Ex nihilo nihil fit

– Ex nihilo nihil fit. — Чимін завмер, вдивляючись темряву. Радіоведучі вечірнього ефіру довго обговорювали слова давньоримського поета-філософа та його знаменитий твір «Природа речей», але запам’яталося саме це. З усіх незнайомих слів мозок виділив лише кілька:

– З нічого не виходить нічого… – шепіт обірвався в тиші ночі, він здригнувся плечима, обхопив долонями гарячу чашку і знову завмер.
Жовтень цього року був прориваючим до кісток поривами холодного вітру, з дрібним безперервним дощем. В новинах ведуча прогнозу погоди вже як тиждень з посмішкою мовила про тепло «золотої осені»… теплом і не пахло.
Стоячи на плитці з теплим підігрівом, жар від якої відчуваєш навіть крізь підошву домашніх тапочок, загорнувшись у махровий плед і стискаючи чашку з гарячим какао – було холодно.
Чиміну було холодно, тремтіння, що пробирало тіло, не вщухало вже як пару годин. Було жарко, але так страшенно холодно.

— Малюк, знову не спиш? — хрипкий від сну голос пролунав над головою — близько… надто близько до думок, серцю, огортаючи собою немов кокон, повністю позбавляючи власної волі.
Чимін усміхнувся, в очах спалахнула іскра, відразу ж затухнувши, не давши розгорітися всьому, що так довго і старанно гасилося чужими руками, словами і діями. Він не обернувся, лише здригнувся всім тілом, коли сильні руки обхопили зі спини, до болю стискаючи талію. Чашка була відібрана, опустілі руки батогами повисли вздовж тіла.
Воля … У Чимін безліч питань до самого себе і одне з них звучить саме так: «у який момент я втратив власну волю?».

— Ми ж багато разів говорили про цю гидоту.«Я люблю цю гидоту» — у слух не каже. Мовчить, блукаючи відчуженим поглядом по ледве освітленій торшером кухні — Він увімкнув. Долоні на талії стискаються сильніше і Чимін за інерцією охоплює їх своїми, щоб полегшити біль, але ті лише міцніше стискують.

«Боляче…» — від сталевого хвата або ж від порожнечі, що з’їдає з кожним днем ​​все більше. Чимін розгублений, він не розуміє Його і себе, не розуміє, коли все пішло не так?

— Тобі холодно малюк, — не питає, — стверджує. – Я зігрію тебе, – голос прозирає виразним збудженням і пожадливістю, губи притискаються до шиї, а гарячий язик залишає мокрий слід, спускаючись нижче, посилаючи натовпу мурашок по шкірі.

— Чонгук, я не… — сідає. Коротке: «не хочу», завмирає у повітрі гірким розумінням – не змінити нічого. Від цих слів не зміниться нічого!
Чимін ковзає скляним поглядом по плитці, ловлячи відблиски нічного міста. Сльози цього швидкоплинного усвідомлення завмирають в очах, не проливаються, застигаючи тонкою плівкою. Гаряче повітря обпалило шкіру на лопатці — Чонгук завжди так робить, він знає, як домогтися згоди в будь-якій ситуації: душова басейну, примірювальна, поганий настрій, машина, хвороба.

— Тебе ніколи це не зупиняло, — шепоче одними губами Чимін і опускає повіки, здається знову.
Чонгук веде впевнено та неквапливо, але його не вистачає надовго. Він зривається, рухи ставають грубими та різкими. Руки прослизають під плед, але плутаються в тканини, Чонгук гарчить зло, зриває її ривком з тендітних плечей і встромляє зуби в білу шкіру. Чимін лише схлипує від почуттів, що його переповнюють.Біль? Він давно перестав звертати на неї уваги, навчився відпускати себе і віддаватися задоволенню, що топить, на тій самій грані хворобливої ​​насолоди, що відносить в інший світ. Колись він заводив розмову про свої бажання, але замовк як і зараз, віддаючи сильним, поцяткованим венами, рукам тіло і душу.
Чужі пальці обхопили сосок стискаючи, Чимін вигнувся простонавши, задихав частіше, притискаючись ще ближче, відчуваючи сідницями чуже бажання і розпалюючись сам, над вухом пролунав задоволений хмик і підлога зникла з-під ніг. Мармуровий стіл обпік холодом лопатки, змусивши податись жадібним рукам.

– Поглянь на мене. — Чонгук не просить, вибагливо дивиться з висоти, ковзає поглядом по голому тілу, облизує губи жадібно і чекає на послух. Чимін слухається, розорюючи очі з розширеними зіницями і дивиться, дивиться — намагається знайти, але… у погляді навпроти лише тварина пристрасть, що горить на дні чорної райдужної оболонки і більше нічого. Розуміння, що очікував цього і більше нічого, морозить душу, пробирається в найглибші її куточки і затихає приреченістю.

– Дивись! — гарчить нестримно, вистачає, стискає так, що шкіра під пальцями біліє. — Чимін дивиться, стогне, подається назустріч, але Чонгук уловлює щось швидкоплинне, що промайнуло по обличчі Чиміна і відпускає себе.
Чиміну не страшно – він звик, пристосувався до болю,

навчився отримувати від цього збочену, диявольську, запаморочливе задоволення.

“Пристосувався” – це слово застряє в голові, не дає відмовитися і забути в солодкій муці.

— Я лише пристосувався, — шепоче тихо, упирається потилицею в чорний мармур, стискає його краї до побілілих кісточок і відкривається більше, коли Чонгук нестримно одним ривком уривається. Він не готує – перестав, як тільки Чимін «пристосувався», рухається різко, сильно, боляче… Чимін стогне голосно, обхоплює чужу шию руками, притягуючи ближче, хоче поцілувати, але йому не дають – різко перевертають на живіт, тиснуть на потилицю, притискаючи щокою до столу і грубо беруть.
Чиміну не боляче, ні, йому ніяк, усе обірвалося, коли не дозволив. Чонгук умів зробити задоволення навіть болем, але як би груб він не був, поцілунки були не порушуваним табу — Чимін хотів — Чимін цілував.

“Пристосувався” – дзвенить у вухах і все закінчується.
Жарко. Студенти купуються групками, обговорюють екзаменаційні питання, хтось нервово крокує біля дверей аудиторії в очікуванні результатів, адже кілька дівчат сміються дістали те, що знали найкраще. В університетському коридорі висить напруга і стоїть гомін. Чимін сам. Він сидить на найдальшому підвіконні, водить поглядом по тих, з ким так і не потоваришував під час навчання: адже «занадто розумний». Чимін далеко не розумний, але він витратив весь свій час на те, що інші вважали нудьгою смертною – знання. Він зазубривав, перепитував, писав лекції і залишався на додатковому годиннику. Його звали багато хто, але всім було відмовлено адже інакше він не виживе.Чимін знав, що не виживе вдалині від дому без впевненості у своїх діях, а її треба було десь брати.
А потім він зустрів Його. З Чонгуком він зіткнувся біля лекційного залу, той був у суворому костюмі, з дипломатом у руці і просто бездоганно гарним. Завмерши, як кролик перед удавом, Чимін чекав чого завгодно, але не теплої руки, скуйовдив волосся, почервонівши він втік, але вони зустрілися знову.
Чимін склав іспити, підтверджуючи місце в рейтингу, і щасливий вискочив на ганок, потрапляючи в обручку рук, що стиснули в обіймах.

– Чонгук, я здав, уявляєш, здав?! – той засміявся хрипко і поцілував. Це було так само чарівно, як і несподівано, адже коли уявляєш свій перший поцілунок у результаті все відбувається інакше, але все було так, як Чимін і уявляв: ніжно, чуттєво та неймовірно гаряче.
Потім все закружляло: побачення кожен день, подарунки, перший секс і переїзд, перше «тобі сподобатися» і «звикнеш», перша сильна сварка, за якою слідувало бурхливе примирення, і перше «пристосувався». І це стало звичкою. Міняти своє життя було дуже складно для Чиміна, навіть якщо це було щось незначне за типом кольору футболки або зайвого кільця на безіменному пальці, але він пристосовувався Чонгуку не подобалося. Перші “Не” теж з’явилися майже відразу: “не їж”, “не пий”, “шкідливо”, “жирно”, “калорійно”. Потім було знайомство з батьками, гидливі погляди і Чонгуковське — «Ти маєш…», — Чимін робив усе, заглядав у рот і в якийсь момент перестав. Він перестав сперечатися, відмовлятися, порушувати правила, створені незрозуміло ким, перестав плакати та жити.Він не розумів цього, сміявся, захоплено ділився враженнями про новий фільм, замовчуючи про з’їдений пончик, але Чонгук дізнавався, тикаючи носом у чергові недоліки, а потім вималівав прощення. Чимін прощав, знесилено ніжно в обіймах, хихикаючи на швидкі короткі поцілунки і виблискував очима на сніданок у ліжко. Він відчував себе коханим і найщасливішим у світі, віддаючи всього себе у відповідь.
Була зима, коли Чимін прийшов до тями, але було вже пізно — Чонгук цілував на прощання, йдучи на дорогий прийом з іншим, а потім замальовував у широкому ліжку, на чорних простирадлах, зав’язавши очі, — Чимін пробачив…

— Ти такий солодкий, — шепіт над вухом і вульгарний ляпас про сідниці.
Чимін розплющує очі, отямившись від мани. Він стоїть навшпиньки, із заведеними назад руками, притиснутий до панорамного вікна щокою. З висоти пташиного польоту відкривається неймовірний вид на місто, що прокидається, і розчервоніли світанок, він би захопився, але …
Чимін розплющує очі ще ширше, до мозку повільно, але чітко доходить істина: йому боляче!

– Мені боляче! – не кричить, лише видихає, відчуваючи кожною клітиною тіла, намагається відчути до кінця. Укуси нестерпно сідають, а вивернуті суглоби відправляють хвилі болю по змученому, ослабленому тілу, по ногах тече не сперма – кров,

і від цього прокидається інший біль – душевний, адже не помітив, не захотів помітити і продовжив, дбаючи тільки про власне задоволення. Чимін теж отримав, злетів на пік задоволення, забився в оргазмі, як завжди спливаючи в забуття, але не тепер! Він сіпається і шипить пораненим звіром, а потім кричить голосно надривно. Його відпускають! Його почули! І це ж можна було зробити і раніше! Закричати, відігнати від себе!
Чимін падає на коліна, коли руки різко відпускають, повертається притискаючись до скла спиною і дивиться, мовчки дивиться, збираючи себе по шматочку. Чонгук наляканий? — Лише вигадка запаленого мозку.

– Малюк? Чимін-і, я зробив тобі боляче? — і в очах стільки переживання, переляку, що Чимін майже повірив, і повірив би, але пізно… надто пізно.
Чиміна нічого не має, адже йому все дав Чонгук, але боязні втратити і залишитися ні з чим немає абсолютно, і розуміння цього забирає весь біль. Вона прийде трохи пізніше, але зараз, спостерігаючи за мінливими емоціями на такому чужому
лице, Чимін зрозумів сенс фрази, яку почув по радіо, – з неіснуючого нічого не може вийти! Він не відчуває нічого, сидячи ось так навпроти занепокоєного Чонгука, адже спочатку у них нічого не було — не було кохання, почуттів, прихильності, болю, був тільки запалений дитячими мріями мозок, але він був не в них, а в нього — Чиміна. дурного студента, який закінчив університет з червоним дипломом, який припадає пилом у коробці нерозібраних речей.— Чиміне, ти чого? — у голосі Чонгука прослизає приховане роздратування, а Чимін лише посміхається непомітно, підтягує замазаний плед, укутується руками, що тремтять від перенапруги, і мовчить.

– Що відбувається? Просто скажи!
Встає повільно з підлоги – тіло тремтить і не слухається, але Чимін не звертає на це увагу, ігнорує летять слова і йде до виходу, і неважливо, що на ньому лише порваний по шву плед, а тіло покривають лише синці, подряпини і шрами, нічого не важливо, він хоче піти прямо зараз і забути.
Хватка на зап’ясті зупиняє.

— Чиміне, ти куди?! — Чонгук злий, але годі, годі, годі!

— Годі! — він вириває руку їхнього сильного захоплення, не відчуваючи, як чужі нігті дряпають ніжну шкіру зап’ястя. Чимін обертається так різко, чіпляючи рукою статуетку, відчайдушно, з благанням у голосі, погляді, різких рухах пораненого тіла. В очах стільки болю Чонгук відчуває її фізично, вона настільки важка, що доводиться вчепитися в край столу — коліна підгинатися. Іронічно, чи не так? Могутній Чон Чонгук, що зламав і зламав, поряд з ним у цю саму секунду ламається сам. Пак Чимін його! Його і тільки його, так було їсти і не є. Він здригається від усвідомлення і дивиться – пізно, надто пізно. Вчора – так, сьогодні – пізно. У нього не вийшло … та й чи намагався?

— Досить Чонгук, — не кричить, не плаче, не падає — кому потрібні ці дешеві сцени. Дивиться … Чимін дивиться так, кутаючись сильніше в тканину, що світ навколо завмирає, щоб розірватися мільйонами уламків, ранячи сильно, глибоко, до крові, залишаючи шрами – заслужив.Чимін не плаче – сльози нікому не потрібні і не допоможуть, він перевіряв. Солоні краплі не принесуть того спокою і порятунку, якого чекаєш після, не змиють з плечей розчарування і приреченість, що тиснуло на кінчиках пальців важкою смолою. Після них можна відчути лише порожнечу і тупий біль у скронях від перенапруги, вони принесуть лише потворність опухлих очей. Досить. Досить болю і потворності, яких і так занадто достатньо, щоб просити ще. Чимін знає, випробував усе на собі, тому не плаче і не кричить, стискаючи в роздертих долоньках улюблений плед — єдина річ у цьому будинку, що належала саме йому.

— Я належу до іншого світу Чонгук, у твоєму мені місця немає і ніколи не було. Хоч би скільки ти намагався змінити мене, підганяючи під горезвісні параметри Твого світу багатих і розкішних, я ніколи не стану тим, ким не є. Зрозумій ти це нарешті, ляльці можна відірвати ноги і зробити більш рівні з іншого набору, але я не лялька!
Чимін йде, завмираючи лише на порозі розкішної квартири, але не повертається:

— Я дуже люблю какао, Кукі, більше, ніж тебе.
Двері грюкають, Чонгук застигає, не робить ні кроку, щоб зупинити, довести, що Чимін не правий, що любить. Тихе, ледь чутне «Кукі» прибило до місця тягарем розуміння — Чимін правий, а все інше — брехня.