Глава 2. Втеча. ч.1.

Гаррі дістав з валізи флакон заспокійливого зілля, розвів його з водою й змусив Герміону випити. Потім обережно витяг у неї з руки чарівну паличку та поклав її на диван у вітальні, а сам сів за стіл.

Паличка, під пильним поглядом дівчини, лягла на кавовий столик — на випадок, якщо Герміоні доведеться швидко її схопити.

Гаррі посміхнувся, сів і почав читати листа, який приніс із собою, поступово темніючи на обличчі.

«Якщо ти читаєш цього листа, моя люба доню, отже, нас із батьком вже п’ятнадцять років немає серед живих. Ти виховуєшся у маглів, вірних Альбусу Дамблдору, а один з твоїх друзів — Дитя Пророцтва. Не поспішай викидати листа — твій дід був провидцем і підготував нас до такого розвитку подій. Твоє справжнє ім’я — Герміона Елізабет де Ґранже, і ти — чистокровна темна чарівниця у шістнадцятому поколінні.

Знаю, в це важко повірити, особливо якщо в тебе були проблеми з магією — як у багатьох маглонароджених. Твою магію запечатали. Не ми — це зробили люди з Ордену Фенікса. Ми не встигли перешкодити — на той момент нас уже вбили.

Я прошу лише про одне: звернись до Ґрінґотсу й попроси дізнатися, які роди є в твоєму спадку. Можеш сказати, що тебе намовили друзі. Я впевнена, що кров покаже тобі правду про нас.

Насамперед потрібно буде зняти обмеження на магію. А після — негайно надіслати листа Лорду Певереллу. Триста років тому, рід де Ґранже врятував спадкоємця Певереллів і отримав Право на Допомогу. Якщо він уже став главою роду — він зобов’язаний допомогти. А можливо, навіть навчить тебе всього, що повинна знати спадкоємиця нашої родини.

Девіз нашої сім’ї: “Незмінним є лише остаточно визначене — все інше можна змінити.” Дотримуйся цього в усьому.

Пробач, що залишила тобі такий лист. Ми зробимо все можливе, щоб змінити майбутнє. Якщо ж у нас не вистачить сили — вір Певереллу, як батькові.

Члени цього роду трохи божевільні, але в людях розбираються добре. Якщо тобі пощастить із нареченим, обраним Певереллом — не протився. І головне — будь собою, що б не сталося.

Твоя мама — Селена Марія де Ґранже. І твій тато — Еліас Морґан де Ґранже.»

Дочитавши листа, Гаррі випадково торкнувся родового персня, прихованого ілюзією. Від дотику з’явився новий текст. Гаррі хмикнув, глянув на подругу, яка дрімала на дивані, й почав читати далі:

«Герцог Певерелл, молю вас захистити мою доньку будь-яким способом, навіть якщо доведеться діяти проти її волі. Її життя та щастя для мене важливіші за нав’язані принципи чи скороминущі захоплення.

Графиня де Ґранже. У сплату Боргу Життя.»

Лист упав на стіл. Гаррі втупився поглядом у стіну.

Плани змінилися.

Скільки він так просидів — невідомо. Але коли годинник пробив дев’яту, Герміона здригнулася й прокинулася.

— Гаррі?

Погляд Гаррі.
То що ж мені з тобою робити, Міоно? Ти — мій єдиний якір. І тепер я знаю: якщо спробую піти без тебе, розірву душу й стану загубленим духом. Але гобліни відповіли на мій запит. Якщо погодишся — ми можемо піти разом. Та чи погодишся ти?

До біса сумніви!

— Герміоно, слухай уважно. За кілька днів до повернення я вирішив прогулятися замком під мантією-невидимкою. Дійшов до Астрономічної вежі, просидів там дві години, курив сигарети Сімуса, думаючи про Сіріуса, намагаючись зібрати себе докупи.

Закінчивши, я знищив пачку і почав спускатися. Але зачепився мантією за колону — довелося зупинитися. І саме тоді я почув дуже цікавий діалог.

На щастя, вітер дув у мій бік — ніхто не відчув запаху диму, а я почув усе.

Не переказуватиму — досі болить. Але в одній із закинутих аудиторій зібрався Орден Фенікса: Дамблдор, Шеклболт, Грюм, Артур і Моллі Візлі, а з ними й Люпин. Вони обговорювали Темний шлюбний ритуал, який не потребує згоди сторін — для мене та Джіні. А після — “вдова Поттер” зі спадком, і… твоя смерть на ритуальному вівтарі, щоби зняти клеймо Зрадників Крові з родини Візлі.

Ремус підтримав усіх. Просив особливо пильнувати мене — бо, мовляв, я можу піти в темряву через смерть Сіріуса.

Я ледве дочекався, коли вони підуть, і побіг до Чорного озера. Покликав Доббі, попросив заспокійливе зілля, перо й пергамент. Бідний Доббі подумав, що я збираюся вкоротити собі віку — так плакав, що я ледве його вгамував.

Але він підказав мені ідею. Я написав листа гоблінам, дав його Доббі, а сам стрибнув у воду, влаштувавши русалидам маленький апокаліпсис. Мені здається, кальмар лишився ситим. Вимив водорості й кров, одягнувся — і тут прийшов Доббі з відповіддю.

Гобліни вимагали, щоб я негайно з’явився до банку.

Там і з’ясувалися цікаві деталі моєї біографії. Я вже рік як спадкоємець Певереллів. І я — повнолітній уже рік! Але директор приховав це.

Гобліни витримали мою істерику, а тоді запропонували кілька рішень. Але всі були неприйнятними. Тоді мене повели до заступника директора — Рукхуса. Ми вирішували мої проблеми до десятої ранку.

— Але, Гаррі, ти ж був на сніданку… — озвалася Герміона.

Гаррі усміхнувся й відповів:

— Не перебивай, Міоно, я знаю.

— Вибач.

— Все гаразд. Слухай далі.

О десятій у голову мого повіреного, який був при розмові, прийшла думка. У сховищі Певереллів зберігався артефакт. Коли його принесли, він визнав мене Главою Роду. І ми вирішили: час покинути Британію.

Але щоб усе вдалося, треба було зробити дуже багато. У сейфі Блеків знайшовся маховик часу. Я використав його. Герміоно, я був на сніданку, бо мій двійник у цей час займався справами Роду.

Я поділив гроші: половину — в особливу скриню, половину — між родовими сейфами. Написав заповіт — за магічними традиціями магів, гоблінів і магічних істот. Після мого зникнення ніхто з моєю кров’ю чи зв’язками не отримає спадок.

Я все підготував. Без помсти. Просто послав усіх до біса.

І, якщо чесно, твоя поява зруйнувала принаймні половину мого плану. Що скажеш на своє виправдання, Герміоно?

Вона здригнулася, коли він звернувся до неї, а потім раптом розридалася, сховавши обличчя в долонях. Минуло десять хвилин — і жодного слова. Лише ридання. Потім — тиша.

Гаррі вже нічого не чекав. Опинившись на підлозі біля дивану, подав їй воду й нову порцію заспокійливого. І тут вона знову його здивувала.

Герміона витерла сльози і тихо промовила:

— Я стерла себе з їхньої пам’яті. За весь час життя.

Гаррі ледь не випустив склянку.

— Що?! Облівейт?

— Ні. Закляття з бібліотеки на Ґріммо.

Її очі були червоні від сліз, повіки розпухлі, але в її погляді — холодна впевненість. Так виглядає людина, яка вже все вирішила. Для таких, як я, це надто помітно. Як і те, що єдина нитка, яка ще тримає її в цьому світі, веде до мене. Товста, біла, мов канат, зв’язок, кінців якого не видно. Абсурдна ситуація. Хоча… хіба я лише з нею не зміг розірвати цей зв’язок? Можливо, саме це й називають справжньою вірністю?

— Герміоно… — почав я, але вона тільки змахнула рукою.

— Ні, Гаррі. Я не дозволю їм знову це зробити. Ні з тобою, ні зі мною. Ми були лише пішаками. Їхня «війна» — це гра, і я більше не граю.

Вона говорила спокійно, наче все вже відбулося. І, мабуть, так воно й було.

— Після того, як ти змусив мене випити заспокійливе, — продовжила вона, — я заснула. І уві сні побачила обличчя. Жінку з мого листа. Вона тримала мене за руку й просила: «Повір Певереллу. І залишайся собою». Я… я не знаю, чому, але відчула, що можу їй довіряти.

Я мовчав. Слова в горлі застрягли.

— Я більше не хочу повертатися в Хогвартс, — нарешті прошепотіла вона. — І якщо ти ще не передумав… я піду з тобою. Куди завгодно.

Мій мозок намагався встигнути за серцем, яке вже вирвалося вперед. Герміона — зі мною. Вона вирішила.

Я не відповів одразу. Врешті-решт, вона — єдина, хто мені справді дорогий у цьому клятому світі! 

Зітхаючи приймаю рішення, підходжу до неї та обіймаю міцно і шепочу:

— Ти мені віриш, Герміоно? Ми підемо разом. І цього разу — ніхто не зможе нас зупинити.

Вона здригається, хлюпає носом і раптово киває. Шляху назад більше немає.

— Тоді час залишити це місце. Доббі!

З гучним звуком ельф з’являється посеред кімнати, побачив на столі рюкзак і аж підскочив.

— Гаррі Поттер, господар! Вже час?

— Час, Доббі. Але зі мною ще Герміона. Вона погодилась.

Ельф повівся дивно. Всхлипнув, витер носа краєм шапки й знову підстрибнув.

— Доббі знав! Доббі відчував! Доббі зараз усе зробить!

Він зник, а за кілька хвилин повернувся разом зі старим, що спав, і маленькою хатньою ельфійкою.

— Гаррі Поттер, сер! Прийміть Танні як свого ельфа! Танні служитиме замість Доббі!

Ця домовичка знала, на що йде — я це розумів. Але все одно трохи боляче було говорити:

— Я приймаю Танні на службу, ким би я не був, де б я не був! Приймаю її на службу Родові Певереллів!

Домовичка пискнула свою згоду — і одразу виросла на цілу голову. Я кидаю їй скриньку для Тома й наказую:

— Віднеси це в маєток Малфоїв і передай Драко Малфою. Скажи, що це для його Господаря — від того, хто вбив Гаррі Поттера. Виконуй!

Вона, горда своїм першим завданням, зникає. А Доббі витягує з принесеного кошика два флакони, знімає кришки й простягає один мені. В ніс б’є запах багатозільної настоянки. Чую, як ойкає Герміона — Доббі щойно висмикнув у неї волосся, і я сам кидаю свій у фіал.

Ельф швидко змішує настій із моїм волоссям і вливає його старому. Сам же Доббі випиває зілля Герміони.

Минає кілька секунд — і старий, ставши Гаррі Поттером, блаженно розвалюється на підлозі. Його мучив страшний біль, і він погодився на цю авантюру, аби хоча б наприкінці не відчувати страждань. Друга Герміона знищує кошик клацанням пальців і, притиснувши руки до грудей, широко всміхається.

— Господарю, дякую вам. Доббі був щасливий служити вам.

На очі навертаються сльози, але так потрібно. Тож паличка в моїй руці злітає, і закляття вимовляється без жодної помилки. Двічі.

— Авада Кедавра.

Позаду хлипає Герміона — схоже, вона затиснула рота долонею. Я піднімаю паличку до вікна й кажу:

— Морсмордре!

Підхоплюю рюкзак, спалюю лист, хапаю за руку бліду, мов полотно, Герміону й вириваю паличку з її пальців. Вона спостерігає, як я ламаю обидві палички, й здригається, коли я проказую останнє закляття, розкриваючи долоню вгору:

— Бомбарда Дуа Максіма!

І фінальне:

— Інсендіо!

Простір перед очима розмивається, з легень виривається останній подих. Наступне, що я бачу — це оскал заступника директора банку. В руках у мене знесилено обм’якла Герміона. Сили скінчилися — нерви все ж не з заліза. Тому, опускаючись на підлогу поруч із нею, я встигаю сказати:

— Повний комплект ритуалів для нас обох. Платимо готівкою.