитиметесь під керівництвом Таби-сан, головної медсестри у лікарні. Термін виконання почнеться після прибуття з іспиту на чунінів. І моліться Шиніґамі, щоб ви троє отримали жилети, бо інакше ваше покарання буде більш мерзенне. А тепер згиньте з очей моїх, малі засранці!

 

На цих словах всі троє зникли як по команді, і оком не змигнувши.