Мандрівний коваль

Частина I. Вступ: Вогонь, що не згас

“Що вирішує хід битви? Меч, що розсікає пітьму — чи рука, яка його тримає?”
— напис, вибитий на надгробку Кузні Світла

Світ тримався на крихкому балансі. Люди називали це миром, але то був лише подих між бурями. Минуло тридцять сім років від перемоги над Глітгаром — зловісним звіром, що ходив під землею та зіткався з тіней. Глітгар не був сам: за ним стояв один із трьох прислужників Владики Антихриста, що пробудився в епоху Темного Року.

Його знищили. Великий меч, що палає не вогнем, а яскравою іскрою, розітнув груди чудовиську, і земля тоді напилася його чорної крові. Ім’я меча що переміг чудовисько — Ксерфаель. Викуваний невідомим ковалем у глибинах гір, цей меч зник одразу після бою. Кажуть, він вибрав свого господаря і спочив десь за межами цього світу.

Так почалася нова доба. Але страх над головним злом залишився.

— Ти знову біля ковадла, Ельмаре? — озвався старий селянин, протираючи запорошене скло ліхтаря.

— Ще мить, дядьку Тарне, — відповів юнак. — Мені треба відчути, як сталь дихає.

Це було його звичне заняття: розігрівати болванку, ніби вона вже готова стати легендою. Кожного разу він уявляв, що ось-ось наблизиться до того, чого прагне — відродження Зниклої Іскри яку бачили у Ксерфаелі.

Ельмару було сімнадцять років, але його обличчя вже втратило юнацьку м’якість. Очі були занадто серйозні, як для хлопця з віддаленого села, де населення не перевищувало двох сотень душ. У Тарнелі не було ні фортець, ні палаців — лише великі поля, дерев’яні хати та криниці, що пам’ятали ще прадідів.

Але в дитинстві їм із найкращім другом було байдуже до злиднів. Вони мріяли.

— Коли я стану героєм, — казав Ард, — я вб’ю Владику Антихриста. І тоді ми житимемо в місті, де ми не будемо боятись нападів чудовиськ.

— А я зроблю тобі меч, — усміхався Ельмар. — Не гірший за той, яким убили прислужника Владики Антихриста.

І десь там, у глибині свідомості, він не розумів, що все це — не просто слова.

Бо в його жилах текла кров легендарного Коваля.

У дитинстві Ельмар часто слухав розповіді діда. Старий мав руки, всіяні шрамами, усі в синяках але дуже сильні, мужні, міцні й водночас неймовірно майстерні.

Одного разу він сказав:

— Меч — це не просто зброя. Це інструмент який захищає від зла. Ті хто вміють робити інструменти, усе життя витрачають на те щоб навчитись їх робити, тому вони не можуть бути майстрами у бойових справах. Так само і навпаки, людина яка все життя тренується, не зможе зробити справжній, якісний інструмент. Тому я хочу щоб ти усе життя вчився ковальському ремеслу, щоб твій меч колись переміг Владику Антихриста, як колись мій меч переміг… Нічого, забудь. Займайся й зможеш своїм творінням захистити світ від монстрів.

Ельмар захотів відправитися у подорож за техніками найкращих ковалів яких бачив світ, щоб навчитись усім технікам та познати всі секрети ремесла.

На світанку вони з Ардом пішли з села. Їм не було що втрачати — хіба що молодість. Ард, той завжди рвався вперед: на дуелі, на захист селян від грабіжників, навіть на суперечки з місцевими бандами. Але в серці він мав світло. Його не треба було переконувати в добро.

Ельмар — був іншим. Його віра не була яскравою. Вона була глибокою.

Разом вони мандрували по містах. В Іль-Ровіні вони працювали в кузні, де колись по слухам бачили тінь того самого легендарного коваля, який зробив Ксерфаель.

У Дар’Ні — зустріли стару гномку, яка знала пісні, в яких були закони обробки металу. А в Льєрсі — відвідали Архіви Вогню, де вогонь був живим і шепотів мову, яку розуміють тільки ковалі.

— Він був тут, — сказав одного разу майстер Транель, коли Ельмар показав йому болванку меча. — Але пішов. Шукає учня, який сам прийде до розуміння.

Це зламало Арда. Але не Ельмара. Той чув, як у залізі б’ється серце. Він почав розуміти, чому дід мовчав. Бо вчитель — це не голос. Це шлях.

ЗУСТРІЧ ІЗ ЕЛЬФІЙКОЮ

Це було в Роменні — ельфійському місті на деревах. Вони прийшли туди випадково, слідуючи за чутками про кузню, яка не має дна.

Місто здіймалося високо вгору, серед гігантських дерев, що виглядали, ніби самі зіткані з туманів. Їхні стовбури були широкі як вежі, а на гілках — величезні платформи з домами з зеленого скла, білої кераміки та червоного дерева. Повітря там звучало. Воно гралося класичними акордами, що лунали зі сферичних музичних кристалів, прихованих між листям.

— Гарно, правда? — озвався голос.

Це була вона. Дівчина-ельфійка з темно-каштановим волоссям, зібраним у низький хвіст, і очима, гарними карі очима. Вона стояла на одній із платформ, озброєна арбалетом і сарказмом.

— Ти я бачу місцевий. І ця болванка — легендарний Ксерфаель. *Саркастично посміхнулась ельфійка*

— Ще не легендарний, — відповів Ельмар.

Її звали Реві, і вона була частиною Мовчазного Крила — ельфійської варти, що охороняла коріння дерев від проникнення темряви. Очі її видавали: вона добра. Просто світ змусив її носити гострий погляд.

ПОЧАТОК КІНЦЯ ІСТОРІЇ ЗЛА

Коли Ліа дізналася, що Ельмар шукає легенду, вона посміхнулася:

— Шукаєш минуле? А я шукаю, як не втратити теперішнє.

І залишилася з ними.

Так і зібралася їхня трійця. Ард, що хотів стати героєм. Ельмар, який шукав ідеальну іскру щоб створити інструмент миру. Ліа, що стежила, щоб їх не з’їли дорогою.

Вони мандрували разом ще довго. Збивалися з доріг, ночували в печерах, сварилися через дрібниці й ділили останній хліб. Але в кожному з них було щось більше. Меч. Місія. Майбутнє.

ПРОРОЦТВО, ЯКЕ ВОНИ ЗНАЙШЛИ

У руїнах храму Кієл’Занна, втраченого міста у провалі, вони знайшли кам’яну плиту з написом, який дрижачим голосом читала Ліа:

“Коли загине той, хто рятує всіх, залишиться той, хто кував без страху, він стане на захист. Лише тоді впаде велике зло.”

Ельмар відчув, як щось стиснулося в грудях. Але ніхто з них тоді не зрозумів, що точно мається на увазі.

ВЕЧІР ПЕРЕД НЕВИПРАВНИМ…

Це було перед бурею. Вони сиділи біля багаття, Ард чистив меч, а Ліа — мовчала, дивлячись на зірки.

— Знаєш, — озвався Ард, — якби ми були героями з легенд, я б уже мав крила, а ти — меч із золота.

— У мене буде меч, — сказав Ельмар. — Але не з золота. А з того, що я сам переживу.

— Тоді зроби його міцним. Бо він буде тримати світ.

На цьому вступ завершується. Вони ще не знали, що попереду їх очікує — смерть, зрада, розпач або відродження. Але перші кроки вже зроблено.

Меч ще не створено. Але серце, що його викує, вже палає.

Частина II. Розділ I: Біль і Полум’я

“Коли серце трісне — тільки тоді меч почне звучати.”
— напис на внутрішній стінці печі Залізного Дому

ПІСЛЯ ПОБУТУ ПОДОРОЖІ — ДО СПРАВЖНЬОГО ВОГНЮ

Їхня дорога вела далі на південь — у землі, де зникають мандрівники й мовчать навіть птахи. Там, серед висохлих лісів і солончакових рівнин, стояло місто Меріан’Ксар, побудоване над тріщиною в землі, що дихала жаром. Його ще називали Містом на Розломі Пекла.

Кажуть, саме тут востаннє бачили легендарного коваля. Але все, що вони знайшли, — це уламки гільдій, вигорілі майстерні і пісок.

Вони влаштувались у покинутій кузні, де ще диміли залишки життя. Ельмар зняв плащ, витяг болванку — вже потемнілу від часу, але все ще цілісну — і почав розкладати інструменти.

— Це не місце, де ти щось знайдеш, — сказав Ард, заглядаючи в розбиту димову шахту.

— Я не шукаю вже когось, — сказав Ельмар. — Я вчуся чути.

— Ти хочеш зробити це сам?

— А як інакше?

НАПАД

Тієї ночі на місто напали. Вони з’явились із провалля, темні як ніч, у броні без обличчя. Їхні мечі не дзвеніли — вони шепотіли. Це були Тіньові, слуги одного з Прислужників, і в них була мета: Знищити групу Ельмара.

— Вони знають, — промовила Ліа, натягуючи тетиву арбалета. — Вони знають, що ти прийшов по напрацювання коваля.

— Не дам їм нам заважати, — сказав Ельмар.

Ард уже стрибнув у бій, не чекаючи ні на кого. Так було завжди. Його клинок був справжнім, хоч і простим, а серце — полум’ям, що рвалося захищати.

— Арде, не йди сам! — крикнув Ельмар.

— Це моя битва, друже! — крикнув той у відповідь, і зник серед вогнів.

ЗЛАМА

Їх було надто багато. Ліа трималася як могла, вистрілюючи стрілу за стрілою. Ельмар тягнув болванку до печі, де вона мала бути в безпеці, але кожна секунда тягнулася як година.

Коли вони пробилися назад до центру міста, Арда вже не було.

— Ні… — прошепотів Ельмар. — Ні.

Вони знайшли його на руїнах кам’яного моста, на колінах, зі зламаним клинком і шепотом на губах:

— Я… я стримав їх… усіх… Тримай меч… тримай…

І тоді він упав. У пилюку, в землю, що не знала жалю.

Ельмар не закричав. Його серце не дало звуку. Він просто стис болванку і відчув, як вона… вперше стала теплою.

— Тепер я чую тебе, — прошепотів він.

СМУТОК ЛІЇ

Вони спалили тіло Арда на вершині Печі Горлища — старої кузні, яка впала, але все ще вивергала іскри. Ліа мовчала. Вона не показувала сліз, але Ельмар бачив — її плечі стиснуті. Її очі не дивилися в полум’я — вони бачили щось глибше.

— Він був добрий, — сказала вона. — Його серце ніколи не ставило питань, воно просто відчувало та допомагало.

— Я зроблю так, щоб його іскра не зникла, — відповів Ельмар. — Я викую те, що почалося в ньому. Його смерть — частина меча. Тепер він у ньому.

НОВИЙ ЕТАП: ВОГОНЬ ЩО ЗАПАЛЮЄ

Дорога повела їх далі. Удвох. Уже не було жартів Арда. Лише спогади.

Вони відвідали гільдії авантюристів, допомагаючи ремонтувати зброю, зміцнюючи леза, слухаючи історії. Кожна з цих історій — це була частина ковальського мистецтва. Ельмар не шукав більше вчителів — він збирав душі у сталь.

— Я бачу, як ти змінюєшся, — сказала Ліа одного вечора. — Раніше ти просто шукав щось із минулого. Тепер ти твориш своє.

— Бо втратив своє джерело світла, — сказав він. — І мушу запалити його знову.

— І це буде меч?

— Це буде пісня. У сталі. З болю. З крові. З любові.

ЕЛЬФІЙСЬКА КУЗНЯ

Одного разу вони повернулись до Івен’Тара. Ліа привела його до місця, яке не показувала навіть іншим ельфам. Кузня була в самому корені дерева, на рівні, де вже не було світла — лише фосфорний мох і голоси землі.

Кам’яні стіни були вкриті гравіюваннями — старі ельфійські закони про створення, де кожна лінія вела енергію у вогонь.

— Тут я можу завершити перший етап сплаву, — сказав Ельмар. — Але мені потрібно щось твоє.

— Моє?

— Сльоза. Її сіль зміцнить метал. І нагадає йому, що він має серце.

Ліа довго мовчала. А потім, уперше, вона заплакала.

Коли крапля впала в болванку, вона засяяла, заіскрилась. Тепер вона справді жила.

МІТИНГ ПРОТИ ТІНЕЙ

Тим часом, у західних провінціях почали збиратись залишки колишніх героїв, магів, ковалів, архівістів. Вони відчували: щось гряде. Третій Прислужник, останній з лейтенантів Антихриста, рухався на північ.

— Хто виступить проти нього? — питали люди. — Де людина яку обрав Ксерфаель?

І тоді, в тиші, один із сивих вартових сказав:

— Один юнак. І одна ельфійка. Вони несуть Іскру яка переможе .

КІНЕЦЬ РОЗДІЛУ I

Меч ще не завершено. Але він уже живий. Його назви ще ніхто не вимовляв — бо він ще слухає. Але Ельмар знає: той день, коли лезо скаже своє ім’я, буде останнім для Владики Антихриста.

І тоді він згадає голос Арда. І вийде на бій.

Бо іскра в сталі — це не блиск. Це пам’ять.

Клинок Імені — …

«Ти не твориш меч. Ти відкриваєш серце світу й викарбовуєш у ньому своє ім’я.»
— запис з останнього листа Арда до Ельмара

НІЧ ПЕРЕД ПРОБУДЖЕННЯМ

У світі, де зорі падали не на землю, а у вогонь, стояли вони — двоє мандрівників на останньому краю. Перед ними — фортеця, яка ховала в собі Прислужника, володаря залишків темряви. Саме звідти йшли Тіні. Саме там — серце останнього зла.

А за ним — сам Владика, що пильнує зірки з темного трону, давно забувши людські імена.

— Він уже чекає, — сказала Ліа. Її голос був твердий. За її спиною — арбалет, як завжди. Але в очах тепер був спокій.

— Я готовий, — відповів Ельмар. — І… меч — теж.

У його руках — вже не болванка. Це було лезо, виковане в димі та втраті, загартоване у сльозі, зібране зі шматків правди й горя. І сьогодні… він нарече його ім’ям.

— Лише тоді, коли його назвеш, він проявить себе повністю, — сказала Ліа.

— Ім’я прийде саме. З бою.

ШТУРМ НА КРАЙНЮ БАШТУ

Фортеця Прислужника була побудована не людьми. Вона росла, як хворе дерево, з кісток і зруйнованої магії. Навколо неї — яма, повна мертвих заклять, які стирали спогади.

Вони прорвалися всередину через покинутий тунель, прокопаний ще під час Першого Великого Полум’я. Всередині — тиша. Камені дихали страхом. Повітря стискалося, наче чекаючи вибуху.

Перша хвиля — Тіні. Більше сотні, усі без облич, їхні мечі не створювали звуку — лише холод. Ліа вела перший наступ, стрибала по стінах, наче танцювала зі смертю. Ельмар ішов за нею, не знімаючи меча з плеча.

— Тепер, — крикнула вона.

Ельмар зупинився. Вперше дістав меч. Усе навколо — замовкло. Навіть Тіні зупинились.

— Як тебе звати?.. — прошепотів він.

І тоді лезо засвітилось червоним. І десь у глибині пам’яті почувся голос — не Арда, не діда, не його власний. Це був голос самої сталі.

— Мене звати «Джинсей».
— Я — те, що залишилось, коли все згоріло.

І тоді Ельмар вдарив.

БІЙ ДЖИНСЕЙ

Це не був звичайний бій. Меч не просто рубав — він іскрив. Кожен рух випускав іскри з пам’яті. Образи з’являлись перед ворогами: село, де бігав малим; усмішка Арда; очі Лії.

Тіні були розгромлені. Вони не могли тримати цей світ. Бо Ельмар більше не бив ворогів — він випалював зло.

Коли вони піднялись на останній поверх, Прислужник уже чекав. Це був гігант у чорному плащі, його руки — з рун, що пульсували темрявою. У центрі грудей — уламок старого клинка: Ксерфаеля, яким його колись поранив дід Ельмара.

— Ти хочеш закінчити те, що почав твій старий? Він був занадто слабкий, я певен що ти втечеш як і він, — сказав Прислужник.

— Я хочу… почати те, що ще не було, — відповів Ельмар. — Іменем Арда. Іменем тих, кого ти знищив. Іменем тих, хто ще має жити.

ФІНАЛЬНА ДУЕЛЬ

Дуель тривала недовго — але кожен удар був як світ. Прислужник використовував час як зброю: його леза старіли матерію. Вони вмирали при дотику, як засохлі квіти.

Але Джинсей був іншим. Його суть — не метал, а життя, що не скорилось. Коли Прислужник зламав його наконечник, лезо розсипалося — і з уламків з’явилося нове.

— Я не з леза. Я з тебе, — говорив меч у голові Ельмара. — І доки ти живий, я — є.

Тоді Ельмар пробив тверде, сухе тіло Прислужника. Той зупинився. Подивився в небо. І впав — розсипавшись пилом і уламками своєї магії.

МІСТО, ЩО ПРОКИНУЛОСЬ

Коли темрява впала, коли Тіні розчинились, небо очистилось. Люди з ближніх міст побачили зорі. Дерева повернули зелені кольори.

Ельмар стояв посеред руїн лігва Владики.

Ліа підійшла до нього й торкнулась плеча:

— Ти його вбив.

— Я вбив не тільки його… я вбив частину себе. Ту, що ще боялась. Тепер… залишилось  спокійно жити.

ГІЛЬДІЯ

Їх прийняли до Ордену Вогню — тепер він складався з тих, хто пам’ятає. Не воїнів. Не чаклунів. А носіїв імен і історій. Їхня місія — не битися, а зберігати.

Ельмар став головним ковалем нового світу. Його кузня розташувалась у відновленому дереві Івен’Тар, у найвищому залі, де стеля дихала зорями.

У центрі кузні — меч, вкладений у скелю, не для того, щоб його виймати, а щоб пам’ятати.

— Кожен, хто зайде сюди, буде згадувати своє. І тільки той, хто прийде не за славою, а за правдою — зможе його торкнутись, — сказав Ельмар.

ПІСЛЯМОВА

Минуло п’ять років.

Ліа і Ельмар продовжують подорожувати. Не як воїни. Як вогні. Вони носять імена загиблих. І меч — з іменем Джинсей — залишається з ними.

Одного разу в кузню прийшов хлопчик.

— Я чув, ви знали героя, який загинув за село на півдні. Він мав ім’я Ард?

Ельмар усміхнувся:

— Так. І він досі з нами. Кожного разу, коли хтось хоче захищати, а не вбивати — Ард живе.

Хлопчик засміявся.

— Тоді я теж хочу бути Ардом.

Ельмар нахилився й дав йому невелике залізне кільце.

— Почни з цього. Це — перше, що я викував з його попелу.

ЕПІЛОГ

Уночі зорі згущуються навколо дерева Івен’Тар. Там, у височині, в ельфійському домі, де співає мох і світиться кора — стоїть коваль.

Він слухає не метал. А тишу. І в цій тиші — ім’я.

Бо найкращий меч — той, що ніколи не буде витягнутий.

Але всі знатимуть його ім’я.

Джинсей.