Хлопчик, що виріс у Неверленді. Частина 1: Тільки наш день

Цей день мав бути їхнім. Мама акуратно поправляла комбінезон, лямки якого вперто сповзали з плечей — він був трохи завеликим. Від неї ледь чутно пахло апельсинами, ніжно та невловимо, але цей аромат супроводжував її з самого ранку.

– Джеймсе, сьогодні жодних справ. Я обіцяю, – сказала вона, поцілувавши його в тім’я.

Хлопчик залився сміхом, коли тато несподівано підкинув його вгору, зовсім трохи, але так, що застрибало серце. Тато був у своїй старій куртці з відірваною кнопкою – Джеймс часто крутив її пальцями, хапаючись за рукав.

– Це тільки наш день, – ніжно прошепотів тато. – Без будь-якої метушні.

Всі троє йшли разом парковою доріжкою: праворуч розлягався ліс, а зліва швидко текла вода в каналі. Мама уважно розглядала лавки, ніби шукала ідеальну для фотографії. Тим часом тато вигадував неймовірні назви для птахів:
– Ось зелена носата сова!

Джеймс міцно тримав їх обох за руки, його маленькі долоньки стискали пальці батьків з дитячою відданістю. На горизонті з’явився кіоск із морозивом. Рожеві кульки на вафельних ріжках манили яскравістю.

– Одне чи два? – запитав тато.
– Два! – вигукнув хлопчик.
Мама здивовано підняла брови:
– Справді?
– Та невже це не наш день? – підморгнув їй тато.
– Маєш рацію, капітане, – погодилась вона з усмішкою.
– Але не впускай, – додала мама, ретельно витираючи його підборіддя ще до того, як він встиг забруднитися.

Вони сіли на лавці біля води. Повз неквапливо пропливали качки, одна навіть плюхнулася прямісінько на стежку, наче пожартувала. Мама почала розповідати історії про Джеймса — колись він кинув у канал іграшку, думаючи, що та вміє плавати. Хлопчик цього не пам’ятав, але сміявся разом із ними.

– Гей, дивіться! – раптом вигукнув він і показав у бік кущів:
– Там рибка! Вона вистрибнула! Он там!

Тато нахилився вперед:
– Може й справді… А ти не забудь бути обережним!
Мама відразу додала:
– Ні в якому разі не підходь близько!

– Я просто гляну! – вигукнув хлопчик весело і без вагань рушив до кущів.

За стежкою простягався вузький прохід, де стара доріжка вела вздовж струмка вниз до лісу. Великі бетонні плити були слизькі після дощу. Вода стрімко текла вперед вузьким потоком, часом виринаючи через каміння. Джеймс зупинився на краєчку, вдивляючись униз у прозору воду, намагаючись угледіти рибку. Попросити повернутись назад було вже пізно. На плиті він послизнувся і полетів уперед.

Холодна вода миттєво скувала легені. Джеймс хотів вдихнути, але потік накрив його з головою. Фігурки батьків десь далеко розмивалися – тільки руки хаотично стикалися з корінням та гіллям, ноги билися об каміння. Його крило потоком дедалі більше, поки хлопчик не опустив голови під воду, захлинаючись перед тим, як вимовити щось схоже на “ма…”.