Достогоголі

573 слова

– Федоре, – гукнув його Миколай, – Федоре, де тебе носить? Я тебе знайду, скотина! – Гоголь забіг на кухню і побачив Достоєвського, який спокійно собі п’є чай. «Судячи по запаху, чорний чай», – вирішив про себе Гоголь.

– Федоре, чому ти не відізвався? А, Федь? – роздратовано шикнув Миколай.

– Тому що знав, що ти сюди зайдеш, – стримано, майже без емоцій, відповів Достоєвський та сьорбнув чай.

– До речі, як думаєш, може зараз ще й математику прогуляти? – запитав Гоголь. – Ми і так зараз фіз-ру прогулюємо, ну, а ти її взагалі пропиваєш. До нас буде менше претензій, якщо взагалі в школу не підемо…

– Ні, Миколає, математику класна керівничка веде. Як хочеш, але я піду, мені не потрібні проблеми, – так само сухо відповів Федір. Він встав та накинув через плече плащ. – Я уходжу, Коль.

– На математику? – зітхнув біловолосий.

– Угу. Чай можеш допити, він вже охолов… Бувай.

Федір ішов дорогами Петербургу, прогулюючись. Його ноги направилися в бік Івана Гончарова. «Ні, не зараз, я не буду його чіпати». Федір тільки недавно переїхав у Петербург. Він зайшов у перший-ліпший ларек, щоб купити сухариків. Враз його хтось окликнув.

– Доброго ранку, Федоре. А чому ти не на уроках? – почувся голос із-за спини. «Ой, бляха, це трішки не по плану». Він повернувся та побачив свого батька. Він розраховував, що його побачить сусід, він би хоч якось викрутився, придумуючи відмазку, що б давила  на жалість чи ще щось, але з його батьком такий трюк не прокатить.

– А, ем… У нас зараз фізкультура, і в мене болить голова, а в медсестри немає потрібних таблеток, і я пішов у пошуках аптеки, – збрехав Федір. Іншого виходу він не бачив, окрім брехні.

– Федор Достоєвський, чому ти тоді мені не подзвонив? Це, по-перше. А, по-друге, це місце дуже далеко від школи. Ти що, за часом не слідкуєш? – накричав на нього його батько. «Я взагалі не збирався туди йти», – подумав Достоєвський.

– Ну то що, Федоре, мені продовжувати? – він виклично подивився на Федора.

– Не потрібно, іди уже, – буркнув Федір.

– Мені тебе відвести? – так само виклично гримнув його батько, будучи явно роздратованим зверхньою поведінкою свого сина. – І коли ти вже відріжеш це довге волосся? – Він схопив Федора за кінці волосся. – Аж противно! От водишся з цим Миколаєм Гоголем і набрався від нього цієї дурі… – Він не сильно смикнув його за кінці волосся.

І тут у Достоєвського почала закипати лють.

– Якщо ти не помітив, то я ще до того, як з ним познайомився, його відростив, – спокійно мовив Федір, намагаючись зберігати самовладання. Він намагався стримувати гнів, але це не завжди виходило. – І, до речі, воно не таке вже й довге, – знову беземоційно додав він.

– Ой, ну так, всього лише до кінців вух, – фиркнув його батько. – Іди уже! Якщо взнаю, що ти запізнився, приб’ю.

Федір закотив очі та пішов, навіть не попрощавшись, і направився в школу. Коли він туди дійшов, уже почався наступний урок – література. Йому вчитель поставив двійку та накричав за запізнення. Федора це не дуже хвилювало, і він сів до Гоголя.

– Чому тебе на матеші не було? – запитав біловолосий.

– Батько зловив за прогулом. Хотів ще сухариків купити.

– А-а… – До Гоголя дійшло. – Ну то як там сухарики?

– Не купив, сказав же – зловили.

– Ех… – зітхнув Миколай.

***

– Федоре, я тебе попереджав! – роздався по квартирі грізний вигук батька Федора. – Чому ти пів дня в школі прогуляв? Та ще й запізнився?!

Федір знизав плечима та пішов у свою кімнату, чуючи, як на кухні сваряться його батько з матір’ю з приводу його прогулів, звинувачуючи один одного в такій поведінці Достоєвського.

– Ех… – сумно зітхнув Достоєвський, спираючись на ліжко…