Нотатка перша: Перший крок

Ліса привикла бути тінню. Слідувати по п’ятах і не показуватися. Дивитися і не чіпати. Думати і заглиблюватися в пошлі, грязні мрії, які ніхто не зможе зрозуміти. Навіть хтось типу Дженні Кім. Особливо вона.

Красива і правильна. Непорочна і цнотлива. Ідеальна.

Скільки б Ліса не намагалася знайти хоч краплю брудного одягу – не вийшло. Звичайно, вона ще дотримується ілюзорних кордонів і не дозволяє собі занурюватися в минуле свого кумира занадто глибоко, але те, що є на поверхні, пронизує невинністю.

Дженні не відвідує клуби. Не п’є занадто багато. Її не піймали за сигаретою, перевищенням швидкості і навіть (!) не переінакшували її слова, щоб очорнити. А всі новини про нібито “відносини ” – лише нісенітниця, створена, щоб підігрівати фансервіс. Ліса це знає надто добре, бо сама потрапляла у подібні ситуації.

Тому все, що вона дозволяє собі, – писати листи. І з кожним новим стримуватися стає все складніше. У голові ковзає підступна думка: адже… не станеться нічого поганого, якщо вона трохи розкриється. Така дрібниця, що навіть не буде помічена. Яка ймовірність того, що серед сотні листів хтось на кшталт Дженні Кім прочитає його?

Ліса виводить “Все заради тебе” і трепетно притискається губами до слів. Можливо, їй пощастить і Дженні хоча б помітить її конверт. Хоча б торкнеться.

***

Коли надходить повідомлення від інформатора зі стаффа Дженні, Ліса спочатку не вірить.

N

Ви сказали доповідати про все, тож…

Щойно менеджер забрав усі листи, які в нас були 

Типу…

Пані Кім попросила їх привезти їй 

Вона просить про подібне вперше, особливо перебуваючи у турі 

Доводиться кілька разів перечитати рядки, що розпливаються перед очима, щоб просто усвідомити їхній зміст. А коли виходить – переказує досить круглу суму, щоб розраховувати на наступне повідомлення, і підскакує на ліжку. Вони з Дженні знаходяться в одному готелі – не найскладніша інформація. І їхні кімнати розташовуються навпроти один одного, отже, вона побачить, якщо менеджер справді привезе листи.

Серце шалено стукає.

Може, це нічого не означає. Може, її лист ні до чого, але… Ліса має перевірити. Тому вона ходить з боку в бік подібно до озвірілої тварини. І дозволяє собі сподіватися. Раптом. Аж раптом причиною став її лист?

Воно не таке, як усі, це точно. Мало хто ризикує розповідати, як уявляє свого кумира голим. З кляпом чи без. Як мріє трахати її щодня, щоночі, кожної секунди. Чорт візьми. Ліса ризикувала, але якщо ризик виправдається, якщо Дженні дасть їй шанс, якщо-якщо-якщо.

Ліса так довго була тінню, що тепер, відчуваючи шанс вийти з неї, боїться розчаруватися у своїх очікуваннях.

Вона припадає до дверей номера, тут є невелике вічко, і стоїть, вичікуючи, чи не з’явиться менеджер перед дверима Дженні. Час тече огидно повільно, тягнеться, дратуючи до зубного скреготу, але не має права відійти. Не можна упускати такий шанс. Один на мільйон. Лише її шанс.

І коли до номера Дженні дійсно підходить Хан Джисон. Коли з рук в руки передається стопка листів. Коли Ліса чує:

– Дякую, Хан-нім.

Тоді вона розуміє, що цього замало.

***

Ліса знає розклад Дженні на пам’ять, тому нескладно зробити замовлення від імені її менеджера зі списку найулюбленіших страв. Вона краде дублікат ключів, спритно переодягнувшись у звичайного службовця і заходить усередину.

Вперше вона так близько.

Вперше настільки явно порушує межі.

Від цього почуття проникнення збудження гарячою хвилею прослизає від п’ят до загривка і осідає всередині. Ліса із трепетом оглядається. Вона торкається подушечками пальців залишеного одягу, шумно вдихає запах парфюму Дженні Кім і дістає перо з папером, щоб залишити записку. Їй важливо розрахувати час, щоб чорнило не застигло – кілька днів спеціально шукала найдовше застигаюче, тому зараз підходить до вікна.

Скло з цього боку добре затоноване: ніхто не побачить силует із вулиці, зате їй розкривається весь майданчик, як на долоні. Ось охорона перевіряє периметр. Ось під’їжджає машина і Дженні виходить назовні, миттєво завмираючи.

Озирається?

Боїться?

Дженні Кім відчуває її прикутий до тонкого силуету погляд?

Ліса від захоплення ледь не забуває, як дихати. Вона жадібно відстежує кожен обережний крок. Вбирає цей момент, зовсім не знаючи, якими будуть наслідки її ризику і подарунка. Порушивши кордони, вона відштовхне Дженні від себе чи навпаки – заманить ближче?

Коли Дженні починає підніматися сходами, щоб зайти в готель, Ліса йде вглиб номера. Вона має від трьох до п’яти хвилин на те, щоб залишити фінальний штрих. Що ж їй?… Як би?… Перо завмирає над папером, пульс шалено б’ється в скронях. У голові жодної думки: ні порочної, ні цнотливої.

Це було б чесно, правильно? Тому вона виводить:

“Важко знайти слова, коли справді є що сказати. 

P.S. Смачного”.

І швидко залишає номер.

***

Висвітлений новий пост в Інстаграмі з однією фотографією та лаконічним “дякую” роблять Лісі погано. Перед очима розтікається криваво-чорна пелена, серце в грудях стискається і, здається, на якусь мить перестає битися. А як дихати вона забуває на кілька хвилин, мало не задихаючись.

Дякую?

Дженні Кім їй подякувала?

Це реальність? Не сон?

Хочеться зірватися з місця, зайти в чужий номер, використовуючи дублікат ключів, навалитися на неї зверху, жадібно шепочучи:

– Джендик, моя солодка, моя кохана, моя-моя-моя, Джендик…

Вжатися лицем в згиб шиї. Вдихнути запах не лише парфюму, а й чистого тіла. Провести долонями з боків, штовхнутися промежиною в промежину і загарчати. Укусити. Позначити та зробити своєю раз і назавжди.

Чорт візьми, якщо це не знак, що Ліса має право бути поруч, має право слідувати за нею по п’ятах. Може дарувати подарунки. Писати листи. Торкатися. Тоді вона не знає, що таке. Пастка? Гра?

Ні.

Це дозвіл.