Перший і останній її розділ

Вона опритомніла на сирій підлозі – холодній і вологій, як подих забутих підземель. Світ тьмяно блимав, наче не був упевнений, чи варто йому взагалі існувати. На спині відчувалася вага… одне крило. Другого не було. Ні болю, ні крові – просто порожнеча.

Вона не знала, як його втратила. Не знала, хто вона. Не знала, де знаходиться. Світ навколо пульсував, то згасаючи, то спалахуючи уривками образів: покручений шприц, викривлений меч, пакетик із порошком, поламана лялька з очима, білими, як місячне світло – сліпими й такими, що дивляться наскрізь.

Але страху не було. Ні болю. Ні бажання тікати. Лише – тиша. Все, що мало б хвилювати, вигоріло. Залишилася оболонка.
Інстинкт самозбереження, здається, залишився десь разом із другим крилом?

Вона підвелася, відчуваючи, як єдине крило безсило волочиться по підлозі. Тіло рухалося, але ніби окремо від неї.
Хтось шепотів її ім’я – чи то була тиша, що набрала форму слів? Можливо, вона була падлим ангелом.

Вона пішла вперед – босоніж, по потрісканих плитах. Сліпі очі проводжали її поглядом.

Питання виникали, але ніхто не чекав на відповіді. Шепіт у голові був, як шум дощу на порожньому вокзалі — фоновий, даремний.

Вона не знала, навіщо йде. Вона просто йшла. Без мети, без причин.

Світ не втручався. І вона – теж.
“Маленький ангел” залишиться в цьому напівсні назавжди.