1

Погода була жахливою, і Вайлет не могла цьому не радіти. Шторми гуляли по всій країні, від Атлантичного океану до Каліфорнії, і їм довелося просидіти в аеропорту добру годину, поки не оголосили посадку. Вайлет сподівалася, що фронт низького тиску дотягнеться і до Флориди, наче дощ, сірість і вітер були другом, якого можна взяти з собою в дорогу, але коли вони приземлились у Палм-Біч, їх зустрів нестерпно ясний день. Вів’єн, схоже, знала, що так і буде: з таким невимушеним виглядом вона насунула на очі свої чорні Ray-Ban.

Вайлет і Вів’єн поїхали до Флориди, бо Вів’єн з усією притаманною їй незатейливою щирістю вирішила, що гарденії, запах жасмину, фестивальний гомін і болотяна принадність штату впорядкують Вайлет краще, ніж пекуче каліфорнійське сонце. Під тим сонцем, десь між Лос-Фелісом і Сільвер-Лейком, Вайлет стоптувала чергові черевики з похмурістю підлітка, який іще не розібрався, у чому його проблема, але вже усвідомив, що проблема є. Невтомна ходьба була її інтуїтивною відповіддю. Як і багато підлітків, яких ні час, ні відповідальність за себе ще не підштовхнули до психотерапії, вона чула запах гарі, збирала манатки й тихо зникала особливо над цим не розмірковуючи і вважаючи це частиною себе, просто більш меланхолійної і чутливої, ніж інші. Причин цього явища вона теж не шукала, завдовольнившись простим поясненням: світ дивний і жорстокий, і людям, які в нього не вписуються, там не місце.

Вів’єн мислила практичніше. По-перше, вона вважала, що в туризмі, бриджах із ремінцями, солом’яних капелюхах і загальній атмосфері а-ля «Крокодил Данді» є певний шик. По-друге, вона вірила, що всі ці речі разом здатні створити ту затишну обстановку, якою славляться фільми з героїнями, підозріло схожими на неї саму, і що саме ця атмосфера допоможе Вайлет якщо не повернутися до тієї допитливої дівчинки, якою вона була в дитинстві, то бодай згадати про неї. По-третє, у Джупітері жила її сестра Джо, і вони не бачилися з того дня, коли та подарувала на хрестини Вайлет садовий столик з перламутровою оздобою. Якби не наочні докази — підросла Вайлет і потертості на столі, — Вів’єн важко було б усвідомити, що минуло стільки років. Раніше, натрапляючи в книжках на іронічні зауваги про друзів у Нью-Йорку, які живуть у сусідніх кварталах, але ніяк не можуть знайти у розкладі вікно для спільного ланчу, вона не розуміла, чому б їм просто не взяти й не зробити це.

Коли вони виповзли з аеропорту з теракотовою плиткою і підвісними рибами, сонні й скуйовджені, їх чекав білий позашляховик. Тітка Джо їм посигналила. Вона була схожа на Вів’єн так, як бувають схожі тільки сестри: щось невловиме в рисах носа, формі посмішки, типі волосся. Вайлет уже подумала, що характером вони теж мусять бути схожі, аж поки не почула наполегливо-енергійний хаус-трек з аудіосистеми.
— Вау, — сказала вона, закидаючи сумку-месенджер на заднє сидіння. — Це дуже… інтенсивно.
— Ласкаво просимо до Флориди, — сказала тітка Джо. Її посмішка була не менш сліпучою, ніж розжарені на сонці білосніжні портали для дорожніх знаків.

Вони їхали міжштатною магістраллю, паралельною до Атлантичного узбережжя, і простори навколо здавалися пласкими та притиснутими до землі. Наче сонце тут мало вагу. Коли Вайлет не дивилася у вікно, вона краєм ока спостерігала за тіткою. Джо нагадувала чайку, якщо, звісно, невідворотна, запатентована природою зухвалість може мимоволі викликати захоплення. Вільготно розкинувшись на водійському сидінні, як вуличний підліток-хуліган, який звик, що все дається йому не так, як треба, вона здавалася Вайлет радше дядьком, якого та могла б мати, ніж тіткою. З тих, у кого дводенна щетина, срібний ланцюжок на засмаглій шиї і прикурювач на консолі. Пахла вона фруктами й тютюном і знала, чому іспанська черепиця коштує своїх грошей, які інвестиції застраховані й про що зазвичай брешуть підрядники. З кишені за водійським сидінням визирали робочі рукавиці. Вайлет боялася, що мама скаже щось недоречне, наче знайомство з тіткою належало їй, але Вів’єн лише делікатно погоджувалася, трохи розповіла про їхній ремонт на кухні й сиділа попереду так само акуратно, як королівська особа на лікарняному кріслі.

Джупітер прослизнув за вікнами пластиково-кораловою принадністю в обрамленні пальмето. Яскраво освітлений, просторий і бездіяльний, він справляв враження міста з дитячого конструктора з крамницями, кав’ярнями, фігурками купальників. Усі пази, виїмки й кольори — червоний, синій, жовтий, жодних півтонів — доброзичливо підсвічені всевидющим сонцем. Вайлет нудьгувала, впершись ліктем у дверну панель, і хоча, коли вони звертали до Джупітера, вона побачила, як пелікани піднімаються над Локсагатчі, а дроти міських ліній електропередач були нанизані дрібними галасливими птахами, мов намистинами, вона приділяла більше уваги кораловим будівлям, які здавалися їй незграбними.
— Я чула, що північну Флориду називають «реднеківською Рів’єрою», — сказала вона. — А це чим відрізняється?
Вів’єн сказала, що багато міст виживають за рахунок туризму і що люди уживаються, якщо одні не заважають іншим. Голос у неї був доброзичливим, але відстороненим, як у змученої принцеси, яка хоч і любить галасливу юрбу учнів, але її мрійлива мова і жанр не дуже пасують до грубого реалізму, в який її втягнуто.
— Та годі, Вайлет, — вона напівобернулася й простягнула до неї руку через сидіння. — Згадай про піщані сосни.
Вона вірила, що навіть республіканців і демократів об’єднують прості радощі людського тепла й захвату перед красою, про які вони не хочуть говорити, бо з голови до ніг одягнені у військове спорядження. Все стало полем бою. У певному сенсі вона вірила, що найкращий засіб під час воєнних дій — це відступити від них. Джо хотіла щось сказати — з неї вирвався якийсь уривок, розпочатий із серйозною інтонацією, щось на кшталт «е-гм», — але так нічого й не сказала, лише зручніше взялася за кермо, як людина, яка збиралася стрибнути й розгойдатися на перекладині, але натомість сіла зав’язувати шнурок. Незабаром вони звернули на під’їзну дорогу, де вітер зі сходу втягував у машину запах ґрунтовки й диму.

Вайлет дім тітки здався ще однією транзитною зоною. Високі глянцеві стелі нагадували поверхню скотчу, а бежеві стіни зімкнулися навколо неї, як зал очікування в LAX. Ось вона тягне валізу слідом за тіткою коридором, ось іде за номерами місць, іконками туалетів, вказівками на інформаційних моніторах, за мамою, яка поправляє мідне волосся у проході літака. Накриває кришкою іспанське лате, виходячи з Urth Caffe, підтягує вище ремінь сумки на ескалаторі й рухається вперед, як океанська течія. Коли вона залишилася сама в гостьовій спальні, їй здалося, що її замкнули в кімнаті для огляду в аеропорту і вона мусить їхати далі. Якимось чином легкість і білизна дизайну виглядали остаточно оформленою насмішкою, наче вона потрапила в місце, де люди брешуть самі собі. Бірюзова вода, каяки, аеропорт, схожий на дитячий басейн, білозубі підтягнуті хлопці в бейсболках із вигорілими на сонці кучерями — усе це було відволіканням погляду перед невблаганністю повені, протестів або, може, смерті.

Вайлет відсунула розсувні двері на лоджію, оточену дубами в рясці з іспанського моху. Вітер пах корицевими булочками. Сад мав невеликий нахил, і ніхто б цього не помітив, якби Джо не почала розповідати, що важливо, аби вода поверталася до Біскейнського водоносного горизонту. Вайлет оперлася ліктями на запилений парапет і, краєм вуха вловлюючи шум машин і чиєїсь газонокосарки вдалині, дивилася на віконниці на будинку навпроти, гравійні дахи, що чергувалися з черепицею, квітучі гарденії й боксерську грушу, підвішену під баньяном. Вона пильно вивчала всі ці свідчення чужого життя, наче вони мали відкрити їй щось, чого вона не знала. Наче чужий кіт у нейлоновому нашийнику, бугенвілія, керамзит, дерев’яні шпалери й садові шланги можна накласти один на одного, і вони розкриють суть міста. Коли вона повернулася до кімнати й побачила, що розетки тут точнісінько такі самі, як удома, а пледи, мабуть, куплені десь у Target, їй стало так сумно, наче все, що могло б виявитися іншим, вона сплощувала сама, бо була недостатньо хорошою. Криві дуби за склом, які спочатку здалися їй такими загадковими, що вона навіть уявила під ними молоду письменницю в дусі модерністок XX століття, зависли безособовими спостерігачами, якими й були, і Вайлет ненавиділа себе за те, що повірила, ніби вони можуть їй щось дати.

Вів’єн тим часом шукала сліди тієї Джо, яку знала. Вона ходила слідом за сестрою босоніж, оглядаючи будинок, і коли піднімала очі до зашпакльованої стелі з таким фаховим виглядом, наче це була демонстрація фресок, великий палець притиснутої до грудей руки потирав поверхню блузки.
— О, — казала вона. — Це серйозна робота, Джо.
Коли вони проходили переднім двориком, Вів’єн звернула увагу на дерев’яний компостер. Сама його побудова, практичне розташування, наче несли в собі заряд тієї колишньої Джо, про яку казали, що вона «дуже ділова», і тепер Вів’єн так само дивилася на всі речі в будинку — перетворені й виросли на місці її молодшої сестри. Подряпані ручки, консервовані ананаси, гобелен із чаплею: чи любила вона полювати, готувати, чи заповнювала вона бланки, як і раніше, лівою рукою, чи гризла олівець, чи піднімала ногу, балансуючи на одній, коли вішала щось на стіни або діставала речі з верхньої полиці? І все ж це лякало її. Вона боялася, що може розглядати речі чужої незнайомої людини. Що за роки зв’язок із тією Джо може бути безповоротно втрачений, і тоді виявиться, що вона залишилася в їхньому спільному минулому зовсім одна.

Пізніше, коли Джо ненадовго поїхала у справах, а Вів’єн відпочивала в кімнаті з видом на невиразний куток саду — арекові пальми, гнучкі, як троси, над бетонним парканом з гамаком між ними, що надавав усій композиції вигляду чогось портового, — Вайлет вислизнула на вулиці Джупітера і йшла продуваними вітром проспектами, наче маючи несвідомий план вийти за межі то чи впорядкованого центру, то чи всього Золотого Узбережжя, то чи всесвіту. Увечері, коли накопичені образи змінювали один одного, вона неуважно читала Джоан Дідіон, а ловці вітру билися один об одного, наче відчуваючи шторм, вона почула, як тихо наспівує тітка. Та штовхала ногою пластиковий ящик у темряві, підсвіченій декоративним освітленням сусіднього саду, і то бурмотіла, то лаялася, то співала. Вона казала «…et cetera, et cetera, et cetera, що обертається? Усе, включно з моєю головою, зірками і Вілладжем» — наче п’яний середньовічний монах занотовував свої промови, — потім із помпезністю театрала викидала «¡Apágate, apágate, breve llama!», виспівувала «Mon Dieu… Mon Dieu…», наче все її життя не мало сенсу цього вечора, і Вайлет, яка виглядала з вікна лоджії, притулившись до стіни, здавалося, що це зовсім не сестра Вів’єн, а вихвальний і завзятий дуелянт у білій сорочці з ногою на ящику, якого невідомо якими вітрами занесло до Джупітера.

Наступного дня в музеї мистецтв вони розглядали скандинавські скульптури, як люди, які не знають, що з ними робити, і просто обережно проходять повз. Вайлет підбадьорювало відчуття замкнутої гробниці в кондиційованих залах торгового центру і те, як небо піднімалося над геометричними формами, схожими на ангари НАСА; Вів’єн зачаровано слідувала за плаваючими острівцями інших туристів, наче була на балу, а Джо то перевіряла пульсометр, то читала підписи біля картин з європейським мистецтвом. У японських садах Вайлет найбільше сподобалися коріння й те, що вода була каламутною, вона довго розглядала лишайник на валунах, наче відчувала спорідненість із цим камінням. Люди навколо ходили й фотографували, і їй здавалося: впади вона зараз, ніхто б і не помітив, продовжував би пристойно крокувати, маленькі пухкі засмаглі діти, які повернуться додому й гратимуть у свої приставки. Вона почула уривки розмови про те, як завтра пара подружок збирається зустріти світанок на пляжі, повечеряти в ресторані з карибською кухнею, а потім дивитися у готелі «Білий лотос». Їй хотілося плакати. Вони пообідали в плавучому ресторані разом із подругою Джо на ім’я Шанті — білявою прихильницею дивних практик, чий батько був фанатом Т. С. Еліота, і ім’я її було взяте із санскриту. Вайлет із сумом копирсалася у карбонарі з лобстером, поки мама з радістю обговорювала з Шанті йогу, масаж і олії.

Повернувшись до Джо, Вайлет упала на своє ліжко й деякий час лежала нерухомо. Іноді, коли вона лежала, відчуваючи себе наче хворою, але насправді не будучи такою, їй здавалося, що вона відчуває зв’язок із усіма іншими напівхворими дівчатами, що лежать у своїх ліжках. Вона думала про Сильвію Плат, Вірджинію Вулф, Енн Секстон, про всі оповідання, які хотіла написати, про все, що хотіла зробити, ким бути, і все це розросталося навколо неї, залишаючи її в заніміло-панічному відчутті, наче вона була мошкою, насильно замурованою в бурштині.

Коли Вів’єн зайшла до неї й хотіла запропонувати смажити маршмелоу й дивитися «Касабланку» на вуличному проекторі, вона застала її скрученою в клубок і спрямованою поглядом у стіну, наче головна героїня «Жовтих шпалер». Вона запитала, як Вайлет, а Вайлет сказала: «Пробач, мамо. Давай просто більше не ходитимемо туристичними маршрутами?» Вів’єн сказала, звісно, люба, якщо ти так хочеш, а Вайлет сказала, хіба ми не збиралися піти подивитися на ліси, на соснові бори, на щось дивовижне, і Вів’єн сказала, звісно, але тобі ж ніби сподобалося і в музеї, і в японському саду, і кар’єр, ти ж казала, що він нагадує тобі про минуле, а Вайлет сказала, ні, мамо, це все не те.

Наступного дня вони стояли на останній із дванадцяти рятувальних станцій для затонулих кораблів, бо Вів’єн вирішила, що Вайлет із її інтересом до темного, літератури й історичних подій це сподобається. Вайлет потупцювала по піщанистому вапняку, записала щось у блокноті навпростець і взяла із собою якусь засохлу гілочку. По дорозі вони подивилися на скатів в океанографічному центрі, який Вайлет нагадав реабілітаційний центр, потім Джо захотілося подивитися на вінтажні машини неподалік — вона іноді щось говорила, але здебільшого мовчала, як водій, що виконує замовлення, — і вони поїхали до прісноводного озера Окічобі, де доглядач дамби розповів їм із вправністю того, хто робить це часто, про ураган п’ятої категорії, коли вітри фронту витіснили воду на місто й тоді потонули дві тисячі людей. Він сказав, що такий шторм відчувається як безперервний рев, схожий на звук реактивного двигуна, і після цього збудували дамби, і вони стоять, незабаром буде сто років як. Вони випили солодкий чай у пластику, з’їли сендвічі з індичкою біля води нерухомої й майже стоячої, і поїхали додому.

Вдома у Джо, коли вони заїжджали по дорозі або влаштовували те, що Джо називала сієстою, коли спринклери видавали своє ритмічне тік-тік-тік, монотонно гули цикади, бурмотіло чиєсь радіо в гаражі й увесь будинок наче занурювався в себе, Вайлет намагалася писати: іноді в спальні, влаштував ноутбук зверху, іноді в ніші під трьома зрослими цитрусами, де вона курила, поки ніхто не бачив, і де якось із нею привітався дивний садівник Джо — підозріло блідий для Флориди підліток, якому у Вілладжі платили всі, кому ліньки було підстригати живоплоти з фікусів. Він покрутився навколо неї, спершу подумав, що вона з Нью-Йорка, і весь час поправляв пасма довгого волосся руками, запропонував потусуватися з ними, на пляжі або на болотах. Потім йому треба було щось там підправити в огорожі, і він порався з нею, поки Вайлет друкувала в гамаку або під дубом, а Джо, ріжучи лайми на кухні, казала зі своєю жартівливою бравадою, навмисне серйозною: та сдався йому той паркан, він що, Том Сойєр, він не розлучається з цим парканом відтоді, як тебе побачив.

У перервах між їхніми поїздками, іноді довгих, іноді з кондиційованими номерами в готелях, ворсистим килимом і ранніми сніданками, коли вона дізнавалася від продавця в сувенірній крамниці, що Понсе де Леон, приїхавши сюди вперше, сказав, що це країна квітів, бо Флорида — це рай; дивлячись, як на заході сонця в порт повертаються креветкові траулери, як нанизують скумбрію на вуличних ринках, і як теслярська готика в стилі річкових пароплавів у будинках відставних капітанів нагадувала будинки з моторошних казок братів Грімм, вона думала, що тут, з іншого боку континенту, серед катерів, трапів, леєрних огороджень, сміючоїся тітки Джо з її припливним годинником, вона відчуває себе вивернутою навиворіт. Океан наче запитував її: хто ти? Але питання звучало інакше, ніж удома. Іноді їй здавалося, особливо коли вони їхали, рухалися, в шумі чужих розмов, зміні вуличних знаків, естакад, гулі ліфтів і шумі кондиціонерів, коли мушлі хрумтіли під підошвами кедів, хитався морський овес, змішувався запах пеканового пирога, згасаюча синява й звуки миття посуду, коли губилося призначення, і пісні, плюшеві рушники на бронзових тримачах, бетон-табі, пишні сасафраси й думки про Ейлін Ворнос ставали тлом і відлунням, вона раптом відчувала, що вона не одна. У ці загублені миттєвості їй здавалося, що блискавки можуть розпанахати небо над Атлантикою, що ось, зараз, почнеться біганина, і сміх, і ігри, і запахи, які вже тут, і вона побіжить далеко й стане кимось іншим. Вона завмирала в ці моменти, в заграві, на порозі чогось справжнього.

Якось вона тинялася надворі з Денні: курила під дубом біля прибудови, смикаючи рукав мереживного лонгсліва, вони балакали, і він сказав, що теж пише, і читав із телефона в протиударному чохлі щось про те, як убивця міг би всадити в нього дриль. Він поставив лікті на вапнякову кладку, волосся звисало, і деякі пасма торкалися носа від слабкого вітерця. Вайлет зайшла на кухню взяти їм лимонаду і почула, як Вів’єн ходить між кімнат із однією рукою на грудях і каже щось на кшталт «вона теж моя дочка». Вайлет не стала підслуховувати й вийшла через кухню на задній дворик, де Джо висаджувала рослини, схожі на фонтан.
— Ти не знаєш, що там за проблема з татом? — запитала вона.
— О, — сказала Джо, утрамбовуючи землю. — Поняття не маю.
Вайлет продовжувала стояти, дивлячись кудись убік літньої кухні.
— Ти чимось незадоволена? — запитала вона.
— Я? Ні, — сказала та трохи театрально, так, що це звучало майже запитально. — Просто трохи втомилася. — Це прозвучало так само виразно.
Вайлет насупилася, колупаючи рукав.
— Чому? — запитала вона.
— Тому що відтоді, як ви сюди приїхали, тут усі діалоги тільки про тебе, Вайлет. Ось зараз, — вона махнула лопаткою в бік кухні й ліктем витерла піт із чола, — як думаєш, про що вони говорять? Навряд чи про розлучення.
Вайлет підняла брови, і Джо видихнула.
— Слухай, я не хочу сказати нічого такого, вона хороша мати, — продовжувала вона, — але невже хоча б раз ти не могла б удати, що тобі тут подобається? Я насправді, — вона підняла на неї свої чисті ясні очі з крихтами землі на ледь помітних зморшках навколо них, — взагалі не розумію, чому ти сюди приїхала. Від тата втекти? Вів’єн би тебе силоміць не потягнула. Ти явно не фанатка Флориди, реднеків, сонця й туризму, всього, що складає тут моє життя, — вона змахнула рукою в рукавиці, перераховуючи, — про що ти так виразно з порога потрудилася мені повідомити. Скрізь, куди ми не їдемо, тобі все не подобається. Я не знаю, яке в тебе питання, але я не думаю, що ти знайдеш на нього відповідь тут, Вайлет. А я, ну знаєш, я просто хотіла б хоча б один день випити маргарити на пляжі з сестрою — раз на десятиліття, раз, коли вона нарешті відірвалася від невтомної турботи про тебе й Бена, і просто випити коктейлі, не думаючи, що ти знову побіжиш дутися в свою кімнату або сидіти осторонь від нас, як Ліна Ламонт, а вона знову побіжить питати, чи все з тобою гаразд.
— Ага, — сказала Вайлет і стиснула губи, продовжуючи дивитися на літню кухню. Відтінюване сонцем, її волосся нагадувало кольором оленячу шерсть. — Окей. Враховано. — Вона віддала Джо честь і пішла.
Вона знайшла Денні там, де залишила, — він гортав щось у телефоні.
— Ходімо звідси.
— А… Добре, — він сунув телефон у задню кишеню штанів і потягся слідом за Вайлет, яка йшла вперед так, наче її чекала якась місія.

Вони знайшли якихось хлопців, що нудьгували в місцевому кафетерії, просолених настільки, що сіль, здавалося, застрягла в них у волоссі, зустрілися з тими, у кого в ящику з льодом для тарпонів був невичерпний запас пива, і вирушили кудись слідом за цитронелами, літніми ліанами й ідеальними газонами в місця, де «ніхто не може тебе дістати». Денні недбало казав, що коли говорить, що йому тут не подобається, він почувається Керуаком, а Вайлет казала, що їй снився сон про капітана, якого четвертували й розмістили останки по чотирьох кутах форту, і хлопець із надутими губами позаду неї, схожий на стереотипного серфера, з яким вона ніколи б не зійшлася, фиркнув, сміючись, і сказав «вау… моторошно», а вона сказала «та воно скрізь моторошно, Дон, ти б мав це знати, перш ніж пхатися у воду з акулами».

Вони йшли повз контейнери, пірси й покинуті баки, які можна було впізнати, навіть якщо ніколи їх не бачив, розвалених човнів і обривків фольги та серветок, що тріпотіли в колючках бугенвілій, як спіймані птахи, і Вайлет, у тонкій сукні з банкою в руці, думала, що бути художником так важко, і що все, чим вона займалася — це збирала, збирала, збирала: пір’я птахів в атласах, подарований Денні дешевий скрімшоу, порвані ланцюжки, покинутих ляльок, які вже нікому не були потрібні, образи похилих огорож, зів’ялих лоз, повалених дерев, мертві суцвіття, леза з різних магазинів. Вона збирала речі для своєї кімнати в Лос-Анджелесі, наче та кімната могла б справді стати її, якби вона купила стійку зі справжнього металу, наче всі ці речі разом змогли б досягти того, що в неї не виходило, а саме — позначити її місце на цій землі.
Десь за обточеними ерозією плитами, де від міського маяка залишився один спогад, а кора дерев нагадувала скам’янілу побиту шкіру, вони розклали карти, банки, снеки й зарядки та балакали про речі знайомі й водночас далекі, жартівливо танцювали, розкидали пісок, і Вайлет думала то про китів, то про дайвінг, зуби акул, права й бізнес, воркшопи й брендові крамниці, то про чиюсь матір, яка спалахувала й згасала в загальному діалозі, як іскра, і самі вони були як іскри на межі з чимось більшим, що не могли уявити.

Вона пішла, і Денні пішов слідом, і пахло мелалеукою, духмяною травою й димом чийогось барбекю, її кеди лишали сліди на м’якому піску, а Денні зривав квіти трохи позаду, і почав говорити про те, що треба щось створити, але що він хоче створити щось особливе, тому цікавиться всім дивним, бо йому набридло, що всі рекомендують йому Улісса або Девіда Фостера Воллеса, коли говорять про літературу, що це вважається шедеврами, як «Громадянин Кейн» і «Хрещений батько», що ось йому не сподобався ні «Громадянин Кейн», ні «Хрещений батько», і що тоді робити.
А Вайлет думала про те, як перераховує речі, про те, що світ нав’язував себе їй так, як вона ніколи не нав’язувала себе йому, що фронтон над її вікном у будинку в Бостоні в архітектурному атласі називався broken, і йшла швидше й казала, що тільки маньяк почне розробляти нові теорії в літературі, коли все вже створено, що Денні не Хокінг і не Фейнман, і що такі як Езра Паунд народжуються раз на століття, а Денні сказав, що він не казав, що він той самий розумний хлопець, він просто намагається розібратися, а потім запитав, куди вони йдуть, а Вайлет сказала, що любить ходити пішки. Денні сказав, що якщо так іти, то можна дійти й до Гоуб-Саунд, а Вайлет сказала, добре, і що вона його не просила іти з нею, і що він може залишитися з хлопцями.
— Вайлет, — сказав він, доганяючи її. — Гей, стривай… Куди ти так мчиш?

Коли Вайлет повернулася до Джо — Денні відвів її, бо вона не пам’ятала, де той будинок, — було вже ближче до півночі. Її зустріли ввімкнені прожектори й стривожені, але мовчазні обличчя Вів’єн і Джо на передньому газоні. Вів’єн хотіла з нею поговорити, але Вайлет коротко кинула, що втомилася, й швидко піднялася нагору. Освітлений прожекторами Денні на тлі папоротей незграбно помахав рукою. «Я не знав, — сказав він, — я думав, вона вам сказала… Вибачте».
— Все добре, Денні, — коротко посміхнулася Джо.

Коли Вайлет спустилася вниз наступного ранку, вона побачила Джо з чашкою кави — повністю одягнену.
— Одягайся, — сказала вона. — Ми йдемо.
— Ми? Тобто ти і я?
— Так. Одягайся. І надінь штани, заради бога.
— А де мама?
— Поїхала з Шанті до Маямі, — сказала Джо, продовжуючи пити каву. — Вона хотіла подивитися Коконат Гроув, і як роблять англійські сади в тропіках.
Вайлет стояла на сходах.
— І ти і я кудись поїдемо?
— Ні, — тітка обернулася до неї від барної стійки. — Ми підемо. Я чула, що ти це дуже любиш.

Коли сяючі басейни, альтанки з увитими трояндами дахами, патіо з меблями, які не пережили б дощу, і під’їзні доріжки з рослинними обрізками на узбіччях лишилися позаду, вони пішли просто по трасі, і машини проносилися повз них, обдаючи гарячим повітрям. Вайлет надягла лосини й фланелеву сорочку і безпристрасно дивилася, як гойдається брелок із фламінго на тітчиному рюкзаку. Ноги в неї боліли після вчорашньої ходьби крізь мангрові тунелі, поки Денні метушився десь позаду й м’яко намагався попередити її про алігаторів, і що в друга якогось Джона з’їли кота пару тижнів тому.

Навколо почали з’являтися білосніжні вежі будинків і офісних будівель, смугастих, як зебри, і схожих на обпалені сонцем сухі корчі, скупчення яхт-клубів і бетон, він був усюди, як і перила, пальми й газони. Небо жевріло вдалині черепичними дахами, дорожніми знаками й баштовими кранами; подекуди придорожні смуги землі з клаптями трави нагадували їй Лос-Анджелес — там можна було пройти милі таких розділових «газонів», яких не рятував полив за розкладом. Океану видно не було, і Вайлет лише здогадувалася, що вони проходять Локсагатчі або один із її численних каналів, а потім — знову — цвітіння гарденій, широкі простори доглянутих галявин, пласких, як поверхня Місяця.

— Це правда, що район у Маямі заснували карлики-циркачі російського походження, у яких зламався автобус? — запитала вона.
— Перегрілася? — запитала Джо і дістала їй панамку з рюкзака. — У Лос-Анджелесі теж без капелюха ходиш?
— У мене є капелюх, — сказала Вайлет.
Джо відпила трохи води, простягнула Вайлет і відповіла:
— Я чула щось таке, так. Карлики дуже заповзятливі, розумієш. Треба якось крутитися.
Потім обернулася й запитала, наче цікавилася, в якому Вайлет класі:
— Це правда, що у вашому будинку когось убили?
— Та-ак, — протягнула Вайлет. — У підвалі.
— Мрячно, — сказала Джо на ходу. — Ну, зекономили, мабуть.

Довгі чисті вулиці й готелі, білі, як шприци, що стояли осторонь і запрошували зайти адміністративні та інші будівлі, змінилися живоплотами з морського винограду з листям, схожим на монети, парканами, з-за яких майже безперервно було чути звуки систем поливу, колючками присадибних бугенвілій, розкішними воротами, схожими на меморіальні стовпчики і такими, що вели не інакше як до маєтку Рокфеллера.
— Даремно поливають, — сказала Джо. — Дощ буде сьогодні.
Вайлет подумала, що це щось із серії фланелевого мішечка з дягелем біля її вхідних дверей, і нічого не сказала.

Парк Джонатана Дікінсона виявився чимось схожим на прерію, але Джо продовжувала казати, що дерев’яні настили тут для демонстрації рослинних угруповань, а не тому що там бруд або тому що хтось може заблукати.
— Скрізь маркери, — сказала вона. — Як ти заблукаєш?
— Ну, дерево з маркером цілком може впасти, — сказала Вайлет. — Ось ці хтось вже підточив.
— А-а, — Джо оперлася об поручні. — Розкажу тобі, що це таке. Це південний сосновий жук. Вони як терміти.
— А тут є провали? — запитала Вайлет. — Ну, такі западини. Я чула, що тут земля провалюється просто на дорозі, бо, ну, ґрунт нестійкий або щось таке.
— Я чула щось таке, — сказала Джо.

Вони посиділи на пластиковому пакеті й з’їли бутерброди з хумусом, Вайлет показала пальцем на дятла, і Джо дістала з рюкзака бінокль. Вайлет спершу фиркнула, але потім подивилася, і врешті почала оглядати все навколо, бо «речі раптом набули різкості, якої їй не вистачає в реальному житті».
— Е-ей, — сказала Джо. — У тебе очі є.

Вони піднялися довгими дерев’яними настилами з пустельними преріями навколо, і чути було лише шерех вітру в приземкуватих сабалевих пальмах із листям, схожим на тисячі гострих мечів, і видно було ширяючого шуліку, і Джо казала, що в Мексиканській затоці треба тупотіти, щоб відігнати скатів, а в північній Флориді більше вершників на конях, ніж велосипедистів, бо там багато кінних ферм, а Вайлет думала, що небо і земля, якою б вона не була, здаються двома половинками одного горіха, розкритого й байдужого до претензій людей.

Далі були стародавні сміттєві кургани з мушель, пружинисті ноги в репеленті, кипарисові болота, як зуби старої знесиленої рибини, що все ще функціонує, бетонні фундаменти, схожі на те, що залишилося від колишньої військової бази, або, може, поля для гольфу, або, може, гори Єрусалим. Вода пахла нудотно — Джо сказала, що кефаллю, — глина, яка утримує воду рівнинних лісів, і на безлісих сухих луках, які будь-якої миті можуть бути затоплені. Вайлет зібрала кілька блідо-жовтих квіток і поклала їх у свій блокнот, де останнім записом було, що мергелеві прерії — це наче всі зібралися й пішли на Ноїв ковчег дуже і дуже давно. Пізніше вона хотіла записати туди ще щось, але не знала як сказати, і що, може, справа була в тому, що вона втомилася й потім забуде це, як безглузду ідею зі сну, але те, що здавалося їй чахлістю і занедбаністю, справжньою правдою, яку зазвичай хочуть прикрасити буянням кольору, коралами й намистом, тим, що, як їй здавалося, уособлює її, зі своїм засохлим плішивим дисгармонійним занепадом, насправді таким не було. Природа знаходила шляхи, ось що їй хотілося сказати. Коли вона дивилася на естуарії, на цапель, що пливли парами, на об’їдені, наче наскельним живописом, сосни, на жука-скарабея, що піднімався по гілці, вона почувалася наче хіпі, який радів тому, що в Джо ще залишився один зім’ятий сирний сендвіч, або що вони зустріли туристів у кемпінгу з похідною плитою, які пояснили їй нарешті, що провали — це те, що називається «підвалом» штату: вапняк близько до поверхні, вода його розчиняє, і ґрунт зверху, іноді з цілими будинками й шматками вулиць, провалюється вниз. Вайлет із захватом сказала «ого, ну і клас, це нагадує історії про демонів і пекло», а оповідач із посмішкою сказав, що земля, схожа на рай, мусить бути трохи проклята. «Ну, так», — сказала тітка Джо, закурюючи.

Вони поверталися назад, і тітка запитала щось на кшталт «то ти часто думаєш про смерть?», так недбало, наче цікавилася її улюбленим серіалом. Вона якраз стояла на узвишші в оточенні гікорі, її жилетка надималася на спині, як плащ, наче в байронічного персонажа на скелі, що казав, що вітер пахне дощем. Вайлет сказала «буває», і тітка сказала: «Зрозуміло. Було б дивно про неї не думати». А потім процитувала, цілком спонтанно: «Ми, мертві, у сміттєвих сузір’ях молюсків / у безладі розсипані по цьому / зернистому піднебессі піску».
Вони пішли далі, і Вайлет думала про дім тут, про дім удома, про біль, що вгризається під нігті і який вона принесе додому разом із піском на своїх кедах, понесе з собою в далеке майбутнє, невблаганне, як фронт низького тиску, що насувається зі звуком реактивних літаків, і як те, що після ночі настає день, і жінки знову розкладатимуть груші й лайми на вуличному ринку, а рибальські човни знову вирушать в океан.

Коли вони повернулися в місто, вода хлюпнула з небес, як прорив у піску, ніби вода вгорі вирішила масово обвалитися униз, оголивши свої мільйоннорічні залишки всьому світу на огляд. Вони помчали до яхтової марини, де зустріли Денні, який теж порався зі своїм човном і почав допомагати їм заносити рятувальні жилети й тенти, хоча Джо, закріплюючи швартови, відсилала його то додому, то до хлопців, на що він махнув рукою. Вони обмотали троси ганчірками, відпльовуючись від води, зняли брезент, вертикально закріпили на бортах кранці, круглі, як боксерські груші, Джо затягнула до упору ілюмінатори й люки і крикнула Денні перевірити трюмну помпу: вони були спритною командою, і, мабуть, Денні вже допомагав їй із човном, а може, тут усі допомагали одне одному або знали, як допомогти. Потім вони бігли додому з барахлом, яке треба було забрати з каюти, і Денні впустив одну із сумок, і Вайлет реготала, хоча сама тягла ящик із блешнями, який перекошувало в руках, і Денні теж сміявся, хоча волосся обліпило його обличчя, як мокрі водорості, і він побіг її наздоганяти, а вона ледь не посковзнулася й дуже втомилася, але йшла на випередження, вигукуючи йому «містере Фейнман, містере Фейнман, де вся ваша моторність?»

Вдома вони залишили промоклий взуття біля порогу, Джо ще раз запитала, чи не треба Денні додому, але він сказав «та яка різниця, там усе одно вже все гримить», і зателефонувала Вів’єн, яка сказала, що буде в Маямі, бо було попередження про шторм. Вдома треба було закрити віконниці, зняти ловці вітру, гамак і занести горщики із саду в гараж, але вони сновигали туди-сюди вже ліниво, і Денні раптом гукнув її і сказав «ого», і вона обернулася, серйозна, як завжди, глянула вниз і назад, куди він показував, і побачила кров на своїх шкарпетках. Вона замочила їх у синьому тазику і дивилася, як кров відходить від тканини, мов дим, і з’їла кілька сендвічів, бо її морозило від утоми, і відчуття ситості прийшло лише потім. Денні зварив каву, і вони сиділи на веранді, і Джо казала, що таких, як Вайлет, раніше називали «сніговими птахами», і Вайлет запитала чому, а Джо сказала: «Сама здогадайся. Мабуть, тому що ти бліда, як простирадло».

Жуки залітали під навіс, ховаючись від води, а інші повзали по москітних сітках; вони дивилися, як крутяться різнокольорові вітрові спінери, пахло сіллю, мокрим листям і жасмином. Небо подекуди здавалося майже чорним, а прожилки блискавок поблискували десь удалині, але вже близько. Вони балакали, перебиваючи шум дощу, то про те, що Сонячний пояс рекламувався як місце, де можна купити сонячне світло — «але з застереженням!» — про забудовників, які хотіли прибрати до рук парк Джонатана Дікінсона, про мачете й парові екскаватори, що пронизують землі справжніх колоністів, то спливав якийсь фолк-виступ із гітарами в місцевому тікі-барі, який ненароком згадав Денні, пожежі, шлунки перелітних птахів, у яких вони переносять насіння тропічних рослин через океан, привиди й корали з карибською структурою. Вайлет розглядала листівку зі стилізацією під 1917 рік із зображенням пароплавної екскурсії і гаю із золотими плодами, і дощ гримів по даху, десь удалині заводив своє стрекотіння рідкісний дрімлюга, але вітер заглушав його, і все здавалося згорнутим до маленької миттєвості так, що здавалося, ніби нічого більше немає, а якщо й було, то в напорі стихії, діалозі, димі воно згасало, відлітало, мчало маленькими цигарковими іскорками кудись униз, униз — до води і землі.