Бодай у раю

Дисклеймер: авторка фанфіку дивилася тільки три сезони і три серії четвертого сезону Атаки титанів тож перепрошую за дірки, які є у сюжеті! Дякую за ррозуміння та приємного вам читання!

Понад сто років тому з’явилися титани. Вони не знали жалю, не мали мети — лише пожирали людей. За кілька років людство опинилося на межі вимирання. Ті, хто вижив, збудували три великі стіни, щоб захиститися від титанів… та історія ця не присвячена героїчному Ерену Єґеру. Вона розповість не про кохання між ним та Мікасою. Головними героями цієї повісті є дві дівчини.
Підлога тремтіла від кроків а елдійці настрашено ступали за дівчиною, на голові котрої виблискувала корона. Обличчя її було кам’яним. Зазвичай, вона походила на тиху гору. Та тоді, коли спускалася до темниці, нагадувала вулкан, що своїм гнівом розлякував усе живе.
Холод підземелля пробрав до кісток: там сиділи найпідліші злочинці. Металеві двері дихали кригою, коли Хісторія зупинилася перед ними аби вгамувати гупання серця.
Вона глянула на охоронця, що вклонився.
— Ваша Величносте.
— Відчиніть.
Розгублено, чоловік промимрив:
— Але Ваша Величносте, вона не…
— Відчиніть. — льодяними очима, вона пропалила його дужу статуру. — Це наказ.
Перед королевою шаховими фігурами вишувалися захисною дугою інші охоронці. Ключі зробити гучні оберти, що супроводжували клацання у замкових щілинах. Падали ланцюжки.
Один за одним, захисники королеви рушали до темряви а вона терпляче ступала за ними дрібними кроками.
У чорній тюрмі, посеред кімнати, було товсте металеве крісло на котрому сиділа дівчина. Її кінцівки, тулуб, шию, та навіть пальці прикували до стільця так аби й ворохнутися було неможливо. Голову злочинниці теж притисли до високої спинки крісла.
Хісторія міркувала, кожен пут — мелатева сирічка яку в кінці закріплюють підвісним замком. Вона спитала:
— Скільки часу її сюди садили?
— Пів години, Ваша Величносте.
— Вона була без свідомості?
— Ні Ваше Величносте. Вона сама прибула до нас і розповіла звідки.
— Вона не пручалася?
— Абсолютно, Ваше Величносте.
Стримуючи хвилю гніву, вона на мить уявила, як дівчину хапають за руку, садять на крісто та з силою замикають кожну металеву лямку на тілі. Це було у її стилі: нічого не робити, терпіти без надії, що відчепляться. Знаючи, що битимуть.
— То що вона розповіла?
— Геть усе, як полонена висловилася. Кожне її слово є у звіті, що ми Вам відправили.
Рейс кивнула дивлячись на фігуру, що було ледь видно адже факели світилися тільки у коридорі. Хоча білявуа й не бачила але відчула: карі очі. Насичені але тьмяні.
— Гаразд. А зараз вийдіть.
— Ми не маємо права, Ваше Величносте.
Хісторія стисла руки. Хабарі цим охоронцям нічого не дадуть. Вони надто вірні служінню. Її врятував би лиш…
— Залиште Її Величність. Я буду поряд.
— Капітане Леві!
Охоронці миттю стали у позиції виказуючи шану. Акерман кивнув. Хтось мовив:
— Капітане, ворог сильний. Вам відома здібність перетворення у титана.
— Так, я знаю. І якщо трапиться непередбачувана ситуація то знищу полонену для захисту Її Величності, тому вийдіть.
Перезирнувшись, вони кивнули та декілька хвилин виходили по одному. Хісторієва вдячність застукала у грудях з новими силами та Леві тільки сказав, коли всі вийшли:
— Доведеться вам розмовляти при мені.
Дівчина кивнула підходячи до крісла. Очі звикли до темряви тож вона узріла знайомі обриси. Особливо тоді, коли дівчина усміхнулася «по-своєму».
— Імір…
— Хісторіє, тобі личить корона.
Виникло бажання здерти всі ті лямки, зламати крісло навпіл, викинути чи облити вогнем. Голос Імір був хрипким, тихим але все ж іронічним, дещо нахабним. Але це був її голос. Неповторний.
— Імір, що ти тут робиш? Ти ж писала… я гадала, що ти мертва.
Потягнувши зітхання, відповіла:
— Я й померла поки не вирішила жити. Мене вже вели до благородної смерті але я передумала. Згадала, що існування не дуже приємне а життя досить непогане. От і втекла. Ледь-ледь, звісно. Але втекла. Хоча це й неможливо.
— Саме так. — недовірливий Леві схрестив руки на грудях обіпершись спиною до стіни. — Це неможливо. Тож здається мені, ти брешеш. Напевно, тебе відправили сюди аби прикинутися хорошою перед тим добряче вибивши аби зняти підозри наче ти, бідна й нещасна, тікала.
Ворожі очі зустрілися у протистоянні. Капітан примружився.
— Але є інша версія, тож я спитаю: хто тобі допоміг?
Імір сціпила зуби гнівно пропалюючи його статуру зіницями. Вона знала, що їй не повірять. Знала, що її стратять але хотілося бодай зустріти дівчину з волоссям кольру холодного сонця та очима, що походили на озера з крижанимм скоринками. Але цей капітан мало того, що не давав поговорити то й усе вивідав, паршивець.
— Не скажу.
— Тебе вб’ють.
Королева стримала зойк.
— Знаю. Мені начхати.
— Тоді Ваше Величносте, попрошу Вас покинути примущення. Полонену та зрадницю ми допитаємо і сьогодні стратимо.
Лагідно, він торкнувся Хістрієвого плеча виводячи її поки Імір зашипіла люто гаркнувши:
— Ти!.. я тебе знищу! Не забирай її!
Капітан лиш усміхнувся.
— Ваше Величносте, а Ви ще та мотивація.
— Руку, Акермане. — вона глянула на його кінцівку з образою.
Від її очей навіть капітану стало соромно за таку маніпуляцію.
— Перепрошую.
Імір вишкірилася.
— А раніше, вона виконувала накази. Як все змінилося.
— Імір. — високий голос королеви змусив титанку замовкнути. — Хто допоміг тобі?
Навіть голову не можна обернути у такому становищі. І збрехати не вдасться…
— Один з малірійців.
Відповідь прозвучала немов жарт і Леві навіть посміхнувся.
— Ще скажи, що то був Райнер.
Напружене мовчання Імір здивувало.
— Він? Він допоміг тобі?
— Не те щоб. Лиш не напав на мене, коли мав змогу: зробив вигляд, що не побачив.
Леві скривився.
— Не вірю.
— Я вірю. — Хісторія пильно дивилася на дівчину не моргаючи, вивчаючи. — Не бреше.
— Хіс… Ваше Величносте. — Леві розгублено кивнув на Імір. — Вона — зрадниця. Через неї мало не викрали Райнера. Вона переховувалася у нас. Вона…
— Врятувала нас з загоном пертворившись на титана. Якщо вона проти нас тоді б дочекалася коли загін з’їдять. Імір цього не зробила.
— Вона пішла до ворога!
— Потім втекла і розповіла нам найслабші ділянки Малірії, розповіла про ватажків. Я вважвю, це вартує життя.
Леві опустив брови, що до цього виказували подив. Він видихнув розплющуючи очі та прозорими зіницями мовив:
— Це хитрий план. Її звідти відправили аби вона зрадила нас. Знову. А я не вірю зрадникам.
Напруга у повітрі між двома силами перестрілися у точці, де сиділа Імір. Прикута до крісла, вона ніби спостерігала за тим, як здіймаються груди в істроії, що вершилася перед нею. Та це її не хвилювало, тож вона пожартувала:
— Єдине, що я тобі не розповіла, це кольори трусів Райнера та Бертольда. Вибачте, не встигла подивитися.
— Мовчи. Я не вірю тобі.
— Я вірю, Леві. Ми перевіримо усе, про що вона говорила. Якщо виявиться правдою: вільна. Якщо ж ні: стратимо.
У королівських словах був сенс, до якого Акерман прислухався тож кивнув.
— Гаразд.
— Чудово. А поки, відпустіть її.
— Ваше Величносте, я знаю, що Ви благородна але вона нападе!
— Тоді вб’єш її.
— Ви знущаєтеся? Навряд вона зробить це зараз. Дочекається зручного моменту і нападе.
— Вона сидітеме тут коли тебе немає.
Капітан аж очі закотив. Хісторія ж не дурна. Вона досить таки розумна і робить нерозумне. У цьому логіки не було. Та щось підказувало йому, що вона знає… те, що іншим невідомо. Тож таки довірився їй.
— Добре, не розумію, чого Ви це робите та я Вам вірю.
Дівчина усміхнулася.
— Спасибі.
Менш ніж за годину Імір шоковано підвелася та мало не впала відчуваючи ноги дерев’яними. Більше ніж добу вона просиділа в одній позі поки про неї не повідомили Хісторії, що миттю прибігла. Титанка задоволено торкалася гематом на шкірі від металевих пут, що тримали її.
В очах королеви майнув смуток, що Імір помітила. Вона вражено зробила крок уперед тримаючись за стіни. За нею ходила охорона, що тримала зброю на рівні її потилиці. Десятки воїнів спостерігали за слабкою дівчиною, що крізь біль та судоми тихо засміялася відчувши волю на смак крові через розбиту губу, коли її вдарили опитуючи. Били досить часто, зазвичай тому що вона міркувала секунди через голод.
— Нагодуйте її. — Рейс обернулася й пішла.
У слід, за її червоною мантію трималися слова, кинуті на підлогу:
— Хісторіє, дякую тобі!
Хода залишилася твердою а плечі не тремтіли попри сльози, що потекли по щоках королеви.
***
Минуло декілька годин після того інциденту а Хісторія ніяк не могла вгамувати думки. Вона відчувала, як у грудях пролягла глибока рана… вона подивилася на лист, що поклала на стіл та лиш очима зечепалася за окремі слова:
«Моя дорога Хісторіє». «Я незабаром помру, але помру без жалю.» «…те, що я ніколи не одружуся з тобою»
Від останнього рядка щось гризло груди. Імір зовсім недалеко. Поряд. Хісторія бажала знати: що Імір мала на увазі? Чому написала подібне? Як… усе це відчуває?
У тонкій нічній сорочці, Хістроія підвелася та рушила геть з кімнати. Охоронці, миттю пішли за нею. Минувши поверхи, вона зустріла Леві, неподалік йшла Імір. Лиш у світлі ламп були відні всі її синці, подряпити… її обличчя завжди здавалося таким красивим, інколи, задивляючись на поцятковане родимками обличчя, Хісторія червоніла та відверталася від титанки, що помічала ці визирання. У кайданах та брудному одязі, вона виглядала… прекрасною. Особливо, з тою стриманою усмішкою на губах та глузуванням в очах, подібних на стару мідь.
— Охороно, можете бути вільними. Капітане Леві, ви з полоненою йдіть за мною.
По невдоволеному виразі обличчя королева зрозумілала, що Леві розкусив її задум тож ступив схопивши титанку під лікоть, що прикусила опухлу губу аби не всміхнутися від ситуації.
Коли вони застигли у коридорі біля королівських покоїв, Рейс вказала Імір на двері.
— Заходь.
— Хісторіє, — Леві сціпив зуби, — що ти коїш?
Білявка глянула на Імір і дівчина покірно зайшла поки Хісторія зітхнула дивлячись на капітана.
— Я мушу поговорити з нею.
— Навіщо?
— Необхідно дещо дізнатися.
— Для цього існує допит.
— Це не те, Леві… не те…
— Вона тебе обманює, Хісторіє.
— Ні, я бачу… я знаю.
— Цього не достатньо. Охорону ти відкликала а я не можу стояти під твоїми дверима і слухати чи не вбила вона тебе. Ми не маємо права тебе втратити. Ти надто важлива фігура.
— То чого ж ти дозволи її відпустити? Ти не робиш усе просто так.
Він зітхнув крихітним жестом виказуючи шторм обурення.
— Бо я вірю тобі. І знаю, що ти не дурна. Точніше, декілька годин тому я був у цьому переконаний. Зараз, мені здається, що ти збожеволіла.
Слова його вразили, Акерман не славився щедрістю щодо хваління. А тут…
— Леві… я дякую тобі та… я знаю, що Імір нічого не вдіє. Вона вразлива. І тому, я повинна поговорити з нею.
Це геть не переконало капітана і попри думки… він кивнув. Адже завдяки силі цієї дівчини Елдія не впала. Завдяки їй, країна знаходиться у помірному режимі. Тож він повірив. Навіть не на четвертину але повірив.
— Гаразд. Уважай, я подарував тобі цю ніч. Я повідомлю, що відвів її у тюрму. Ніхто не сумніватиметься. А ти… до ранку не відпускай її з кімнати. Якщо довідаються про такий вчинок то розклад ненайкращий. Ти ж усвідомлюєш це?
Хісторія вражено мовила:
— У мене одне ліжко…
Здивовано, Леві нагадав:
— Вона злочинниця. Спатиме на підлозі.
Хісторія лиш кивнула.
— Дякую.
Дівчина заплющила очі видихаючи коли приперлася спиною до дверей і однією рукою прокрутила ключ у замці. Озирнувшись, вона побачила Імір, що допитливо присіла дивлячись на візерунчастий килим.
— Оце багато кольорів. У наших кадетських корпусах навіть тряпок не було.
Повертаючи серйозність обличчю, Рейс підійшла, до дівчини, що звелася на ноги. Королева дивилася на злочинницю знизу вверх. Відчувала сморід поту та сухої крові. Полонена і досі була у брудному одязі та й сама виглядала немов жебрачка.
– Імір… — Хісторія відвернулася, відчинила шафу та витягнула найбільшу сорочку, що мала. — Он там, — вказала за спину де були інші двері, — ванна кімната. Помийся.
Звівши руки вверх, Імір пояснила:
— Сорочка біла. Не хочу мастити. Занесеш її у ванну а я помиюся і вже тоді торкнуся до неї.
Погоджуючись, Хісторія виконала… Імір не просила й не питала… королева, якій наказали, робила, що їй сказали… Рейс навіть усміхнулася подібному
— А куди брудний одяг кинути?
— У сміття. — у кришталевих очах щось заіскрилося. — Ти не носитимеш щось з тої країни.
— Гаразд, куди? — з уїдливістю перепитала.
Виходячи з ванної кімнати, Хісторія завмерла побачивши, що Імір вже стояла гола прикриваючи груди брудними тряпками. Борячись з соромом, не відводячи погляд, білявка вказала на відро біля столу куди вона зазвичай викидала списані ручки й парері. Чи то істинна байдужість чи вдале маскування сорому та Імір беземоційно викинула вбрання зазолячи до ванної. Ні білій підлозі, обліпленій плитками, заишилися брудні сліди босих ніг. Кисень застряг у горлі, щойно Хісторія помітила на засмаглих плечах та спині довгі лінії.
Вода шуміла за відчиненими дверима, Імір не прикрила їх немов давала спеціально розглядати себе чи показувала, що нікуди не тікатиме. Кооролева гадала: хто ж так бив Імір? Тут? У Малірії? Пальці смикали тканину сорочки. Зминали. Щось не давало заспокоїтися, найдивніше було те, що стегна тремтіли. Запанувала тиша. Потоки води припинилися. Хісторія підвелася з ліжка і глянула у прохід. Імір, немов собака, закрутила головою і з її короткого волосся, кольору кави, почали злітати рясні краплі. Полонена вихопила білий рушник, що висів неподалік і витерла веселе обличчя. Вона глянула у бік і побачила королеву, що притисла кулак до грудей. Імір вишкірилася:
— Добре помитися. Ще й у такій ванній. Тут вода гаряча.
Хісторія відійшла намагаючись не згадувати краплі води, що стікали по її грудях та животі. Докладала зусиль не зображувати картини, як білий рушник стає мокрим від того, що Імір витирає ним своє тіло: високе, струнке, бездоганне…
Де ж то бачено аби королева губила глузд від дівчини? Та ще й від злочинниці! Хісторія знову сіла на ліжко випрямивши спину й готуючись серйозно поговорити з Імір.
— Це ж найбільша сорочка?
— Так. — Хісторія знову застигла, коли побачила дівчину.
— Поганенько.
Сорочка, що була білявці по коліна, ледь прикривала Імірові стегна а рукави сягали ліктів. Ще й тіло… мокре і до вологої шкіри прилипла тканина стаючи напівпрозорою. Окреслюючи дві горбинки на грудях… Хісторія опустила очі.
— Нічого. Краще розкажи… — Королева підвелася і пройла повз дівчини та взяла зі столу аркуш паперу. — Навіщо ти це написала?
Імір байдуже махнула рукою виказуючи байдужість рядкам, що прикипіли до серця адресатці…
«Моя дорога Хісторіє… Райнер стоїть поруч зі мною. Він підглядає, поки я пишу цей лист, хоча обіцяв передати його тобі. Він каже, що винен мені за той раз, коли я повернулася, щоб врятувати його. Вибач, що тоді вибрала їх замість тебе…
Я помру незабаром, але помру без жалю. Але хотіла б сказати дещо… Правда у тому, що я мала одне бажаня, що мріяла виконати. Шкода, що вже не вдасться…
Це те, що я ніколи не одружуся з тобою.»
— Я була на емоціях. А зараз розумію, що написала дурне. Можеш викинути вслід за тим одягом. То де я спатиму?
Хісторія кліпнула оговтуючись.
— Я тебе спитала а ти таке кажеш мені.
— Звісно. Всі сплять. Слухай… цей куток непоганий. — Вона стала біля вікна під котрим був килимок на підлозі.
— Імір, я серйозно. Ти й не уявляєш який це ризик, що я тебе залишила тут.
— То нащо це зробили? Поверни мене до тюрми.
— Не можу. Інакше всі довідаються, що я…
— То давай я вийду і зроблю вигляд, що напала на тебе і мене стратять.
Гнів закипав у скронях.
— Імір! — Історія люто підійшла до неї. Сердито глянула в очі попри те, що маківкою ледь сягала її плечі. — Ти втекла від смерті, щоб знову прибігти до неї? Я питаю тебе! Хочу поговорити! А ти просто мене уникаєш!
— Вибачте, Ваша Величність.
— Ти смієшся?
— Ні. — вона посміхнулася.
Злість, образа та… прихована радість. це не вистачало. Історія вдихнула і груди її здійнялися. Імір кліпнула гадаючи, що зараз вилетить з вікна і забула про кисень, коли дівчина підійшла до неї та обійняла голову, притулившись до її грудей, долонями охопивши плечі. 
— Мені… так без тебе було погано, Імір.
Злочинниця, яку обіймала особа з блакитною кров’ю. Вбиця, що заслуговувала смерть і зараз перебувала в надійних руках. Титанка. Зрадниця. Брехунка. Почвара. Слабачка. Дура. Потвора. Монстр. Лжебогиня…
Плечі Імір затремтіли, коли вона відчула, що серце знову запустило механізм: застукало. Вона тремкими руками торкнулася Історичних лопаток і притягнула до себе. Опустила голову вдихаючи аромат її волосся. Повела долонею розслабляючи пасмо, на якому трималася її низька зачіска і світле волосся медом потекло по спині.
— Мені теж, Історії. Ти й не у показуєш. Знаєш… — шепотіла вона, — я сюди прийшла тільки щоб тебе побачити. Я гадала, відразу мене стратить, але бодай на твоїх очах аби восстаннє зустрітися. А ти мене буквально з бруду витягла. Кажуть, кожному дяволу потрібен янгол. Без тебе життя було легшим бо здавалося б не таким хорошим. А зараз… ти все зіпсувала, Історіє.
Королева усміхнулася відчуваючи полегшення. Розуміючи, що всі ті їхні моменти не були забавкою, що Імір не забула їх а тримала у собі…
— Ти ще хочеш зі мною одружитися?
Шатенка пирхнула від сміху.
— Це ж неможливо. Звісно, ​​хочу.
Історія намагалася не вірити щастю, запевнити, що це ще один із тисячі її снів. Де вони обіймалися а потім… Історія підняла обличчя цілуючи Імір. Незвично впевнено. Долонями охопила її щоки притягуючи до себе. Імір вражено завмерла від нижніх губ. А тоді вони обидві потонули у тій хвилі пристрасті цілуючись, немов прийшли на дно, все глибше… Історія згадала море і пообіцяла сам собі, що обов’язково вони з Іміром повинні були туди відправитися. Подивіться. Ну а поки, холодною водою та розпеченим піском вони пригорталися одна до одної. Імір підхопила свою королеву на руки. На щастя, ліжко було за кілька кроків, адже вона майже впала забувши про незлічені підряпини на її ногах, руках і тулубі.
— Імір…
— Все добре. Лиш не хвилюйся.
У душі защеміло від болю. Хісторія вправно підвелася обережно опускаючись на Імірові стегна та провела пальцями по її синцях на обличчі й поцілувала кожен. Губами ковзнула по подряпаній шиї. Пальцями потягнула сорочку вверх, у напрямку рук, що також підняла Імір, які миттю потому опусиила долоні на талію королеви. Хісорпія і далі цілувала рани, ковзала язиком смакуючи біль з металевити нотами гіркоти. Вона вустами крокувала по руках та пальцях, поцілувала багряні лінії від металевих лямок. По слідах гематом на підтягнутому животі. Цілувала червоні смуги на ногах та стегнах, коли зповзла з дівочих колін. Імір зачаровано дивлася на те, як королева Елдії з такою любов’ю торкається цілунками до подібного Марелійського бруду…
Шатенка стисла губи і перевернула дівчину навичаючи над нею. Теж цілуючи немов у забуті, ніби віддаючи борг. Даруючи всю ніжність у загрубілих руках, торкаючись прекрасних грудей сухими від спраги вустами, чуючи тихі подихи на кордоні стогонів від пестощів… Імір прямувала по стежинах задоволення, Хісторія вказувала словами й долонями.
— Ось тут!.. — рукаю повела пальці Імір по животі.
— Зрозуміла.
Імір опустилася перед її ногами розсуваючи їх.
— Ой, почекай.
Імір глянула на стіл та вихопила стрічку що була на поверхні. Швидкикими рухами перев’язала нею волосся та бурштиновими очима глянула на Хісторію. Королева розчервоніла не вперше, але жар густою фарбою накрив від теплрго повітря титанки, що припала вустами до лона. Так волого… тепло. Спека, у тілі. Хісторія долонею прикрила рот соромлячись звуків, що линули з її вуст від пристрасті. Від запаху… вперше, дівчина так схлипувала та не через сльози зі смутком.
Потім, Імір підвелася нависаючи над королевою. Долоня ковзнула туди, де раніше завмерли її губи. Хісторія поволі дихала від дотику. Відчуваючи… так чітко обриси серденього та безіменного пальців, що рухалися…
Крізь власне задоволення, Хісторія стягнула з волосся титанки стрічку розпускаючи короткі пасма і теж повторила дії Імір, що вдихнула крізь зуби. Повела стегнами вперед. Обидві дівчини ніяково дивилися одна на одну немов до цього не усвідомлюючи реальність усього, що розквітає на ложі. Що дихає миттю. Вони склали ноги таким чином, аби краще рухатися, чіткіше пізнавати, досліджувати вразливі місця. Брати безупину. Синхронно дихаьи і відчувати тремут у стегнах, гупання серця та збуджкння, що наростало…
Через декілька хвилин, з кожним наступним поштовхом і дотиком Хісторія чула, як її тихі стогони переростають у гучші. Шепотіння Імір у повноцінні слова, деякі з них брудні через значення але щирі крізь насолоду.
— Імір… — Хісторія, торкнулася її щоки мовлячи крізь стогони. — Ти — моя богиня.
Слова, що могли викликати образу подарували усміх. Шатенка поцілувала пальці дівчини.
— А ти моя королева. Моя.
Вони пливли на скаженому морі, у котрому останні хвилини панувала буря з їхніми рухами, криками та обіймами. Хвилі впали а за ними й Імір з Хісторією, що повільно дихали. Мокрі та насичені любов’ю.
Імір притислася до дівчини.
— Хісторіє… знаєш… я тебе…
Штори розчахнули. Світло забігло у кімнату.
— Доброго ранку, Ваше Величносте.
Стара жінка лежала розплющивши очі.
— Доброго ранку. Поможи підвестися.
Служка підбігла до королеви виконуючи прохання. Потім, жінку одягли та поклали на візок адже ноги зовсім перестали виконувати функцію. Королева, сидячи за столом розповіла декільком служкам про те, як раніше бігала по дахах. А потім, проговорилася:
— Мені знову приснилася вона…
Жінка не витерла сльози, що покотилася по очах. Одна з помічниць сіла біля неї.
— Ваша подруга-кадетка?
Королева махнула головою.
— Вона мусила стати моєю дружиною. Може у мене і був чоловік та є діти але кохання у мене інше… з Імір ми мусили…
— Знову згадуєте її Ваше Величносте королево Хісторіє Рейс?
Жінка розсміялася прозорими очима дивлячись на старця з палицею, якому й запрошення було не потрібне.
— Капітане Леві Акермане, якими долями?
— Нашими, Хісторіє. Відчуваю, що скоро йду на спочин.
— Не говори дурної.
— Звісно. За своє життя я раю не вартий. Мене не дуже тягне до пекла.
— Ще раз скажеш таке я тебе страчу.
Вони засміялися і Леві обійняв її за тонкі плечі. Далі, вони розмовляли. Обговорювали сина Хісторії, що посяде її трон. Пліткували про нове покоління, що їм не подобалося. У їхні роки, всі з титанами боролися та по дахах домів бігали. Життям ризикували а ті дурні ниють, що навчання тажке. Ото придурки.
— Що ж… дякую за компанію, Ваше Величносте. Надіюся, що це не наша остання зустріч.
— І я, друже.
На жаль, Леві казав правду адже наступного дня Хісторія мовчки плакала, коли їй сповістили: легендарний боєць та найсильніша людина у світі — капітан Леві Акерман — помер. На похоронах, Хісторія висунула промову з усіма почестями хоча й не вклала туди усієї душі. Всі слова вже були сказані за життя. А якщо рай існує, Леві чув її. Це був останній друг, що пережив з нею атаку титанів. Решта давно померли від старості. Залишилася лиш вона на Іміровий лист, що вона далі зберігала на своєму столі.
Насправді, Імір не тікала від смерті. Вона дала себе з’їсти добровільно. Дівчина пішла на смерть зі своєї волі і залишила лист у котрому було зізнання. Хісторія і посьогодні зберігала його. Вона вже не була тою прекрасною дівицею, старість забрала її здоров’я й сили. Вона перетворилася у бабусю і досі кохала. І згадувала Імір. Коли засинала, то давня подруга приходила і вони, юні та у розквіті сил, кохалися. Обіймалися. Цілувалися. Смерть розділила їх коли вони були молодими. І смерть розлучила їх коли вони не були одружені. Та нитка зв’язку залишилася. У снах, королева бачила сценарії де Імір тікала з Малірії до неї… щоб вони були разом. І коли Імір зізнавалася у коханні… все переривалося.
Минув ще один рік самотності. Життя завершувалося і свічка гасла. Зібравши останні сили, могутня королева підвелася з візку, що стояв на балконі та поклала руки на перила вишуканої балюстарди. Це була ніч і чорне небо лоскотав грім. Повітря перед бурею стало теплим і невагомим, як тонке простирадло у літні вечори, коли відпочинок накриває твою втому. Хісторія усміхнулася немов дитя згадуючи свою історію. Своє життя. Розтягнула руки, як крила вдихаючи вітер і зрозуміла, що це останній порив. Вона відчула обійми та шепіт:
— Хісторіє…
Красива молода Імір сиділа на балконі й долонями охопила її старче обличяя кажучи:
— Ти досі красива, моя королево.
Тієї ночі, вся Елдія ридала, коли від неї пішла королева. Небо пускало сльози а блискавки падали з хмар.
Світло, яскраве та дивовижне накрило обличчя Хісторії. Вона розплющила очі бачачи світло… так красиво… небесно. Пісненно. Ерен, Мікаса й Армін бігли на березі моря. Саша, з мішком картоплі та шматком м’яса у роті тікала від Коні з Жаном. Бертольд і Райнер сиділи на гілці дерева перемовляючись між собою. Леві та його друзі прибирали у велетенському домі. І ще багато інших… тисячі тих, хто загинув… коли вони узріли Хісторію то стали у позиції, приклали п’ястуки до грудей і вклонилися. Хісторія зробила те саме виказуючи шану народу й озирнулася почувши голос:
— Ти варта цього.
Не приховуючи сліз, Хісторія підбігла до Імір та застигла в її обіймах, як уві сні…
— Імір, я бачила тебе у своїх снах. Тебе, моя богине.
Шатенка усміхнулася та губами перехопила її сльози та поцілувала.
— Я знаю, моя королево. Знаю. Хісторіє.. — вона човником охопила її обличчя. — Я кохаю тебе.
І вони цілувалися. Цілувалися так, як не могли дозволити собі при житті.

Кінець!
​