Пролог

Ніч огорнула Палац Короля Каменів, мов густий оксамит, що поглинув кожен промінь світла.

Ворог увірвався зненацька, розбивши тишу гучними пострілами. Їхні кроки глухо відбивалися в коридорах, як відлуння наближення неминучої біди.

В центрі кімнати стояли вони — чоловік із татуюванням червоного алмазу на зап’ясті, його дружина з такою ж позначкою — символом могутнього клану, їхнього спільного життя і влади.

Охорона впала швидко, не встигнувши дати відсіч.

Погляди ворогів були холодні, дуло пістолета притиснулося до грудей жінки.

Перший постріл розірвав повітря — і тіло впало на підлогу, пляма крові поширилась на холодний мармур.

Король піднявся, судорожно сіпнувся, але відчув дуло на своїй скроні — тиша наказувала мовчати.

І раптом — плач дитини, що вирвався з-за ширми.

Грабіжники здивовано обернулися, мовчання перервалося легким шепотом одного з них.

Він повільно підійшов, погладив маленьку голову, і холодним, але рішучим жестом дав знак:

«Prendo il bambino. Ci ritiriamo» – забираю дитину, відступаємо.

А за цим:

«Viva il Re!» – хай живе Король!

За дверима знову лунали постріли — друга хвиля охорони кинулася в бій, але у кімнаті панувала тільки тиша.

Король зламався — впав на коліна перед тілом коханої, його крик розірвав ніч на частини — біль, розпач, втрата і безнадія сплелися в одному крику.

Ця ніч назавжди змінила долю Палацу Короля Каменів — і залишила після себе таємницю, що чекала на своє розкриття.