Двоє у червоній кімнаті

Темрява розливалася кімнатою. Червоне світло лампи, приглушене й неяскраве, перетворювало приміщення на щось накшталт посудини, що залита кров’ю. Цей вечір мав бути особливим. І від цього факту страх та сподівання повзли шкірою разом із дрижаками. Що ж сьогодні станеться…?

******

Їх з Дейвом часто… заносило. З того часу, як всі на метеорі дізналися про їх відносини, не було жодної причини стримуватися(хоча й до цього їм це не дуже вдавалося). Вони обидва були досить тактильними, Дейв любив провокації, а Каркат вівся на них мабуть надто часто і спалахував, наче той сірник. Його запальність грала на руку людському хлопчику, і кожного разу вони заходили все далі. Так, їх обох зупиняв страх та відсутність досвіду, але вони розуміли, що надовго цього не вистачить. Тому було необхідно говорити.

І ні, поговорити одне з одним одразу було надто складно. Каркат намагався, але Дейв не знімав в таких випадках окуляри, тому зрозуміти його було нереально, а Каркату ставало погано від одних спогадів про те, як він пробував розповідати про анатомію тролів і дізнатися щось про людську. Секунд через 10 вони як по команді червоніли і тікали одне від одного на інші кінці метеору години на дві, не менше. Вантас обіймав Мера, а Страйдер сперечався з Роуз. Повторювати це не хотілося. Тому розмови перейшли на Лалонд та Мар’ям.

Вони були єдині, хто розумів їх ситуацію та міг допомогти. Найскладніша частина полягала в тому, що Каркат мав піти до Роуз, а Дейв – до Канайї. Вони обидві були для них дещо… далекими, і питатися про такі теми було незручно. Але, як сказав потім Страйдер, Лалонд не була б собою, якби не помітила, що щось не так.

Тому після ще одної невдалої спроби домовитися між собою їх перехопили на різних кінцях метеору. Зміст цих розмов і атмосфера загалом були, певно, одним із найстрашніших видів катувань, та це допомогло. Якщо не враховувати перерви від дівчат на те, що кожна з них особисто покарає бовдура, який зробить щось не те, це було досить змістовно. Окрім загальних відомостей про «о-гогподи-бобже тентаклю якусь яка не така як в Канайї але тентакля і ще щілина їбаааааааать» у Дейва та «тобто в нього є якась хуйня яка тентакля але не тентакля а в дірку нічо нахуй пхать без дозволу не можна навіть якщо знайдеш бо вона на те не розрахована» в Карката, вони дізналися декілька важливих речей. По-перше, контрацепція між тролями та людьми не є необхідною, бо передати вони одне одному нічого не можуть і жодної шкоди завдати взаємодії еякулятів не здатні. По-друге, слід звернути увагу на те, що людська шкіра дуже тонка та вразлива, а кігті у тролів – гострі.

Цей пункт став для Вантаса ледь не фатальним, адже він – лицар крові, і в його сили є певні… недоліки. Ця сила полягала в крові. БУКВАЛЬНО. Його можна було б назвати янголом смерті, адже скористатися своїми здібностями на повну він міг лише за умови, що навколо нього будуть ледь не ріки крові. І, о, якби це було найгірше. Однак в даному випадку найгіршим був факт того, що Каркат дуріє від крові. Коли мова йшла про кров інших тролів, все було простіше – він не міг її використовувати, адже вона була інша, не така, як у нього – мутанта. Але людська кров… Коли йшлося про Страйдера, найменшої подряпини було достатньо, аби ставало потрібним намагатися стримати себе і свої… бажання. А хотілося багато чого. Хотілося дряпати, кусати, кусати-кусати-кусати і вилизувати бліду шкіру і гарячу червону прокляту… Тут він тряхнув головою і зосередився на останньому пункті, в якому було дві важливих речі: стоп-слово та… ковдра.

Необхідність у ковдрі була простою – користуватися відром із людьми вкрай незручно, а еякуляту у тролів багато. Зі стоп-словом було складніше, та зрозуміліше: вони, звісно, довіряють одне одному, і саме тому має бути щось, що зупинить їх і не дозволить зробити боляче.

Отже, дні три по тому дівчата створили їм потрібну ковдру, стоп-слово «Мер» було обране й затверджене, а для уникнення подряпин вони знайшли міцну м’яку мотузку. Думка про те, що його(Каркатові) руки доведеться прив’язати до ліжка, була дивною, лякала і водночас розпалювала щось нове і тепле трохи нижче живота.

*****

І ось вони тут. Каркат не певен, що саме слід робити. Зазвичай їх заносило випадково, незалежно від місця чи обставин: Дейв казав якусь хуйню, Вантас дратувався і починав кричати, червонів, облизував губи і…. і через декілька секунд сидів на чужих колінах та вилизував рот Страйдера із невимовним захопленням. Це ніколи не було сплановано чи повністю усвідомлено. До сьогодні. Троль сів, бо тривожно ходити з боку в бік було б тупо. В них це не вперше. І їм обом, очевидно, все подобалося. Так, зараз вони спробують піти до кінця, і це має бути краще ніж раніше? Чи ні? Це буде боляче? Як це взагалі буде? І що…

Двері кімнати риплять, і заходить Дейв. Вантас різко підіймає голову і дивиться. Хлопець тільки з ванни, краплі води виблискують на тілі у червоному світлі, а Каркат ковтає слину. Це не перший раз, коли він бачить альбіноса без одягу, але сьогодні все якось інакше. Кожен шрам притягує погляд, а вода… троль облизує губи і підіймає очі вище, червоніє, розуміючи, що таращиться непристойно довго. На Страйдері немає окулярів, і він такий само зніяковілий, як Вантас. Він сідає поруч. Вони кілька хвилин мовчать, в кімнаті чутно лише тікання годинника, і тоді Дейв не витримує першим.

-Цейво… а далі шо? Я розумію, що ми типу гралися з цим, щоб все було правильно, але…
-СЛУХАЙ, БЛЯТЬ. МИ ВПЕРШЕ ЗБИРАЄМОСЬ ДІЙТИ ДО КІНЦЯ. Я, БЛЯТЬ, ХВИЛЮЮСЯ.
-Я розумію. Це, ну, типу нормально. Ти ж цей… не боїшся, так?
-НІ. НУ, ТИПУ, ЦЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ПОГАНО. ЦЕ, НУ, БУЛО КРУТО. ЗАВЖДИ. АЛЕ Я ВСЕ ОДНО НЕРВУЮСЯ, БО, ПО-ПЕРШЕ, МИ ЗБИРАЄМОСЯ ДІЙТИ ДО КІНЦЯ, І, ПО-ДРУГЕ, НУ, ЦЕ ВПЕРШЕ ЗАПЛАНОВАНО. Я ВЗАГАЛІ НЕ УЯВЛЯЮ, ЯК ЦЕ БУДЕ(пробач за крик)
-Все нормально. І, ну, мені приємно, що ти довіряєш мені і все таке, тому… дозволиш тебе поцілувати?

Він накриває долоню троля своєю, і вони як по команді червоніють. Каркат не певен, що зможе зараз щось сказати, тому ховає погляд за волоссям(хоча його почервонілі вуха все одно видно) і просто киває.

Вуста Дейва м’які, сухі й обкусані. Він увесь – ніжність і прохолода, рухається повільно і обережно, ніби йому все ще потрібен дозвіл, ніби, якщо він зробить щось не так – Вантас його відштовхне, і це буде для альбіноса болючіше за будь-які удари.

Ніби таке взагалі може статись.

Ця обережність зворушує. Троль одночасно почувається як щось дуже тендітне, що може розвалитися від одного подиху, і як калюжа, бо ще трохи цієї ніжності і він остаточно поплавиться. Тому він бере ініціативу на себе, вилизує і кусає чужі губи. Йому мало, мало-мало-мало, він знову розпалився за лічені секунди. Йому потрібен Дейв. Світлий, прохолодний, солодкий Дейв і його кров…

Вантас ричить, і Страйдер лізе холодними руками під светр, торкається, обіймає долонями, водить вгору і вниз, а потім стягує непотрібний одяг. Троль падає на простирадло, і це теж незвично – зазвичай вони ховалися десь у коридорах або на дивані, ніколи в спальні. Вони продовжують цілуватися, і руки Карката на чужих плечах, і кігті дряпають Дейвову спину, ранять, жалять. Той шипить, а Вантаса веде від тонкої шкіри під руками, від запаху крові, від жадоби, яка розливається по тілу. Він нічого не чує, перед очима – червоне марево, у роті сухо. Страйдер ловить його руки, притискає до матрацу, щось говорить, та троль не чує. Його веде, і треба трохи часу, перш ніж він прийде до тями. Дейв дивиться на нього, знов щось говорить і…

-Агов? Ти мене чуєш? Що це було?

Каркат знов червоніє як по команді(хоча здавалося б куди ще більше), силиться сховатися, відвести погляд, але тікати нема куди. Вдих. Видих.

-Я… лицар крові. І це має певні… наслідки.

Ось. Ось зараз Страйдер відчує огиду, біль, страх і покине його. І він на це заслуговує. Як же це…

Але він не йде. Тільки посміхається якось так, ніби йому полегшало, і водночас він зараз почне знущатися. Вантас цього не витримає. Не зараз. Не так.

—То тобі це сподобалося? Я запам’ятаю, однак не цієї ночі, окєй? Я не знаю, на що ти здатний, сонечко.

Троль знову гарчить(цього разу від дурнуватого прізвиська), а Дейв бере його руки в свою і притискає до узголів’я ліжка. В іншій руці в нього мотузка, що до цього була на шафці, — червона, як усе, що їх оточує. Це майже смішно.

—Ти точно готовий?

Голос його, погляд його вразливий. Він знову обережний, знову боїться нашкодити, тому Каркат трохи підіймається, щоб коротко поцілувати Страйдера, і киває. Той продовжує діяти обережно, так, аби не було боляче, і це зворушливо, ніжно, але надто довго. Коли мотузка вже зав’язана, Вантас переконується, що не може її розірвати, і що вона не стискає рук.

—Не боляче? Продовжимо?

Троль не витримує. В повітрі все ще стоїть запах крові і поту, і він хоче, хоче-хоче-хоче, тому шепіт його злий і сповнений люті, погрози.

—Дейв, або ти шось робиш, або мотузка тобі не допоможе.

Той посміхається, склоняючись так, що між ними не залишається і п’яти сантиметрів, дивиться в очі,  і в його кривавих озерах танцюють чортенята. Їх дихання перемішується, наступні слова він шепоче прямо у вуста.

—Та що ти кажеш.

Цього разу поцілунок інакший. Вони намучилися, їм мало, їх жадоба та пристрасть вириваються на волю. Стогін розноситься кімнатою, коли Дейв вилизує Каркатове піднебіння. Руками Вантас смикає мотузку, кігті дряпають, але цього мало, щоб її розірвати, і це добре — він не збирається ранити Страйдера.

Їм починає не вистачати повітря, коли поцілунки переходять на шию. Троль намагається оговтатися, нормалізувати дихання, і від цього веде сильніше, а Дейв не зупиняється. Він рухається шиєю вище, покусує вуха, і від цього добре-добре-добре, і новий стогін лунає у кімнаті.

-Так сильно сподобалось?

Він знущається. Шепоче просто у вухо, знову прикусує, і вилизує, і знову спускається на шию, і цього так багато…

—Не зупиняйся блять.

Це все, на що Карката зараз вистачає. Він стогне знову й знову, і силиться не просити, хоча в голові, наче колокольний дзвін, лунає “ще-ще-ще-ще”. Коли Страйдер залишає засос, він не витримує, обіймає його ногами, потирається, і від цього стає добре і погано одночасно, і вони виють удвох майже на одній ноті. Дейв мститься, спускаючись поцілунками нижче, на груди і далі, прикусує шрами від лапок, що відвалилися колись давно-давно, і Каркат скулить від того, наскільки це відчутно. Наскільки від цього добре. Чужі долоні водять талією вгору й вниз, заспокоюють, і троль піднімає голову, а в кривавих очах його мовчазне питання. Він не усвідомлює, що саме зараз відбувається, і не розуміє, чому це солодке катування зупинилось.

 

Страйдер кладе руку на штани, схиляє голову вбік, наче птах, і дивиться вразливо-закохано.

 

—Можна?

 

Вантас робить вдих і видих. Блимає очима і відповідає, бо це те, про що він думав досить давно(хоча й не хочеться в цьому зізнаватись навіть самому собі), тому зараз нема потреби зволікати.

 

—Можна.

 

Дейв зтягує з нього штани і присвистує. Збуджена, напружена тентакля зацікавлено смикається, і Страйдер розглядає її з усіх боків, наче вивчає якусь нову істоту на метеорі. Миттєво стає незручно, від люті й сорому через чужі дії перехоплює подих, але всі слова, уся агресія – все зникає, коли Дейвові долоні стискають її, водять вгору і вниз, огладжують. Карката підкидає, він ледь не кричить, вигинає спину, наче кіт, і рухається назустріч чужим рукам. Альбінос, певне, здивований через таку реакцію, але в даному випадку на це просто начхати.

 

Однак і цього швидко стає мало. Мало-мало-мало. Тому троль рухається назустріч, і тентакля звивається, волога й набрякла. Його тіло, певно, чесніше за нього розповідає про його почуття й бажання. Страйдер все розуміє, тому очікує недовго. Він продовжує, поцілунками спускаючись на стегна, кусає і вилизує шкіру, і не вистачає ні слів, ані звуків, аби якось описати всі відчуття.

 

А потім Дейв знаходить щілину.

 

Каркат в принципі не очікував, що можна робити щось таке. Що в таких місцях можна використовувати язик. Людські вигадки стосовно подібного були різноманітні(так, він цікавився, і ні, він не буде за це вибачатися), незрозумілі й місцями огидні, але це— Знов не вистачає ні слів, ні крику, ні виття, ні хрипу, тому він просто прикушує губу і силиться не розчавити Страйдеру голову, коли рефлекторно стискає ноги. А Дейв не збирається спинятися. Він поводиться наче сліпий, що вивчає його промежину за допомогою дотиків, тільки не лише руками, а й язиком і губами. Швидко розуміє, де саме особливо приємно, де достатньо легких дотиків, а де можна тиснути сильніше. Характерні хлюпи лунають кімнатою, Вантас прокушує губу, намагаючись не зірвати голос, возиться ліжком, дригає руками, крутить тулубом з боку в бік, зминаючи простирадло. Він змок, ноги втомилися від напруги, руки стискаються в кулаки й розслабляються. Хочеться доторкнутися, хочеться зробити щось самому, але він не може, і це дратує. Життєво необхідно потягти голову Страйдера на себе, схопити за волосся, поцілувати, може, подряпати кігтями шию…

 

-Деееейв

 

І не зрозуміло, чи то гарчання, чи то мольба, чи все одразу. Але той мовчки підіймається, не розуміючи, що сталося та чому його зупинили. Може, йому потрібні пояснення, може, він хоче продовжити, та Вантаса це не хвилює. На відміну від людей тролі здатні витримати лише один раз, і він не збирається зупинятися на цьому.

 

Тому вони знов цілуються. Троль вигинає спину, наче кіт, аби дотягнутися до чужих губ. Він прикушує нижню, лізе язиком Дейву у рота, вилизує чужі зуби, піднебіння, втягує у цю гру язик Страйдера. Той нарешті приходить до тями, відповідає, дряпає губи об ікла, і від крові Каркат знову пливе. Він увесь розслабляється як по команді, перед очима мутно, в голові пусто-пусто.

 

Альбінос не зволікає, обережно торкається щілини, вставляючи поки один палець. Вони все ще цілуються, і Вантас мичить у чужі вуста, бо це незвично, хоча ніби не боляче. Троль намагається звикнути, розслабитися, хоча виходить не дуже. Це… щось нове, втім жалітися нема на що. В решті решт, доки він роздумує, Дейв продовжує. Він знов мучить шию, кусає, вилизує, залишає свої сліди всюди, де може дотягнутися. Каркат відкидає голову назад, даючи більше доступу. Він обов’язково буде кричати через те, що не може сховати засоси, але не зараз. Зараз йому потрібен Страйдер, ближче, ближче-ближче-ближче.

 

-Д-дейв, я н-не витримаю… нгхаах… більше одного разу, тому…

 

-Я зрозумів.

 

Він відволікається, ніжно цілує в щоку, дивиться лагідно, так, немов Вантас – найдорожче, що в нього є.

 

А потім різко спускається вниз.

 

Цього разу він звертає увагу на тентаклю, і це знову щось таке, що винищує мозок і перетворює його на якусь жижу. І нема жодного шансу витримати, коли язиком спочатку тиснуть на всі місця, до яких можуть дотягнутися, а потім беруть у рота. Це просто… невимовно. М’яко, мокро, слизько, дивно, приємно, а куди ділися зуби..? Каркат обов’язково спитає, звідки в Дейва такий досвід, але пізніше. Бо зараз стає сил лише на те, щоб рухатися назустріч і вигинатися на зв’язаних руках так, що на зап’ястях обов’язково залишаться сліди.

 

Тим часом пальців вже два.

 

Вантас усвідомлює цей факт, коли Страйдер заводить їх глибше, а потім витягає і знову заводить. І знову. І знову. Це дивно, однак все ще не боляче, адже він спокійний та розслаблений. А потім Дейв натискає кудись, і сумнівів щодо того, приємно це чи ні, не залишається. Троль вигинає спину і скрикує від несподіванки, а людський хлопчик всміхається шалено і шепоче: «Знайшов»

 

Він навмисно торкається лише там, розкриває пальці «ножицями», ніжить тентаклю в полоні рота. Каркат прокушує губу до крові, аби стримати голос, і коли Страйдер це помічає, то відпускає ногу і кладе пальці на губи, тисне. Троль не одразу розуміє, що від нього хочуть, та згодом відкриває рота, дозволяє, впускає, вилизує чужі пальці, прикушує фаланги.

 

Коли знову хочеться кричати, з рота виходить тільки мугикання, і тепер в нього, принаймні, є шанс остаточно не зірвати голос. Обличчя все вкрите слиною і сльозами, зосередитися не виходить, він дивиться вгору, і стеля розпливається перед очима, але саме зараз на це неабияк байдуже.

 

Пальців у щілині вже три.

 

Відчуття такої розкритості нове(хоча зараз новим здається все, і стримувати власну реакцію не вдається, скільки не пробуй), хочеться цього уникнути, але Дейв знову кудись тисне, і всі думки зникають. Залишається лише вигинатися назустріч, тягнутися за цими дотиками, за почуттями й тихо скиглити від того, як йому добре.

 

Потім Страйдер виймає пальці з щілини і з рота одночасно. Підіймається, схиляючись над тролевим обличчям близько-близько, дивиться прямо в очі, й Каркат розуміє, що все. Підготовка закінчилася.

 

-Ти готовий?

 

Ось воно. Останній шанс здати назад. Останній шанс зупинити все, що зараз відбувається. Більше такої можливості не буде. Тому Вантас впевнено відповідає.

 

-Так.

 

Страйдер посміхається лише секундуу, а потім встає і позбавляється штанів разом із білизною. І… добре, тепер троль розуміє, що це за «тентакля-але-не-тентакля». Йому цікаво і хочеться роздивитися більше, але він не може, бо альбінос схиляється над ним і цілує знову. Він відповідає, та вирішує сам для себе, що наступного разу прив’язаний буде Дейв.

 

Вони цілуються без жодного темпу чи терпіння, просто намагаються подіти власну пристрасть хоч кудись, бо зараз ще треба трохи потерпіти. Вантас відчуває проникнення в щілину, і це більше й відчутніше, ніж пальці. Дихати вдається лише животом, червоніють, здається, навіть вуха, поки Страйдер прикушує й вилизує їх, переходить на шию, тримаючись на ліктях. Він і сам червоний, напружений, і намагається не робити різких рухів, хоча Каркат такий теплий, м’який, мокрий і розкритий… Для нього, тільки для нього. Завжди. Дейв ричить і прикушує губу, аби стриматись, відволіктись на біль хоч частково.

 

Коли член проникає повністю, троль знову відчуває тиск на те-саме-місце, і не може вимовити й слова, поки Дейв спостерігає за його реакцією. Коли той не рухається надто довго, Вантас сам плине на зустріч, а Страйдер знов нестримано гарчить і зривається. Він рухається швидко, з кожним поштовхом вибиваючи всі почуття. Лишається лише скулити від того, як це добре і як цього водночас мало.

 

Альбінос не витримує, хапає його за стегна, тягне на себе, проникає ще глибше. З тентаклі тече, тролю добре й погано одночасно, він весь спітнів і напружений, він вже близько, але чогось не вистачає, тому він скиглить, тягне зв’язані руки до Дейва, просить, хоча й сам не знає про що.

 

А той все одно розуміє.

 

Він відпускає його ноги, однією рукою починає оглажувати тентаклю, а другою… другою він тисне на горло так, що повітря стає замало, мозок плавиться, а думок не залишається зовсім, і це настільки о-х-у-є-н-н-о, що у Карката зірки перед очима.

 

З тентаклі й щілини тече сильніше, а Страйдер робить ще кілька поштовхів, і всередині розливається щось тепле. Вантас скулить, коли той виходить і падає поруч. Вони витрачають трохи часу, щоб прийти до тями, і троль знову готовий скаржитися, хоча це не те що б потрібно.

 

-Тобі обов’язково треба було мене душити?

 

-Але тобі сподобалось. Однак, якщо забажаєш, наступного разу можеш зв’язати мене. За умови, що в нас буде наступний раз і ти цього захочеш, звісно.

 

-Захочу.(я вже думав про це). Це… було краще, ніж я очікував. Але… важко. Хоча я не проти повторити.

 

Каркат морщиться і повертається на бік, поки говорить, намагаючись звести ноги й ігноруючи тягнучий біль у щілині. Потім, все потім.

 

Дейв піднімається, аби розв’язати мотузку, притягує його в обійми, притискаючи до грудей, цілує в маківку й сміється ніжно-ніжно, так, що троль мурчить від задоволення.

 

-Як скажеш, серденько. Солодких снів.