Все буде добре

Мідгард – так Мідгард.
Хоча Земля також звучить непогано. Просто Земля, без уточнень, і в цьому щось є. Єдина така.
Якось вона змінила їх обох.
Можливо, Тор у чомусь і має рацію, вирушаючи туди знову. Особливо тепер.
Смертні інакші. Асгардцям варто пізнати їх ближче.

Локі посміхається у відповідь, коли брат запевняє, що все налагодиться.
Його нестерпний, дурнуватий старший брат, голос якого тепер звучить незвично твердим і владним. Нарешті саме так, як мають звучати голоси царів.
Цьому голосу хочеться вірити, за цим голосом хочеться йти. Та для Локі тут насправді немає нічого дивного. Він знав це, мабуть, завжди.
Такий крихкий, але такий справжній момент – момент довіри. Можливість повернути його здавалася майже назавжди втраченою, але вони тут – і це дійсно можна назвати щастям.
Йому хочеться ще щось сказати братові, що-небудь легке, може навіть пожартувати або зовсім трохи в’їдливо підколоти, лише б відчути знову тепло між ними. Хочеться, щоб Тор пожартував у відповідь, як у старі добрі часи… щоб усміхнувся широко, задоволено, сміючись з них обох, а в глибині очей його – синіх, як високе небо – грали б ледь помітні спалахи блискавок.
Але Локі мовчить. Спостерігає, як брат торкається ока, підправляючи накладку. Мовчить і переводить погляд за вікно, де в безмежній космічній темряві  народжуються й гинуть світи.
Гарно.
Неминуче.
І богові брехні на якусь мить здається, що йому нарешті вдалося перехитрити саму Долю. Обдурити її.
Болючий гіркий сміх застрягає в його горлі. Собі брехати він так і не навчився.
Нічого вже не буде, як раніше.
А наступної миті, ніби доказ його передчуттів, поза бортом одна за одною починають гаснути зорі.

Кажуть, за крок до смерті все життя перед очима спливає. Ціле життя, як одна мить. Яскрава, стрімка, незворотня. Століття невиразних блукань між снами і явою зводяться раптом буквально до кількох зітхань, і в них стільки гіркої правди, неминучої – від неї, як і від смерті, немає порятунку.
Локі знає напевно.
Йому помирати не вперше.
Тільки ось… скільки б він не грав у ці ігри, хоч би скільки не ховався, вона все одно його дістане. Не тоді – так тепер, не тепер – так наступного разу. Смерть неможливо перемогти, її можна лише відсунути.
Дурень той, хто вирішив, що він брехав.
О, ні… з нею все було по-справжньому.  Завжди.
І обпікаючий холод безодні, і меч, що наскрізь пронизує груди, і тепер ось – пальці титану, що нещадно стискають шию.
Локі саме час розридатися, відпустити біль разом із горючими образливими сльозами… як безглуздо, як все безглуздо…
Локі б присягнути – хоча б самому собі – цього разу вже точно востаннє!
Але думки плутаються, а в легенях, здається, саме вічне полум’я спалахує.
Його особистий Рагнарьок.
І все, що вловлює його згасаюча свідомість – цього разу очі, що проводжають його до Гель, зовсім не сині.
Не кольору неба, в яких він, незважаючи ні на що, знаходив спокій.
Не Тора.