Розділ 31: Спів шакалів.

– Я не піду.

– Пане Ґізо…

– Тецу, кого ти мені привів? Дівку з дитиною?!

Ренджі кашлянув в кулак і тихо пробурмотів:

– Мені сімнадцять…

– Мені до сраки, малюче!

Пан Ґізо, ні, старий дідуган Ґізо виявився ще тою скалкою в дупі. А до того ж набагато меншим та сухішим, ніж Ренджі міг собі уявити. На фоні неймовірно рідкої бороди, його пишні брови здавалися насмішкою природи. Висохла на сонці лискуча шкіра обтягувала набряклі суглоби його покручених пальців, а обличчя було поцятковане темними пігментними плямами різної величини. Дід поправив капелюха і вкотре змірив Акане та Ренджі повним презирства поглядом, доки Тецу робив спроби вмовити його збиратися.

– Ми маємо вирушати рано вранці. Сипавці знайдуть вас – це лише питання часу.

– І Казекаге відправив на таку місію сліпу жінку, підлітка та тебе, пройдисвіте?

– Ну, з останнім можна і погодитися… – Акане прошепотіла це геть тихо, але Тецу почув і награно гучно прочистив горло.

– Ці двоє – джоніни Листя. Дуже вправні шінобі.

– Листя?! – дід почервонів. – Ти жартуєш?! Якого дідька Пісок має якісь справи із клятим Листям? Куди дивиться Раса?!

– Пане, боюся, Четвертий Казекаге мертвий.

– Що?! – дід побілів і вирячив очі. – Раса мертвий? То якого біса мені робити в Суні?

– Це рада старійшин підняла питання вашого безпечного повернення.

– Рада! – він голосно, хрипко розсміявся. – Не думаю, що та карга Чіо сильно чекає на мене, або будь-хто із них! А новий Казекаге?

– Його… поки не призначили, – відчувалося, як Тецу обережно підбирав слова. – Але, скоріше за все, це буде син Четвертого. Гаара.

На мить здалося, що це обурило старого настільки, що він втратив дар мовлення, але сподіватися на це було марно.

– Та мала потвора?! Тецу, ти подолав цей шлях, щоб вбити мене новинами?!

Акане безсило зітхнула та рушила до дверей.

– А до біса. Я чекатиму надворі. Рен-куне?

– Я лишуся…

– Як хочеш.

– Іди-іди! Може, відлякаєш сипавців своїм блідим виглядом, жінко!

Тим часом Тецу повільно втрачав терпіння:

– Пане, не варто так із нею.

– Хто такі сипавці? –  коли двері за Акане закрилися, Ренджі зацікавлено зробив крок ближче та боязко глянув на старого.

Йому відповів провідник:

– Те саме, що й шакали.

– Це у вас модників в Суні вони «шакали», а тут вони завжди були сипавцями, – дід гордовито хмикнув і склав руки на грудях. – І як ти собі уявляєш, Тецу, що ці двоє захистять мене, як ті нападуть?

– Я можу поручитися за них. Акане – гарний сенсор, а малий вже служить в АНБУ.

Ґізо ще раз окинув поглядом хлопця, і врешті зітхнув:

– Схоже, вибору немає…

Коли Ренджі вийшов надвір, Акане сиділа на протряхлих сходах, сховавшись у довгій тіні від велетенського деревоподібного кактуса. Сонце скоро мало зайти, лишаючи їм геть мало часу на відпочинок перед небезпечним і довгим шляхом назад. Хлопець сів поруч та втупив погляд в колючу рослину.

– Який дурнуватий кактус… Коли я загадав бажання побачити хоч якусь зелень, то не думав, що всесвіт зрозуміє це отак.

Цим він заробив посмішку Акане та подумки зрадів, що з першої ж спроби вдалося трохи підняти її настрій.

– Що там Ґізо? – спитала вона.

– Погодився нарешті.

Повне полегшення зітхання вирвалося з її грудей.

– Я не була готова після всього виснажливого шляху мати справу зі старим мудилом.

– Не звертайте уваги: таких людей вже не змінити. Нам просто треба доставити його до селища…

– Якби ж просто, – вона відкинулася назад, спершись ліктями на сходинку вище. – Будь напоготові, Ренджі. Я майже впевнена, що ми у щось вляпаємося.

– Ви про тих сипавців?

– Про них… Ті люди – невід’ємна частина пустки, а ми геть чужі та непристосовані тут. Різниця в шансах така велика, що аж смішно.

– Але у нас є план?

– Є, Рен-куне. Слухатися клятого Тецу і сподіватися, що він нас не зрадить.

***

Кактуси швидко змінювалися напівсухими чагарниками, тоді поодинокими колючими кущиками, а потім рослинність знову щезла. Незмінними лишалися лише спека та невдоволене бурчання старого з будь-якого приводу. І якщо раніше Ренджі здавалося, що тиша та мовчання виснажують, то зараз він молив про них.

Ґізо не подобалося абсолютно все. Вода і фляга для неї, майже вся їжа – окрім тих смердючих кульок соленого козячого сиру, йому не подобалося повітря, Акане і те, як вона його ігнорує. А також яким на колір став пісок, і те, що Тецу, схоже, постарішав, хоча при цьому йшов надто швидко. Сам же дід майстерно сповільняв час пересування. Вимушених зупинок ставало все більше, а нести свої тубуси із мапами він не довіряв нікому.

На четвертий день вони нарешті дісталися до солончаку. Знову сліпуча сіль, білі накидки, лижі та безперервний рух до каньйону, де буде ночівля, а тоді перехід на інший бік. Ця маленька стабільність радувала, і навіть дід майже перестав скаржитися, доки вони повільно перетинали шотт. Ближче до краю кірка ставала твердою та міцною, і Тецу дозволив спинитися ненадовго перед тим, як зробити останній ривок до розщелини.

– Ненавиджу цю сіль – одного разу ледь не затягнуло…

– Тш-ш!

Ренджі невідривно слідкував за тим, як раптом напружилася Акане.

– Не затуляй мені рота, хлопче!

Тецу теж це помітив, тому схопив діда за плече і силою розвернув обличчям до Акане.

– Пане, замовкніть на хвильку! – прошипів він.

Неочікувано, це спрацювало. Тепер всі троє слідкували за тим, як вона підносить до схованого за шарфом обличчя два пальці, щоб сконцентруватися.

– Тут хтось є!

Акане звучала розгублено, очевидно, саме від думки, що не змогла помітити чужу присутність раніше.

– Бляха! – Тецу знервовано озирався навкруги. – Погано. Треба швидше залишити шотт!

– Тецу, там є ще щось…

– Все потім!

Але з першим же кроком в сіль зі свистом влетіла стріла. Просто перед самим чоботом провідника. Раптом з усіх боків почав лунати різкий, уривчастий гавкіт. Звук відбивався від стін каньйону, прокочуючись луною по долині і збиваючи з пантелику. Троє стали спина до спини, прикриваючи собою пана Ґізо з його дорогоцінними мапами.

– Їх дванадцятеро. Всі спускаються в долину на рівній відстані один від одного, відрізаючи нам відхід.

Акане здійняла руки, щоб скласти печатки, та Тецу раптом збив її рух обережним, але різким ударом.

– Я ж казав: не витрачай чакру! Тут твої техніки тільки швидше тебе прикінчать. Діставайте зброю!

Звуки повільно наближалися, подекуди гавкіт зривався на знущальний регіт або бойовий клич, наче зграя тварин оточувала їх з усіх боків. Адреналін кипів у крові разом з якимось первісним страхом. Ще кілька стріл встромилися в сіль біля самих ніг, змушуючи всіх відступити на кілька кроків назад.

Ренджі озирнувся на солончак.

– Вони хочуть загнати нас назад на тонку поверхню?

– Так, хлопче.

– Тецу…

– Не зараз.

– Тецу! – Акане роздратовано смикнула його за рукав. – Що відбувається?!

Тоді Ренджі теж це помітив, коли вітер повністю затих на якусь мить. Відчув, як все навколо повільно електризується. Волосся стало дибки, а кінчик його куная раптом засвітився блідим блакитним світлом. Якийсь дивний металевий запах вдарив у ніс, та Ренджі вже не зважав. Він невідривно спостерігав, як щось високе та темне стіною сунеться в їхню сторону з боку каньйону. Тецу теж це бачив, і ледь чутно, майже захоплено прошепотів:

– Самум…

– Святі небеса, ми – покійники! – дід притиснув до себе тубуси так міцно, наче вони могли врятувати його.

Тим часом безликі постаті все ще насувалися з тієї ж сторони, що і буря, і їхні силуети повільно розчинялися в мутному від пилу та піску повітрі.

– Це наш шанс! Їм також погано нас видно! – Тецу почав завзято щось шукати в своїй сумці.

– Шанс?! – Акане звучала нажахано та розгублено. – У мене погані новини, Тецу! Через цю напругу в повітрі я відчуваю лише безперервний шум!

– Нічого, довірся мені цього разу.

Він дістав згорнуту мотузку і, не втрачаючи ні секунди, почав обв’язувати її довкола себе. Тоді, відмірявши кілька метрів, обв’язав діда, за ним Ренджі і останньою Акане, не церемонячись з вузлами чи тугістю. Розпечений вітер, тим часом, починав скаженіти, збиваючи дихання і випробовуючи рівновагу.

– Ми їх обійдемо, – Тецу вдивлявся в обриси каньйону, які за мить вже зникли в товщі пилу. – Рушаємо до першого ж придатного укриття!

В один момент лишився лише всеохоплюючий шум піску та тріскіт коротких електричних розрядів у повітрі. Він більше не бачив старого попереду, Акане позаду теж зникла у стіні пилу, і лише натягнута з обох боків мотузка лишалася знаком, що вони йшли десь неподалік. Мозок відмовлявся розрізняти гору та низ, що стали однакового кольору, і в голові починало паморочитися від нестачі кисню та дезорієнтації. Час від часу серед рудої товщі, наче з-за товстої завіси, виринали тіні – сипавці шукали їх. І від цих коротких усвідомлень чужої присутності кров холола в жилах.

Раптом мотузка позаду різко смикнулася вниз, змусивши Ренджі із жахом озирнутися. Він зробив те, що було заборонено – зупинився, а тоді схопився за шворку обома руками та потягнув на себе, і через кілька секунд із пилу до нього з’явилася Акане. Вона притискала до себе праву руку, колись світла рукавичка була в крові, яку вже обліпило брудним піском.

– Все в порядку?! – Ренджі мусив кричати їй просто на вухо, бо шалені потоки повітря одразу ж крали голос ще до того, як він встигав щось вимовити.

– Хтось збив мене з ніг! – вона штурхнула хлопця, щоб той негайно продовжував іти, у той самий момент, коли мотузка попереду з усієї сили смикнула його вперед. – Не спиняйся! Це лише поріз від солі!

Група продовжила рух. Рух, який не міг бути сприйнятим свідомістю, як щось правильне. Бо хіба може хоч хтось знати, куди саме вони йдуть? Тецу вів їх на вірну смерть, і якщо буря не вб’є їх зараз, то це зроблять шакали. Тим більше, що вони вже майже намацали, де шукати.

Ренджі відчував, як повільно задихається від розжареного повітря та більше не може вдивлятися вперед – очі безперервно сльозилися і пекли вогнем. І тоді, коли ноги робили кроки вже майже наосліп, він раптом спіткнувся об невеликий виступ на землі, а вже наступної миті його затягнуло у темну неглибоку печеру, де відсутність звуку, наче вакуум, на секунду здавила його голову, а вуха заклало. Він в паніці озирнувся та смикнув за мотузку, щоб затягнути за собою Акане, і коли її обриси вже почали з’являтися із товщі пилу, він побачив ще щось – ледь вловимий відблиск леза, і натяг мотузки в його руках вмить ослаб.

– Акане-сан! – він закричав, ледь усвідомлюючи, що голосу у пересохлому горлі майже немає.

Жах прокотився тілом, змушуючи Ренджі кинутися вперед, та чиїсь руки силою зупинили його.

– Вбитися хочеш, хлопче?!

– Пусти!

– Ти її не знайдеш там, дурню! – Тецу відтягнув його від межі та з силою припнув до стіни, нарешті повертаючи до тями. – Самум скоро вщухне. Тоді пошукаємо.

Ренджі до болю стиснув зуби та відпихнув від себе чоловіка. Як подібне могло статися? Як він міг допустити це? Кінцівки неконтрольовано тремтіли, і його почало нудити. Він мав щось зробити. Хоч щось. Але все, що міг просто зараз – це втупити погляд у піщане місиво, що на скаженій швидкості пролітало повз них, і чекати, доки буря мине. Ренджі стиснув кулаки, щоб приховати власне тремтіння.

– Що у вас сталося дорогою?

– Хтось збив її з ніг, і вона порізалася об кірку солі… – слова ледь видушувалися з горла.

– Зрозуміло. Так вони її і знайшли.

Вперше за весь час старий Ґізо подав голос, методично обтрушуючись від піску:

– Якби не самум, ми б всі вже були мертві… Сипавці не часто нападають на солончаках – таке було складно передбачити.

– Думаю, це місцеві здали нас.

– Хм… ймовірно, так і є.

Від цього буденного діалогу всередині Ренджі швидко закипала лють. Він був готовий знову зробити крок у гущу з піску, солі та пилу. Готовий задихнутися там, лише б мати на один шанс більше. Аж раптом його очі вхопилися за якийсь рух. Невже сипавці знайшли їх? Страх повільно прокотився вздовж хребта, а погляд прикипів до рудої мішанини попереду. Ренджі вихопив кунай, але одразу ж впустив його на землю, бо із бурі витягнулася закривавлена жіноча рука. Він кинувся вперед, і вітер за межами печери майже збив його з ніг, та він втримався, вчепившись в ту руку так міцно, як тільки міг. Одним різким ривком він затягнув їх обох до печери, привалився спиною до нерівної стіни та повільно сповз на підлогу, тримаючи Акане в своїх руках.

– Оце так! – Тецу застиг на місці, вражено роздивляючись їх обох. – Сьогодні нам бракувало лише повернення з мертвих.

– Стулися… – вона прохрипіла і одразу ж судомно закашлялася, тремтячими руками стягуючи з голови шарф, з якого посипався пісок.

Тепер, коли очі знову звикли до напівтемряви, Ренджі роздивився темні плями крові на її одязі.

– Ви поранені?

– Ні, – Акане відсторонилася від нього та безсило поповзла рачки до входу в печеру. – Лише рука… Дрібниці.

Спинившись на межі з бурею, вона швидко склала кілька печаток, а тоді притиснула обидві долоні до землі, і за мить товста стіна темно-червоної породи закрила прохід в печеру, відрізавши їх від стихії. Всередині стало темно та геть тихо, і першим паніці піддався Ґізо.

– Нащо ти це зробила?!

На плече старого тієї ж миті лягла долоня Тецу, а його дипломатично спокійний голос трохи зняв напругу:

– Бо вітер вже починає вщухати, і нас буде легко знайти. До того ж, схоже, поселення в розщелині вже не варіант для нас, на жаль.

– І як нам…?!

– Я зроблю тунель, – Акане роздратовано його перебила. – Та спочатку маю дати раду руці.

– Чекай, – Тецу дістав флягу з водою та присів навпочіпки перед Акане. – Не вийде, доки там сіль.

У мерехтливому світлі від свічки Ренджі спостерігав, як їхній провідник стягує з руки Акане рукавичку і намагається роздивитися рану. Її долоню розсікло так глибоко, що тканини з обох боків порізу розгорнулися подібно пелюсткам. Те, що ніхто з них не впав на тому шотті – справжнє диво, бо наслідки від зіткнення з гострою соленою поверхнею було страшно собі уявити.

– Скільки їх було? – Тецу запитав ледь чутно, вправно промиваючи її руку тонкою цівкою води.

– Лише один… який відрізав мотузку.

– Він..?

– Мертвий.

– Тоді нам краще забиратися звідси якнайшвидше.

Акане використала медичну техніку лише для поверхневого загоєння – на більше не було зайвих сил та часу. А тоді почався довгий та виснажливий шлях вглиб скелі. Якимось чином Тецу вдавалося задавати вектор їхнього руху, а Акане на межі власних можливостей подовжувала тунель знову і знову, закриваючи вже пройдені ділянки камінням за їхніми спинами. Ренджі загубив лік часу і вже не мав навіть здогадок, скільки саме вони йшли отак. Здавалося, цілу вічність.

Коли з чергового розлому породи раптом потягнуло свіжим повітрям, всі четверо з полегшенням зітхнули. Надворі стояла глибока тиха ніч, а місяць освічував долину так яскраво, що на землі відбивалися темні тіні. Сенсорне чуття Акане не засікло нікого поблизу, і навіть поселення в розщелині виявилося задалеко від місця, де вони вийшли.

– Відпочити зможемо вже в дюнах, а поки маємо рухатися далі. Ми вийшли задалеко від короткого шляху.

Та зненацька на шляху Тецу вистрибнув старий Ґізо. Він насупився, незадоволено скривив своє й без того неприємне обличчя і вперше за останній час подав голос.

– Так не піде! Вона змінила структуру скелі! Я маю задокументувати це нахабне втручання!

– Нахабне? – Акане, що сиділа на невисокому виступі і замотувала свій літам, звелася на ноги та повільно рушила до діда. – Це був наш єдиний вихід.

– Може, якби ти не була таким нікчемним сенсором, ми б взагалі не опинилися в тій ситуації!

Їй уривався терпець – про це свідчила пауза, що напружено зависла у повітрі. Але Акане взяла себе в руки і лише тихо бовкнула, проходячи повз старого:

– Можу лишити вас в скелі, як хочете…

– Га?! Ти це чув?! – він швидко зиркнув на Тецу, та той зробив вигляд, що зайнятий чимось, і тоді дід схопив Ренджі за рукав та сильно смикнув. – Хлопче, ти маєш приструнити цю жінку, бо вона геть не слідкує за своїм язиком! В мій час таких балакучих, хто не слухав чоловіків, карали!

Ренджі не встиг відкрити рот, вражений почутим, як дід раптом з голосним зойком вислизнув з поля його зору. Акане тримала його за грудки обома руками, наче без особливих зусиль припіднявши над землею.

– Слухай сюди, діду, скажу зрозумілою тобі мовою. Єдине моє завдання – це доставити твою стару дупу до Суни. Мені чхати на мапи, на ландшафти і на твоє дурне скиглення. Мене це все вже дістало. Якщо на нас знову нападуть, я захищатиму тебе і за будь-яку ціну доведу до селища живим. Але чи неушкодженим – вирішувати тобі. Все зрозуміло?

Ґізо вирячився на неї очима, повними розгубленості та страху. Він кілька разів смикнувся, а тоді прийняв свою долю та зм’як.

– Так, панянко, все зрозумів…

– Чудово. – Акане поставила його на землю і рушила вперед.

– Оце часи… оце молодь пішла… – пробурмотів вслід Ґізо.

Її плечі втомлено опустилися, а хода вже виглядала менш впевненою. Вона виснажилася довгим переходом, зробивши те, чого не мав робити шінобі в пустелі, – витративши забагато чакри. Ренджі дивився їй в спину, замикаючи ланцюжок за кілька метрів позаду, і намагався уявити собі, що ж сталося тоді серед бурі. Як вона вибралася? Як вбила одного з шакалів? Чужа кров на її одязі засохла в огидні коричневі плями, лишаючись тепер лише згадкою про ті жахаючі хвилини.

Тецу легко наздогнав її, ледь прибавивши крок. Його обличчя тепер теж закривала тканина, а бліді блакитні очі виблискували з прорізу у місячному світлі, наче напівкоштовні камінці.

– Це було гаряче! Якщо передумаєш щодо моєї пропозиції – тільки скажи.

Він підхопив руку Акане та вклав в неї жменю сушених фініків, які вона одразу ж почала їсти.

– Тобі теж дупу надерти?

– О, люба, я б за це навіть заплатив!

Вона розсміялася, і Ренджі видихнув з полегшенням. Лишилося дістатися Суни, а тоді ця місія буде завершена. Ще кілька днів.

Та «кілька» змінилося на десять, бо старий мав свій ритм пересування, і до того ж шлях до селища став набагато довшим через їхню непередбачувану зміну маршруту. Проте чомусь бархани вже здавалися майже рідними. Ноги звично загрузали при кожному кроці, а вітер різав піщинками будь-який відкритий клаптик шкіри, але без тої клятої солі все виявлялося цілком терпимим. Проти власної волі Ренджі зрозумів, чому провідник назвав піски довкола Суни найкращим, що може запропонувати ця країна. Бо так воно і було.

І коли на світанку далеко на горизонті з’явилися силуети скелястих стін селища, ноги самі понесли тіло до них попри виснаження та біль.

– Я готова вбити за душ.

Ґізо з побоюванням покосився на Акане та зробив кілька кроків в бік. Охорона саме перевіряла їхні речі, і те, що запасів їжі в них не знайшлося, говорило лише про блискучу удачу, яку вони заслужили власними стражданнями у цій пустелі.

***

Вже вимиті та перевдягнені, вони сиділи під Резиденцією Казекаге і чекали на старійшин, що мали підтвердити виконання місії та відпустити їх додому. Тецу вже зник, не лишаючись на одному місці надовго, а дідуган нарешті возз’єднався зі своїми однолітками у Раді селища. До слова, вони справді не дуже зраділи його появі, проте дані з мап виявилися якимись безпрецедентними. Ренджі прокручував ці довгі тижні дороги в голові, намагаючись перетравити набутий досвід, але на це потрібно було більше часу. Зараз він був радий, що вони вибралися живими та вцілілими.

Пальці Акане трохи нервово шкрябали скальп, копирсаючись у волоссі, звідки досі осипався пісок.

– Рен-куне… вибач, що потягнула тебе сюди із собою.

– Це була гарна пригода.

– Гімняна, якщо вже чесно. – вона стомлено зітхнула. – Ти врятував мене. Дякую.

– Я… – хлопець втупив погляд у власні долоні, спершись ліктями на коліна. – Я мав би зробити більше.

– Дурниці. Ти чудовий напарник.

Ренджі щиро усміхнувся та підняв задумливий погляд у вечірнє небо.

– Але, гадаю, кілька порцій рамену ви мені завинили, Акане-сан…

– Гаразд, нахабо, можеш їсти за мій рахунок хоч цілий місяць. Давай лише скоріше повернемося додому.

– Гадаєте, в Листі випав сніг?

– Краще б йому бути, бо ця спека доводить мене до сказу… – вона відкинулася на спинку лави, нарешті переставши діставати з голови пісок. – Та я ще маю одну справу тут. Проведеш мене завтра до ринку?