A Poison Tree

Зазвичай у цій частині будівлі досить тихо. Як мінімум в’язень, котрий перебуває тут у повній самотності уже декілька місяців здивований почути тут самотні спокійні кроки однієї людини, а не швидке тупотіння декількох пар ніг конвою, котрий чи то сніданок йому несе, чи то збирається відвести на черговий допит або опізнання зі свідками. Найбільш дивувало інше.

Те, що ці кроки наближаються до нього, коли сніданок йому подали нещодавно.

– Хей-хей-хей, давно не бачилися, – раптовий відвідувач помахав в’язню рукою, як тільки потрапив у поле зору крізь ґрати. У руках він тримав невеликий пакет, де шурхотіло щось схоже на пластикові судки. Розклавши на підлозі свою куртку, відвідувач сів на підлогу у позі лотоса, прямо перед в’язнем по той бік решітки, який сидів за столом і тільки збирався з’їсти свій сніданок. – Не проти разом поснідати?

Гість не чекав відповіді, а просто швидко виклав вміст пакета на підлогу й дістав із кишені одноразові дерев’яні палички. Здогадка в’язня підтвердилася – всередині дійсно були судки. Гість почав розкривати їх один за одним, а потім, під здивований погляд в’язня, почав повільно їсти те, що приніс, добре пережовуючи.

– Тож… Ціанід калію у соусі. Досить елегантно зіграно, – гість кивнув сам собі, вмокаючи шматочок м’яса у соус, котрий приніс із собою, і легко змахнув зайві краплі. – Прибрав свідка як тільки він був готовий здати тебе і всіх твоїх поплічників.

– Не розумію про що ти, – в’язень нахмурив брови, бігаючи поглядом по на диво радісному лицю гостя. Той всміхнувся.

– Не клей дурня, Достоєвський, – хмикнув відвідувач. – Ти чудово розумієш про що я і кого саме отруїли вчора. Та мене не цікавить як ти це зробив і все таке, це вже похідне, – пом’якшив голос він. – У мене нема сумнівів, що саме ти до цього причетний. Але тепер мене хвилює інше питання – а для чого це все, Достоєвський? Яка мета може бути в тому, щоб вбити такого малого пішака, котрий навряд знав би багато.

Достоєвський хмикає, та не відповідає. Кладе собі до рота шматочок м’яса й повільно жує. Демонстративно повільно жує, доки відвідувач дивиться тупим поглядом йому у потилицю.

– Чого ти взагалі від мене хочеш? – уточнює гість і Федір гучно ковтає, опісля зітхає й повертається із широкою зверхньою усмішкою. Відвідувач розслабляється. Тепер-то Достоєвський схожий сам на себе.

– Кілер? Хах, він був хорошим хлопцем. Таку благородну мету мав: врятувати смертельно хворого родича, зібравши йому на операцію і реабілітацію… Шкода лиш методи у нього були, – Федір знову кладе до рота шматочок м’яса, продовжує вже з повним ротом їжі, – скажімо так… Нечесні. Стати вбивцею завжди було найлегшим шляхом, у будь-якій ситуації. Саме тому цей гріх один із найбільш жалюгідних.

Гість їсть теж, не поспішає. Не зводить очей із в’язня й у тиші цього глухого коридору чути лиш стукіт паличок, їхнє дихання й протяжні словесні павзи, під час яких двоє уважно розглядали один одного, ніби грали в дивоглядки.

– Проте, звісно ж, дивно судити за це одну невинну душу, – Достоєвський веде паличками у повітрі, ніби смичком веде по скрипці. – Більшість людей готові вчинити цей гріх, достатньо лише бодай якоїсь крихкої причини. Ми й самі з тобою такими є, Дадзаю. Вбиваємо, вбиваємо, вбиваємо… Та все ж, – Федір стишує голос, переходить на лагідний шепіт, – ми дещо відрізняємося від звичайних людей. Як думаєш: чим саме?

– Ну якби ти трохи більше розповів про себе, пане Достоєвський, то можливо я б зрозумів одразу, – Дадзай усміхнувся, відкушуючи шматочок м’яса. Федір легко посміявся.

– Ти й так мене чудово знаєш, бо ти знаєш себе. А я – це ти. Ти – це я. Я твоє відображення, Дадзаю, тож знаючи себе ти легко відповіси на це питання.

– Відображення… Хаха, десь я це вже чув! – зареготав Осаму, ледь не впускаючи з рук судок. – Можливо… Від ворогів, котрі думали, що на одній сходинці зі мною, – карі очі потьмяніли, заглядаючи Федіру немовби прямо в душу. – Як шкода, що вони щоразу переоцінювали себе і з тріском мені програвали.

– То що, відповіси на питання? – Достоєвський грається. Схилив голову на бік і терпляче чекає відповіді. Можливо навіть не її, ні. Він чекає того, що Осаму задумається, аби упиватися чужими сумнівами, немов би дорогим вином.

– Я гадки не маю про що ти. Щось ти не схожий на поліціянта, – зухвалий усміх Дадзая змушує Достоєвського переможно зітхнути.

– Відповідь проста: ми більше не зважуємо людських життів. Навіть для вигляду. Нас не обтяжує моральний компас, бо ми вище за це. Ми демони, – Достоєвський говорить м’яко, ніби розповідає зовсім не про вбивства. – Нам байдужі людські життя. Вони для нас однаковісінькі. По-схожому безглузді. По-схожому порожні.

Дадзай хмикає, готовий заперечити, та замовкає, бо Достоєвський продовжує.

– Тебе ніколи не вело особисте бажання турбуватися про людей. Тебе вела воля близької тобі людини, якій ти довіряв. Демони не бачать різниці між добром і злом, бо вони вище за це. Демони просто грішать без ганебних виправдань.

– Я не демон, – Осаму зупиняє тираду Федіра, з лиця зникає посмішка. – Не знаю якої ви там про мене думки, та я вже давно не демон.

– І тому в кінці ти помреш, Дадзаю, – Достоєвський промовляє на видиху, поблажливо. Говорить із ледь помітним смутком у голосі. – Ти помреш, бо відкидаєш цю грішність. Помреш, як брудний пес. Не як демон – із гордістю.

– То це погроза? – Дадзай ледь не регоче у відкриту, та лице Достоєвського лишилося таким же.

– Це передбачення. В кінці точно хтось має померти. Так завжди відбувається, коли стикаються в битві два демони, – тарілка Достоєвського майже порожня. – І будь певен, ним будеш ти.

– Але ж чому саме я? – Дадзай хвацько повернув розмову в русло, з якого вони починали, та Федір непохитний.

– Бо на відміну від тебе, Дадзаю, я не тікаю від своїх гріхів, – голос Достоєвського настільки спокійний, що чимось навіть зачаровує. – Скільки б ти не робив хороших справ, скільки б людей ти не рятував, ти так чи інакше лишишся демоном. Це твоя натура, твоє єство. І в цьому й лежить шлях до повного просвітлення – через прийняття себе та того, що ти грішний. Кілер спробував утекти від своїх гріхів і почати нове життя. Ти навіть документи йому зробив… Та відплата все одно наздогнала його і помер він жалюгідною смертю… Відплата завжди наздоганяє грішників. Твоя ж сидить просто перед тобою.

Достоєвський широко всміхається й Дадзай важко ковтає слину, що зібралася в роті. Давно він не відчував цього тривкого пощипування нервів по всьому тілу і як тонкий струмок холодного поту стікає спиною.

– Я – інструмент божої кари, – голос Федіра ніби відлунням звучить у самій голові. – Я – покарання за те, що ти зрікся своєї демонської натури й удаєш із себе янгола у святій подобі.

– Тобто ти тут просто для того, щоб нагадати, який я покидьок? – Дадзай перебиває його, аби скинути хоч трохи напругу, котра зависла у самому повітрі. Настільки об’ємна, що її ніби можна відчути на дотик. – Все це лиш для того, щоб мене совість замучила? Молодець звісно, але я це все й так знаю.

– Мало знати, Дадзаю. Потрібно це сповна відчути. – у напівтемряві камери Федір виглядав, як сіра примара. – Бог милосердний. Він пробачає навіть демонів. Однак спасіння саме в прийнятті грішності, а не її запереченні. Прийми себе й вознесися, досягни найвищої точки усвідомлення світу й постань понад цим пеклом як і має бути – собою, або помри. Помри як тварина.

– Тоді чудово, – Дадзай всміхається у відповідь. – Я запам’ятав.

Підводячись, Осаму кинув, ніби дрібницю:

– У кінці подивимося хто з нас буде мертвим.

 

---

 

«Мені було… Можливо років з 15, коли мені вперше дали якесь завдання. А доти я був тихим спостерігачем. Все життя, напевно, був ним, аж поки вперше я не отримав можливість діяти»

 

Чюя підкурив цигарку чорною запальничкою й миттю видихнув сірий густий дим у чорне небо. Воно не таке темне, як тоді, після бійні в центрі, що аж зірки було видно, та пітьма та чомусь заворожувала чи не більше. А може причина в тому, що дивлячись у темряву легше малювати картинки минулого перед очима?

 

«Чи добре це, чи ні, та моя прийомна матір завжди тримала мене якомога далі від бурі міжбандових війн. Часто затримувалася на роботі, часто так само тихо курила в темряві кухні й довго-довго вдивлялася в ще темніше небо Йокогами, про щось думаючи й ніколи не говорячи про що саме, та очевидно, що про організацію і її майбутнє. Певно, вона думала, що повністю відгородивши мене від цього всього, мені легше буде забути про всі жахи, котрі я бачив у банді, на яку працював ще малим. Та правда в тому, що я не розумію й досі для чого. Я й так не пам’ятав із тих часів майже нічого…»

 

Скільки себе Чюя пам’ятає – він був спостерігачем. Він тихо спостерігав навіть тоді, коли Португай шматував банду, для якої він працював. Вона часто використовувала безхатніх дітей-сиріт, як кладменів. Поліція ніколи не запідозрила б невинне дитинча років з 5 у розповсюдженні наркотичних речовин, тому бізнес успішно процвітав роками. Аж до того дня, як вони перейшли дорогу Португаю.

Та війна не тривала довго. Хоча то й складно назвати війною чи й навіть битвою. Радше невеликою сутичкою двох банд, переможцем з якої вийшла молода й амбітна – Португай, що ще Португаєм тоді не був. Чюя пам’ятає ту саму останню бійню і загибель свого куратора, та не може згадати що ж сталося з іншими дітьми після того, як банда розпалася. Колись він це знав і пам’ятав, та з часом дитяча пам’ять вирішила позбутися цих травматичних спогадів і знайти спокій. Проте в ній же назавжди викарбувався той самий момент… Він стояв посеред трупів, серед купи зброї й гільз від куль. Стояв і роздивлявся всіх і кожного великими блакитними очима. А потім, серед десятків сірих облич…

Він побачив Койо Одзакі – його майбутню прийомну матір – уперше.

Вони перетнулися поглядами. Крізь град куль і спини десятків, що боролися за своє життя. Вона не питала його ні про що. Просто схопила за руку, заховала за якимось деревом, а потім, як тільки буря вщухла, підійшла і єдине, що запитала, це чи не голодний Чюя.

Він відповів, що голодний до біса.

З того моменту в Чюї та почалися спогади. Він не пам’ятав як потрапив у ту банду, не пам’ятав що робив там і як почав доставляти наркотики. Здавалося, ніби як тільки він народився, то одразу ж і почав цим займатися. І вже ж тим паче Чюя ніколи не знав своїх батьків. Не знав навіть звідки він і як у Йокогамі опинився.

Єдине, що він знав, це те, що його звали Чюя Накахара.

І те, що він ненавидить банду, у якій був.

Він мало що пам’ятав про неї, та ненависть ця закріпилася на рівні підсвідомості. Не знав чому саме, та він впадав у лють при одній лиш згадці про ту банду і дітей, з якими він там був. Діти… Як можна просто взяти й у своїх темних планах використовувати чистих і невинних дітей? Як можна їх цим прирікати на злиденне життя без найменшого у ньому світла, коли ти з самих пелюшок тільки й знаєш один шлях – темний. Чюї просто пощастило, що він опинився в Португаї, бо Португай зовсім інакший, зовсім не такий, як ті банди. І Чюя дійсно щасливий, що того дня серед десятків лиць у тій бійні він помітив саме те саме, рідне, улюблене тепер, та так навряд пощастило іншим. І часом Чюя лежить і думає: а як склалися їхні життя?

А потім різко думка обривається й він перемикається на іншу. Краще не обдумувати це.

Бо розум криком кричить…

Майбутнього у них швидше за все немає.

«Можеш вийти із нетрів, але нетрі із тебе – ніколи», – і Дадзай правий. Навіть Чюя розуміє, що хоч минулого в них він і не пам’ятає, та факт його перебування там заліз під саму шкіру, просочився у кістки. То що вже говорити про тих, хто в нетрях був набагато довше?

Шансів у них просто немає.

Та Чюя старається не вдумуватися. Знову й знову. Так учила його й Койо. Розповідала, повчала, наставляла, що чим більше розумієш і усвідомлюєш у їхньому, жорстокому світі, тим гірше. Койо вчила нікому не співчувати й ні до кого не прив’язуватися. Нема сенсу. У злочинному світі лише лідери лишаються незмінними. Пішаки ж змінюються зі швидкістю кулі. І Чюя, слухаючи це, щоразу питає: «Невже ви так уже когось втратили?» – та це питання, яке заборонено ставити. Койо однаково б ніколи не відповіла на нього дитині.

Вона завжди бачила Чюю лише як дитину.

Спершу його це дратувало. Він не розумів: а чим же він краще за інших? Чому Койо його так оберігає, чому так лелеє? Чому тримає так далеко від цього всього, якщо він такий розумний, такий кмітливий і взагалі може у всьому її допомагати? Та Одзакі ледь не сама дала відповідь на це питання, одного разу взявши його із собою на нараду виконавчих директорів, коли Португай уже розрісся та мав деякий вплив у місті.

Тоді Чюя побачив Дадзая вперше.

Той не був ще ніяким Асмодеєм, не був ніяким демоном чи виконавчим директором. Очі його вічно опущені в підлогу, сам він постійно ходить у бинтах і майже ні з ким, окрім Морі, не говорить. Лиш ховається за спиною Огая, ніби його тінь. Та з усім тим, слухав він нараду уважно. Щось обдумував, про щось Морі постійно питав, а той залюбки відповідав, слідкував за будь-яким рухом паперів на столі й коли була можливість, то сам читав. «Цей хлопчик допомагає», – так і крутилося в голові Чюї та він заздрісно свердлив поглядом Дадзая. Тихо хотів, щоб Койо дозволяла йому допомагати так само. Та Одзакі щоразу повторювала: «Ти б не захотів бути на його місці», – й співчутливо тому зітхала, а Накахара ніколи цього не розумів. Чому вона йому співчуває? Він же навпаки щасливий, що є для свого батька корисним, навідміну від Чюї. Чому ж він і сам виглядає таким нещасним?

Неймовірно невдячний і пихатий дурень.

З того часу вони не бачилися декілька років. Вірніше Чюя не зустрічав Дадзая. Лиш чув від Койо історій про те, як Осаму, такий малий і невинний, та такий хвацький і в усьому встигає. Який у того великий потенціал, яке майбутнє його чекає, як Португай процвітатиме, коли Дадзай його очолить… І Чюя тихо це слухав, знаючи, що його максимум це спостерігати та чути історії. Він недостатньо розумний, недостатньо харизматичний, недостатньо впевнений у собі, щоб бути таким, як той бісовий Осаму… І Чюя йому заздрив. Задрив по-чорному. Теж хотів мати таку велику вагу в такій великій і могутній організації, теж хотів бути залученим у ці всі масштабні процеси в місті, а не бути простим підлітком зі звичайнісіньким життям, хоч і не зовсім звичайною матір’ю. Заздрість спопеляла Чюю. Він теж хотів пригод. Кожна згадка про Дадзая ніби запалювала у ньому нове пекло. Він хотів так само… І відчайдушно тягнувся до організації. Чим старшим ставав, тим більший інтерес проявляв до роботи Койо, тим частіше пропонував допомогти й тим частіше говорив, що й сам хотів би бути частиною Португая, як і всі. Одзакі відмовляла, сварилась, скандалила, та зрештою здалась. Лиш наголосила, напевно, чи не востаннє: «Це не те місце, куди треба тягнутися, Чює», – та він пропустив це повз вуха.

Яке це мало значення, коли він нарешті може показати, що на щось, та й здатен?

Чюї не довіряли складної роботи, лише плавно вводили в курс справ і розповідали що та до чого. Які папери за що відповідають, кому їх потрібно нести на підпис і в який кабінет занести для здачі. Звісно, що Накахара хотів більшого. Він прагнув більшого. Та розумів, що канцелярія це лише перший крок. На цьому етапі він тільки здобуває впізнаваність в організації, аби зрештою змогти вийти з-під впливу Койо і піти по кар’єрних сходинках далі. Часто Чюя мріяв про те, що одного дня він таки дійде до високих постів, там зустріне того придурка Дадзая і покаже, що досяг усього сам, без допомоги татуся, який є лідером організації, утре тому носа. Накахара марив цим. Хапався за будь-яку роботу й продовжував будувати амбіційні плани.

І, зрештою, його помітили.

У 15 йому дали перше серйозне завдання. Дав його один із заступників самого Морі, адже той довіряв Чюї, як сину пані Одзакі. Не так звісно Накахара хотів, аби його помітили, проте це краще, ніж нічого. Чюя мав бути зв’язковим між двома бандами, що були під Португаєм. Організація була на грані спалахування великого конфлікту з іноземним наркокартелем через зростання конкуренції на ринку збуту наркотиків, і Накахара цим неймовірно загорівся. Він вперше залучений до чогось секретного! У ньому тріпотіло все, від пальців на ногах до серця у грудях. Чюя добре впорався із завданням і зміг добре себе зарекомендувати. Морі запам’ятав його та особисто віддячив за те, що Накахара допоміг Португаю уникнути війни. Чюя неймовірно пишався цим, від постійної гордовитої посмішки аж щоки боліли, та він нікому в школі не розповідав чому він такий радий. Все відповідав: «А вам розкажи», – і хитро роздивлявся здивовані лиця.

Це і було його відправною точкою від низу до вершини організації.

Чюя так і далі продовжував бути особистим зв’язковим Морі. Той закривав очі навіть на юний вік хлопця, все відмічав талановитість того у питаннях зберігання секретності каналів зв’язку. Чюя дійсно здібний брехун. Настільки здібний, що навіть Койо до останнього не знала, що він уже настільки високо заліз по кар’єрних сходах в організації. До 16 років Чюї вона думала, що це добре, що він таки втратив інтерес до справ Португая. Аж доки Морі сам їй про все не розповів, коли це стало необхідно.

Тоді Португай знову став на порозі війни. І знову Морі як ніколи потребував втручання уже досвідченого зв’язкового Чюї, котрий знав цілком достатньо про внутрішні справи організації, що його можна було в разі чого вбити. Та Накахару це аж ніяк не лякало, ні. Це був лише черговий привід для гордості. Адреналін штовхав Чюю діяти ризиковано, в голові кружляла думка: «Якщо нічого не вийде, то місто зануриться в хаос. Якщо я не зможу, то це відіб’ється на всіх і кожному, навіть на моїх однокласниках у школі». Його аж ніяк не лякала відповідальність. Він пишався тим, що доки вчителі та друзі ні про що не здогадуються, він намагається врятувати їх усіх. І Чюя знову й знову кидався у вир подій, думаючи, що якщо усе вийде (а все точно вийде, бо інакше й бути не може, бо Португай завжди перемагає ворогів), то він буде героєм. Морі знову його похвалить і можливо навіть дасть нарешті підвищення.

Він навіть не думав, що справи насправді йдуть все гірше і гірше.

З часом Морі перестав давати йому завдання, мовляв: «Тепер це занадто небезпечно», – а Чюя тихо обурювався, не розумів ніяк – чому тепер і Морі теж так робить, як Койо? Нічого ж не відбувається! Ніякої катастрофи немає. Як були поодинокі сутички у нетрях, так вони та лишилися. Кінця світу ще не сталося. Та Койо все частіше не поверталася з роботи й лишалася там на ніч, а коли поверталася, то була як смерть блідою і втомленою. Курила ще більше… Чюя часом набирався сміливості, аби таки спитати: що ж взагалі коїться? Та зрештою не наважувався. Вони так і не поговорили про те, що Чюя без її відома допомагав Морі й тримав це від неї у секреті, й банально не хотів нариватися. А потім, як Накахара одного дня повертався додому зі школи, то почув про те, що в центрі міста сталася масштабна стрілянина якихось двох банд і що дуже багато жертв серед цивільних, що весь центральний квартал у швидких. Він не звертав на це уваги доти, доки такі трагедії не почали повторюватися по всьому місту із періодичністю у тиждень-два. Тоді лиш Чюї нарешті почало приходити усвідомлення…

Щось не так. Щось явно іде не так.

У Португаї все більше панічних настроїв і Чюя все менше розуміє що насправді відбувається. В якийсь момент і Койо за вечерею, коли вона врешті вперше за декілька днів ночувала вдома, запропонувала переїхати звідси кудись із міста, якомога далі від цього всього. Після шквалу питань Чюї вона все ж зізналась… Все ще гірше, ніж здається. Тепер стоїть питання безпеки не лише членів банд, які постійно беруть участь у сутичках. Це стосується тепер і безпеки Чюї також. Вона боїться за нього, боїться, що через неї до нього дістануться і тому просить Накахару поїхати, доки не пізно. Чюя посміявся з цього, коли опинився у своїй кімнаті сам на сам зі своїми думками. Він же не мала дитина вже, щоб за нього так переживати. Наступного ранку Чюя сказав, що він нічого не боїться, і, оскільки ця організація і його тепер також, він лишиться з нею до кінця. Койо не сказала нічого. Просто зібрала речі та пішла з дому, на роботу знову.

Лиш тепер Чюя розуміє наскільки насправді легковажним він тоді був.

Чюя часто мріяв опинитися в одній із тих збройних сутичок, про які іноді чув від Койо. Як у тих старих бойовиках, він весь такий крутий із пістолетом у руках епічно стріляє у поганців, на ходу зброю ту перезаряджає, а потім загадково відмовчується на питання однокласників про те, чому ж у Чюї подряпини на лиці. Та Койо сміялася з цих мрій, говорила все: «Ти не зовсім правильно розумієш мету цих сутичок. Ти занадто добрий і співчутливий, щоби брати в них участь із тією ж холоднокровністю, що й інші», – і Чюю це невимовно дратувало. Дратувало, бо як… Як Койо може настільки недооцінювати його? Невже вона дійсно думає, що Чюя просто візьме і злякається?

І, зрештою, в Чюї з’явився шанс довести свою сміливість.

Він викликався добровольцем для операції в Цудзукі, на яку набирали людей.

Сам. Ніхто його не підбурював. Морі й сам був здивований тому, що Чюя так горить бажанням взяти участь і зовсім не боїться, та, безумовно, оцінив такий запал. Особливого настрою йому додали слова Огая про те, що цю операцію поведе сам Асмодей – той самий Дадзай із дитинства, який дослужився до поста виконавчого директора у 16 років. Це був шанс, однозначно величезний шанс проявити себе і довести тому йолопу, що Чюя і сам щось може. Що він теж здібний і що Дадзай більше не має права дивитися на нього ось так зверхньо. Участь у цій операції дала Чюї новий поштовх у просуванні кар’єрними сходами у Португаї та хтозна-де б він був зараз, якби він тоді не викликався добровольцем…

Та якби хтось сказав Чюї, що та операція обернеться такою катастрофою… Він би був готовий хоч усе життя бути зв’язковим, та ніким більше.

– Ти впевнений, Чює? Ти точно добре подумав? – Койо міцно тримала його за плечі, нігтями впиваючись у його шкіру. Вона була налякана. Налякана настільки, що ще 5 хвилин тому вона настільки міцно затиснула Чюю в обіймах і не хотіла відпускати, що точно ледь не зламала йому ребра. Усіх виконавчих директорів вивозили з міста через загрозу контратаки GSS по правлячим колам Португая, як реакція на цей напад. Койо мала їхати теж, як вона думала, разом із Чюєю, та той зізнався, що пішов на цю операцію добровольцем. Одзакі мала лишити свого сина самого в місті на деякий час і це просто зривало їй дах. Проте тоді вона заспокоїлась бодай трохи та тепер просто намагалась викликати у Накахари сумніви. – Чює, я маю владу. Я маю вплив. Тільки скажи і я одразу скажу Огаю, що ти відмовляєшся.

– Я вирішив, Койо, – Чюя намагався до останнього залишатися, як йому здавалося, по-крутому спокійним. Всередині ж він ледь не підстрибував від щастя, що цей день нарешті настав. – Я хочу проявити себе і довести пану Морі серйозність своїх намірів бути в організації.

– Але ж не таким методом, Чює, – вона жалібно шепотіла. Зовсім не зосталося сил через постійні сльози, що котилися щоками. – Не обов’язково ризикувати своїм життям задля цього…

– Все буде добре, – Чюя усміхнувся їй м’яко, вкладаючи у ці слова більше, ніж просто вдячність до жінки, яка справді замінила йому матір. – Обіцяю, що зі мною нічого не станеться.

І зрештою вона його відпустила. Чюя знав, що як тільки вона сіла в машину, то одразу ж випила пів пляшки своїх заспокійливих. Проте вона дарма непокоїлась. Чюя точно впорається. Зрештою, ця операція мала пройти швидко і безболісно. Якщо все взагалі буде ідеально, то Чюя не зробить жодного пострілу з пістолета, яким його навчили користуватися буквально з тиждень тому, аби для операції Накахара хоч знав як зброю в руках тримати. Машина Койо зникла серед вуличок і Чюя насправді більше переживав, щоб нічого з ними не сталося по дорозі, ніж за те, що мало відбутися у Цудзукі.

«Це все моя помилка, Чює, це все я винна. Прошу, не розплачуйся за мої помилки», – все крутилося тоді в його голові. Койо кричала це щойно почула, що Накахара викликався добровольцем. І все Чюя думав: як же вона може бути винною в тому, що поганці виявилися поганцями? Це ж не її вина, що GSS просто вирішили розширити свою владу і напасти на них.

Вони оточили квартал повільно, замикаючи пастку довкола GSS. Жодних входів, жодних виходів. Якщо все пройде вдало, то Португай навіть не покаже своїх сил. Та план Б завжди має бути. Саме тому Чюя і його група тут. Стоять біля якогось скверу і вдають, ніби про щось розмовляють, розбившись на компанії, аби не привертати уваги й не дати оточуючим людям навіть приводу подумати, що всі їхні кишені набиті магазинами. Якщо щось піде не так, то вони мають не дати босу GSS – деякому чоловіку з дивним ім’ям «Пророк», – втекти, відрізавши шляхи до відступу. Та правда в тому, що жоден серед них не вірив, що план А провалиться й у групи А не вийде того прикінчити.

Їх же очолював сам Асмодей… Як у цього хлопця взагалі може піти щось не, так? Чюя дратувався з цієї відповіді, коли питав членів своєї групи про їхнє завдання. Вони всі на диво розслаблені. Гуляють, годують голубів і копирсаються у телефонах, зовсім ніби забувши про завдання. Якби зараз дійсно щось сталося, то вони б не встигли зреагувати й Пророк би однозначно втік… Хоча Накахару все ж більше дратував факт такої безумовної довіри групи до того бісового Дадзая.

– І що в цьому йолопі такого, що всі його так боготворять? – важко зітхнув Чюя, сипонувши якоюсь крупою пташкам, що скупчилися біля його ніг. – Він же просто дурнуватий підліток. А говорять так, ніби він велике цабе! Як же бісить!

Він гепнув ногою по якійсь каменюці з усією люттю, змушуючи пташок довкола сполохано розлетітися, а потім впав на лавку. У руках лишилося зовсім трохи крупи й Чюя кинув на неї погляд, сумно зітхаючи. Ніби перепрошуючи пернатих за сплеск люті, він щедро посипав довкола себе знову, спостерігаючи, як птахи злітаються до нього один за одним. Один із них, зовсім нахабний, сів йому на коліно й став клювати крупу прямо з долоні.

– І зовсім же не боїшся, – Чюя уважно розглядає відблиски сонця у білосніжному пухнастому пір’ї. Птах зовсім невеликий, ніби теж підліток. Певно тому й сміливості йому не бракує. – Дурненький… А якщо тебе так хтось колись образить?

Та голуб не зважав. Все так само наполегливо викльовував усе, що було в невеликій чюєвій долоні.

Чюя не знав для чого взагалі це сказав. Він би все одно ніколи та не подумав би нашкодити комусь настільки беззахисному. Занадто вже Чюя обожнював тварин.

І в той момент щось потужно вибухнуло. Вантажівка, що проїжджала повз. Та сама, мічена. Настільки близько, що Чюя рефлекторно впав на землю, прикриваючи голову й вуха, однак було вже запізно. В очах потемніло й він міг лише відчути, як б’ють злякано крилами довкола пташки. Коли свистіння таки пройшло й Чюя зміг врешті підняти голову, то довкола вже коївся повний хаос.

Люди не дивилися куди біжать, просто топтали всіх, кому не пощастило опинитися на землі. Чюя ледь встиг підвестися й відбігти з доріжки. Група його зовсім загубилася серед натовпу. Крики людей перемішувалися зі свистом куль довкола й Накахара все ще намагався усвідомити що насправді відбувається довкола. Лиш за хвилину зляканого споглядання довкола Чюя зміг розчути, що його насправді кличуть.

– Накахара! Миттю сюди!

Він розгубився. Не зрозумів як має зреагувати, проте миттю до нього хтось підбіг і ледь не за шкірку витягнув на доріжку назад, розштовхуючи людей, що в паніці намагалися полишити сквер і сховатися.

– Ставай на позицію і прикривай групу А! Ми в повному гівні, – прокричав ледь не на вухо йому той, хто потягнув Чюю за собою.

– Що… Що сталося? – Чюя смикнув того за рукав, зустрічаючи розлючені того очі.

– Пиздець стався! – над головою їх двох гучно щось просвистіло, з гуркотом врізаючись у дерево, чудом не зачепивши жодного з них. – Вантажівка була замінована! Вони про все знали!…

Наступна куля влучила точно в ціль.

Чюя отямився, коли по власному лицю стікала кров і скапувала йому прямо на те коліно, де ще декілька хвилин тому сидів маленький голуб. Це чужа кров. Його на силу повалили на землю, прикриваючи, й лиш зараз Накахара усвідомив, що весь цей час біля нього було вже бездиханне тіло того, хто ще хвилину тому тягнув його через сквер до укриття. Прострілена голова. Ще б трохи й простріленою голова була саме його.

Та Чюю різко підіймають на ноги й штовхають, мовляв, біжи вперед. Накахара нарешті дістає пістолет із кишені й ледь не забуває зняти його із запобіжника. Він кудись стріляє, навряд розуміючи куди. Можливо навіть по своїх. Та Чюю несе не розум, а сліпий страх. Він падає за якоюсь машиною і перелякано оглядається довкола. Позаду палахкотить шмат розірваної на частини вантажівки, а по дорозі розкидані обсмалені тіла. Чюя швидко відвертається і намагається втамувати приступ блювоти. «Ні, викинь це із голови. Зараз не це важливо», – лиш цією думкою він намагається заполонити голову, аби не повертатися до жахливої картини позаду. «Думай, Чює, оціни ситуацію», – він наважується знову оглянутися, й робить висновок, що ніби безпечно. Він на силу впізнає свою групу попереду й короткою перебіжкою прямує до них. Серце відстукує аж у скронях, адреналін перехоплює дихання, проте врешті змушує помутніння перед очима зникнути й нарешті поглянути на те, що відбувається, тверезо. В голові лиш одна думка: «Або убий, або уб’ють тебе», – і зовсім не лишається місця для поставленого завдання. Він стріляє у двох зі зброєю, що перебігали вулицю, й влучає – вони впали на землю, один за одним. Відбивайся. Просто відбивайся. Відбивайся…

Раптом боковим зором Чюя помічає рух у провулку. Миттю він наводить туди приціл і майже не обдумуючи стріляє, та все ж встигає вдивитися в постать, що ховалася за сміттєвими баками. Дитина.

Швидкою перебіжкою Чюя дістався до баків й обережно заглянув за них. Дійсно дитина. Тільки разом із нею ще була жінка, що нажахано пригортала до себе малу дівчинку й не могла навіть поворухнутися, побачивши в незнайомця в руках пістолет.

Судячи з крові у неї з вуха, її сильно оглушило вибухом.

– Вам не можна тут лишатися, – Чюя кидає пістолет до кишені не думаючи, одразу підбігає до них, подаючи руку. – Вставайте швидше. Вставайте! Вам треба забиратися звідси.

Жінку занадто сильно оглушило, щоб вона до кінця усвідомлювала що довкола відбувається, тож вона рефлекторно взяла чужу руку й піддалася, коли її потягнули за неї й поставили на ноги. Дівчинка підвелася слідом.

– Ходімо, – Чюя лиш зараз усвідомлює наскільки він непереконливо виглядає, коли й сам на вигляд дитина дитиною. Та вибору в нього немає. Якщо жінка чинитиме опір, то йому доведеться тягнути її за собою силою. Чюя ладен навіть понести її, аби лиш вона не лишалася тут із дитиною. – Нумо, швидше!

Схоже вона почала все повільно усвідомлювати, тому на прохання зреагувала – помітно пришвидшилась, тягнучи за собою і маленьку руку дитини, котра зовсім стихла від жаху.

Чюю навіть не так лякала власна смерть, як думка про те, що він прирік на смерть матір із дитиною, лишивши їх у такому небезпечному місці. Він би просто не зміг потім жити з тягарем почуття провини. Він би не зміг потім дивитися в очі Койо.

Це справжнє чудо, що вони змогли цілими перетнути вулицю з одного провулка до іншого. Та вони все ж дісталися потрібного місця. Тут Чюя вже орієнтується і точно знає як звідси дістатися безпечного місця. По дорозі далі не має бути нікого, адже всі португаївські сили прямують до будівлі з Пророком. Це найбезпечніша дорога серед усіх тут, серед усього цього хаосу. Чюя хоче вести двох далі, та його кличуть назад, вірніше кричать, щоб він не порушував стрій.

– Вам потрібно прямо по провулку, далі повернути направо і до воріт, – Чюя згадує карту, на якій була окреслена зона проведення операції, і сам собі киває. Якщо вони підуть цим шляхом, то вийдуть із кварталу й точно знайдуть допомогу. Чюя б хотів і сам їх провести, аби впевнитися, що все буде гаразд, та йому свої ж кулю в лоба пустять за таке. Дочекавшись ствердного кивка від жінки, він побіг назад, посподівавшись, що вони будуть у безпеці.

Чюя намагався не озиратися по сторонах. Ще коли він був у провулку, то подумав: «Тим двом пощастило, а що з тими, хто був ближче до вибуху?» – хоча відповідь була очевидна. Ні, краще не оглядатися і не дивитися під ноги зайвий раз, аби його не знудило. Головна ціль зараз – виживання. Спершу його, потім його групи, а потім уже й саме завдання. Все крутилося в голові: звідки ж стільки тих бандитів GSS тут? Чому їх так багато? Та в міру наближення до будівлі, куди зайшла група А, ставало все зрозуміліше: в їхню пастку дійсно потрапив Пророк. Тепер звуки куль повністю заглушали все, що не було пов’язано з цією запеклою битвою. Або просто Чюя обрав для себе не звертати ні на що більше уваги й сфокусуватися тільки на одному.

Що довше йшла ця запекла боротьба за вхід до будівлі, де можливо був Пророк, і що більше паніки вчувалося в голосах лідерів груп, котрі зібрали залишки сил біля скверу для перегрупування, то більше Чюя усвідомлював – час їм не на користь. Хтось крикнув, що поліцію вже викликали, і якщо за 20 хвилин вони не покінчать із цим усім, то спецпризначенці їх тут усіх із землею зрівняють і це посіяло ще більшу паніку між них. А сили GSS так і не закінчувалися… На самому початку вони зробили помилку і пропустили групу А всередину будівлі, тож тепер вони остервеніло намагалися прорватися до головного входу.

З боку ж Португая лишалися живими лише такі ж підлітки, як Чюя, і зовсім небагато досвідчених гангстерів, котрі намагалися тримати всю цю невелику групу бодай якоїсь купи. Все залежало від того чи встигне група Асмодея ліквідувати Пророка за той час, доки залишки групи Б ще тримаються з останніх сил. Та ніхто уже не сумнівався, що заради того, щоб виграти для тих час, жоден лідер у Португаї не знехтує смертю навіть тисяч своїх простих гангстерів. Ще вчора це звучало для Чюї якось сюрреалістично. Тепер він дійсно не певен, що взагалі сьогодні повернеться додому.

Чюя присів і сперся спиною об машину, аби перевести подих і перезарядитися. Тепер він робив це набагато швидше, більше автоматично, ніж усвідомлено. Та подих все не переводився. Накахара дихав усе тяжче і тяжче.

Сьогодні він помре?

Бандити GSS крокували по трупах прямо до них на імпровізовані барикади. По трупах тих, із ким Чюя ще сьогодні їхав у автобусі й хто давав йому поради як не обісратися на першому ж серйозному завданні. Старші за нього хлопці. Можливо їм було років із 18-19 максимум. Пошматовані… І Чюя рано чи пізно ляже поруч із ними.

Чи цього він хотів, коли викликався добровольцем на цю операцію?

– Ну і дурень я блять, – він сміється, намагаючись тремтячими руками вставити магазин у пістолет. – У крутого хлопця хотів пограти. В небезпечного… Ахуїти, яким же я був довбнем.

Чюя відчайдушно не хотів цього робити, та все ж він уявляв. І багато уявляв. Уявляв картину, коли в новий день у школі його парта залишиться порожньою й однокласники будуть думати: «Де ж цей йолоп?», – а потім вчитель оголосить, що Чюя Накахара загинув у бісовій дірі під назвою Цудзукі, бувши застреленим як та худоба. І як його друзі плачуть за ним. Як плаче та сама дівчинка, яка йому подобалась… Вони плакатимуть навіть не знаючи, що Чюя був тим самим йолопом, який на це все добровільно підписався. Який сам погодився фактично бути тут убитим і викинутим на лави історії, як сміття, як чергова жертва жахливих бандових війн, чиє ім’я стреться з пам’яті швидше, ніж на сонці розстає сніг. А що скаже Койо… Вона теж буде плакати? Однозначно буде.

Чюя нарешті клацає магазином у пістолеті й смикає за запобіжник.

Як же хочеться зараз до Койо. До мами…

Його грубо смикає за плече молодий чорнявий хлопець, мовляв, повертайся в бій. Явно не сильно старший за Накахару. Раніше, ще до того, як це все почалося, в автобусі той представився, як Іоші. І Чюя робить це. Стріляє і відганяє думки про те, що це останній магазин. Тим часом їх біля входу зосталося не більше 15. Чюя пробує згадати бодай якісь молитви, проте голова порожня. В його сусіда влучають, він падає на землю й стогне від болю. Влучили в груди та, схоже, ніяких органів не зачепили, якщо він не помер ні тоді, ні через декілька хвилин. Просто сильна, однак дуже болюча, кровотеча. Наступна куля буде належати Чюї – він у цьому вже однозначно впевнився.

Та раптово стрілянина з боку GSS припиняється. Вони злякано вдивляються у щось за спинами сил Португая, а потім швидко біжать куди очі бачать. Чюя стріляє в спину деяким, вони падають, повзуть декілька метрів, проте зрештою завмирають, стікаючи кров’ю. Його знову смикають за плече й він оглядається. Стихло бряцкання зброї, стихли постріли, стихли крики пташок і стихла вулиця. Тиша. Вперше за цю годину нарешті здіймається тиша. І в ній рівним тупотом звучить пекельний марш демонів, ніби з самого пекла. З темряви головного входу виринає чорна постать у діловому костюмі.

Його очі темні, як бездонне провалля на краю скелі. В них нема нічого. Вони поглинають світло і чорніють навіть у сяйві сонячного дня. Бліде лице заляпане багряними плямами – кров’ю, яка стікала вздовж таких же блідих щік і скапувала на асфальт, яким він повільно і важко крокував. Рукава піджака підняті, а тонка хворобливо худорлява рука, тримаючи за темне обрубане волосся, неначе трофей несла чужу поблідлу голову, за якої лишалася червона калюжа. Лиш на світлі Чюя роздивився: весь він був у крові, з голови до ніг, навіть темне кучеряве волосся. Ніби кожен крок його під дорогими лакованими туфлями залишав по собі багряні сліди якогось звіра. А за ним нога в ногу крокувало його темне військо. Вони пройшли повз Чюю, пройшли вглиб вулиці, ніби пожинаючи плоди своїх дій. Ніби насолоджуючись цим видом… Він стояв між розбитих кулями та гранатами тіл, стояв і вдивлявся кудись далеко-далеко, за горизонт, щось обдумуючи. І тягнувся за ним темний шлейф його величезної тіні.

Ніби сам король пекла зійшов на землю.

І зовсім не впізнав у ньому Чюя 17-річного підлітка, якого стільки років хотів побачити.

– Трупи не чіпати, – його спокійний голос контрастував із пейзажем, який довкола нього розгорнувся. – Позбирати усю зброю і їхати до біса, доки легаві не приїхали. Це наказ.

Він не оглядався по сторонах. Просто дивився порожнім поглядом кудись уперед. Та навіть так Чюю немовби втоптали у землю. Він боявся навіть дихати. Не таким він чекав побачити того йолопа з дитинства. Ой не таким.

Старші за нього на 10 років чоловіки схилилися перед монстром у людській подобі й злякано кинулися виконувати наказ. А він все дивився у пейзаж пекла і дивився… Таким холодним і байдужим поглядом роздивлявся кожне забризкане кров’ю лице.

Чюя встав і пішов теж. Сам не розумів до кінця для чого, та він відчув, як холод пройшовся по його спині від того тону. Чюя не знав що повинен робити та все ж намагався робити хоч щось, аби не обернути на себе гнів самого диявола. Так він і зайшов у той самий провулок, до якого потім повертався подумки усе своє життя.

Так він і пройшов декілька кроків углиб нього, коли йому здалося, що там лежала якась зброя.

Так він і закляк від жаху всього в декількох метрах від потрібного пістолета, котрий так міцно затиснула тендітна жіноча рука.

Чюя не міг поворухнутися. Не міг вдихнути. Не міг нічого. Лиш дивився, як невеличкий голуб із найбільш пухнастим пір’ям, яке Чюя колись тільки бачив, жадібно викльовував щось у розірваному від влучання кулі автомата зблизь у живіт дитини. Однак був птах уже не тим білосніжним, наче сніг, яким він був при першій їхній зустрічі. Пухнасте коротке пір’я було заляпане багряними плямами, як і вся його невеличка голова з дзьобом. А потім птах підняв жовті полум’яні очі на нього – на Чюю, що стояв і з жахом спостерігав, – та з щирим інтересом почав його розглядати.

– Голуби… На перший погляд, безневинні створіння, – до Накахари підійшли зі спини й поклали руку на плече. Дивний старий чоловік в окулярах і дивній масці, схожій на голову чи то собаки, чи то шакала. Той навіть не здригнувся, так і дивився голубу у вічі. – Та коли настають холоди і їжа зникає вони готові їсти навіть один одного. Але для чого це, коли людське м’ясо теж непогане на смак… Так вони й почали купчитися у місцях, де постійно люди вбивають один одного та оточуючих, коли ця війна почалась. У людних місцях, на кшталт цього… У місцях, де їм завжди буде чим поживитися.

До того голуба почали злітатися й інші птахи. Інші голуби. Та потужними ударами білосніжних у кривавих плямах крил він відганяв їх від своєї здобичі.

Справжній демон у янгольській подобі.

 

Чи винив Чюя себе за те, що сталось?

 

Кожного наступного дня він думав: «А що, якби я їх таки провів? Що, якби таки прослідкував, чи вони вибралися?…»

 

Що, як…? Що, як…?

 

Що, як…

 

Він майже перестав їсти. Майже не спав. Чюя все згадував бліде мертве лице тієї дівчинки й картав себе, ледь не кричав, що бачив, що матір її швидше за все оглухла і могла не почути, що насувається небезпека. Що, як… Койо щоразу питала чи точно Чюя в нормі, чи точно він впорався із тим усім, що побачив, чи точно хоче далі продовжувати? Що, як… Чюя вже завоював безумовну довіру Морі. Те, що він викликався добровольцем, так ще й зміг пережити ту операцію і не дати GSS дістатися будівлі, справило на Огая неабияке враження, тож Накахара поволі таки наблизився до близького кола боса Португая. Його цінували. Та Чюя все повертався у той день, у той провулок і перед очима виникав той білий скривавлений голуб…

– Чює, я неймовірно вдячний тобі за участь у тій операції, – Морі раз повз раз дякував йому, згадував дії Накахари там, у бою, нагадував той день і так болюче роздирав ту рану, яка ледь-ледь встигла затягнутися.

Та цього разу Морі говорив щось інакше. Зовсім інакше.

– Якби ти або ті, хто лишився з тобою, допустили б, щоб групу А оточили… Таких інцидентів, як у Цудзукі, було б сотні по всьому місту. Я не знаю скільки б людей ще загинуло ось так, доки б влада намагалася придушити бандові війни. Ви герої.

Вони герої.

Герої…

Чюї часто снився той день. Цей кошмар завжди закінчувався однаково: після всіх пережитих і побачених жахів він опинявся там, у тому провулку з двома тілами і голубом. І щоразу до нього підходив той дивний дідусь і розповідав про голубів щось нове… Чюя ніби переживав той день знову і знову щодня, щоночі. Холодне, ніби мертве, дихання того дідуся він відчував на кожному сантиметрі свого тіла.

Рятувала лиш думка про те, що насправді це все в минулому. Це вже сталося. Цього більше ніколи не повториться.

 

Однак це повторилось.

 

Не у тих масштабах, як у Цудзукі. Нічого нового насправді, банди у цьому місті завжди намагалися знищити одна одну кулями й порохом, зачіпаючи при цьому й простих людей, що жили своє звичайне нудне життя. Однак саме життя. Своє. Раніше Чюя просто ігнорував новини про жертв бандових війн, вважав це чимось далеким і тим, на що він вплинути не може. Щоразу перемикав канал із новинами на щось цікавіше, щоразу перегортував сторінку газети, щоразу переставав слухати, коли йому це хтось розповідав. Та не зараз. Зараз він уважно вслухається в кожне ім’я, вдивляється в кожну фотографію. Тепер він не може просто так пройти повз місце, де вшановують пам’ять жертв стрілянини банд. Щоразу зупиняється, довго-довго стоїть, думаючи про щось, і дивиться на квіти та свічки пустим поглядом, доки однокласники й друзі обговорюють майбутній вступ до університетів, екзамени та інші речі, які насправді ніколи важливими не є і не були. Чи має це сенс, коли твоє життя може так просто обірватися через якогось шмаркача, котрий вказав невірну дорогу? Та друзям, ніби, чхати. Головне, що не з ними. Головне, що там, у тій страшній стрілянині, котра поставила у траур всю їхню країну, опинилися не вони та не їхні родичі. Вони не знають як це.

Не знають як це тягнути на своїх плечах весь цей тягар провини.

Потім Чюя дізнався, що його друзі також приєдналися до якоїсь банди заради забави. «А що? Усі приєднуються. Це ж круто, це ж такий адреналін!» – щоразу він чув, та навіть коли пояснював, що це ні грама не так, що нема в цьому нічого крутого, то знову й знову у відповідь отримував зізнання, що завжди себе бачили у ролі небезпечного гангстера, який тримає у страху все місто. Їм насправді байдуже на те, що вони можуть вбивати людей. Якщо це будуть не їхні родичі чи друзі, то їм дійсно…

Дійсно байдуже.

Чи ненавидів їх Чюя? Перший час так. Коли почув це вперше, то не стямився, як відлупцював власника тих слів до лікарняного ліжка. Коли почув це вдруге, то накричав так, що його обходили десятою дорогою і називали навіженим. Коли почув це втретє, вчетверте, вп’яте, вдесяте…

Він втомився.

«Може вони заслужили на все це? Вони самі винні в тому, що це відбувається?» – щоразу питав себе Чюя та не знав як відповісти. Чи ненавидів він простих людей за те, що вони не бачили далі свого носа? Можливо. Чи хотів він їхньої смерті? Можливо. Та зрештою Чюя дещо усвідомив…

Він і сам таким був до Цудзукі.

Сам був таким. Однак він змінився. Тепер він дивиться на це все інакше. Він уже не той йолоп, яким був до Цудзукі, тепер він розуміє яких мук зазнає Морі, коли так старанно захищає те, що не варте захисту. Коли захищає те, що варте лише того, аби бути спаленим до тла і горіти в пеклі, яким фактично і є.

Однак, навіть знаючи всю потворну сторону цього проклятого міста і справи, яку вони роблять заради його ж блага, дехто так і не змінився. Не став ні на краплю більш співчутливим і усвідомленим щодо того, що робить.

Дадзай Осаму.

Він такий же зверхній і бездушний. Повна протилежність Морі. Та тепер, коли Чюя знає про нього дещо більше зі слів самого Огая, то Накахару почала пробирати не просто заздрість чи роздратування стосовно Асмодея…

Чюя почав відчувати огиду.

Дадзай не рахує чужих життів. Він ненавидить Морі й ненавидить те єдине місце, яке дозволяє бодай якось цьому місту існувати й тримати все те темне зміїне кодло у дірах на кшталт нетрів. Коли GSS зникло, то злочинність у Йокогамі дійсно пішла на спад. Не тому, що влада добре давала їй раду, ні. Лиш тому, що Португай тримав усіх на їхніх чітко визначених місцях. Ні кроку вперед, ні кроку назад. Чітка ієрархія, на горі якої стоїть він – Португай. Та Асмодей знову і знову самочинно розпалював конфлікти, аби тримати місто і далі в страху. Тільки не для високої мети, ні…

Лише для власної гордості.

Якщо стосовно простих людей Чюя ще стримувався, то Дадзая він ненавидів до посиніння у кісточках пальців. Цього справжнього демона. Монстра, якого Морі не зрозуміло для чого тримає так близько біля себе і для чого дає йому владу, якщо більше, ніж очевидно, що гнів цього звіра одного дня може обернутися проти нього самого. Як такій людині взагалі можна довірити весь Португай, коли Огай відійде від справ? А в тому, що саме Дадзай буде наступним лідером організації, Чюя не сумнівався, бо не сумнівалася ні Койо, ні Іоші, з яким вони подружилися після Цудзукі і який теж претендував по пост виконавчого директора. Іоші, як виявилося, був племінником пана Такритеї та амбіцій у нього було чи не більше, ніж в Асмодея та Чюї разом узятих. Причин у тому, що Дадзай буде обраний спадкоємцем, було чимало. Від того, що Асмодея готували до цього із дитинства, до того, що він дійсно обдарований розумом і хистом. Ця впевненість не похитнулася навіть із народженням Еліс – першої і єдиної рідної дитини Морі.

Що правда, похитнулася вона в самого Огая.

Це був важкий рік… Він не мав бути таким, та все ж був. Напевно на це повпливала та кількість катастроф, із якою війна між Португаєм та GSS таки закінчилася. Коли вулички Йокогами знову стали тихими й між стін будинків перестало блукати відлуння стрілянини та криків, почалася битва за виживання організації. Рік був важким як для юристів Португая, так і для виконавчих директорів, які турбувалися про наслідки війни: розбиті склади, розбита репутація, розбиті долі. Відлига не завжди несе після себе спокій. Часто вона ховає речі навіть страшніші, ніж фаза відкритих боїв. Відносний спокій міг за помахом руки перетворитися у пекло чи не більше за те, яке нещодавно скінчилося. Тоді Чюя був на грані того, щоб кинути школу. Він став особистим довіреним лицем Морі та ніс на своїх плечах неймовірну відповідальність. Все йшло до того, що за декілька років він стане виконавчим директором. Не лише тому, що Чюя проявив себе у Цудзукі, ні. Цудзукі було лише поштовхом, котрий дав шанс Чюї розкрити свої здібності повною мірою. Звісно, що він не був таким природженим тактиком, як Асмодей, однак мав неабиякий хист до спілкування із людьми та дипломатії. Накахара з легкістю читав людей, міг бачити їх та їхні мотиви наскрізь, тому там, де не могла домовитися тверда рука і «воєнний» підхід Асмодея, вступало в гру вміння Чюї схиляти противника на свою користь мирними шляхами. Накахара вкладав у це всього себе. Будь-що, аби лиш не допустити нового спалахування широкомасштабного конфлікту.

Койо повільно відходила від справ, даючи дорогу більш талановитому і кмітливому за неї Чюї. Поступаючись всім, чого вона досягла за роки виснажливої роботи, у неї була лишень одна умова: щоб Чюя не кидав школи й довчився, можливо навіть здобув вищу освіту. Номінально Одзакі ще мала впливати на організацію і бути найближчою радницею Морі, однак те, що вона своє уже явно відвоювала, сильно штурхонуло Огая. Проте не так сильно, як вдарила його смерть власної дружини під час пологів.

Вперше за рік організація стояла більш-менш стабільно, коли Португай похитнувся знову. Морі лишився із немовлям на руках і вперше за роки дійсно не знав що робити. Вперше Чюя бачив Огая настільки розгубленим. Потім короткочасне повстання GSS із мертвих і невеликий інцидент на вечірці із відкриття якоїсь клініки, де засвітився якийсь високопосадовець організації та про який Чюя тільки чув відлуння пліток. Він зрештою дізнається з ким це було пов’язано і як, та буде вже занадто пізно, аби могти щось змінити.

Той самий контрольний в голову, після якого все почало повільно руйнуватися, стався всього за місяць. У ніч, коли Асмодей зрадив Португай і перейшов на бік поліції.

Це сталося швидко. Настільки швидко, що Чюя дізнався про все постфактум, на ранок. Тоді він вперше бачив, щоб Огай напився.

Морі заснув у своєму кабінеті прямо за столом із порожніми пляшками віскі під ним, стискаючи між пальцями стару фотографію із малою дитиною в офіційному костюмі, котра злякано тримала чиюсь руку. Огая намагалися привести до тями, пояснити, що Асмодей зрадник і чим швидше його ліквідують, тим краще. Доки Чюя намагався зібрати всі порожні пляшки, Койо поклала Морі на диван і на колінах благала зібратися й діяти, адже Дадзай у будь-який момент може зрівняти весь Португай із землею. І, що ледь не одразу зачепило вухо Чюї, могла початися війна чи не страшніша за ту, після котрої вони всі досі повністю не оговталися. Тривога була настільки об’ємна, що її можна було відчути на дотик. Ще більші панічні настрої серед виконавчих директорів сіяла повна відмова Морі бодай якось реагувати на це. Доки Койо намагалася напоїти його якимись ліками, Огай не своїм голосом кричав:

– Я віддав цій бісовій організації майже все, що мав! Що я маю ще віддати вам, га? – Чюя був під столом і не бачив точно, та міг би з впевненістю зробити висновок із тремтячого голосу, що Огай ледь не захлинався у сльозах. – Я віддав своє життя, віддав його життя, вбив усю свою сім’ю і тепер ще й кохану дружину задля того бісового спадкоємця. А тепер це… Скільки я ще повинен повбивати своїх близьких, щоби вас усе нарешті влаштовувало?!

Чюя був настільки враженим, що не міг навіть поворухнутися.

«Навіть такі, як Морі, мають свою межу»

Коли Огая таки дещо заспокоїли, то Чюя підвівся і покрокував до натовпу, все ще сумніваючись у тому, що він задумав. Це раптова ідея. Чимось навіть шалена вона навіть не факт, що спрацювала б. Та серед усіх можливих варіантів, які лишалися їм, цей був чи не єдиним, на який би Морі міг би погодитися.

– Пане, я хотів би запропонувати один варіант. Не обов’язково ліквідовувати Асмодея. Тим паче я більше, ніж впевнений, що поліція міцно за нього взялася і так просто нам цього зробити не дадуть, – усі присутні повернули свої погляди на низького худорлявого хлопця, котрий змусив їх усіх розступитися, аби пропустити до лідера організації на дивані. Морі напружено стискав стакан із водою і готовий був слухати з усією уважністю. – Я пропоную дещо інше: ви говорили, що підкупляти поліцію це ризик для репутації, саме тому Португай до цього не вдавався. Та що, як ми оберемо декількох менших за рангом молодих гангстерів, котрі б довели свою вірність організації, і спробували б впровадити їх у ряди поліції. Нам не треба домовлятися з поліцією, якщо в поліції вже будуть наші люди. Таким чином ми можемо обмежити діяльність зрадника без підозр. Найважливіше тут знайти саме тих, кому можна на 100% довіряти.

Морі був… Здивованим. Він вражено розглядав юне чюєве лице і довго про щось думав. У цій тривожній тиші тільки й чулася робота кондиціонера. Всі ж сторонні звуки ніби відсіялися. Лиш за деякий час Накахара помітив, що серед директорів дійсно пішли тихі, ледь вловні для вуха, обговорення, і почувався так злякано, ніби його тут зараз заживо поглядами спалять.

Та один короткий кивок лідера організації миттю розставив усі крапки над і.

– Чи можу я покладатися на тебе, Чює?

Це був день, коли Чюя Накахара отримав своє нове ім’я – Баракіель.

 

«Я ще не знав тоді, що як і Дадзай отримав свій щасливий квиток на волю. Що б сталося, якби я тоді все ж не запропонував ту ідею? Де б я зараз був? Чомусь впевнений, що я так довго прожив просто завдяки тому дню. З усіх, хто стояв тоді у тій кімнаті й обговорював план дій щодо Асмодея, живими лишилися лиш я, бо поїхав із міста через пів року, і Койо, бо зрештою вона відійшла від справ. Інакше ми вже давно були б мертві, як і всі інші. Лише лідер лишається незмінним. Ним завжди є Морі Огай, котрий височіє на своєму троні й нависає над усім великим містом у своєму кабінеті»

 

«Або був»

 

---

Дадзай стоїть перед білими дверима і не наважується таки натиснути на ручку чи бодай постукати. Звісно, що він по запису і на нього по той бік уже чекають, та чомусь совість його наздогнала саме зараз, коли він уже стоїть у клініці та роздивляється табличку «Психотерапевт Анго Сакагучі». Виписані пігулки закінчилися вже давно. Настільки давно, що Дадзай дозволяв собі без страху болючої реакції організму на це випити. Про сеанси вже й годі говорити. Та зараз, коли Осаму навіть у снах чує слова Достоєвського про справжнє своє яство у перемішку зі спогадами про Морі й сумнівами щодо нього, він як ніколи розуміє, що сам не впорається. Можливо той юний 18-річний Дадзай ще б вирішив пограти у незламного супергероя, то зараз все інакше. Зараз постало питання не лише його власного стану. Якщо він не збереться, то всі старання можуть піти коту під хвіст і…

– Добрий день! Чому тут стоїте? – двері вже раптово відчинені у Дадзая перед носом і він просто вдивлявся кудись у порожнечу над головою Сакагучі. Осаму декілька разів швидко кліпає, а потім нарешті вмикається в реальність. – Проходьте, я чекав на вас.

Кабінет зовсім не змінився, окрім того, що з’явився новий електронний чайник, котрий не зовсім пасував до загального оформлення кімнати. Анго одразу ж запропонував чаю і Дадзай не відмовився. Осаму присів у крісло, в котрому завжди й сидів на сеансах, і почувався так, ніби це усе зовсім нереально. Навіть не намагався порахувати скільки місяців він тут уже не був, бо знав, що точно не згадає. Та Сакагучі поставив перед ним гарячу кружку на столик і вирішив не відтягувати з питанням, яке мало постати одразу ж, щойно вони побачилися.

– Тож… Чому зникли так надовго? Чи не домовлялися ми, що ви будете ходити частіше?

– Я… Багато чого сталося, – Дадзай ніяково взяв до рук кружку та опустив очі на неї. – Багато всього навалилося за короткий час. Але з’явилася також купа речей, про які я… Задумався. Хоча раніше цього насправді не робив. І мене це почало тривожити настільки, що не можу навіть спокійно спати. Я б хотів поговорити з вами про це.

Анго коротко кивнув і підібрав до рук блокнот та ручку. Поправивши окуляри на носі, він підняв очі на Дадзая, показуючи, що готовий уважно його слухати. Осаму відпив гарячого напою, потім глибого зітхнув і продовжив:

– Я задумався про те… А як жив взагалі Одасаку? Чи був він щасливий? Я знав, що ні, проте довго вважав причини цього мізерними. В моїх очах він був найсвітлішою людиною серед усіх, кого я знав. Найдобрішою… Я до тепер не знаю нікого, хто б зробив більше добрих і світлих вчинків, ніж він. А він водночас ненавидів себе і вважав монстром. А як можна так щиро ненавидіти себе, коли ти настільки крутий? Я не розумів чи не хотів розуміти його, – перед очима на мить постала картина тієї останньої ночі перед битвою на складі, коли Одасаку стояв на балконі із Дадзаєм, доки той курив, і вони говорили. – Та тепер… З кожним разом, коли про це задумуюсь, я все більше і більше відчуваю, що стаю насправді схожим на нього. І… Мене також переслідує відчуття, ніби Одасаку знав, що так буде, тому й просив не гратися в сидіння на двох стільцях і просто йти з організації. Все, аби не закінчити так, як він, у пітьмі… І я дійсно усвідомлюю, що зрештою й сам почав боятися загинути ось так, коли розплата за всі мої помилки просто наздожене мене. Не матиме різниці вже скільки хорошого я зробив, скільки життів урятував чи таке інше… Я все ще буду злочинцем. Якщо не в очах інших, то у своїх очах точно. І… Раніше я думав, що ця тема насправді вже себе вичерпала і більше вона мене не тривожить. Однак коли я… Поговорив із підозрюваним у нашій справі, то зрозумів, що це хвилює мене як ніколи сильно. Мені вже не боляче, як тоді, ні. Та з усього, що сталося, я не можу й досі зрозуміти лиш одного… Чи був Ода насправді правий? Чи маю я право взагалі на прощення, навіть якщо я пішов з організації?

На мить у кабінеті запанувала тиша. Осаму поставив усі питання, які хотів зараз поставити, тож просто чекав звичайного простого конструктивного пояснення від Анго, як і зазвичай. Та Сакагучі мовчав. Він опустив очі на блокнот, гортав зі сторінки на сторінку та застигав у короткі миті, аби обдумати все, та все ж голосу не подавав. Вперше питання Осаму змусило Анго задуматися і самого.

– Насправді… Не мені вирішувати заслужили ви на прощення чи ні, Дадзаю. Я не слідчий і не суддя, я просто психотерапевт. Не моя робота звинувачувати когось чи виправдовувати когось, – Анго говорить обережно, ніби ходить по мінному полю. – Це не те питання, над яким потрібно думати в цьому кабінеті. Потрібно приділити увагу не думці інших, а саме вашій власній. Саме вона й визначає куди схиляться ваги вашого ставлення до себе: у хороший бік чи у поганий. Якою б не була відповідь на питання заслуговуєте ви на прощення чи ні, ви самі його не готові собі дати. Ви чините добро, щоб заслужити на нього особисто для себе, та ніколи так і не пробачите собі, бо будете вважати, що цього недостатньо. Почуття провини це найкраще покарання для будь-якого зла чи злочинця, бо з ним не домовишся, його не підкупиш і не обдуриш. Закон будь-якої країни це чудово розуміє, тому й зрізає строк кожному в’язню, якого мучить совість, бо той уже достатньо страждає задля спокути. Та от… Почуття провини це розкіш. Це скарб і дар, яким наділена не кожна людина. Це те, що ставить межу між людяністю і чистим злом. І, ясна річ, чимала кількість людей цю межу переходить… Ви вважаєте, що ви монстр, у якого немає душі. Але звідки у монстра тоді взялося почуття провини?

Дадзай відпиває чаю і задумується. Достоєвський вважає себе демоном, та чи відчуває він бодай краплину провини за те, що зробив із Морі? Якщо він демон такий же, як і Дадзай… Зараз же Осаму мучить совість навіть за сам факт свого народження на світ. Чи почувається Достоєвський хоч іноді так само? Або може…

– Ви розумієте куди я хилю, Дадзаю, – Анго раптово чітко влучає у хід думок Осаму й змушує того здивовано підняти очі. Та Дадзай знову опускає очі, зовсім не вражений. Сакагучі завжди ніби читав його думки, навіть якщо Осаму і розповідав тому не про все через слідчу таємницю.

Та раптово Дадзаю спадає на думку зовсім неочікувана річ: то виходить, що насправді монстри не мають співчуття і відчуття провини. Монстрів не мучить совість. А Осаму мучить. Звісно ж не за кожне загублене життя протягом його роботи в Португаї, ні. Більшість тих жертв насправді були необхідні й він не труситься за кожним життям так, як це робив Одасаку, робить Ацуші, або… Чюя. Ні, Дадзай і близько не настільки чистий серцем, як вони. В цьому Достоєвський все ж мав рацію. Та все ж, його мучить совість за його діяльність як Асмодея загалом. За те, якою людиною він був і за те, що навіть при цьому всьому саме він отримав цей шанс, а не хтось іще.

Раптом Дадзаю згадалися слова Одасаку про те, що порятунок творців Рожевої рябини було саме ідеєю Осаму і його ніхто до цього не підштовхував. Йому просто стало шкода таких же дітей, як і він.

То все ж… У нього є співчуття? А відповідно і та сама совість і людяність?

У монстрів нема цього всього. У Дадзая чомусь є. А ще це було у…

– Тоді Морі, виходить… Теж? – питання настільки раптове, що Анго вражено кліпає перші пів хвилини на Дадзая, не помічаючи за тим ніякої реакції на тригер. – Він теж не зовсім то й монстр? Просто якщо поглянути із перспективи простих містян чи навіть робітників Португая… Він хороша людина. Відповідальний лідер, добре розумів ціну, яку платить за таку могутність і владу, та ніколи не зловживав ними, навпаки: направляв ці ресурси на те, щоб підтримувати у місті бодай якийсь, та й порядок, щоб не давати тим усім бандам перевернути Йокогаму у руїни… Та й, зрештою, він, схоже, захищав і турбувався про мене також. Все, чому він мене навчив, мало на меті не просто зробити мене сильним лідером, який би повів Португай вперед без нього. Це все мало захистити мене в майбутньому. «Ми бруднимо свої руки, щоб місто залишалося чистим. Щоб ворог нікому не зашкодив, ми маємо змусити його боятися навіть своєї тіні», – так він часто говорив. Зрештою… Він мав хороші наміри, хоч і погані методи. Він мав і співчуття, і совість, і, схоже, почуття провини також. Донедавна я гадав, що ні. Тож… Він, виходить, теж не монстр, як і я? Якщо слідувати цій логіці.

Дадзай робить ще один ковток чаю й переводить подих. Думки важко зібрати до купи й тільки зараз Осаму згадує про те, що мав би написати собі якісь нотатки для сеансу, та зовсім за роботою й забув про цю деталь. Вони б зараз дуже допомогли, адже більшість тих роздумів були глибокими ночами у напівсонному стані й Дадзай уже мало що насправді пам’ятає.

– І… Виходить, що він не зовсім то й відрізняється від Одасаку, – Дадзай сам вражений з тієї думки, до якої щойно дійшов. – Просто… Масштаб зовсім інший. Морі турбувався про людей у свій власний спосіб. Але його я вважав чистим злом і поганцем. А от Одасаку навпаки – уособленням світла і добра. Хоча… У своїй суті вони обидвоє ніби й хороші люди у кепських обставинах. Але ж чому тоді один хороший, а інший – поганий? Де ж проходить та межа?

На мить у кімнаті чути лише тікання настінного годинника і важке Дадзая зітхання.

– Я розгублений. Зовсім, – зрештою, він підсумовує. – З кожним разом, як задумуюся про це, то відчуваю, ніби заплутуюся ще сильніше.

– Знаєте, Дадзаю, – Анго поправляє окуляри на носі й лінзі виблискують у світлі сонця, що пробивається з-за жалюзів, – у різних віруваннях різних народів було багато спільних деталей, але одна з них була фундаментальною: хтось, чи то якесь божество, чи то янгол, чи то інша форма буття, обов’язково відповідав за вимірювання важкості людської душі та кількості гріхів за усе життя. Виходило настільки точно, що жодного разу чомусь їхні чи то уявні, чи то реальні терези не давали хибу й чітко визначали злісних грішників. Зручно, чи не так? Не потрібно думати зовсім про такі от речі, як хороша ти людина чи поганець. Але тих богів насправді швидше за все не існує, а реальне життя набагато комплексніше і складніше, аби так просто оцінити його вагу на якихось терезах. Ми не можемо так чітко поставити грань, за якою людина є хорошою і за якою людина є хорошою людиною, яка змушена бути поганою. Тяжкість гріхів насправді… Відносна. Однак так, вони все ще лишаються гріхами. Питання лиш у тому, чи приймаєш ти їх у будь-якому вигляді, чи ні. Кожна людина помиляється і є носієм тієї чи іншої кількості гріхів. У когось їх більше. У когось менше. Та вони є абсолютно у всіх і кожного. І також кожна людина хоч раз у житті припускалася думки: «Це необхідне зло, його доведеться вчинити». Тяжкість тягаря жорстокого, часом навіть у корені неправильного вибору і робить людину людиною. Ніколи не сумнівається тільки зовсім бездушна людина, або, як ви кажете, монстр.

– Та ж як тоді судити, якщо все так складно? – Дадзай роздивляється задумливе лице психотерапевта й відчуває на власний подив, що вперше за тривалий час його думки насправді тихо причаїлися й уважно слухають Анго.

– Не скажу, що це просто. Немає у цьому легкого шляху, нема сенсу навіть пробувати його шукати, – Сакагучі всміхається. Чомусь, на диво, зажурено, ніби згадуючи щось щасливе та водночас сумне. – У кожної людини цими терезами грішності є лише власне серце, якщо можна так сказати. Лиш вам вирішувати хто є ким, достатньо буде лише вашої перспективи бачення тієї чи іншої ситуації. Це нормально, коли вам хтось чи щось не подобається, і в цьому можуть бути, можуть і не бути, але причини. У вашому житті лиш ви собі господар і тільки від вас залежить хто заслуговує на прощення у вашому житті, а хто ні. Однак будь-які терези можуть бути перевантаженими настільки, що точність вимірювання може збитися. Іноді такі терези навіть геть ламаються. Іноді їх впринципі немає і моральний компас людини збитий настільки, що самі споконвічні поняття злого і доброго перестають мати бодай який-небудь сенс. Ви знаєте, що крайнощі та радикальність ніколи не приносили людям нічого хорошого. Постійно навантажувати ці терези так само погано, як і не навантажувати їх ніколи. Часом краще особисто для вас взагалі не міряти чужі гріхи, спричиняючи собі шкоду і загрожуючи терезам зламатися. Краще просто скинути цей вантаж подалі й відпустити це. Простіше кажучи, просто… Пробачити.

Перед очима Дадзая постає картинка сірого минулого із лицем чоловіка, котре він вважав, що вже давно забув. Воно просто стерлося з пам’яті для власного ж блага й виникло у якийсь момент бодай на секунду, аби просто впізнати тіло під будівлею філіалу. Здається, йому згадалося те сумне лице Морі, коли Дадзай вперше спробував попросити передати справу повернення GSS йому.

– Ви можете боятися Морі, можете ненавидіти його. Будь-що, що запропонує ваша душа стосовно цього чоловіка, і це в будь-якому разі буде правильно. Та вам потрібно пам’ятати й постійно собі нагадувати лиш одне, Дадзаю: Морі вас вже ніколи не почує. Він помер у березні. Декілька місяців тому. Його вже немає. І він ніколи не знатиме пробачили ви його за все те, що він зробив, чи ні. Він помер, думаючи, що ви навічно будете на нього злі. Він уже ніколи не знатиме спокою за те, що він із вами зробив.

У темряві кружки з чаєм видніються далекі краєвиди, ніби Дадзай дивиться зараз крізь панорамні вікна кабінету Морі на сіре місто десь далеко унизу.

– Не кожен заслуговує бути прощеним. Це розкіш, котру часто просто не цінують, коли отримують. Та пробачати необхідно. Це насправді не найгірше, чому вчить нас та ж Біблія. Пробачення має неймовірний ефект на психіку. Людина ніби скидає зі своїх плечей неймовірно важку брилу, котру довго на собі тягнула, всього лише однією фразою. Почуття образи таке ж згубне, як і почуття провини. Воно отруює чи не більше. Інше ж питання в тому хто вартий це пробачення почути. Чи заслуговує він на це?

Морі, здається, у той день також запропонував йому чаю…

– І, звісно ж, питання і в тому, чи потрібно вам насправді пробачати самого себе. Це завжди лишалося і буде лишатися тільки на ваш розсуд.

 

---

Дадзай спеціально вирішив не викликати таксі й пройтися до прокуратури по свої речі пішки, аби розвіятися. Забагато всього сталося з ним за ці декілька місяців. Забагато. Голова відверто закипала уже від усього й хотілося простого звичайного відпочити хоча б день чи два, не думати про роботу й не сидіти до глухої ночі розбирати всі докази й підказки, які вони знайшли.

Лиш заскочивши на першу сходинку головного входу Дадзай побачив тьмяне світло цигарки в темряві попід входом. Осаму не міг до пуття роздивитися того, хто курив, та раптово почув знайомий голос.

– … Так, чесно, мені дійсно шкода, що все так обернулося, – голос здавлено засміявся й Дадзай зітхнув. Обережно підійшов, аби не злякати, й просто підсів поруч. У відповідь пролунав ще чийсь голос, та, схоже, зі слухавки. Дадзай не розчув, що той вочевидь жіночий голос відповів, та вирішив не вслухатися просто з поваги до колеги. – Хах, обіцяю, що як повернуся до Токіо, то ми всі підемо до бару й добряче відсвяткуємо. Ми обов’язково наженемо все, що пропустили за ці місяці, – голос такий лагідний, проте до жаху втомлений, ніби власник цигарки зараз засне. Думаючи, що руки того занадто зайняті зараз, Осаму безцеремонно зняв капелюха з чужої маківки й став крутити в руках, роздивляючись. На дотик матеріал дуже приємний, хоча й затертий. Зі сторони капелюх завжди виглядав елегантно та обережно, зовсім нічого не видавало у ньому того, що він старий. Та не на дотик… Власник його спробував обуритися, та все ж розмова і дружній тон виявилися важливішими. – Так. Було б добре, якби ви приїхали до мене сюди хоча б на день. Я б знайшов де вам можна заночувати… Що? Та ну, – він заскиглив. – Це ж мій День народження! Хах… Та я жартую. Я все розумію, Юан. Що ж… Передавай тоді Ширасе вітання! Побіжу далі працювати.

Голос у слухавці схоже теж попрощався й по протяжному зітханню власника капелюха було зрозуміло, що виклик скінчився.

– Сумуєш за ними? – Дадзай не привітався навіть, одразу запитав те, що спало на думку, заглядаючи всередину капелюха.

– Страшенно, – Чюя навіть не пробує відібрати головний убір назад, як зазвичай, просто сумно дивиться в далечінь. – Як застрягли тут з Іоші ще в день вбивства Морі в березні, так і досі тут є. А вже червень.

– Можна спробувати попросити хоча б на декілька днів відпустку і гайнути у Токіо провідати їх усіх, – запропонував Дадзай та Чюя лиш покрутив головою.

– Сенс? Все одно не відпустять, – Накахара складає руки в замок і спирається на коліна, намагаючись вирівнятися. Схоже, в нього болить спина. – Та й ми схоже на правильний слід натрапили. Можливо не так вже й довго лишилося.

– Може й так, але я особисто відчуваю, що ще трохи, й на ходу розпадатися почну, – хмикнув Осаму, вдягаючи капелюха собі на голову. – Я тебе розумію, тож не треба героя вдавати. Я теж до біса вже від цього всього втомився. З радістю б відпочив.

– Як казала моя бабця: «Відпочинемо в домовині».

– У тебе немає бабці, – Дадзай тихо гигоче, Чюя всміхається теж. – Ти просто прочитав це десь і тобі сподобався вираз, еге ж?

– А ти, як завжди, усе знаєш.

Дадзай не відповів на це нічого. Лиш подумки здивувався тому, що Чюя навіть не спробував свого капелюха забрати назад.

Вони сиділи в тиші. Ніч принесла за собою приємну морську прохолоду на зміну спеці, а небо чи не вперше за такий довгий час було таким чистим. Дадзай відчув якусь ностальгію. Вони вже сиділи так колись, декілька місяців тому, й дивилися на зірки. Той день був жахливим. Чергова катастрофа, чергова бійня, яка нагадала про те, про що вони обоє воліли б уже ніколи в житті не згадувати, та той момент зробив все це розслідування не таким уже й кепським, як спершу Осаму думав. З того моменту… Почалася їхня дружба. Така дивна й часом навіть суперечлива. Чи міг Дадзай знати тоді, що через деякий час вони, як старі друзяки, будуть ось так от сидіти на холодних сходах прокуратури й дивитися на те, як жевріє білим сяйвом над ними полярна зоря? Та чи міг він знати тоді, що поруч із цим навіженим і крикливим придурком колись буде так… Затишно? Осаму навіть забув для чого взагалі прийшов до прокуратури. Так, по речі, точно… Та чи має це тепер якесь значення? Осаму вже й не рветься так сильно додому. Навіть раптово ловить себе на думці, що…

З радістю просидів би так цілу ніч, аж до самого світанку.

Дивне відчуття на душі й Осаму не до кінця розуміє його природу. Навіть не помічає, як починає дивитися на тихий захват Чюї від неба над ними й так сильно не хоче, щоб той це помітив. Осаму розглядає цю маленьку усмішку на чужому лиці й сам дивується з того, що цей день перестав бути таким лайновим. Схоже, він теж зробив день Накахари трохи краще.

Чюя зрештою спирається руками об сходи, аби вмоститися зручніше, і його рука опиняється так близько, але за відчуттями Осаму ніби нескінченно й далеко від нього. Навіть ці декілька сантиметрів відчуваються, як величезна темна прірва. Та що, як Дадзай ризикне зараз і спробує її здолати? Що, як спробує зараз доторкнутися до чужої руки? Що, як…?

Що, як…?

Ні. Осаму смикає руку подалі, ніби ошпарений. Чюя опускає очі на нього й помічає збентеження на лиці того. Він нічого не помітив і це єдине, що Дадзая заспокоює. Він усміхається, невпевнено, та все ж усміхається, засвідчуючи, що все гаразд. Але Осаму так і далі не розуміє що це взагалі на нього найшло? Звідки взялося це раптове дивне бажання…?

– Ти зараз всміхаєшся так, бо вигадав щось лихе? – Чюя не зрозумів реакції Дадзая і дурнуватої його посмішки й того неначе крижаною водою облили. Осаму нарешті прийшов до тями.

– Звісно, – Дадзай швидко зібрався з думками й сам здивувався тому, що ледь не одразу ж йому в голову прийшла ідея відмовки й він довго не думав. – Отже, 18 червня у тебе День народження. Є якісь плани?

– Га? Та ні, зовсім ніяких, – Чюя знизав плечима й кинув погляд на капелюха на голові Дадзая, ніби щойно лише помітив це. – Я гадки не маю чим можна в цьому місті зайнятися в такий день, тож певно просто готуватимуся до доповіді й загальної, і до доповіді директорам. Все ж, потрібно підтримувати видимість того, ніби я все ще за них.

– Гм, тож ти певно не будеш проти, якщо я запрошу тебе до луна-парку? – Дадзай майже навіжено всміхається й Чюя одразу ж впізнає це лице. У Накахарі прокидається азарт. – Для іменинників там є безплатні 6 атракціонів, а також знижки на випивку. Але також, якщо ви, пане Накахаро, не забули…

– Твій День народження одразу ж після мого. Тобто ми зможемо побувати на більшій кількості атракціонів і випити більше пива.

– Генії думають однаково, – засміявся Дадзай, легко штурхаючи Чюю в плече. – То що? Домовились?

– Домовилися, – Накахара щиро всміхається, аж занадто щасливий з такої пропозиції. – Не був у луна-парках з 15 років! Очманіти. Настільки багато працював, що єдине місце, де я з друзями в Токіо бував, це бари.

– Не треба говорити так, ніби бари це погане місце для культурного проведення часу, – Дадзай награно обурився. – Я не алкоголік, але знаю купу хороших барів неподалік. То що, Чює? Можемо почати відпочинок просто зараз.

– Хах, чому б і ні, – Накахара навіть не задумується над відповіддю, приймає пропозицію радісно. – Та я впевнений, що ваші йокогамські бари й близько не стоять біля токійських. Все ж, це столиця.

– Впевнений? Готовий побитися об заклад, що токійські бари справжні забігайлівки в порівнянні з тим, що я тобі покажу цього вечора.

– Ти йолоп. Ти ж ніколи не бачив токійські бари. А я бачив, – Чюя на силу встає, тихо сміючись, і подає руку Дадзаю. – Коли це все закінчиться… То запрошую тебе до Токіо. Я зводжу тебе лише в три бари та ти навіки забудеш і думати про йокогамську випивку. Особливо бар у стилі французької таверни. Там подають найкраще вино у Японії.

– Не повірю, доки не спробую, – Дадзай приймає руку й підводиться теж. Вирішив, що по речі зайде до прокуратури вже завтра. – Я не фанат вина звісно, але заради такої поїздки готовий спробувати.

– Неймовірно, йокогамський плебей вперше вибереться зі свого містечка й побачить нормальне красиве місто.

– Перестань так нахвалювати своє Токіо, а то боюся, що мої завищені очікування просто розіб’ються на шмаття від розчарування, – Дадзай скидає бровою, крокуючи вниз сходами. Капелюха він сьогодні віддавати назад не планує, та й Чюя відверто навряд чи дотягнеться.

– Не сумнівайся, Токіо і район, у якому я живу, перевершить будь-які твої навіть найбільш навіжені очікування.

Звісно ж їм завтра обидвом вранці на роботу, а вони в глуху ніч тільки зібралися на імпровізовану прогулянку до не найближчого бару в Йокогамі – тут Дадзай все ж Чюю обдурив, аби лиш розтягнути цей час на довше. Та чи має це насправді значення, коли Накахара розуміє це, та не хоче протестувати? Як би він не сумував за домом, за Токіо, все ж навіть у Йокогамі є те, заради чого хочеться повною мірою насолодитися цим часом тут.

---

Лабораторія геть порожня й уже тривалий час. Арета знає, що його син буде засмучений, що тато так пізно прийшов додому, та ця справа не може чекати так багато часу, який займає ніч і дорога з дому й на роботу. Чим швидше він закінчить це, тим краще.

Він не лише патологоанатом. Арета тривалий час працював у лабораторії й працював над аналізом ДНК, коли його перевели у морг, як він і хотів. Та навички лишились. І зараз вони як ніколи йому потрібні.

Арета сам до кінця не знає для чого це робить. Він волів би більше ніколи не зв’язуватися з тим Дадзаєм Осаму й взагалі навіки забути про ту справу, та все ж… «Той хлопець просто хотів докопатися до правди», – крутилося в голові щоразу, коли Арета згадував той вечір і злився чи то через свою дурість, чи то через те, що Дадзай був із ним такий зверхній. «Та все ж він герой… Він рятує людей. Якби того дня опинився в центрі мій син чи я, то він би врятував нас. Він хоча б дійсно поліціянт», – зрештою, такого висновку він щоразу доходив. Можливо, в Арети прокинулася совість? Він дійсно перестав продавати морфін після того випадку. Хоч і перестав так багато грошей приносити додому, та все ж страх був сильніший. Зараз, оглядаючись назад, Арета може спокійно сказати, що ні про що не жалкує. Він би попався так чи інакше, був дуже близький до цього. Та Дадзай, схоже, не просто промовчав про його «проступок», так ще й знищив будь-які докази того, фактично давши тому другий шанс почати жити чесно. Саме тому Арета зараз стоїть над двома мікроскопами й вишукує бодай якісь збіги між двома зразками.

Ця підозра виникла раптово. У момент, коли йому відправили тіло назад на додаткову перевірку деяких аналізів, адже ось-ось загиблого мали кремувати. Тоді він помітив певний збіг, на який раніше він би навряд звернув увагу. Ця справа зацікавила і його самого. Він помітив подряпини на руках того, котрі намагалися так сильно прикрити рукавами сорочки. Ця людина пізно ввечері забирала результати аналізів і повинна була передати їх для звіту. Однак, на жаль, у тьмяномі світлі настільної лампи Арета не зміг розгледіти ні лиця, ні особливих прикмет. Лише худорляву статуру силуету і ті подряпини, котрі спершу взагалі не привернули його увагу. Зацікавили лиш тоді, коли Арета випадково наткнувся у ящику свого стола на конверт, що йому віддав Дадзай. Він би не зацікавився цим так сильно, якби не те, що характер подряпин здався йому дивним.

Арета не бачив у повному складі групу, яка займалася розслідуванням Морі. До нього ніколи не приходили одні й ті самі люди, щоразу різні. Та він кожного разу вдивлявся у силует і намагався пригадати – якою ж була та людина? І чому, чому саме тоді він був настільки втомлений, щоб роздивитися її уважніше!

Насправді тим подряпинам могло б бути будь-яке раціональне пояснення від кота до якоїсь іншої бійки, яка взагалі із цим не пов’язана. Та це чомусь цікавило Арету. Його вела чи то дурість, чи то бажання зробити щось дійсно велике і повністю спокутувати свою провину за той проступок. Тож він спершу роздобув спільне фото усіх причетних до розслідування і їхній список, а потім немовби навіжений почав їх переслідувати і чатувати на їхні залишки ДНК, аби порівняти з тими, що у нього лишилися після розтину Морі. Він наполегливо збирав усі цигарки, стакани з-під кави й носовички кожного в групі й ночами сидів, перевіряв, а коли збігів не знаходив, то впевнено викреслював ім’я.

І ось йому поталанило… Поліціянти групою вийшли попити кави й залишили по собі багато сміття. Арета думав, що це найщасливіший день у його житті, адже зі списку із 30-тьма іменами може нарешті викреслити не одне, а декілька за раз. Він весь день простояв над мікроскопом зі сподіванням, що всі ці місяці дійсно витрачені не дарма і його інтуїція його не підвела.

Не було ніяких гарантій, що він таки знайде збіг. Якщо й тут буде порожньо, то йому лишиться всього 2 чи 3 ім’я, котрі точно не підходили б навіть за тим прісним описом, який у нього був у голові. Арета однак сам до кінця не розумів чи хоче знайти щось, чи ні. Якби він знайшов, то це б означало, що він своєю цікавістю наразив себе і свого сина на небезпеку. Якщо ні… То він йолоп, що дарма ще сильніше зіпсував і так зіпсований зір. Можливо він би посміявся разом зі своїм сином над цим та й забув би…

І раптом Арета ледь повітрям не давиться й відстрибує в куток від мікроскопа. Він хапається за голову й впирається в стіну спиною, а потім повільно сповзає вниз на підлогу, важко дихаючи. Тепер він розуміє: ні, він не хотів це знайти. Він сподівався, що нічого не знайде. Що це все дарма. Тепер, коли він усе зрозумів, він пов’язаний із цим всім.

Умить Арета підірвався з підлоги та ледь не звалив стіл на землю, коли впився пальцями в численні папери на ньому. Він нумерував зразки кожного із групи. Кожного. Яке ім’я за зразком під номером 26? Яке? «Нумо, нумо! Я не міг загубити цю нумерацію просто зараз!» – подумки лаяв себе чоловік, швидко оглядаючи усе, що підібрав до рук, а потім відкидаючи на підлогу те, що не підходило.

Аж ось він. Листок, який Арета шукав. Він забув навіть як дихати. Шукаючи очима потрібний номер, він відчув, як холодний піт стікає його спиною.

Аж ось він.

26 номер.

Арета не знає цього імені. Не знає, та точно знає того, хто впізнав би його. Дадзай знає усіх і кожного, хто залучений у розслідування.

Тремтячими руками він дістає із кишені телефон і нервово натискає на кнопку виклику збереженого раніше номера.

Протяжні затужливі гудки, павзу між якими перебиває шалений стукіт серця Арети у самих скронях.