Глава 1. Аріадна Моретті

У передранковій тиші Лондон дихав глибоко й рівно, немов велетень, що на мить втомився. Тонкі пасма туману клубочились між вулицями, зависаючи над ще сонними дахами. Це був той час, коли місто ще не схаменулося, але вже не спить.

У маленькій квартирі на третьому поверсі, в одному зі старих кам’яних будинків на південному заході міста, горіло одне світло — у кухонному вікні.

Там, на широкому підвіконні, з ногами, підібганими під себе, сиділа Аріадна Моретті.

Їй було двадцять чотири.

Вона виглядала, як картина в тихому музеї — витончена й закрита.

У руках — чашка чаю з мелісою. Кава її не цікавила. Як і гучні вечірки, чи вечори біля телевізора.

Світ навколо не дратував Аріадну — він просто не мав значення.

Вона жила в ритмі рівних ліній та м’яких кривих, в архітектурі, яку малювала, в проєктах, які створювала. Її спеціалізація — інтер’єри, садові композиції, декорування приватних просторів.

Смак до простоти вона мала з дитинства. Хоч і не знала, звідки.

Вона виросла у родині Моретті — чоловіка середніх років, який знайшов її в машині під дощову погоду.

Звісно здивувався, як потрапило дитя до машини. Але не намагався її віддати. Просто забрав додому, пізніше пояснив ситуацію в службі, та оформив на себе.

І з того моменту став для неї усім.

Ранки в Аріадни завжди були мовчазні. Тиша — її звичка. І захист.

Люди часто казали, що вона ввічлива, скромна, навіть мила. Але всі погоджувались в одному — вона була відстороненою.

— Арі, ти ніби за склом, — якось кинула Ізабела, колега з офісу. — Знаєш, як вітрина з дорогим експонатом — красиво, але не чіпай.

Вона лише посміхнулась.

У тому й полягала суть: ніхто не міг її по-справжньому дістати.

Офіс, у якому працювала Аріадна, займав два поверхи старої будівлі біля Темзи. Кожен день був схожим на попередній. Вона приходила раніше за інших, робила ескізи, шукала рішення в проєктах замовників, іноді виїжджала на об’єкти — переважно сади. Її ідеї подобались клієнтам. Але вони не запам’ятовували її обличчя.

Вона не прагнула вражати.

Вона просто була.

— Я кажу, він реально схожий на диявола в костюмі, — протягнула Ізабела, вдивляючись у екран телефону, поки жувала шматок круасану. — Диви, Арі, знову цей Кастільйо. У нього нова яхта. І борода. А ти кажеш, що зовнішність — не головне.

— Я взагалі нічого не казала, — м’яко відповіла Аріадна, відпиваючи чай. Вона сиділа навпроти в маленькому кафе біля Темзи. Їхнє улюблене місце — зі світлими скатертинами, дерев’яними стільцями та запахом кориці у повітрі.

— То подивися! — Іззі підсунула телефон ближче. — Його очі. Я не знаю, як таке можливо. Вони або все бачать, або ніби взагалі нічого не бачать — отой погляд, знаєш? Крижаний.

Арі поглянула побіжно. Чоловік на фото справді мав у собі щось… неочевидне.

Суворе обличчя. Різкі лінії щелепи. Темне волосся. Очі — сірі, мов хмарне небо.

На задньому фоні — захід сонця, яхта, келих шампанського в руці, поруч з ним якась модель.

— Гарний, — сказала вона байдуже. — І, напевно, ще й розумний. Не кожен холостяк у тридцять із хвостиком керує корпорацією на кілька країн.

— “Celesté Blu Haute Joaillerie”, — гордо промовила Ізабела. — Найрозкішніші ювелірні вироби у Європі. Деякі клієнти нашого офісу ходять з їхніми каблучками. Це не просто бренд — це майже титул. Така собі корона для обраних.

— І, до речі, він живе в Італії, на озері Комо. Має маєток, про який легенди ходять. І його ще ніколи не бачили з однією жінкою більше двох разів підряд.

— Чарівна стабільність, — іронічно кинула Арі. — Справжній принц.

— Ну а що, — Іззі засміялася. — Якби ти опинилась на якійсь вечірці з таким — ти б що? Не впала з ніг?

— Ні. Хіба з підборів.

— Ти ж ніколи не мрієш! — Театрально зітхнула подруга. — Навіть вигадано! Яка ж ти безжиттєва.

— А ти перебільшуєш. І взагалі, це просто люди. Змучені грошима, обов’язками, страхами. Їхні яхти і діаманти — лише спосіб забути, що вони теж порожні.

— Окей, міс філософіє, — Ізабела закотила очі. — Але от я — не проти хоч раз бути на тій яхті.

Арі посміхнулась. Вона звикла до контрасту між собою та Іззі. Вони були різні, але саме тому — тримались разом.

Після обіду Ізабела пішла на зустріч із клієнтом, а Аріадна повернулась в офіс.

Скляні вікна пропускали м’яке світло, яке стелилося по дерев’яній підлозі, і серед десятків ескізів, макетів, тканин та зразків каменю вона виглядала так, ніби була частиною власного проєкту. На стіні над її столом висів акварельний настрій — пейзаж італійського подвір’я з садом, але вона давно його не помічала.

Комп’ютер був увімкнений. Перед нею — новий файл: конкурсна заявка на щорічну премію серед молодих архітекторів-інтер’єристів.

Тема: інтер’єр приватної резиденції в стилі “гармонія з природою”.

Вона вже кілька тижнів працювала над цим проєктом.

Обрала простір — уявний будинок, десь у горах.

Він був залитий сонцем, з панорамними вікнами, з деревом, каменем, глиною та водою. Але не грубо — а тонко. Так, щоб в кожному дотику було відчуття спокою.

На одному з ескізів — внутрішній двір. Кілька сходинок вели до круглого фонтану, навколо якого росли цитрусові дерева та лаванда.

Сади. Її особливість.

Вона вміла відчувати простір — не лише візуально, а й тактильно.

Де має бути камінь. Де — скло. Де — тиша.

Її макети звучали без звуку. Просто дихали.

— Арі, — виглянув із-за перегородки хтось із колег, — ти сьогодні допізна?

— Думаю, так, — кивнула вона, не відриваючи погляду від плану.

— Треба закінчити схему озеленення. Хочу додати клематиси на арку.

— Це на той конкурс?

— Ти ж знаєш, що він майже нереальний. Там жюрі — з самого Парижу.

— Я не роблю для жюрі, — м’яко відповіла Аріадна. — Я просто хочу, щоб це вийшло правильно.

Вона знову нахилилась до планшету.

Лінії лягали одна за одною — легкі, впевнені. В її роботах не було місця розкоші заради розкоші. Вони не кричали.

Вони розповідали історії.

Після роботи одразу додому.

У квартирі стояла тиша.

Вікна виходили на маленький сквер, де ще догорав вечір. Пташки в гілках, далекі фари автівок, приглушене бурмотіння світу за склом.

Аріадна стояла біля чайника, чекаючи, поки закипить вода. На ній — м’який світлий светр і тонкі домашні штани. Волосся зібране у недбалий пучок. Все довкола — світле, лаконічне, її.

Телевізор увімкнено без звуку — там ішла передача про модерні садові конструкції в Японії. Ведуча показувала, як можна поєднати міні-водоспади з природними схилами.

Телефон підсвітлився на кухонному столі.

Ізабела:

«Я завтра заїду! Маю новини. Можеш не зникати в своїх схемах»

Аріадна усміхнулась.

Її подруга була повною протилежністю — яскрава, імпульсивна, завжди з головою у соціальних новинах.

А вона — тиха, структурована, трохи застаро доросла для своїх двадцяти чотирьох. Але вони якось дивно тримали баланс.

Вода закипіла. Вона залила чай — ромашковий.

Поставила чашку на підвіконня, взяла книгу — «Простір і гармонія: японська архітектура садів». Вона перечитувала її вже втретє.

На поличці миготіла рамка з фотографією: Арі й чоловік середніх років із сивиною на скронях. Він усміхався до об’єктива, тримаючи її ще зовсім маленьку на руках.

Її тато.

Вона загорнулася в плед і схилилась до сторінки.

У квартирі було тихо, просто і спокійно.

Завтра — знову робота. Потім, можливо, обід з Ізабелою. Можливо, ще кілька ліній в ескізі її проєкту.

Все було саме так, як вона звикла.

Так, як вона вміла жити.

Світло ранку ніжно лягло на підлогу студії — великої кімнати з широкими вікнами, що виходили на сірі дахи міста.

Аріадна вже сиділа за своїм столом — охайним, засипаним ескізами, планшетом і чашкою гарячої кави, злегка димлячою.

Вона обережно провела пальцем по лініях проєкту — сучасний дизайн інтер’єру з акцентом на природні матеріали і простір.

У телефоні зʼявився повідомлення від замовника з проханням трохи змінити планування.

Моретті тихо зітхнула і швидко внесла корективи. Кожен штрих вона робила, немов творила маленький витвір мистецтва.

Поряд лежали каталоги з тканинами і прикладами декору, з яких вона вибирала текстури для нового проєкту.

Колеги тихо посміхалися, іноді підкидаючи ідеї. Вона уважно слухала, але не відходила від свого екрана.

Робота захоплювала її, дозволяла забути про світ за вікном, де все здавалося трохи складнішим.

В її голові прокручувалися плани на майбутнє — конкурс, куди вона планувала подати цей проєкт. Можливість, яка могла відкрити двері до іншого життя.

І хоча до цього було ще далеко, зараз вона просто працювала — тихо і зосереджено.

Ранкові години повільно текли, змінюючи світло в студії.

Аріадна весь час була занурена в креслення та матеріали. Вона по кілька разів перечитувала технічні описи, приміряла текстури на екрані, думала про те, як краще вписати зелень у внутрішній дворик проєкту.

За вікном віддалено лунали голоси вулиці, але в кімнаті було тихо — лише шурхіт олівця і клацання клавіш.

Раптом на телефоні спалахнуло повідомлення.

Ізабела:

«Арі, куди зникла? Обідати йдемо, не забудь! Я вже внизу.»

Аріадна злегка посміхнулася. Вона відклала олівець, зібрала речі й зробила пару глибоких вдихів, щоб трохи відволіктися.

Вона не була особливо товариською, але з Ізабелою було легко.

Подруга завжди вміла вивести її з робочої атмосфери — і це було саме те, що зараз потрібно.

Вони разом вийшли з офісу, занурившись у жваву вулицю міста.

Звуки, запахи, метушня — все здавалося чужим і водночас живим.

За кілька хвилин вони вже сиділи в затишному кафе з дерев’яними столиками і ароматом свіжозвареної кави.

Ізабела замовила свій улюблений капучино і почала розповідати про останні новини — як завжди яскраво і з гумором, про багатіїв, світські тусовки і мрії.

Аріадна слухала, іноді сміялася, іноді кивала. Вона любила ці моменти — прості, теплі, без зайвих очікувань.

Ізабела подивилася на подругу з наполегливістю в очах.

— Ти просто мусиш відпочити, Арі. Постійно працюєш, а життя проходить повз. Повір мені, це важливо.

Дівчина злегка посміхнулася, але в її очах було видно сумніви.

— Знаю, але…

— Ні «але»! — рішуче перебила Ізабела. — Знаєш, я маю нового друга. Він запросив мене на один закритий захід в Італії. Каже, там буде щось особливе. Я вирішила, що ти обов’язково маєш поїхати зі мною.

Вона взяла телефон, швидко зайшла на сайт і, не відриваючись від екрану, почала замовляти квитки.

— Ось, дивись, — сказала вона, показуючи екран Аріадні, — два квитки в один клік. Виліт наступного тижня. Повернення теж. Просто скажи «так» — і все готово.

Маретті спочатку замовчала, дивлячись на швидкі рухи Ізабели.

— Ти серйозно? — прошепотіла вона.

— Абсолютно. Я вже все зробила, залишилось тільки підтвердити оплату.

Аріадна глибоко вдихнула, відчуваючи хвилювання.

— Добре, — нарешті сказала вона, — поїдемо.

Іззі широко посміхнулася.

— Ось так! Ти побачиш — це буде новий початок.

Вечір у маленькій квартирі Маретті був тихим і трохи напруженим. Вона сиділа за столом, вкотре переглядаючи екран ноутбука, намагаючись знайти бодай якусь інформацію про той загадковий захід в Італії, на який запросила її Ізабела.

Інтернет мовчав. Весь простір, де вона шукала — новини, соціальні мережі, офіційні сайти — ні слова про цю подію. Лише кілька коротких згадок на закритих форумах, занурених у світ еліти, і тих — лише натяки.

«Щось таємниче…» — подумала Аріадна, відчуваючи одночасно хвилювання і легкий неспокій.

Вона обережно запланувала свій гардероб: кілька елегантних суконь, що пасували б для світських заходів, і кілька зручних речей для прогулянок по місту. Знайшла на карті готель неподалік від місця заходу — невеликий, але з гарними відгуками.

«Все виглядає ідеально, — думала вона, — але чому я не можу знайти більше інформації?»

Врешті-решт, архітекторка відклала ноутбук і, дивлячись у вікно на нічне місто, тихо промовила:

— Можливо, це початок чогось нового. Почну більше відпочивати? Знаходити час для себе? Для життя?