Пролог

Кожного разу виходячи з Міністерства магії, я одразу ж являлася кудись. Щоб мене не шукали, не зачіпали та не пізнавали. Так само і сьогодні. Вийти, дістати паличку, опинитися десь далеко.

Погода у Лондоні, незважаючи на початок літа, тішила своїми хмарами та надмірною вологістю, від чого пасма волосся, що були ближче до обличчя хиталися легкими хвилями. Скоро піде дощ, і на бруківці біля міністерства не залишиться, навіть, моїх слідів. Цікаво, кров також встигне розмитися по кам’яній стежці?

***

Початок червня в Лондоні завжди був особливим. Ще не задушливий, але вже не весняно–сирий. Повітря – свіже, ранкове, з легким присмаком асфальту, що за ніч охолов. Місто повільно прокидалося, і Герміона – разом із ним.

Вона сиділа на кухні за невеликим обіднім столом, одна нога була підігнута до тіла – лишаючи оголене коліно на рівні грудей, а інша нога спокійно хиталася знизу. Пальці правої руки охопили чашку з гарячою кавою. Зараз вона насолоджується ароматом. Нехай трохи охолоне, і тоді вже приємна гіркота пробудить її мозок.

Електронний годинник, що стояв зверху на поличці біля витяжки, повідомив їй сьому годину. Прокидатися зранку стало її звичкою з часів роботи у міністерстві і залишилося в рутині після звільнення.

Зараз її дні проходили без надмірних поспіхів, наказів, завдань.

Та головне – таємниць.

Робота у відділі магічного правопорядку зобов’язувала завжди бути напоготові. До цього Герміона була готова ще з часів війни. Сон на межі з бігом від смертежерів. Відпочинок – це пів години посидіти біля кремезного дерева, за яким стояв намет. То ж, до вимог міністерства вона точно була готова.

Але секрети були для неї в новинку. Приховувати правду, яка б мала бути на сторінках ранкової преси, було надто складно.

І ось вже місяць дівчина жила у спокої.

Сонце лишень прокрадалося у вікно, відбиваючись у склі прозорих дверцят шафи з посудом. Десь унизу вже працювала кав’ярня, що відкривалась о шостій – запах свіжої випічки долітав крізь прочинене вікно, змішуючись з ароматом її власної кави.

І саме тоді вона почула стук.

За вікном сиділа сіра сова з конвертом у клюві. Герміона нахмурила брови.

Відчинивши вікно дівчина обережно забрала лист, та погладивши птаху по голові, дала їй частування.

– Справді? – прошепотіла вона, дивлячись на печатку з великою літерою М.

Лист був коротким.

«Герміоно Джін Ґрейнджер, чекаю Вас у своєму кабінеті о 9:00. Справа державної ваги. Не передавати третім особам.

Міністр магії, Кінґслі Шеклболт»

Лист був написаний нашвидкуруч, від руки самого міністра. За весь час роботи у міністерстві Герміона отримувала такий лист лише раз, причину написання якого не хотілося згадувати. Це означало, що сталося щось серйозне.

Після прочитання, пергамент згорів дотла, не лишивши навіть попелу.

Дівчина глибоко вдихнула, закусивши нижню губу. Повертатися до міністерства не хотілось, але цікавість та інтерес брали верх.

Швидко зробивши декілька ковтків кави, Герміона пішла збиратися.

***

О пів на дев’яту Герміона вже стояла біля кам’яної вази в коридорі своєї квартири. Привілеї героїні війни вона відчувала по сьогоднішній день. І портал до магічного Лондону прямо у неї вдома – один з них.

 

Дівчина, не зважаючи на весь комфорт, що чекали її у світі магії, лишилася жити у маґлівському світі. Так спокійніше. Так безпечніше.

 

Вона любила користуватися звичайними людськими приладами, слухати новини від місіс Кейт, що мешкала у квартирі навпроти. Та за всі роки вже не уявляла життя без круасанів з мигдалевим кремом, які готували у пекарні на першому поверсі.

 

Герміона, підібравши маленьку сумочку, вкотре глянула у дзеркало та міцно вхопилася за вже пошарпане вушко вази. Всередині все скрутило та перевернуло догори дриґом. Який би спосіб явлення вона не обирала – жоден з них не був хоч трохи комфортнішим за інший.

 

Але – 3 секунди – і дівчина вже стоїть у центрі магічного Лондона. Крокуючи по старій бруківці, вона автоматично повертає у вулички, які ведуть коротким шляхом до Міністерства магії. Ранок чарівної столиці нічим не відрізняється від звичайного. Всі крокують на роботу, поспішаючи, щоб керівництво не побачило запізнення на магічних перепустках. Хтось з широко розплющеними очима дивиться на годинник і моментально роз’являється. Схоже запізнення вже дуже близько.

 

Герміона ненавиділа спізнення. Для неї краще прийти на чверть години раніше і тупотіти під кабінетом ніж бігти по людних коридорах, збивавши з ніг всіх, хто прямує їй на зустріч. Та сьогодні вона пунктуальна як ніколи.

 

За п’ять хвилин до дев’ятої дівчина вже стояла біля стійки реєстрації, повідомляючи про свою присутність.

 

– Доброго ранку, Герміоно! Все ж таки повернулася до нас? – з живою посмішкою і помітною цікавістю в голосі вигукнула молода чаклунка, Карен.

– Доброго ранку, Карен! Так, як бачиш, магічний правопорядок мене не пускає, – відповіла Герміона з легкою іронією.

– Герміоно, ти вже тут! – радісно вигукнув знайомий голос. Гаррі з’явився праворуч, поспіхом прямуючи до неї крізь загальну метушню.

– Гаррі! – вигукнула Герміона, здивовано й тепло. Її обличчя розцвіло в усмішці. – Якби я знала, що в тебе сьогодні зміна, то прийшла б раніше.

– Думаю, у нас ще буде час потеревеніти, – відповів він, знизуючи плечима. Його голос став трохи серйознішим. – Але зараз тебе чекає міністр.

– Ти знаєш? – запитала вона, насторожившись

– Так, він сказав провести тебе до кабінету, – підтвердив Гаррі, киваючи. – Знаю, дорогу ти знайдеш і сама, але… правила є правила.

– Так, знаю, – коротко відповіла Герміона, вже повертаючись до ліфта. – Гарного дня, Карен! – кинула вона на прощання, повернувши голову через плече.

– Дякую, навзаєм! – усміхнулась у відповідь дівчина, махаючи рукою.

 

Міністерство тримало свій ритм. Жінки на підборах цокотять по темному мармуру. Звідусіль чути шелест паперів. Ліворуч від неї, де знаходився коридор до зали зібрання аврорів, було чути грізні нарікання.

 

– Навіщо Кінґслі так терміново викликав мене?

– Зараз сама про все дізнаєшся. – мовив Гаррі, пропускаючи дівчину до ліфту.

 

Виходячи з ліфтової шахти дівчина на підсвідомому рівні відчувала щось, що змушувало її дихати глибше. Вона вже заспокоювала себе. Міністр викликає когось особисто вкрай рідко, ще й з таким поспіхом.

Двері кабінету відчинилися перед нею. У приміщенні було темно, тільки одне вікно впускало ранкове світло, розмальовуючи підлогу довгими тінями. На столі лежало багато папок вміст яких не було видно через відсутність нормального освітлення.

Кінґслі стояв біля шафи з документами, пильно вдивляючись, ніби шукав там відповідь.

– Вітаю, Герміоно, – сказав він, стомленим голосом. – Дякую, що відреагувала так швидко.

– Доброго ранку, пане міністр, – насторожено промовила дівчина

Поттер, нічого не сказавши, одразу ж сів на диван, що стояв по праву сторону від вхідних дверей.

– Давай, зараз без формальностей і одразу перейдемо до суті. Я впевнений, що ти добре пам’ятаєш причину свого звільнення місяць тому. – розпочав чоловік, повертаючи корпус до неї.

– Так. І за цей час я не змінила своєї думки. Міністерство не має приховувати вбивства. Навіть якщо жертвами є смертежери.

***

Герміона вже два роки працювала у Міністерстві магії. За цей час вона зрозуміла, що система не така прозора та правильна, як вона вважала раніше. Але вирішальним моментом для неї стали події, що відбулися за два місяці до її звільнення.

Того ранку дівчина як завжди крокувала коридорами до відділу магічного правопорядку, як помітила скупчення аврорів біля кабінету свого керівника.

– Так, тіло було понівечене наче його вдарила блискавка. Все в опіках і ранах… – фраза, що ймовірно мала бути сказана тихіше, долетіла до вух Герміони.

Тоді справу про цей випадок не внесли навіть до архіву. Про неї просто забули. Поки за тиждень не знайшли ще два тіла колишніх смертежерів. Це була сімейна пара, яку вбили прямо у дворі їхнього будинку.

Того самого дня відбулось зібрання їхнього відділу. Але жодної згадки про вбивство навіть не зачепили.

Після цього дівчина пішла безпосередньо до свого керівника, щоб розпитати у нього про ці інциденти. Та у відповідь отримала:

«Це не наша справа. Смертежери досі душать одне одного.»

Та коли налічувалося вже десять жертв, Герміона не могла змовчати і підняла це питання прямо перед міністром.

– Ми і далі будемо замовчувати про це? – її голос був твердий, тримався на межі стриманості, але в очах уже палала злість. – Вже десять! Десять жертв за два місяці! Ви справді вважаєте, що це просто випадкові смерті чи вбивства через помсту, або ще щось?

– Герміоно, ці люди вбивали мирне населення. Майже всі ці смертежери вийшли з Азкабану пів року тому. Післясмак війни досі відчувається.

– Але це злочин! – наполягала вона. – Ми маємо хоча б повідомити про це пресу.

– Навіщо? Щоб прихильники Волдеморта повстали і почали мстити за своїх? Нам не потрібна паніка. Займайся своєю роботою і не заважай нам. Ми робимо те, що потрібно.

– Ви робите те, що вважаєте за потрібне! Я не хочу працювати у системі, де замовчують про серійні вбивства.

Міністр коротко кивнув, спокійно, навіть з полегшенням.

– Тебе тут ніхто не тримає. Пиши заяву на звільнення за своїм бажанням – я підпишу.

***

– Декілька днів тому вбили аврора, – різко промовив міністр. – Його вбили тут, у міністерстві. Недалеко від відділу таємниць.

Герміона різко підвела брови. Вона стояла біля стола з перехрещеними руками, її очі блищали обуренням.

– І ви вирішили діяти лише тоді, коли смерть зачепила когось із “ваших”? – її голос прорізав тишу, як лезо. – Десятеро жертв до того були недостатнім аргументом, аби зрозуміти, що коїться щось серйозне?!

Міністр зітхнув, на мить прикривши очі. Він обійшов стіл, але не наблизився – зупинився.

– Герміоно, – сказав він уже трохи спокійніше, – якщо ти не була посвячена в справу, це не означає, що її не було. Ми розслідували ті вбивства. Спочатку ми справді думали, що це помста смертежерам. Розплата за їхні злочини у війні. Але кожна жертва – незалежно від того, що саме стало причиною смерті: ріжуче закляття, Авада Кедавра чи отрута – мала одну спільну деталь.

Він змахнув паличкою, і в повітрі перед Герміоною виникли проекції – тіла з чітко вигравійованим знаком на грудях, шиї або руці: три переплетені символи смертельних реліквій.

– Цей знак. – його голос знову став жорстким. – Тоді ми вже розуміли, що маємо справу з серійником. Але думали, що ціль – тільки смертежери. Тепер…

Він затнувся. Обличчя Герміони посерйознішало.

– Вбивця дістався сюди. Міла Броунз працювала в нас лише рік. Вона щойно пройшла навчання, юна, здібна… – у голосі Кінґслі з’явилася гірка нотка. – І в її історії немає жодного зв’язку з Волдемортом.

– Чому ви викликали мене? – запитала Герміона рівним, майже байдужим тоном. Вона знову схрестила руки, тепер уже більш захисно. – Я більше не займаюся розслідуваннями.

– Магічний слід, який лишив вбивця, було видно навіть без додаткової магії. – Міністр говорив серйозно, повільно, наче кожне слово важило. – Ми впевнені, що маємо справу з кимось дуже сильним. Надто сильним. І головне – розумним. Його не зупиняють магічні бар’єри, він не залишає слідів, попри складність заклять. Хто б це не був – він майстер замітати за собою сліди. Тому нам потрібен хтось… хто здатен вистояти.

– Кінґслі, я вже давно не бігаю по лісах у пошуках залишків темної магії. Не думаю, що стану вам у пригоді.

– Зачекай. Дослухай. – Він підняв долоню, стримуючи її заперечення. В кімнаті запала напружена тиша. – Загроза надто сильна. Настільки, що вчора вночі у сховищі артефактів активувався старовинний талісман.

Міністр дещо вагався. Його рука ковзнула до нижньої шухляди столу, і з–під захисних чарів він дістав невелику сріблясту коробку. Відчинив її повільно, наче вага цього жесту могла вплинути на щось більше, ніж просто розмова.

Усередині лежав кулон – напівпрозорий камінь, схожий на місячне сяйво, огорнутий тонкою срібною оправою. Він ніби дихав світлом, ловив кожен промінь і віддзеркалював його переливами – мов живий.

– Це… – голос міністра був м’який, але серйозний. – Камінь Абсалона.

Герміона несвідомо затримала подих. Її очі ковзнули до кулона – і вона ніби відчула, як від нього виходить легке тепло, ледь вловиме, але не звичайне.

– Легенда, яку більшість вважає вигадкою, – продовжив Кінґслі, спостерігаючи за нею. –Його створив один із наймогутніших захисників магії – чарівник Абсалон. Камінь світла, як його ще називають, посилює магію носія, надає захист від темних заклять. Але лише… якщо він тебе прийме.

Він обережно поставив коробочку ближче до Герміони.

– Інакше? – тихо перепитала вона.

– Камінь чинить опір. Завдає шкоди. Фізичної й магічної. Опіки, біль, внутрішній злам. У кожного, кого він не приймає – по–своєму.

Герміона мовчала. Всередині щось защеміло – знайоме відчуття, яке вона колись вже переживала: на початку кожної великої дороги. Змішане з тривогою, сумнівом – але також із непереборним потягом до пригод.

Її пальці мимоволі торкнулись краю коробки. В ту ж мить камінь злегка спалахнув, усередині нього блиснуло тепло – як зоря, що прокидається.

Герміона вдихнула глибше. Її очі стали серйознішими.

Міністр мовчки простягнув їй срібний ланцюжок із прозорим каменем, що тремтів у його долоні, наче вловлюючи найменші вібрації навколишньої магії. Повітря в кабінеті здалося густішим, ніби перед грозою.

– Надягни його. Він сам вирішить, чи будеш ти його носієм.

Герміона різко відступила на крок. Її погляд став твердим, майже колючим.

– З чого ви взяли, що я допоможу вам? – голос її зірвався, наповнений стриманим гнівом і гіркотою. – Коли я казала вам, що коїться щось страшне, що всі ці вбивства – це щось більше, ніж розплата за минуле – ви знехтували моїми словами.

В горлі щось стиснулося. Всі ті дні, коли вона ходила коридорами міністерства, доводячи очевидне її ігнорували.

– А зараз, після того як ви приховали від мене розслідування, просите допомогти? Я не єдина сильна чарівниця тут. Нехай цим займається Гаррі, Рон, Джіні – хто завгодно, але не я, – вона видихнула, трохи тремтячи від стримуваних емоцій. – Кінґслі, я вже декілька років живу спокійним життям, і воно мені подобається. Не втягуй мене в це. Якщо я зможу допомогти іншим способом – звертайтесь. Та бігати по країні в пошуках невідомо кого я не буду.

У кабінеті настала коротка, але важка тиша. Вітерець з вентиляції ворушив жалюзі, але повітря здавалося задушливим.

Герміона відчула, як її пальці тремтять. Вона стискала їх у кулак. Цей спокій, ця стабільність – вона його вистраждала. І їй боліло, що тепер її викликають не як союзницю, а як ресурс.

– Відмовити – твоє право. – спокійно сказав міністр. – Але я все ж попрошу тебе подумати. Можливо, твоє рішення зміниться. – Кінгслі поклав талісман у коробочку та, наклавши захисні чари, заховав у стіл.

– Дякую за розуміння. Але не думаю, що моя думка зміниться.

– І все ж я маю надію.

Покинувши кабінет міністра, Герміона разом із Гаррі неквапливо рушила коридорами міністерства. Її кроки лунали впевнено, але в очах вирувала буря.

– Невже він справді думав, що я одразу ж погоджусь на це? – тихо, але різко промовила вона, гнівно зводячи брови. Її голос тремтів не від сумнівів, а від образи.

– Скажімо так, він дуже на це сподівався, – знизав плечима Гаррі, намагаючись розрядити атмосферу. Його голос звучав спокійно, але в погляді майнула тінь втоми. – Не хочеш кави? – додав він, уже звертаючи у знайомий провулок, де ховалась кав’ярня.

Герміона мовчки пішла слідом, опустивши погляд. Коли нарешті озвалась, голос її був м’якшим, але не менш рішучим:

– Чому ти не можеш виконати це завдання? – вона зупинилася й подивилася йому просто в очі. – Я впевнена, камінь підкориться тобі.

Гаррі зітхнув. У погляді його промайнула тінь болю, а рука машинально торкнулась грудей.

– Я пробував… не вийшло. Камінь не прийняв мене, – тихо сказав він, наче зізнаючись у чомусь особистому. – Це було як удар блискавки – амулет відкинув мене.

Вони зайшли до кав’ярні. Тепле повітря наповнило легені ароматами випічки та ванілі. Герміона вдячно вдихнула – хоч на хвилину, але це дарувало ілюзію нормальності.

– А інші? Рон, Джіні… – запитала вона, сідаючи за столик біля вікна. Пальці несвідомо погладжували край серветки, видаючи її внутрішню напругу.

Гаррі сів навпроти, глянув у чашку кави, ніби шукаючи там відповіді.

– Ти ж знаєш, Рон зараз разом з Чарлі – шукають китайських драконів, – його губи стиснулись у ледь помітній посмішці. – А Джіні… вона повністю поринула в кар’єру журналістики.

Герміона відчула, як у грудях злегка защеміло. Вона знала, як важко Гаррі переживав розрив. Вони з Джіні розійшлись після трьох років стосунків. Візлі не могла всидіти вдома. Її жага до руху, потреба дізнаватися більше і бути всюди першою зрештою взяла гору.

Спочатку вона займала посаду редакторки спортивного журналу. Після чого перейшла працювати у «Щоденний віщун». А зараз вешталася світом шукаючи свіжі новини. Безперечно, окрім того, що вона перетворила хобі на роботу – дівчина робила велику послугу міністерству. Вона могла приховати інформацію від редакції, щоб її не допустили в маси, а також інколи доповідала важливі новини ще до того як надходили офіційні листи від керівництв інших країн.

Такою Джіні завжди була, і Гаррі це знав.

– Так. Тут ти маєш рацію, – кивнула Герміона, обережно торкаючись чашки, ніби тепло кераміки мало заспокоїти душу. – Але, Гаррі, зрозумій… я тільки почала жити спокійно. Саме цього я хотіла.

Він зітхнув, сперся ліктями об стіл і заглянув їй прямо у вічі. Його голос став глибшим, але без натиску – швидше щирим:

– Герміоно, не обманюй себе. Я бачив твої очі, коли ти зайшла до міністра. Ти знала, що це буде щось важливе. Щось більше, ніж просто запрошення на розмову. Тебе тягне до істини, до боротьби. Ти здатна зірвати горло, розтрощити систему, якщо це буде єдиний спосіб довести правду. І ти це знаєш.

Вона опустила погляд. І справді: її серце шалено билося, коли вона вперше побачила артефакт. І хоч у голосі лунала відмова – всередині вона боролася між спокоєм та бажанням взятися за розкриття правди і справедливості.

Вона не хотіла знову занурюватись у безодню. Але ця безодня сама дивилась на неї.

Гаррі, відчувши достатню глибину розмови, перевів подих і змінив тему. Вони заговорили про знайомих, книги, яку вона читала, новий чай, який спробувала минулого тижня.

– Вже час. Я проведу тебе.

Герміона лишень кивнула у відповідь. Вони вийшли з кав’ярні, ковзаючи вздовж вузьких вуличок, поки не наблизилися до невеличкого фонтану в центрі площі. Вода в ньому дзюркотіла тихо, спокійно. Але Герміона знала – під цією ілюзією ховався прохід, портал між світом маґлів і світом чарівників.

– Герміоно, я хотів сказати ще дещо з приводу цього завдання, – тихо сказав він, не дивлячись їй у вічі. – Коли ти ненароком торкнулась артефакту, він спалахнув. В моїх руках та в руках Кінґслі він поводить себе як звичайний камінь, не показуючи свою магію. – Гаррі витримав невелику паузі. – Думаю це гарний знак. Тому прошу тебе, добре подумай над цим.

– Добре, Гаррі.

***

Наступні два дні Герміона зникла зі світу магії. Її світ стишився до вузького простору лондонської квартири, галасу вуличок під вікном і шелесту старих дерев у парку, де вона щодня гуляла. Вона розчинялася в тиші, намагаючись вгамувати внутрішній гул думок, який не стихав від моменту зустрічі з міністром.

Вона стояла на вузькому балконі з чашкою кави, вдивляючись у ранковий туман, і розмірковувала, чому ж насправді не погодилася. Це не був страх – з ним вона давно подружилась.

Вона, за старою звичкою, піднесла пальці до обличчя та тихо втягнула повітря ротом. Її тримала втома. Та сама, яка наростала роками, змушуючи серце шукати спокою, тиші, нормального, простого життя. Та щось усередині не дозволяло розслабитись остаточно. Наче відлуння давніх заклять, що ще звучали в її крові.

Її тягнуло. Необґрунтовано, інстинктивно.

Камінь. Він спалахував в думках, мов сигнальний вогонь. Гаррі сказав, що артефакт відреагував на неї. І тепер Герміона не могла забути цього.

Їй було цікаво – навіть захопливо. Вивчити його. Розгадати. Зрозуміти природу тієї сили. Але водночас – у грудях з’являвся холодок. А що, якщо камінь визнав лише її? Що, якщо більше ніхто не зможе торкнутись його без наслідків? Що, якщо це було рішення, яке не можна скасувати?

Вона відчувала провину – не за відмову, а за те, як відреагувала. У перші хвилини говорила образа. Говорили старі рани. А тепер, коли емоції вляглися, Герміона усвідомлювала: це більше, ніж просто ще одна місія. Це була нова війна – не з ворогами, а з невідомістю. З правдою, яку хтось намагався приховати.

І вона не могла залишитися осторонь.

Спокій був бажаним, але неприродним для неї. Її серце ніколи не могло довго миритися з тишею. Правду потрібно було знайти. Розгадати головоломку. Знову стати тією, ким вона була – шукачкою відповідей, навіть якщо вони не завжди приносили спокій.

Герміона сиділа на дивані, гортаючи сторінки ранкової преси. Її очі ковзали рядками, але думки блукали десь далеко – у міністерських коридорах, у тиші свого листа, який вона надіслала ще вчора, і який лишався без відповіді.

Раптовий, стук у двері змусив її здригнутися. Вона встала, підійшла і відчинила – на порозі стояв Гаррі.

– Міністр передав мені, що ти надіслала йому лист зі своїм рішенням, – сказав він, уже заходячи до кухні й зручно вмощуючись за обіднім столом.

– Так, – спокійно відповіла Герміона, подаючи йому чашку зеленого чаю.

– Він викликає тебе. Сказав, щоб ти прибула до міністерства о 12:00.

Герміона кинула погляд на годинник. Була вже одинадцята з хвостиком. Менше години.

– Чому така швидкість? – запитала вона, і в її голосі вперше з’явилася напруга. – Щось сталося?

– Я не можу тобі цього сказати, – Гаррі говорив обережно. – Тому нам краще поспішити.

Не втрачаючи ані хвилини, Герміона рішуче підвелася й зникла в кімнаті. Вона не ставила більше питань. Але всередині її думки загострилися.

Вона згадала, як ще вчора, сидячи за тим же столом, довго перечитувала кожне речення свого листа. Її рішення визрівало повільно, зважено – не під впливом емоцій, а як результат довгих днів сумнівів і спостережень. Вона відправила його вдень, надіславши сову особисто, сподіваючись отримати відповідь до вечора. Але відповідь так і не прийшла.

Звісно, вона намагалася не піддаватися здогадкам, але з кожною годиною в її голові гніздилася думка: вони знайшли когось іншого. Можливо, міністерство передумало. Можливо, артефакт обрав іншого. А, можливо… її просто викличуть, щоб ввічливо повідомити, що вона вже не потрібна.

За кілька хвилин Герміона вийшла з кімнати вже повністю зібрана: легкий темно–синій жакет акуратно сидів на плечах, волосся було прибране назад у недбалий вузол, а очі – зосереджені й уважні. У лівій руці вона тримала легку сумку, а правою вже була готова взятися за вушко вази.

– Готова, – мовила вона коротко до Гаррі. Той лише кивнув і швидко рушив до виходу.

Вони не розмовляли всю дорогу. Гаррі впевнено провів її через кілька підземних переходів, проминув знайомі коридори, поки вони не опинилися перед високими, темними дверима.

Герміона вдихнула на повні груди, затримала подих – і вийшла вперед.

Двері відчинились без звуку. У кабінеті було світло, надто тихо й неймовірно просторо. Також вона не могла не помітити сильну магічну енергетику. В минулий раз такого не було.

За великим письмовим столом, як завжди, сидів міністр. Його погляд був спрямований прямо на неї – пильний, спокійний, наче він уже знав усе, що збиралася сказати.

Герміона переступила поріг і зробила кілька кроків вперед.

– Герміоно, – пролунало рівно. – Ти зробила свій вибір. Час дізнатись, що чекає далі.

Міністр, не тягнучи більше часу, дістав вже знайому їй коробочку.

– Ми з Гаррі будемо поруч. Тому як би камінь не повів себе – ти будеш у безпеці. – з легким переживанням мовив чоловік.

Герміона взяла кулон. Він м’яко холодив пальці, відблискуючи від будь–якого джерела світла. Вона піднесла його до шиї та застібнула.

У ту ж мить усе змінилося.

Її тіло хитнулося вперед. Ноги на мить втратили відчуття землі. Маленький клубок магії прокинувся десь у грудях, швидко розростаючись вгору й вниз, немов смерч – стрімкий, крижаний, осліплюючий. Голова закрутилася, світ гойднувся. Міністр помітно напружився, зробив крок ближче – очі пильні, губи злегка розтулені.

По тілу пройшовся неприємний струм, який змусив дівчину вмить крикнути. Руки затремтіли, а у голові глухим шепітом промайнули чиїсь голоси.

Та минуло декілька секунд, і замість болю прийшло полегшення.

По всьому тілу прокотилася прохолода, м’яка, мов ранковий туман. Шкіра відчула її першою, потім м’язи, а тоді сам розум. Камінь, що щойно здавався мовчазним, спалахнув так яскраво, що на мить залив усе приміщення білим сяйвом. Кабінет міністра, із темними полицями, важкими шторами та старовинними картинами, потонув у сліпучому світлі.

Коли сяйво згасло, в повітрі лишилося легке срібне миготіння – мов би сама магія на мить залишила слід у просторі.

Герміона, ще трохи здивована, підняла руку до кулона й нахилилась ближче, вдивляючись у камінь.

І тоді вона побачила це.

Усередині нього пульсувало світло – не хаотичне, а живе. Мов чарівний водоспад, у серці каменю текли потоки магії. Сонячні золотаві промені змагалися з місячним сріблом, обплітаючи одне одного, граючись, танцюючи, створюючи ідеальний баланс світла. Це було не просто красиво. Це було незбагненно.

На її шиї камінь світився м’яко й впевнено, наче нарешті знайшов те, чого шукав.

Міністр, який увесь цей час затамовував подих, нарешті дозволив собі видихнути. Його очі спокійно спостерігали за Герміоною, на губах з’явилась легка, майже батьківська посмішка.

– Він тебе прийняв, – тихо мовив він.

– І що мені потрібно робити далі? – застережливо запитала дівчина.

– Познайомимося із твоїм напарником.

***

Дві години тому

Ранкове повітря було ще свіже, але у вестибюлі Міністерства магії вже панувала метушня. Шум кроків, шелест мантій, уривчасті розмови – усе це зливалося в суцільну какофонію, знайому кожному, хто хоч раз ступав у цю будівлю на початку робочого дня.

Він увійшов упевнено, хоч і без зайвої показовості.

У чорних класичних брюках і білій сорочці, рукава якої діставали до кистей, приховуючи темну мітку на лівому передпліччі. Вона вже давно знебарвилась, майже вицвіла, але її тінь все ще жила у людській пам’яті.

І знову – погляди. Хтось із співробітників мовчки відвернувся. Інші – не соромилися проводжати його очима, шепочучи щось до сусіда поруч.

Драко всіляко намагався удавати, що його це не зачіпає. Незважаючи на те, що війна закінчилася вже шість років тому, ці погляди всеодно були.

Він звик до цього. Звик до засудження, до недовіри, до страху, який не розвіявся навіть після усіх сплачених штрафів, компенсацій, після виправдань і судових рішень. Людям не вистачило відкритого суду, де він під сироваткою правди розповідав про свої «злочини». Не вистачило того, що з комірки Мелфоїв у банку більша частина коштів пішла на відбудову Гоґвортсу та інших державних споруд. Багато хто й досі вважав, що Луціус Мелфой зробив зі свого маєтку штаб смертежерів лише для того, щоб вигнутся перед Темним Лордом, а не тому, що це був єдиний спосіб захистити свою сім’ю.

Так, він звик до цього, але щось всередині все одно обурювалося.

На його пальці виблискував фамільний перстень Мелфоїв. Символ крові, історії, зіпсованої репутації – і тепер ще й особистого вибору.
Він не зняв його, хоча міг.

– Містер Мелфой? Доброго ранку. – пролунав рівний голос.

Драко підвів очі – перед ним стояв молодий чоловік у мантії працівника Міністерства. Браєн Томпсон, якщо від не помилявся. Без емоцій на обличчі, чітка постава, мінімум жестів.

– Доброго ранку.

– Прошу, ходімо. Міністр уже чекає.

– Звісно, – коротко відповів Драко і рушив слідом.

Коридори міністерства залишались знайомими, навіть попри час. Схоже, тут не змінювалося нічого – ні в інтер’єрах, ні в поглядах людей. Йдучи, він мимоволі уявляв, навіщо його викликали: ще одна перевірка? Забутий протокол? Можливо, чергова скарга від однієї з сімей постраждалих під час війни?

Але міністр викликав його особисто. Це не було схоже на рутину.

Драко йшов мовчки, не питаючи нічого. Пальці ковзнули по тканині кишені – всередині була паличка. Ніби просто перевірив, чи вона там. Так, про всяк випадок.

Вони зупинилися біля дверей. Браєн легенько постукав.

– Міністре, містер Мелфой прибув.

За столом стояв Кінґслі Шеклболт. Його постава пряма, обличчя зосереджене, руки складені на столі.

– Містере Мелфой, – привітався він коротко. – Дякую, що прийшли. Сідайте, будь ласка.

Драко коротко кивнув і опустився в крісло навпроти. Його постава розслаблена, проте очі напружено вдивлялися в обличчя міністра.

– Я не звик до таких формальностей, Шеклболте, – почав Драко. – Тому дозвольте відразу поставити питання. Якщо ви шукаєте цапа–відбувайла – краще скажіть одразу.

У кутку губ Кінґслі ледь сіпнулася посмішка, яку він швидко приховав. Його голос залишився незворушним.

– Ви тут не як обвинувачений, Мелфой. Я запросив вас, тому що маю до вас справу як до рівного. І так – причина серйозна. За останні три місяці міністерство дізналося про вбивство одинадцятьох чарівників. Десятьох з них вбили у різних місцях магічної Британії, – міністр провів паличкою над столом та продемонстрував зображення знайдених тіл. – Та одинадцятою була дівчина, що працювала аврором – її вбили у міністерстві. – пояснив Кінґслі, подаючи ще кілька знімків. – Кожне тіло позначене цим.

Він клацнув пальцями – і в повітрі зависнув знак трьох смертельних реліквій.

– Невідомий залишає це на кожній жертві. Їх вбивали різними способами та у різних місцях. І що гірше – у кожному з місць вбивств ми фіксували надзвичайно сильні коливання магічного потенціалу, та відслідкувати вбивцю нам не вдається.

Драко мовчав. Його обличчя виражало байдужість, але пальці на підлокітнику ледь помітно напружились.

– І яким чином це стосується мене? – зрештою запитав він, повільно, розважливо. – Ви ж не викликали мене, щоб просто застерегти? Якби ви справді переймалися, то вся преса гуділа б про нового вбивцю.

Його голос був спокійний, майже насмішкуватий, але в погляді з’явилася холодна тріщина – образа, змішана з недовірою.

Кінґслі стиснув щелепи від ефекту дежавю у розмові.

– Про ці вбивства не має знати ніхто, – нарешті сказав він. – Тоді почнеться паніка. Це нікому не потрібно.

Драко хмикнув. Він відкинувся назад та звузив очі. Його голос став жорсткішим:

– Добре, це ваші міністерські правила. Тоді чому я тут? – брови зсуваються до перенісся, погляд стає колючим.

Кінґслі на мить затримав подих, наче зважуючи, чи варто відкривати наступну карту.

– Ви можете нам допомогти.

– Як? Стати приманкою? – у голосі Драко з’явилася крижана насмішка. – Дякую, мене це не цікавить.

Він уже напівпідвівся з крісла, руки напружені, як пружини. Його готовність піти очевидна. Ще слово – і він грюкне дверима.

Але голос міністра зупиняє його:

– Ні, Драко. Поки вбивця вчиняв свої злочини, у Відділі таємниць активувався один артефакт.

Кінґслі потягнувся до шухляди столу, дістав темну оксамитову коробочку і повільно відкрив  її. Усередині лежав камінь. Його форма нагадувала ромб, але з видовженим нижнім кутом, наче хтось зумисне витяг його донизу, додаючи виробу загрозливої асиметрії. Кожен кут був обрамлений тонким, але моторошно гострим металевим каркасом – настільки загостреним, що здавалося, варто лише злегка доторкнутись – і він розітне шкіру.

Метал мав темний, майже чорний відтінок, з блиском старого срібла й химерним візерунком, що обрамлював центр артефакта, мов павутина. Всередині самого каменю нуртувала темрява. Ілюзія чи щось більше: здавалося, що в глибині каменю в’ються постаті дементорів, повільно кружляючи, мов у в’язниці, час від часу спливаючи ближче до поверхні. Їхні розмиті обриси тремтіли, наче під товщею Чорного озера, і цього було достатньо, щоб відчути, як холод пронизує хребет.

Драко завмер, не сів, але й не відвів погляду.

– Це темний камінь Абсалона. Він здатен підсилювати атакуючі закляття. Дати більше сили в боротьбі з ворогом. І ми вважаємо…

– А де другий камінь? – раптом так тихо сказав Драко, що Кінґслі спершу не одразу зреагував. – Світла?

Міністр завмер. На коротку, майже непомітну мить щось блимає в його погляді – здивування? Тривога?

– Ми маємо лише один камінь, – сухо сказав він. – І він зараз перед вами.

Драко повільно, майже ледве помітно хитнув головою. Повернувся до крісла, опустився, і поглянув на міністра вже інакше – проникливо, пильно.

– Пане Міністр, це ж камінь Абсалона, – сказав він, і в голосі немає ані злості, ані страху. Лише знання. – Він не працює без свого близнюка – каменю Світла. Ви це знаєте. Якщо у вас немає другого талісману, то і цей не вдасться активувати. А в такому випадку наша зустріч з вами не матиме сенсу. То ж, або розповідайте все, або не дуріть мені голову.

Кінґслі мовчав. Його руки були складені на столі, але пальці повільно переплелися – єдиний жест, що видав напруження. Міністр нахилився вперед, склавши руки перед собою. Його голос став глухим і дещо прохолодним, у ньому не залишилось формальності:

– Вас так просто не проведеш, містер Мелфой. Ми не хотіли розповідати одразу про існування другого каменю – задля безпеки, звісно ж. Але я бачу, що ви чудово знаєтесь на старовинних артефактах. Звідки такі пізнання?

Драко злегка посміхнувся. Його пальці ковзнули по гладкому краю стола, ніби він обдумував кожне слово. Він зберігав зовнішній спокій, хоча погляд його був пильним, майже настороженим.

– Люблю магічні легенди. Ви ж знаєте, нічого з цього не буває просто вигадкою – все бере початок з якихось подій.

– Так, ви праві, – кивнув міністр і поглянув йому прямо в очі. – Тоді, ви чудово знаєте, у чому сила цих каменів?

Драко трохи відвів погляд убік, неначе в пошуках відповіді. Його голос залишався стриманим:

– Не до кінця. Я читав лише легенди та короткі згадки про силу талісманів. Тому не можу бути впевненим, що все, що описано – чиста правда.

– В такому випадку вам варто знати про те, що ці камені справді підсилюють магію свого носія, – сказав міністр повільно, наче смакуючи кожне слово. – Але чи зможе звичайний чарівник витримати його силу?

Драко на мить завмер. Його серце почало битися трохи швидше. Підсилення магії? Йому це знайомо, до болю знайомо.

– Ви хочете, щоб я спробував стати цим носієм? – його голос залишався рівним, але пальці стиснулись в кулак на коліні, ледь помітно.

– Так, – міністр нахилив голову. Його тон став м’якшим, але не менш тривожним. – Але перед цим вам варто знати, що якщо талісман не прийме вас – ви відчуєте це фізично. – він глибоко вдихнув перед тим, як сказати наступне. – Перш ніж покликати вас, ми випробували десяток чарівників, яких вважали досить сильними, щоб справитися з цим, – продовжив він, уникаючи погляду Драко. – Та натомість я бачив те, як їх кидає зі сторони в сторону, наче катування Круціатусом. Один з них моментально почав божеволіти, ніби чув голоси попередніх власників.

Міністр потер скроні, втомлено зітхнув.

– За ці дні я побачив достатньо. Тому мені варто запитати: чи готові ви спробувати?

Драко мовчав. Його погляд затримався на міністрові, але думки були десь далеко. Пальці повільно стиснулись на тканині брюк, потім знову розтиснулись. Він відчував, як всередині наростає суперечлива хвиля.

За все своє життя Драко ніколи не допомагав міністерству. Ба більше – уникав його, як могли уникати лише ті, хто мав темні плями в минулому. Кожен їхній контакт був для нього викликом, загрозою, нагадуванням про часи, про які він волів би не згадувати.

Він не був героєм. І ніколи не прагнув ним стати. Не кидався у бій, не виголошував пафосних промов, не прагнув бути чиїмось символом надії. Все, чого він хотів – це спокою. Спокою для себе. Для своєї родини.

Та зараз перед ним був артефакт з легенд. З його улюбленої історії з дитинства. Камені Абсалона. Талісмани, про які він читав у старих книгах батька, коли ще не був цинічним юнаком, а лише хлопчиком, що вірив у силу магії понад усе. У ті роки він міг годинами уявляти, що володіє одним із них. Що стає могутнім, як сам Мерлін.

Він вдихнув повітря крізь ніс, повільно й важко.

«Що як все вийде і мене перестануть вважати вбивцею?» – промайнуло в думках.

Його груди ледь здригнулись. Цей варіант – він був справді спокусливим.

Мелфої зможуть спокійно жити наступними поколіннями. Не буде більше осуду на їхній родині. Не буде більше поглядів, які прошивають тебе крізь одяг, мов лезо.

Драко стиснув щелепу. На мить заплющив очі, а тоді глянув на Кінґслі.

– Я готовий.

Міністр мовчки підсунув до Драко коробку. Жодного додаткового слова – лише погляд, повний очікування.

Драко затамував подих. Його пальці повільно, з обережністю, наче торкаючись змії, що дрімає, відкрили кришку. Усередині лежав камінь – той самий, про який він читав у старих книгах.

Драко підняв артефакт.

Його вага була не фізичною – а магічною. Камінь темряви лежав у руці з прихованим змістом, як обіцянка, як випробування.

Не думаючи більше, він накинув ланцюжок на шию. Камінь торкнувся шкіри – і в ту ж мить.

Біль.

Різкий, пронизливий, мов гостре лезо, що врізається між ребер. Драко судомно вдихнув, зціпивши зуби. Він схопився за груди, але камінь залишався на місці, міцно притиснутий до тіла, ніби вростаючи в нього.

Зненацька простір довкола затих.

Темрява всередині артефакту ожила.

Вона закрутилась, наче танець дементорів – плавний, холодний, смертельний. Камінь ніби дихав. І з кожним «видихом» він вбирав магію навколо, змішуючи її зі своєю. У голові Драко загули голоси, низькі й розтягнуті, мов відлуння стародавніх чар. У повітрі запахло холодом, вологим каменем і страхом.

Він прибрав долоню з грудей.

Місце на передпліччі, де раніше чітко виднілася мітка, палало вогнем. Він крадькома потер руку та опустив її донизу, терплячи біль.

В наступний момент його серце стало битися повільніше, повернувши звичний ритм. У грудях оселилась тиша – холодна, зосереджена, мов після бурі.

А всередині каменю – смерч. Тінь і пітьма крутилися, здіймаючись, ніби ось–ось зірвуться в зовнішній світ. Але вони не виривалися. Вони прийняли його.