А ніжність теж болить

Ці Жун завжди був складним. З ним не було просто ніколи і не могло бути. Інакше з ним би не було так цікаво, інакше він би не манив до себе настільки сильно, наскільки відштовхував. Тайхуа не міг пояснити ані собі, ані вчителю чи будь-кому іншому, що знайшов у ньому. Але якщо він зробив цей вибір, то точно знав, на що себе заклав.

​Неможливим здається сценарій, коли твоїх батьків вбивають, а винуватця, що навіть не кається, ти в серці називаєш своїм коханням. Коли б хто промовився Цяньцю, що подібна доля чекає на нього колись, він відсік би тому язика за подібну ахінею, не змігши стерпіти таке знущання з власної гідності та пам’яті про вбитих батьків. Але чи то не дуже він горював, чи не мав достатньо поваги до себе, або ж у демоні було щось, що зачаровувало й позбавляло глузду, та реалії були такими. Серце стискалося кожної миті, коли він чув прокльони на свою адресу. Навіщо він взяв цього божевільного до себе під крило? Важко відповісти. Лан Цяньцю дотримувався версії, згідно з якою йому стало шкода хлопчика. А спогади про те, як він опирався благанням повернути лазуровий вогник, віддавали мурахами по шкірі.

​З Ці Жуном боляче: кожної миті, з кожним словом всередині щось рветься. Боляче уявляти, що могло бути інакше. Як він міг не побачити більше цього зухвалого обличчя та не відчути холоду рук у своїх долонях? І скільки витримки й ненависті до самого себе відкарбовувалося на обличчі демона в моменти, коли Тайхуа торкався до нього з усією можливою ніжністю. Як нестерпно боляче бачити того, хто прагне ласки і боїться її більше, ніж смерті, наче це якась чума, від якої потрібно оборонятися з усією можливою люттю й наснагою, на котру лише здатний. І бог готовий миритися з усім цим, знести всі найгірші прокляття на свою адресу, усі знущання, глузливий сміх, аби лиш змогти тримати далі цю руку у своїй, коли засинає.

​– Ти не боїшся одного разу не прокинутись?

– Якби ти хотів, давно би вбив мене.

​Все, що потрібно знати про їхній дует.

Ці Жун же говорить, що якби не син, то чорта з два сидів би у палаці й терпів ці ніжності. Але як же його розривало від емоцій страху й жалю, що він не може прийняти те, що відбувається: як до нього ставляться, що роблять, що терплять заради його присутності в цьому домі. Насилу ніхто його тут не тримав. Якась дивна тиха вдячність на межі зі щастям розливалася по тілу, коли він ловив ніжний погляд на собі, коли чужі руки водили по його маківці, перебирали волосся, пестили, немов дитину, гладячи теплими пальцями по холодній щоці. Так сильно хотілося потертися нею об ту лагідну руку, що відмовилася завдавати болю й обрала дарувати ласку, про яку демон ніколи б за жодних обставин не попросив.