Розділ 1. Тінь минулого

Дощ бив по склу старого седана, розмиваючи вогні міста у сіру пелену. Мін-дже сидів нерухомо, тримаючи в руках фотографію. На знімку — сивий чоловік з втомленими очима та упертим підборіддям. Правозахисник, чия смерть стала для Мін-дже не просто завданням, а ниткою до його власного минулого. На звороті — напис олівцем: “Школа Ханрім. Золото. Вони знають.” Два місяці тому. Занадто свіже, щоб бути випадковістю.

Він поклав фото у кишеню та заглушив двигун. Тиша навалилася на нього, як бетонна плита. Мін-дже ненавидів тишу. Вона завжди тягла за собою спогади: голос батька, що віддає накази по рації, шепіт матері, яка читає йому перед сном у черчій чужій квартирі. І той день, коли все обірвалося. Йому було п’ять. “Героїчно загинув,” — сказали на похоронах. “Прибрали,” — шепотіли в тінях. Мати знала правду, але мовчала. Її страх став його першим уроком. Переїзди, нові імена, тривожні погляди у вікна. А потім — закрита програма. Діти без минулого, виковані в ідеальну зброю. Він став одним із них.

Чотири роки в армії, командир спецпідрозділу до двадцяти трьох. Холодний. Точний. Але всередині — ім’я, випалене розпеченим залізом: Квон Сан-мін. Бізнесмен. Вбивця. Той, хто забрав у нього все.

Мін-дже вийшов із машини, грюкнувши дверима. Дощ одразу обрушився на нього, промочивши чорну куртку та волосся. Попереду височіли ворота школи “Еденвель” — елітного гнізда для дітей тих, хто править країною з-за куліс. Його легенда: новий охоронець, найнятий після “інциденту” зі зниклим учнем. Ніхто не ліз у деталі. Тут любили мовчати.

Охоронець у будці — старий, із згаслим поглядом — мовчазно видав пропуск. Мін-дже кивнув і ступив усередину. Кампус гув: учні у білих сорочках та темних штанах чи спідницях поспішали під навіси, ховаючись від дощу. Сміх, шепіт, погляди — все здавалося фальшивим. Ніби театр.

Він йшов уздовж головного корпусу, коли почув крик. Негучний, але різкий, як тріск ламаної гілки. Мін-дже уповільнив крок, повернувши голову. Убік, біля старого дерева, стояла група хлопців. Троє — високі, кремезні, з однаковими посмішками. Шкільна форма на них виглядала, як уніформа банди. У центрі — четвертий, нижчий на зріст, худий, з розкуйовдженим волоссям. Він притискав до грудей рюкзак, ніби щит, а його плечі тремтіли.

— Соджуне, ти серйозно думав, що тобі тут місце? — голос одного з хлопців, того, що стояв найближче, сочився зневагою. — Олімпіадник, так? Мамин синок із гарними оцінками. А хто тебе сюди проштовхнув, а?

Мін-дже зупинився. Соджун — так звали хлопчиська — підняв погляд. Очі великі, темні, сповнені тихої болю. Він не відповів, лише міцніше стиснув рюкзак. Другий хлопець, з коротким їжачим волоссям, крокнув уперед і вирвав сумку з його рук, шпурнувши у бруд.

— Говори, коли питають, — кинув він, штовхнувши рюкзак ногою. Соджун смикнувся, але не встиг нічого зробити — третій, найдужчий, схопив його за комір і штовхнув до дерева. Удар об стовбур був глухим, як звук падаючого каменю.

Мін-дже стиснув зуби. Це не його справа. Він був тут не для цього. Але ноги вже несли його вперед.

— Досить, — його голос пролунав тихо, але твердо, як метал. Трійця обернулася. Той, що з їжачим волоссям, примружився.

— Ти хто такий? — спитав він, схрестивши руки. — Новий прибиральник?

— Охоронець, — Мін-дже підійшов ближче, дивлячись на них зверху вниз. — Відійдіть від нього.

Дужак хмикнув, відпустивши Соджуна, який одразу сповз по стовбуру, важко дихаючи. Перший хлопець — мабуть, лідер цієї трійці — усміхнувся.

— Охоронець, значить. А ти знаєш, хто ми? Ми люди Рюджина. І якщо він скаже, ми тебе в цей бруд обличчям втопимо.

— Спробуйте, — спокійно відповів Мін-дже, хоча всередині все напружилося. Рюджин. Ім’я спливло в пам’яті, як скалка. Він чув його у досьє. Квон Рюджин. Син Квон Сан-міна. Випадковість? Чи доля?

— Залиште його, — новий голос розтяв повітря, холодний і різкий, як лезо. Мін-дже обернувся. З-під навісу вийшов ще один хлопець — високий, з гострими вилицями та поглядом, що міг заморозити вогонь. Квон Рюджин. Його форма сиділа ідеально, попри дощ, а в руках він тримав парасольку, не розкриваючи її.

Трійця одразу відступила, як пси, що почули свист господаря. Соджун підняв голову, але тут же опустив погляд, ніби боявся зустрітися з Рюджином віч-на-віч.

— Новий охоронець? — Рюджин схилив голову, вивчаючи Мін-дже. Його губи здригнулися у ледь помітній усмішці, але очі залишилися порожніми. — Ласкаво просимо до Еденвелю. Сподіваюся, ти не боїшся тіней.

Мін-дже не відповів. Він дивився на Рюджина, відчуваючи, як у грудях запалюється щось давнє, давно забуте. Не страх. Не злоба. Передчуття.

— Побачимось, — кинув Рюджин, розвернувся і пішов, махнувши рукою своїм людям. Ті пішли за ним, кинувши наприкінці зневажливий погляд на Соджуна. Хлопчина повільно підвівся, підібрав рюкзак і тихо прошепотів:

— Дякую…

Мін-дже кивнув, але не відповів. Його погляд досі був прикований до віддаляючоїся постаті Рюджина. “Тіні,” — подумав він, стираючи дощ із обличчя. — “Вони вже тут.”