5

Чімін зрозумів, що щось все-таки упускає, коли переборов свій нав’язливий страх і спокійно перевіряв фейсбук. Відповіді від Юнґі все ще не було. І лише тоді він почав уважно розглядати його сторінку — дві фотографії, повна відсутність дописів на стіні, багато музики. І офлайн ще з зими.

— Чорт! — вигукнув Чімін, розуміючи, яку ж дурню зробив.

Тому що цю сторінку офіційно можна вважати мертвою та не писати на неї по сотні повідомлень. Або, навпаки, висловити все, що думає, знаючи, що Юнґі це не побачить? Між іншим, заманлива ідея. Але навряд чи вистачить ліміту повідомлень, щоб пояснити, що відчуває, думає і хоче Чімін.

Здається, ще трошки і Пак збожеволіє. Подумки прокручує в голові вечір із Ві та Чонґуком…

— Твіттер… — бурмоче Чімін і за кілька секунд відкриває потрібну соцмережу.

Шукати людину, знаючи лише її ім’я – абсолютно марно. Але він хоча б спробує, може пощастить. Все ж таки, треба було погодитися на пропозицію Чона і взяти номер Юнґі.

«А навіщо я взагалі це роблю…» — дивується одна половина Чіміна. А друга продовжує стверджувати, що Юнґі треба знайти. Тому він вводить у пошуковий рядок твіттера його ім’я (як багато людей використовують там справжнє ім’я?) і сподівається, що якщо він там просто «новини перевіряє», то міг вказати і справжні дані.

Сотні людей, Чімін безцільно відкриває різні вкладки та розглядає профілі. Нічого не схоже на того Юнґі. Сказати «мого Юнгі» буде надто дивно, але саме це і має на увазі Чімін, дружньо нагадуючи собі, що йому просто хочеться закінчити це все. Що ніякого іншого інтересу до Юнґі у нього немає.

Відчуття, ніби Мін Юнґі — це кайдани або ті довгі страшні руки, які стискаються навколо шиї Чіміна у кошмарах.

Пак любить самотність та затишок. Бачить красу в звичному і сам є творцем. Тільки його прекрасне квітково-персикове життя пішло швами, як розбите скло. Він більше не міг милуватися заходом сонця і не спати до четвертої ранку, сподіваючись зустріти ще й світанок, — який дурник, краще ж раніше лягти спати і просто прокинутися вранці, — спостерігати за нескінченністю зірок, метушливими людьми, нічним життям міста. М’яка ковдра та перегляд фільмів з Ві теж не приносили такої радості, як раніше.

Чімін не міг повертатися до свого маленького світу, який він створив власними руками, закриваючись від людей. І з кожним днем цей світ згасав. Ще трохи і не буде куди повертатися. Потрібно, щоб Пак вдихнув у нього життя. А для цього треба, щоб і сам Чімін жив, а не існував.

І Чімін активно намагається щось для цього зробити, засмучено закриваючи вже двадцяту сторінку в твіттері. Прямо як дівчина-підліток, яка закохалася в якогось перехожого, і тепер намагається знайти його в інтернеті. Тільки у дівчат навички пошуку в крові, напевно.

А у Чіміна взагалі інша мета!

***

Юнґі почувається паршиво. «Випадково» кинуті Чонґуком слова про Чіміна в’їлися в пам’ять, а сам недо-бос лише дивиться на нього — так дивно-дивно, і Юнґі вперше не може прочитати емоції людини. Їхня дивна дружба тріщить, і тоне в повному ігноруванні від Чона. Мін знає, що конкретно проїбався. Але навряд чи це визнає, а тим паче першим заговорить із Чонґуком.

Але Чонґук говорить першим і погіршує ситуацію ще сильніше:

— Шляхом довгих розмов із Ві, ми вирішили, що тобі треба поговорити з Чіміном. Я можу дати тобі відгули, тільки зроби щось! Ти ж знаєш, що Ві не вміє лишати людей в спокої…

Юнґі закипає.

По-перше, якого біса цей Чонґук, який зовсім нічого не знає, може вказувати йому, Юнґі, що робити? По-друге, відколи «вони з Ві» є якимось авторитетом для Юнґі? І по-третє, якого чорта вони взагалі це обговорюють?

Адже це лише їх із Чіміном справа. (Нехай Юнґі і не планував нічого з цим робити) (але Ві і Чонґук тут точно ні до чого)

Чонґук не відходить від столу Міна, стоїть, схрестивши руки і дивиться серйозно-серйозно, пропалюючи дірку десь у закритому чубчиком чолі юнака. Юнґі піднімає на нього свій погляд у відповідь; через різницю в зрості (а ще через те, що Чон стоїть, а Мін сидить) ця ідея відразу приречена на провал. Юнґі точно програє в ці переглядки.

— Будь ласка, — цідить крізь зуби Чонґук. Чи то йому важко дається роль «серйозного дядечки», чи то він справді так стурбований цією дурною ситуацією. — Я тебе рідко про щось прошу.

З агресії емоції Юнґі переходять у дике бажання розсміятися йому в обличчя і зіпсувати остаточно будь-які дружні взаємини. У голові тут же спливають картинки різних прохань Чонґука, починаючи від «зганяй за піцою», «позич парацетамольчика» і закінчуючи конференцією.

Юнґі весь цей час мовчить, майже не дихає. Така поведінка дуже незвичайна для нестриманого запального буркуна-карлика, який постійно говорить про те, що думає і завжди знає, що ж таке уїдливе відповісти співрозмовнику.

— Я сам розберуся, — нарешті каже Юнґі, чудово розуміючи, що без його відповіді Чонґук не піде.

— З тобою нема сенсу розмовляти, — зітхає Чонґук і сумно усміхається.

— Я справді не хочу зараз із тобою про це говорити.

«Зараз», «з тобою», занадто багато уточнень. Мін завжди відмажеться від чогось цілком безневинним чином. Тільки не факт, що Чонґук на цей раз повірить в його причини чогось не робити.

Чону так-то було начхати. Поки пару днів тому до нього не завалився не дуже тверезий Ві (який зазвичай взагалі не п’є). Початок їхнього вечора Чонґук згадує з усмішкою, кінець же — стурбовано. Саме тоді Ві випадково обмовився про те, що Чімін остаточно схибився (припускаючи, що це, ймовірно, через Юнґі) і що йому, Ві, дуже тривожно за нього.

Адже Ві завжди знав, що робити. Але схоже, що не в тому випадку, коли у твого найкращого друга вся квартира в малюнках якогось хлопця, а сам найкращий друг намагається знайти цього хлопця, ніяк не пояснюючи навіщо.

Тому Чонґук і пообіцяв, що щось вигадає. Ві був щасливий, а значить, — і Чонґук щасливий. Тільки свої обіцянки треба виконувати.

До Чіміна Чонґук віднісся, як до милого молодшого братика. Але розгрібати його ментальні проблеми, як Ві, не планував. Він не психолог і не має синдрому рятівника.

Якби йому про це сказали у вечір їхнього знайомства, Чон би розсміявся. Не через те, що він така погана людина, скоріше навпаки. У ситуації Чіміна він чомусь був упевнений, що може зробити гірше і неодноразово порівнював це з мінним полем. Проблеми в офісі, які він вирішує із сонячною усмішкою та теплотою в голосі, і демони Чіміна з нав’язливими думками та мерзенним голодуванням — зовсім різні речі.

Чонґуку важко далася розмова з Юнґі. Адже він вважав Міна своїм другом. А такі дивні розмови… Чорт-зна-шо. Чон не здивується, якщо після цього Мін не захоче з ним спілкуватися.

— Добре, — киває Чонґук і мовчки ставить на стіл Юнґі стаканчик кави. Повертається до себе на місце, вважаючи, що зараз Міну краще обдумати все наодинці.

Юнґі дійсно думає. Приходить до висновку, що можливо, й варто було б у всьому розібратися, взяти в свої руки чи звалити на свої плечі. Але він би тоді зламався. Його гордість, висока зарозумілість та почуття власної гідності. Просто зникли б. Зникли б із дуже гучною ганьбою.

Йому неприємно про це думати. Не хочеться, але все одно думає. Від якихось згадок чи слизьких думок, Мін до болю стискає щелепи.

Чому це не могло залишитися в таємниці, чому ця безглузда ситуація винеслася на загальний огляд? Вдавати, що він тут не причому, Юнґі більше не зможе.

— Що ти знаєш? — не своїм голосом тихо спитав Мін.

Досі була надія, що Чонґук не знає всіх подробиць. Тих подробиць, від яких Юнґі стає ніяково і хочеться закричати про те, що він був п’яний (всі ми знаємо, що він був тверезим) (але він не знає, як ще пояснити свою хтивість та потяг до Чіміна) (Юнґі, тобі треба до психолога).

Чон здригнувся — не думав, що Мін так швидко буде готовий до розмови.

— Я знаю, що з Чіміном не все гаразд. І ти якось до цього причетний, — спокійно відповідає Чонґук, намагаючись пригадати, чи ще не говорив йому про ще щось Ві. Ві видавав інформацію частинками, все-таки оберігаючи конфіденційність та таємниці друга. Або теж не все знав.

По спині Юнґі пробігся справжнісінький табун мурашок, після чого він голосно зітхнув. Все добре. Чонґук не знає про ці ганебні хвилини, які Юнґі виділить чорним у своїй біографії (або вирве ці листки та спалить, він ще не вирішив).

Мін кивнув головою і перевів погляд на екран, вдаючи, що занурюється в роботу. Йому більше немає що сказати Чонґуку. Принаймні на даний момент.

***

— …і я почав знімати з нього светр. І, бляха-муха, це було так… палко, так розкуто. Він дивився на мене своїми невинними очима і, ох. Я злякався, я не хотів йому якось нашкодити. Я втік.

Чонґук знав, як витягати потрібну інформацію з людей. Міцний європейський коньяк, від якого ніхто не відмовиться. Особливо, з Юнґі, який «вміє пити». Настільки вміє, що зараз так барвисто виговорив йому весь день із Чіміном. Навіть з такими подробицями, які Чон не дуже хотів чути. Але тепер він зрозумів, чому Мін настільки не хотів про це розмовляти.

Окей, Чонґук не був здивований, особливо після тієї витівки в клубі. Але в його голові все ще не вкладалося те, що, бляха-муха, холодний та замкнений Мін Юнґі та солодка булочка Пак Чімін, який боїться людей, могли переспати. Особливо останній, який в голові Чона, був більше схожий на принцесу з казки, яка чекає на справжнє кохання.

— Бляха, Чонґук, наскільки я жахлива людина? — зі скигленням зітхає Юнґі і кладе голову на коліна другові. — Як я до цього опустився? До біса таке щастя, мені це все не потрібно… Я був би щасливий просто вдавати, що нічого не трапилося.

Дбайливо, майже як мати, Чонґук перебирає світле волосся Юнґі і гладить його по голові. Ситуація, схожа на таку, ніби він зараз почне заспокоювати Міна. Але натомість всміхається і нарешті вступає в розмову:

— Думаю, Чімін хоче того ж. Ви обидва відчуваєте недосказаність у цій ситуації, — він робить вигляд, що відпиває прямо з пляшки, а потім передає її Юнґі, який п’є насправді; Чону було важливо залишатися тверезим, — йди до нього, поговоріть і мирно розійдіться. Я можу піти з тобою, — і, бачачи приречений порожній погляд Юнґі, додає, — вирішимо все зараз і більше не повертатимемося до цієї теми. Чесно. — Усмішка.

Юнґі сонно киває. Зараз він почувається як желе чи амеба. Жодних тверезих думок у голові, він навіть не думає — просто киває, розуміючи, що в чомусь Чонґук дійсно правий. Але не розуміючи, що йти–то доведеться йому. І розмовляти. І вибачатися.

— Я втомився, — бурмоче Юнґі і закриває руками обличчя, тре очі (через що коли розплющить їх, потрапить в інший світ із жовтими та зеленими колами та лініями) і трохи мне запалу шкіру на щоках.

— Скоро підемо. Але все ж таки, давай вирішимо, — Чонґук щось шукає в телефоні, мабуть, календар. — Через два дні? На свіжу тверезу голову, візьмемо вихідний і підемо до Чіміна, гаразд?

— Запиши десь, бо я забуду, — відповідає Юнґі, ніби вони говорять про щось звичайне — купити хліб або оновити запаси арабіки в автоматі. — Я викличу таксі і додому, вибач, чувак. Я напевно перебрав. До завтра.

Він піднімається і, злегка хитаючись, іде на вихід. Голова паморочиться, в очах час від часу темніє. Хочеться впасти і не підніматися кілька днів. Такими темпами стане алкоголіком. Юнґі буквально виповзає з клубу і впирається в холодну стінку. Закидає голову вгору, дихає нічним повітрям, яке чомусь не допомагає. Здається, ще трохи і його знудить. Вирішує, що зараз краще не курити.

«Можеш мене привітати. Ми домовилися.» Пише Чонґук повідомлення Ві. Переможно усміхається і нарешті теж відпиває алкоголь, який залишився на дні пляшки. Якщо Юнґі все це випив сам, то напевно завтра на роботі він буде дуже вбитим… Але Чон зараз про це не думає, бо на війні всі засоби хороші і, хоч це і не війна, але Ві краще не знати, яким підлим способом Чонґук виконав обіцянку. Головне, що виконав.

В результаті Юнґі таки блює і, ох, як йому гидко від себе. Скільки треба було випити, щоб закінчилося все так? (Ще нічого не закінчилося)

Він проводить тильною стороною долоні по губах. Він так і не викликав таксі, потрібно йти додому, інакше доведеться залишатися ночувати прямо під клубом.

— Чімін…

Чомусь Юнґі пам’ятає його адресу. Не заучував і не страждав годинами, дивлячись на повідомлення Ві. Просто чомусь ці літери в’їлися в голову і спливли навіть у нетверезому стані.

Загалом, Юнґі начебто не особливо поспішає додому.

***

Глибока ніч, нормальні люди вже сплять. Але точно не наш Юнґі, який мало не біжить у бік потрібного будинку. П’янке почуття дивної свободи заповнило розум. Начебто до цього його тримали в клітці і лише зараз випустили. Тільки клітка — це його думки, заборони та постійний контроль себе ж.

Юнґі штовхає двері. Не піддаються, як минулого разу, шкода. Мабуть, сьогодні вночі Пак точно нікого не чекав. Хлопець всміхається та натискає на кнопку дзвінка. Тримає довго.

За дверима виразно було чути кроки і якийсь ще шум. Але вони не відчинилися.

Звісно, Чімін злякався. І зараз стояв, сонно потираючи очі, щоб розібратися, хто до нього прийшов серед ночі. Перед цим увімкнувши по всій квартирі світло, щоб не з’явилися монстри з його кошмарів.

Юнґі знову натискає на дзвінок. Він не дозволить Паку його ігнорувати.

Чіміну страшно, він щось поспіхом пише Ві. І тільки потім розуміє, що друг, швидше за все, вже спить.

— Хто? — питає Пак, намагаючись надати своєму дитячому голоску суворості.

— Відкрий, — хрипко просить Юнґі.

І чомусь Чімін відчиняє.

Він би продовжував ігнорувати незнайомця, замкнувся б у себе в кімнаті і відмовився виходити навіть до Ві через страх. Але чомусь стало спокійно, шалене серцебиття вгамувалося, а дихання повернулося в норму.

— Юнґі… — шепоче Чімін, опустивши руки. І ось, нарешті зустрівшись з ним віч-на-віч, він не знає, що робити. Страх усередині кричить і благає Чіміна зачинити двері та зникнути.

— Я не хотів, — п’яно видихає Юнґі, навалившись прямо на Пака. Не так, як минулого разу, але у тверезого Чіміна виникли саме такі асоціації. Юнґі важкий, від нього несе алкоголем та блювотою. Від Чіміна — шоколадом і молоком, через що напівсонний Мін сильніше заривається йому в шию, щоб чути цей солодкий запах, а не власний сморід. — Скажи, що вибачаєш мене.

Вибачення та Юнґі – речі несумісні. Навіть стільки коньяку не дали йому можливість переступити через себе і сказати «пробач».

Чімін трохи притримує Міна, щоб вони не впали під вагою старшого, і відверто не знає, що робити. Твої кошмари та мрії прямо буквально на тобі, роби, що хочеш. Хоча б вискажи, все що думаєш про нього.

— Угу, — натомість киває Чімін і затягує Юнґі до кімнати.

Було б зовсім не по-людські виганяти його вночі у такому стані. Тим паче, здається, він уже задрімав. Тіло Юнґі сповзає на старий облізлий диван і повністю відрубається. А Чімін сьогодні точно не засне, тому йде заварювати свою ненависну каву і сідає поруч.

Пак, трохи соромлячись своїх дій, прямо-таки витріщається на Юнґі. І зовсім не розуміє, як такий милий хлопець може бути таким. Усі м’язи обличчя розслаблені, не нахмурені, як зазвичай. Губи зімкнуті в тонку лінію, очі спокійно прикриті без хитрого прищуру або закочування. Чімін пізно смикає свою руку — вже прибрав чужий чубчик убік, відкриваючи лоба…

Юнґі миттю перехопив його руку, наче й не спав. Тягне на себе і дивиться — уважно, але все-таки сонно. Розмірковує про щось, ніби наважується, говорити чи ні. Раптом, як тільки він скаже хоч слово, все знову зіпсується?

Все вже псується.

Юнґі не розуміє, де він і звідки тут Чімін. Взагалі нічого не розуміє, стискаючи чуже зап’ястя трохи сильніше, ніж треба.

— Нам треба поговорити… мабуть… — мертвим голосом шепоче Чімін і миттю відводить погляд. Все знову йде не так, як треба.

Все котиться в тартарари.

— Я краще піду, — раптом твердо промовляє Юнґі і відпускає руку Пака, трохи навіть відпихнувши його від себе.

Протверезів?

За кілька кроків він опиняється в коридорі і, сподівається, що востаннє обертається, відразу натикаючись на Чіміна, який пішов слідом. Дивиться, трохи відкривши рота. Треба щось сказати.

Пак виглядає розгубленим — так і хочеться схопити його за руку і потягнути у щасливий світ. Сутулиться, ніби намагається всім тілом сховатися у своєму светрі, тремтить. А погляд такий…

— Вибач.

Ми можемо привітати Юнґі, він нарешті видавив з себе вибачення. І вже наступної хвилини притиснув Пака до стіни, торкаючись його пухких губ своїми сухими та з присмаком алкоголю. Не намагається продовжити поцілунок, просто торкається. Чімін ошелешено розплющив очі, повністю обм’якнувши в чужих руках.

Напевно, у цьому дивному недо-поцілунку висловилися всі емоції, які відчували хлопці, за весь цей тяжкий час. І зародилася поїдаюча ненависть з боку Юнґі.

Вже наступної миті Мін відштовхує Чіміна і вибігає з його квартири. Знову просто тікає.

Хочеться прибити Чонґука, який напоумив його піти до Чіміна (хоча, взагалі-то, це затуманений розум Юнґі вирішив зробити це прямо сьогодні). Хочеться прибити Чіміна, щоб він зник і більше не псував його життя. Тільки себе не хочеться прибити, себе хочеться пожаліти.

Юнґі поспіхом пише Чонґуку кілька повідомлень про те, що його завтра не буде на роботі і вирушає кудись не додому.

— Мін Юнґі… навіщо… — шепоче Чімін, повільно сповзаючи по стінці. Потрібно написати Ві та відверто з ним поговорити. Він більше не може.

Увагу Чіміна привертає повідомлення із фейсбуку. Хочеться злякано закричати, але натомість у легенях закінчується повітря. «Йди до біса» та даний користувач додав Вас у чорний список.

Чімін важко видихає і пускає телефон підлогою. Цим Юнґі (злегка по своєму) нарешті поставив жирну крапку в їхній ситуації. Все закінчилося, Чімін може продовжувати жити далі.

***

Чонґук встиг тисячу разів пошкодувати, після того, як відпустив Юнґі додому і вирішив напитися на самоті. Тому що ніхто не знає, що спаде на думку Міну наступного моменту. Чон перевіряв телефон кожні пару хвилин, сподіваючись на повідомлення від Юнґі — що він удома, все добре і без подій.

Але це ж Юнґі, він обов’язково накоїв справ. Чонґук зрозумів це, коли Мін попросив (досить своєрідним чином) відгули. Захотілося миттєво приїхати до нього, потягнути за вухо та сказати все, що він, Чон, про нього думає.

Замість цього він пише повідомлення Ві. «Здається, Юнґі щось зробив. Давай з’їздимо до Чіміна, як тільки звільнишся.»

Десь усередині горіла надія, що Міну просто погано від кількості випитого. Але Чонґук цієї ночі не заснув і також не прийшов на роботу.

Напевно, якби сьогодні Юнґі не розповів про той день, то Чонґук навіть не допускав би чогось поганого.

…

Це був найжахливіший ранок у житті Ві. Тому що він почалося з повідомлень від Чіміна, в яких він казав, що хтось прийшов до нього серед ночі. І з того моменту більше жодних повідомлень — хто знає, чи все гаразд? Він уже хотів набрати номер друга, як раптом помітив повідомлення і від Чонґука. Чон спочатку розгріб проблему з Юнґі, а потім, мабуть, усе знову зіпсувалося. Не дуже зрозуміло, щось дійсно сталося, чи це просто тривожні переживання?

Ві не зрозумів, про що говорив Чонґук, тож спочатку набрав його номер:

— Чон…

— Коротше, я дурень, я напився з Юнґі, він розповів мені все, про їхню зустріч із Чіміном, а потім пішов. У мене є підозри, що не додому, — миттю протараторив Чонґук, ніби тільки й чекав на дзвінок від Ві.

Ві голосно вилаявся і помовчав кілька секунд.

— Можу тебе привітати, ти екстрасенс. Сьогодні вночі хтось прийшов до Чіміна, коли я спав, — обидва замовкли на кілька секунд, обмірковуючи, що робити далі. — Зустрінемось у Чіміна. Вирішувати нам за них щось марно, обговоримо все разом, — нарешті вимовив Ві і першим відключився.

Чонґук згадав про Юнґі — його ситуація стосується найголовнішим образом, а закінчувати з цим лайном вони будуть без нього. Хоча, може, так краще. Чімін занадто ранимий, хто знає, як він відреагує. А з Юнґі вони розберуться пізніше, зрештою, він не маленький, може й сам упорається.

Чонґук безперечно поганий друг, раз думав так про Юнґі. Але зараз він уже прямував до Чіміна — всю ніч просидів одягнений з телефоном у руках, очікуючи цього, тому може приїде навіть швидше за Ві. А Ві, як відомо, примчиться з будь-якої точки міста миттєво, якщо це стосується чогось важливого.

Доля така чи просто щасливий збіг, але Чонґук і Ві зустрілися прямо перед дверима Чіміна. Вони були настільки занурені у свої думки, що помітили один одного, тільки коли їхні руки зіткнулися біля дверей.

— О… Стоп, а Чімін знає, що ми прийдемо? Раптом він після Юнґі не захоче нікого бачити, — першим схаменувся Чонґук.

— Привіт, — сліпуча усмішка, яку вже можна назвати фірмовою для Ві. — Зараз напишу йому, — вмить повертається задумливість із награною серйозністю.

За дві хвилини з іншого боку дверей було чути звуки метушні. Потім двері відчинилися, а за ними стояв Чімін — у тому ж розтягнутому домашньому светрі, скуйовдженим волоссям і свіжими кругами під очима.

— Чімін! — не стримав здивованого вигуку Ві, після чого тут же прикрив рота однією рукою, а другою кинувся обіймати друга.

— Хлопці… — цілком щасливо для свого нещасного вигляду промовив Чімін.

…

З трьох зол, які не вміють готувати, обрали найкраще, тому на кухню вирушив Ві. Чонґук залишився з Чіміном, якого перед цим загорнув у ковдру Ві, емоційно коментуючи те, як нещасно він виглядає. Хоча зараз, коли Пак більше нагадує кокон, аніж людину, майже нічого не змінилося. Хіба що на щоках з’явився легкий радісний рум’янець.

Чонґук знову не знав, чи варто говорити з (напрочуд спокійним) Чіміном. Поки той не виліз із ковдри і не почав щось шукати.

— Ось, — через кілька хвилин він простяг йому кілька листків зім’ятого паперу. — За вашими стурбованими обличчями видно, чому ви тут, не дивуйся. Я ж не дурний, — здається, Чімін був трохи ображений на те, що його друзі щось робили за його спиною. — Думаю, я можу це більше не приховувати.

Чонґук розглядає малюнки, які йому дав Чімін. З них на нього дивиться практично живий Юнґі. Дивовижно, як Паку так точно вдалося передати весь характер і емоції Міна, незважаючи на те, що він бачив його лише раз. Або два.

Точно талант. Талантище.

Чон, все ще перебуваючи в стані здивування та захоплення, віддав малюнки назад Чіміну.

— Це дуже гарно, але…

— Після того дня я трохи здурів, — зітхнувши, почав говорити Чімін. Він якось надто осмілів. Можливо, спрацював синдром випадкового попутника, можливо розповісти все Чонґуку зараз здавалося простіше, ніж найкращому другові. А можливо… Можна припустити тисячі варіантів, але якщо Пак вже наважився, то він спокійно розповість про це в цю ж хвилину. Не має значення кому. — Ві думав, що я в депресії, але я малював. Мені не давала спокою якась недосказаність. Не сперечаюся, що, можливо, я хотів побачити Юнґі і зі спокійною душею забути про все. У цьому, — він міцно стиснув аркуші паперу, — показувалися мої емоції. Вся моя кімната була в цих малюнках. А після сьогоднішньої ночі… мені стало простіше. Адже це все, так? Кінець. Всередині дивне спустошення, але я не відчуваю тяги до Юнґі чи бажання розібратися у всьому. Наче все.

— Воу… — зміг лише тихо видихнути Чонґук. Де ходить Ві, коли він так треба?