Меч – найкращий друг поезії [і сміливих]
від edelweissМаленька ступня впевнено тримає вагу витонченого тіла, коли робиться випад вперед. Натреновані м’язи вже звикли тримати спину рівною, від чого дівчина була схожа на юмі* (хоч і вбрання прикривало деякі вигини). Тим часом, шовкова стрічка приємно торкалась ніжної шкіри навколо очей – морок викликав хвилю неспокою, але прохолодні цілунки морського повітря повертали до концентрації на дії. Вона і клинок – одне ціле.
— Зараз.
Чується більш тяжкий крок, за яким слідує дзвін металу. Спис вдаряється об гостре лезо, викликаючи паузу, але тиші не вдається заполонити простір – захисник переходить у напад, будова дзюмондзі-ярі* дозволила вдало змінити позицію. Дистанція між ними скорочується.
— Швидше!
Ще слово не встигає вилетіти з вуст, а серія ударів ініціативного мечника починає виконувати пісню бою – вона відчуває будову зброї суперника, але один раз зачіпає держак, через що міцно стискає зуби і, у знак своєї помилки, робить крок назад. Бій зміщується у її сторону, але захисні прийомі у леді Камісато відточені найкраще. Вона прислухається до його тяжкого дихання, коли знову нагадує про необхідність дистанції. На її рахунку три торкання, а в Томи лише одне – вона знову інстинктивно підставила руку.
Його губи тримають нерівний усміх, хоч і піт покриває юнацьке чоло. Серія завчених ударів для його пані настільки передбачувані, що вона з закритими очима знає з якої сторони він підступить – навіть зверху доводиться зустрічати опір від довгої катани. Але він має тримати планку, особливо відчуваючи уважний погляд спостерігача на своїй спині.
Бій затягувався, тому юна володарка меча вирішує нарешті показати свої можливості: нова серія ударів з різних позицій змусила суперника понизити свою витривалість, а різке націлення на ноги збило з пантелику і, врешті-решт, виявилось пасткою. Збивши вірного підданого з ніг, вона встала у дзедан-но-камае*, підтверджуючи свою впевненість опущеним лезом до грудей супротивника. Пов’язка відкриває погляд переможця.
— Сьогодні гілля сакури тягнеться в мою сторону, — підняті кутики губ позначали на вдоволення принцеси, а оксамитовий голос став ближче.
— Тобі слід слідкувати за своїм диханням, я свідомо працювала на виснаження. А ще…, — її долоня повільно опустилась на місце, що могло бути ураженою ціллю під кінець цього поєдинку. — Ти знову дивишся на мої ноги, а не на мене. Концентрація розсіюється.
Не встигаючи віддихатись після поразки, його тіло наповнюється жаром від дотику, хоча погляд впевнено дивиться в обличчя юної пані.
— Вибачте… я знову не встав у потрібну позицію. Але ж… ви раніше не використовували таку техніку бою! Коли ви встигаєте опанувати такі маневри? – зелені очі виражаються спокій і зацікавленість, хоча світловолосий не поспішає вдаватись до зайвих рухів, насолоджуючись жестом володарки, котрий виявився занадто близько до його серця. Його голосна пісня чутна їй, але вона робить вигляд, що це лише наслідки бою (звісно, винуватиць той самий).
— Просто вдала спроба, ще доведеться багато попрацювати. І я впевнена, що ти знаєш що потрібно завчити для тебе і твого списа. Нумо, час зробити перерву на чай. Я прагну твоєї компанії, – Аяка невимушено піднімається, підходячи до стенду зі зброєю. Меч займає своє місце, а пані ступає у сторону подвір’я сімейного помістя.
<…>
— Ми вчора зупинились тут, — вона вказує на короткі строфи, віддаючи увагу чаю. Тома притягує до себе невелику книгу у кольоровій палітурці, повільно виголошуючи вірш. Мимоволі він слідкує за її усміхом, адже коли парубок береться за поезію, принцеса щедра на дари – і на захоплений погляд, і на вдоволення, і на бажане «читай ти, мій улюблений». І хоч зазвичай мова про улюблені вірші, всередині душі він привласнює ці слова для себе особисто.
— Гірською вишнею
В тумані промайнула –
І роздивитись до ладу не зміг,…
— знову дарує їй погляд, але вона його не ловить, бо десь поодаль, задивляється на горизонт, що постає з подвір’я. Він продовжує, у думках дивуючись, що цей збірник містить і подібного роду лірику, але не сміє грішити з вимовою:
— …Та закохався
Майже до нестями!*
— Гірська вишня в тумані… Це споглядання дійсно схоже на закоханість. Легка тривожність і тендітність пелюсток, котрі вітер піднімає так невимушено… але зі стійким розумінням в якому напрямку, — тон дівчини стаєш тихіше, а посудина займає місце на столі, коли вона повертається до юнака. — Ще один. Не наступний, а нехай… нехай з останніх сторінок, — тепер її черга хапатись поглядом за його вуста, коли вірний слуга [її серця], починає промовляти новий вірш.
— Весняний дощ!
Шкода мені людей,
Які не вміють вірша написати,*
— Тома зберігає прийняту паузу, а потім додає: — Перо не завжди варте такої пошани, як писати поезію, інколи вона закарбовується подумки і цього достатньо!
— Справді? Твоя впевненість говорить про те, що тобі це знайомо, — цікавість взяла вверх, тому легкий рум’янець почав тінню лягати на ланіти найгарнішої квітки роду Камісато.
Йому немає що приховувати від неї – вона і так все знає. З дитячих літ, коли їх долі закріпились одна біля одної. Ось тільки ніяких прав для голосних слів, окрім вірності [її серцю]. Але терпіння винагороджується, то нехай хоч поряд, навіть якщо до гострого леза у серці.
— Вітер знає напрямок, але якщо ворота саду занадто високі, то він не принесе пелюстки. Хіба знайдеться ключ від них.
— Ключ? То нехай на захист вітру ступить вільнодумець з мечем та виборить собі право отримати ключ від владаря саду, — світлоокий погляд закріпився на ньому, а слова відгукнулись викликом.
Непевно, боячись дозволити собі забагато, юнак наважується:
— Вважаєте, меч — найкращий друг поезії?
— Звісно. До того ж, іскра з багаття найкращий друг вітрів. Хтозна яка доля чекає сміливих… певно, щаслива.
Принцеса дарує йому усміх, поки «син країни вільнодумців» відчуває фантомну тяжкість від уважного погляду спостерігача.
«Певно, щаслива?»
0 Коментарів