Вступ

У кабінеті Кадзекаге панувала задушлива тиша, яку порушувало лише ледь чутне шурхотіння піску в гарбузі Гаари. Сонячне світло пробивалося крізь круглі вікна резиденції, висвітлюючи пилинки, що кружляли над довгим столом, за яким сиділи старійшини. Їхні обличчя, порізані глибокими зморшками, нагадували сухий каньйон, а погляди були беземоційними й холодними, наче пустельна ніч.

— Це критичний момент, Гааро. Твої вагання можуть дуже погано вплинути на наше становище. — проскрипів один із радників, нетерпляче постукуючи пальцями по столу. — Ми вдячні за мир, який ти приніс, але Суні потрібна стабільність, а не твої сумніви.

Ситуація була справді складною. Після Четвертої світової війни шинобі багато чого змінилося. Деякі важливі старі угоди втратили чинність, громадяни, виснажені нестачею ресурсів, дедалі частіше говорили про це вголос. Суна вже не мала того впливу, який мала за часів авторитарного правління.

Перед Гаарою на столі лежав неторкнутий документ, хоча його зміст він знав напам’ять — «Пакт про нейтральний захист та водні ресурси». Великі літери в назві лише підкреслювали його значущість. Сам текст угоди виглядав цілком логічним і навіть вигідним для Країни Вітру.

Ебізо, що сидів праворуч, важко зітхнув, але не підвів очей. Нарешті головний представник посунув ближче до Гаари сувій із печаткою і промовив нетерпимим, вибагливим тоном:

— У тебе є два варіанти: або ти погоджуєшся на наші умови щодо угоди, військового корпусу та політичного шлюбу, або ми ставимо питання про твою невідповідність посаді П’ятого Кадзекаге. Це не прохання. Це ультиматум.

Після того як старійшини покинули велику залу, у повітрі ще довго висіла напруга. Її епіцентром був Кадзекаге, на якого покладалася величезна відповідальність. Він пам’ятав про це кожну секунду свого правління. Кожним рішенням і кожною дією він намагався довести, що гідний цієї посади.
Що заслуговує вважатися відповідальним громадянином, який бажає своєму селищу, своїй країні лише найкращого.
Гідним довіри людей.
Гідним бути тим, хто веде їх уперед.

Але одна справа — бути гідним Кадзекаге, і зовсім інша — вступити у шлюб з абсолютно незнайомою людиною.

Де закінчується мудрий правитель і починається Гаара?
Жива людина.
Зі своїми бажаннями, думками і сумнівами.

Він ніколи не розумів концепції шлюбу чи відносин і того, яку перевагу вони могли б дати особисто йому. Було складно уявити, як усе це виглядатиме.

Шлюб за розрахунком не зобов’язує до справжнього зв’язку, але імовірно, що наступним кроком старійшин стане наполягання на необхідності спадкоємця. Хоча вимога про шлюб надійшла з боку Країни Рік, старійшинам це дуже вдало лягло на руку, і вони навіть не пропонували інших варіантів.

«Нам потрібні гарантії, що через десять–двадцять років Суна не відкличе своїх шинобі з наших територій».

На обличчі Гаари ще глибше залягла міжбрівна зморшка від спогадів і роздумів.

Охороняти Країну Рік від можливого втручання інших держав і натомість отримувати доступ до річкових систем, безпечні торговельні шляхи та буфер від вторгнень… Напевно, це варте можливості однієї людини самостійно обирати свою долю.

Суна потребує цієї угоди більше, ніж може здаватися.

Канкуро, який уже десять хвилин стояв навпроти насупленого Кадзекаге, що дивився в порожнечу, нарешті невпевнено запитав:

— То коли… закріпиться угода? — Прозвучало дивно, але сказати слово «весілля» язик у нього так і не повернувся.

— Через місяць.

Канкуро тихо присвиснув.

— Ого… А вони дійсно поспішають.

Гаара лише слабо кивнув, і тяжке мовчання знову заповнило кімнату. Усім було зрозуміло: слова тут нічого не змінять.