Хлопчик, що виріс у Неверленді. Частина 2: Ліс  

Джеймс прийшов до тями на мокрій землі серед незнайомих декорацій. Куртка виявилася важкою, кожен вдих давався з болем, тіло безперервно тремтіло, а у роті – неприємний присмак піску.  

Озирнувшись, він побачив навколо лише дерева, грязюку і густий туман. Ні батьків, ні лавки, ні качок – нічого, що нагадувало про знайоме місце.  

Зібравшись із силами, Джеймс підвівся та попрямував у напрямку, протилежний струмку. Куртка липла до тіла, джинси ставали дедалі важчими, а з кожним кроком його черевики видавали чвякання. 

Повний хаосу ліс своїми звуками і виглядом не давав жодного натяку на щось знайоме. Дерева дедалі більше скучувалися, їхні крони ставали темнішими – це вже точно не парк. Спроба закричати виявилася марною: його голос ніби потонув у повітрі, наче сам ліс відмовлявся почути цей звук. 

Земля під ногами стала м’якою, майже нестійкою. Джеймс навіть не помітив початку дощу, але незабаром той перетворився на справжню зливу. Краплі лилися безперестанку, ніби хотіли вигнати його геть. 

Ця негода виходила за межі звичайної неприємності – все було надто мокрим, надто голосним, надто страшним. Вода заливала очі, волосся приклеювалось до чола, краплі били по шиї, мов маленькі молоточки. Йти ставало неабияк важко, кожен крок перетворювався на боротьбу з невидимими силами.  

Крокуючи, Джеймс спіткнувся об власні ноги і впав, вмить опинившись лицем у сирій землі. Він заплакав, нездатний стримувати емоції.  

Все це здавалося несправедливим: лише хвилину тому його обіймали батьки, він їв смачне морозиво і почувався щасливим, а тепер усе змінилося. Тепер він зовсім самотній і йому страшно до болю. Він хотів прокинутись в рідному ліжку — просто зараз. 

Це нагадало сон про чудовисько – тоді він теж боявся, але мама обійняла і прогнала страхи. Чому зараз вона не приходить? Не будить його? Де вона? Де вони? 

Холод проник у всі клітини його тіла, змусивши знову піднятися. Крізь густу стіну невпинної зливи важко було розгледіти хоч щось, але раптом його увагу привернуло дерево з корінням, яке виглядало з-під землі так, наче намагалося когось обійняти.  

Джеймс забрався між коренями й осів там. Сидячи з зігнутими ногами, він міцно обхопив їх руками і притиснув лоб до колін. Навколо – темрява і неспокій невідомості. Він не знав, що робити далі.  

Може, треба було повернутись до струмка? Може, батько приплив би та знайшов його? Колись мама казала, що якщо заблудився, то слід залишатися на одному місці – так тебе легше знайти. Але ця думка прийшла запізно.  

Джеймс озирнувся в пошуках бодай сліду свого шляху назад, але зрозумів: він зовсім не пам’ятає звідки прийшов. Можливо, тут, під цими коренями, його й знайдуть? І навіть похвалять за те, що не залишився у холодній воді? 

Так, саме так. 

… 

Час невпинно рухався вперед. Джеймс не міг зрозуміти – минали хвилини чи години. 

Проте ніхто не з’являвся. 

А дощ продовжував лити.