Сон Фейтона Портора

1045 слова

Він лежав в брудному сміттєзвалищі, поверху завалений сміттям. Фейтон не бачив нічого через речі, котрі лежали на ньому і не давали йому поворухнути кінцівками. Фейтон не міг зробити нічого, окрім як дивитися вперед в темряву та намагатися гукати про допомогу, але замість цього в нього виходило хіба що пищати тихим, сівшим голосом, який він зірвав, відчайдушно кричачи, щоб його хоч хтось почув та врятував від неминучої, болючої смерті.

Через виснаження він не відчував нічого, окрім приглушеного, болючого шкряботіння в горлі та незліченних всадин з синяками по всьому тілі. Його волосся все було вкрите

слоєм слизької крові від чогось гострого та твердого під його головою, воно нестерпно боляче муляло затилок Портора, від чого він інколи йорзав, намагаючись змінити положення та звільнитися з кайданів болю та страждань, що приносило йому нові і нові больові відчуття.

Ніздрі забивав задушливий, гидкий запах гнилі, плісняви та розкладених трупів пацюків або ж навіть людей, як він, назавжди закинутих у цьому місці.

Згодом втома взяла верх, і він задрімав у надії більше не прокинутися, щоб не відчувати того болісного катування долі. Перед очима потихеньку постала та ж сама темрява.

Фейтон не пам’ятав, як прокинувся, та чи спав він взагалі. Через виснаження він погано сприймав, що відбувається в навколишньому середовищі, але його увагу привернула метушня назовні.

«Хтось розбирає сміття?»

Усередині загорівся маленький вогник надії, що його все-таки врятують.

Звуки поступово гучнішали, аж доки він не почув:

– Хролло, давай швидше, – пролунав жіночий голос на поверхні. – Нам потрібно щось їсти.

– Та знаю я! – роздратовано відповів їй чоловічий голос та знову почав ритися в смітті.

Від цього шурхоту у Фейтона почало неприємно гудіти у вухах, звук наче різав по барабанних перетинках, ще й віддавати головним болем. Потихеньку неприємний біль знову почав заміняти виснаження. Він заплющив очі та поринув у бездонну, чорнішу за пера ворона пітьму, що, наче ще як тільки він потрапив сюди, розпускала свої щупальця, аби затягнути його у свої володіння, солодко примовляючи:

«Нужбо, давай засинай і віддайся мені сповна…»

З безколірної чорної пітьми його почали витягувати голоси декількох людей.

– Що будемо з ним робити?

– Не знаю, хай залишається…

– Так, але якщо він живий, звісно.

Фейтон почав обережно розплющувати очі, щоб подивитися, де він опинився. Його погляду постав розмитий вигляд бетону.

«Це стеля? Чи що?» – не міг зрозуміти він.

Спробувавши поворухнути рукою, його кінцівки простромив сильний, пекучий біль. Він зціпив зуби від несподіваної хвилі агонії. Його рухи привернули увагу незнайомців – вони схилилися над ним.

Їх було двоє – рожевоволоса дівчина та темноволосий хлопець з чимось на лобі. Портор не міг розгледіти, що це, його очі ще не до кінця сфокусувалися.

– О, дивися, він прокинувся. Означає, живий все-таки, – сказала дівчина.

– Ага, – погодився чорноволосий.

– Гей, ти можеш говорити? – знову подала голос дівчина.

Фейтон повільно розтулив рота, але звуку не послідувало. Горло боляче дерло від довгого крику під горами сміття.

Враз до нього підійшов чорноволосий хлопець, він присів біля Портора і подивився йому в очі, наче роздивляючись всю глибину його сірих очей. На лобі у незнайомця була зав’язана брудна тканина, схожа на потріпаний бинт.

«Що він під нею ховає?» – пронеслося в його голові.

– Я – Хролло Люцифер. Ми не збираємося тебе кривдити, – хлопець підняв руку і ніби помахав йому. – А це Мачі Комачіне, – указав він на дівчину.

– Мачі, принеси йому трохи води та їжі, – наказав він дівчині.

Вона згідливо кивнула і поспішила принести все необхідне.

Сам Фейтон намагався встати, але всі кінцівки враз сильно почали німіти – таке відчуття було, наче м’язи стягувалися в одній конкретній точці. Потихеньку він почав звикати до такого стягувального відчуття.

Заніміння почав заміняти нестерпний біль.

Портор зціпив зуби, його м’язи ніби пронизували тисячі голок одночасно.
– Не поспішай! – повітря пронизав викрик Люцифера, що неприємно різав і так потріпаний слух Фейтона.

Через пекучий біль він все-таки спромігся встати та одразу, виснажено, ледь не падаючи, спертися на стіну. Ця дія вибила з легень повітря одним важким і різким видихом. Фейтон обережно спер голову на стіну, заплющивши очі та привідкрив сухі губи, щоб краще поступало повітря до легенів.

«Може, краще оглянути це місце?» – стукнула думка в його голову.

Він знову обережно розплющив очі. Його погляд вже більш-менш сфокусувався. В кімнаті не було нічого незвичайного, окрім того, що вона була забита сміттям зі сміттєзвалища, і те, що це був закинутий будинок.

Його погляд опустився на власне тіло. На ньому була обідрана, брудна одежа, а шкіра була вся в подряпинах та язвах, котрі вже встигли загноїтися.

Раптом почулися кроки Мачі.

– Мачі, чому так довго? – вигукнув Хролло.

– Не кричи! – вигукнула вона й простягнула Фейтону стакан води та суху скибку хліба.

Портор жадібно вчепився в їжу, навіть попри брак енергії. Навіть сухий хліб, котрий хрумкотів на зубах, здавався йому повним вологи і життєвої енергії. Було відчуття, що з кожним новим укусом він втамовував голод.

Запиваючи хліб водою, він раптом згадав, що вони навіть не знають його імені. Допивши воду, він несподівано промовив сівшим, тихим голосом:

– Мене, до речі, звуть… Фейтон Портор… – пролунав відривчастий, напівшепіт Фейтона.

Вода з хлібом трохи полегшили його біль у горлі, тому він більш-менш міг говорити, хоча все ще було боляче.

Хролло з Мачі здивовано на нього подивилися, наче вже не сподівалися почути, як він говорить. Вони переглянулися та протягнули руку для потискання.

Враз несподівано перед очима почала повставати темрява – вона розливалася, наче крапля фарби в чистій склянці води, поступово заповнюючи весь простір. Коли темрява заполонила всю його свідомість, цю дію замінило відчуття порожнечі, наче земля вислизнула з-під ніг, а він стрімко падав у порожнечу…

Враз Фейтон прокинувся, важко дихаючи в холодному поту, серце шалено билося.

«Це був сон…»

Він полегшено видихнув. Серцебиття потихеньку почало нормалізуватися. Все ще нервово дихаючи, він почав обмацувати і пощипувати своє тіло, щоб переконатися, що це не нове марево. Боляче ущипнувши себе так, що аж біль, немов голкою, вколола його, розходячись, наче імпульс, по всьому тілу.

«Фух, це реальність», – видихнув Фейтон.

Та частина його життя, коли він вперше зустрів боса «Геней Рьодан» – Хролло Люцифера, були для нього не найкращими.

«Не хотів би я знову пережити ті часи…»

Тоді це було для нього породженням світла і надії на хороше майбутнє, де він знайшов людей, схожих на нього, і своїх перших друзів, але також палючим вогнем важких тренувань та голоду.

«Але все ж були і хороші моменти», – Фейтон легко усміхнувся, згадуючи своє минуле.

Він повільно перевів погляд зі своїх рук на вікно.

«Вже світає. Треба збиратися, Хролло зачекається».

Портор підвівся з ліжка та почав збиратися на зустріч у «Геней Рьодан».