Чари

Ной чарував. хотілось цілувати, всі родимки, темні плечі, шию. бачити прогини й чути хрипи. хотілось милуватись йому на підлозі, коли він падав й акуратно ложити назад, поправивши пасмо, що впаде не в тому місці. хотілось бачити емоції, що були такі звичні Ною. хотілось зазирати в душу й збирати з неї найчервоніші нитки.

— чому ти не хочеш бути моїм другом?

— не можу бачити тебе в цьому.

— чому?

— бо не можу, — кинув Ной і пішов швидше.

а Ванітасу хотілось бачити все. хотілось нависати над ліжком й не давати виходу. хотілось відчути губи й те, що внизу, торкнутись пальцем губи й змусити торкнутись слюною. хотілось робити все. хотілось відчути — що це, Ной? і дивитись за білим голові в вітер, хотілось торкнутись його. без рукавичок. у той момент, коли він це зробив, відчув щось неймовірне, наче їх душі переплелись. наче щось всередині шевельнулось й захотілось вимагати більшого. а Ной лише знімав рукавиці кожної ночі на даху, щоб знову це відчути. наче в його душі все стало теплішим. і зігріло. вперше, коли він відчув це з того моменту, як Луї… його кров хотілось пити-пити-пити, розтопитись в ній. цей дивовижний чоловік в темному був холодною зимою, інієм. найхолоднішим, кого він знав. і це приваблювало. хотілось вперше вмерти від холоду, котрий зігріє.

Ной був самим теплим, кого Ванітас коли-небудь знав. це приваблювало. він топив себе в цьому й хотів цілувати-цілувати-цілувати всього.

з того моменту, коли вони бились, щось тріснуло. наче зійшлось в іншу сторону. він відчув. відчув, наче це не те, що було. жар від цікавості до Жанни пішов й йому захотілось полишити її. це її здивувало. а він дивився-дивився-дивився й відчув колючих метеликів-виродків в серці. колючих метеликів, котрі вимагали схопити Архівіста за воріт й поцілувати в тріснуті губи, не давати піти, відчути пульс, вилікувати рани. метеликів, що вимальовували на чужій шкірі візерунки, коли йому було нудно на подив Ноя, що не міг зрозуміти. на подив Ноя, котрий помітив цей новий погляд. погляд ненависного холоду, але не-віддам-нікому.

— що сталось, Ванітасе? ти наче злий на мене за щось.

— ти придумуєш.

і коли Ноя зачіпають без дозволу, Ванітас вперше хапає іншого й дивиться з такою ненавистю, наче може вбити.

— слухай, не чіпай його, добре? ти не знаєш хто такий Ной і наскільки він крихкий. ти можеш зробити йому недобре, це видно. можливо, не спеціально, але Архівіст точно не тобі.

— що ти собі дозволяєш?!

— я ясно все пояснив? — і погляд від якого стає моторошно. коли хочеш впасти в паніку й втікти.

Ной, зрозуміло що не знав. а Ванітас оберігав наче дорогоцінний камінь, міг посміхнутись й навіть витирати сльози, втішити. і ніколи не дозволити дізнатись очевидне: вони єдине ціле.