Ще п’ять хвилинок

Чи є щось особливе в сході сонця? 

 Леоне ніколи не любив, коли сонячні промінчики йому світили в очі, гріли лоб і як тільки відвертався, промінчики гріли спину, ніби, то була його рідна ненька, яка благала  свого синочка прокинутися, поснідати і бігом летіти в академію, інакше він так і проспить життя у ліжку. 

 Її дзвінкий та гучний голос ніяк не давав юноші більше заснути, ще з дитинства чути одне й те саме:

 — Леоне, сонечко! Вставай, час йти в школу! 

 — Леоне, сонечко, час прокидатися

 Ці слова йому запам’яталися навіть коли він здобув професію, переїхав в гуртожиток і коли звільнився, розчарувавшись в поліції. 

 Можливо, то було тоді єдиним мотиватором для того, щоб підняти свою сраку з ліжка, та й щось робити.  Можливо. 

 Але юнак після звільнення тільки заховався за занавісками, лиш би не відчути ці “дотики” знову. Він вважав, що не заслуговує на ніжність навіть від променів. Вони нагадували йому маму. 

 Навіть після вступу до банди Буччеллаті, він ховався від сонця. Його блідна, трішки хвороблива на вигляд шкіра тому файний доказ. 

 Аббаккіо відростив волосся, щоб не відчувати на спині промінчики, які лагідно його гладили від ключиць до талії кожного ранку. Якби він не застилав штори, якби він не ховався під ковдрою, та навіть його платинові патли ніяк не рятували. 

 Відчуваючи ці промінчики, Леоне думає про те, як він розчарував усіх, в тому числі й себе. Це болюче розчарування гортало у нього в горлі, болюче хапало його за серце. І такий сильний на перший погляд хлопець у ліжку кожного ранку намагається не плакати, уявляючи свою неньку, Франческо Аббаккіо, чий голос він не чув уже два роки та не бачив її личко, але пам’ятає її строгість, її обійми, чого йому зараз так не вистачає. 

Він не хотів сказати їй, що він вбивця.

Здавалось би, зараз колишній поліцейський живе спокійно, працює на мафію, знайшов начебто, друзів? 

 Але. Після появи новачка — Джорно Джованни, його життя обернулося з голови на ноги. Він дратував усім! Своєю безглуздою мрією, своїм поглядом, харизмою. І що ще саме болюче — від нього ніби доносились промені світла, зі своїм поглядом юноша одразу заставляв Аббаккіо пригадувати кожен світанок, кожен промінчик, котрий так невчасно йому падав на очі. 

 Його мотивація, боже мій, ця мотивація — колишній поліцейський одразу пригадував себе, цю ж саму самонадійну усмішку, погляд повний мрій і планів.

  Леоне не хотів, щоб Джорно закінчив так же плачевно. Щоб він розчарувався у своїй мрії. 

 ***

 Іронічно, що день змінивший йому все життя відбувся у пасмурній погоді. 

Йому всього лиш треба було завдяки Moody Blues дізнатися особистість босса… Але від запам’ятав дещо. 

В цей час його спогади приглушились, він відчув неймовірну біль, подивившись на низ він побачив лиш те, як стенд продірявив йому груди, він встиг лише крикнути і впасти. Аббаккіо вже нічого не бачив, лише почув той дратуючий голос..

 — Леоне! 

Побачивши світло, він на мить опинився в кафе, пив вино. Ніби, нічого не трапилося, повернувши голову вліво, він помітив автобус, який стояв і схоже чекав на когось.

— “Напевне, це мій” — подумав про себе поліцейський, і залишивши бокал і пляшку на столі. 

— Ні, не твій. 

 Раптово, Леоне распахнув очі, він не вірив своїм вухам, закричав, він повернувся. Карамелло! Його партнер. На секунду він навіть усміхнувся, його щира усмішка заспокоювала навіть під час перестрілок з бандитами, але зараз, він різко поміняв погляд на серйозний. 

— Ти їм ще потрібен. 

— Кому, їм?

 ***

  Ось і настав ранок неділі. Вихідний. Що ж може бути краще? 

Міцний сон Леоне нічого не порушувало, він зі спокійною душою спав з відкритими шторами. Йому уже нічого не страшно. 

 Єдине, що заставило його розплющити очі — ніжні пальці, які помаленько водили від ключить до грудей. Цей дотик йому так нагадував так звані “зайчики” які так приємно гріли і завжди давали посмішку. 

— Що б ти хотів на сніданок? — золотисті кучеряві локони впали на шию мужчини, 

— Я б хотів ще полежати, якщо мій Дон це дозволить. 

Дивитися у ці смарагдові очі можна було нескінченно, вони так йому нагадували листя літньої берізки, конюшину які огортають промені яскравого сонечка.

  Рука лягає йому на груди, торкаючись торсу. Чорт забирай, він за десять років так зміцнів. Помало сівши на живіт, Джорно продовжив задавати питання.

 — А що, якщо я не дозволю? — молодший усміхнувся. Це було краще за усі світанки світу.

 — Я тебе відгамселю. — додав Леоне, прибирая зі свого обличчя кучері свого чоловіка. — ДжоДжо, я просто хочу полежати ще півгодини,. Що тобі не подобається? 

— Усе. — Джованна ніжно погладив щоку Аббаккіо, на що мужчина одразу прижався своєю щокою об його лодонь. 

— Ну ще п’ять хвилинок, ну будь-ласка…