Розділ 5

Загорнувшись у м’який рушник, я поглянула на себе в дзеркало. Моє відображення виглядало втомленим, але я знала — потрібно починати діяти. Я почала обмірковувати свої подальші кроки, щоб вирішити проблему, яка мене тривожила.

Я сіла на ліжко і заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Поступово стала усвідомлювати своє дихання й намагалася заспокоїти розум.

Я знову й знову прокручувала в голові слова незнайомця — як не дивно, я пам’ятала їх напам’ять:

Безжальна сила вирує,
Люди тікають і ховаються, але їй не втекти,
І вже завтра на Землі залишиться лише кілька людей.
Що це за сила, що так безжально котиться,
Що знищує все на своєму шляху і не зупиняється,
Що змусить вас забути багато чого і почати все спочатку?

Якщо вірити його словам, я не одна на цій Землі — є ще кілька людей. Тому я повинна вирушити на їхні пошуки. Але мене не полишає питання — що він мав на увазі під «кількома людьми»? Троє? Четверо? П’ятеро? Та це не так важливо, як сам факт, що я, можливо, не єдина.

Ці люди можуть бути розкидані по всьому світу. Вони можуть бути де завгодно. Я подумала, що могла б розпочати пошуки з Америки.

Я беру карту Сполучених Штатів і починаю думати, у якому напрямку краще рушити. Оскільки зараз я перебуваю в Сан-Франциско, думаю, що спершу варто поїхати в Неваду, а далі вирішуватиму по ситуації.

Далі я згадала, що мені можуть знадобитися відео про виживання в дикій природі, про стрільбу, керування катером тощо. Тож я переглянула кілька таких роликів, а решту — зберегла на телефон і флешку.

Наступне — я вирушаю до найближчого магазину електроніки. Адже за кілька днів електропостачання може припинитися, а мені потрібно буде заряджати хоча б телефон. Я заходжу в гараж, сідаю в джип, що лишився від батьків, і рушаю. Мені лише сімнадцять, але це не означає, що я не вмію водити. Так, у мене немає прав, але тато навчив мене ще з дитинства. Та й яка різниця — з правами я чи без, якщо на планеті я одна?

Коли я доїжджаю до магазину, паркуюсь, виходжу з машини і заходжу всередину. Всередині — така тиша, якої я ніколи не чула в жодному супермаркеті. Я беру все необхідне:

Сонячну батарею-акумулятор, кілька павербанків, ліхтарик на сонячній енергії, купу батарейок і запальничок.

Визначившись із маршрутом, я починаю збирати рюкзак для виживання — на випадок, якщо я справді залишилась одна на планеті.

Я складаю все необхідне: ніж, сірники, ліхтарик, пляшку для води, спальний мішок, термобілизну, їжу на кілька днів для себе і для Хадсона — мішок його улюбленого корму, карту Невади і компас. Також беру портативну зарядку і запас батарейок — на всі випадки.

Коли рюкзак зібрано, я знову дивлюсь у дзеркало і кажу собі:
— Я зможу вижити. Я зможу знайти інших людей на цій планеті.

Я знаю — потрібно діяти. Виживання і надія знайти інших тепер залежить від мене.

Я беру рюкзак і виходжу з дому. Хадсона саджаю на переднє сидіння джипа, а сама сідаю за кермо — не знаючи, що чекає попереду. Але я готова до всього, бо знаю: моє життя залежить від моїх рішень.

Я рушаю в Неваду, з надією знайти тих, хто залишився в цьому світі разом зі мною.