Розділ 4

Мені стає страшно. Я розумію, що маю щось зробити, але не знаю — що саме і як. Відчуваю, як свідомість охоплює страх. Серце б’ється все швидше, дихання частішає, руки тремтять. Я намагаюся заспокоїтися, але не можу стримати сліз, які виступають на очах. Борюся з панічною атакою, що підкрадається. Глибоко вдихаю і повільно видихаю, намагаючись зберегти контроль. Через кілька хвилин мені вдається трохи заспокоїтись, але руки все ще тремтять.

Я піднімаю руку з годинником Nexus і намагаюся додзвонитися до Кайли. Після довгих гудків без відповіді, пишу їй повідомлення:

Я: Кайло, ти де?
Я: Ти знаєш, що трапилось?
Я: На вулицях жодної душі. Схоже, той незнайомець говорив правду…

Я чекаю на відповідь, але її немає. Підсвідомо я вже знаю, що вона не відповість. Але навіть найменша іскра надії змушує мене чекати її повідомлення.

Невдовзі я разом із Хадсоном повертаюся додому. І тільки тепер помічаю — навколо нас панує гнітюча тиша. Жодного гуркоту машин, жодних розмов бабусь на балконах, жодної музики з кафе поруч із будинком — лише спів птахів. Я завжди любила природну тишу, але ця тиша… лякає.

Повернувшись додому, я перевіряю — чи не з’явилось повідомлення від Кайли. Його немає. В грудях наростає дискомфорт, напруга стискає мене зсередини. Роблю глибокий вдих і видих. Пишу повідомлення тітці Еліс і, не чекаючи відповіді, йду в душ — намагаюся хоч якось розслабитися.

Зачиняю за собою двері ванної. Відчуваю, як напруга потроху відступає, поки я роздягаюся і готуюсь до душу. Стою перед дзеркалом, дивлячись у свої заплакані очі. Повертаю кран — і вода починає текти, заповнюючи простір парою.

Я заходжу під душ і відчуваю, як тепла вода стікає по тілу. Заплющую очі й насолоджуюсь відчуттям — вода змиває втому, страх і розпач.

Мені важко думати чітко, але я намагаюся перебрати в думках усі варіанти — що робити далі? Я гублюся… нічого не зрозуміло. Тож я дозволяю думкам просто плисти — без спротиву, без намагання одразу їх вирішити. Намагаюся зосередитися лише на одному — заспокоїтись.

І раптом згадую маму, її неповторну усмішку, як ми щовихідних ходили всією родиною на пікнік. Як тато вчив мене кататися на роликах. Коли я падала і роздирала коліна — не хотіла більше вставати. Але татовий погляд… такий, ніби я була найдорожчим у його житті. Погляд, який не просто вірив у мене — він точно знав, що я зможу. Саме цей погляд завжди змушував мене підводитися і йти далі.

Поступово я відчуваю, як тіло розслабляється. Я просто стою під душем, дозволяючи собі бути… без зайвих думок. Лише я, вода і тиша.

Невдовзі я перекриваю воду. Обгортаюсь м’яким рушником. Напруга зникла. І я — готова скласти план дій, почуваючи себе більш спокійно і зосереджено.