4

Ві занадто рано зрадів.

Чімін всього лише запропонував зруйнувати свою самотню фортецю і попросив Ві привести сюди когось із своїх знайомих (хто не проти познайомитись з Чіміном, він вірив у друзів свого друга), наприклад, того ж Чонуґка. Він же не буде живим нагадуванням про існування Юнґі? Чімін хмуриться і прикушує внутрішній бік щоки, миттєво шкодуючи, що запропонував саме Чонґука. Але ж він більше нікого не знає з інших друзів Ві! Кого б він міг запропонувати? (Та й добре, що не знає, бо інакше він остаточно замкнувся б у своїй самоті і ревнощах, уявляючи, як його найкращий друг спілкується з іншими людьми.)

— Будеш ділитися з ним своєю «проблемою»? — здається, Ві вже знає, що має супер-здібність вмовити кого завгодно на що завгодно, тому навіть не париться про те, як приведе сюди Чонґука. Лише піклується про Пака.

Чімін злякано смикається і спідлоба дивиться на Ві.

— А потрібно? — пролепетав він, одразу відчуваючи, як довкола стає надто душно.

Ві безтурботно смикнув плечима, не даючи якоїсь відповіді.

— І все-таки давай дивитися фільм. На сьогодні вистачить нервів, — безтурботно змінив тему, на що Чімін одразу погодився. Ві завжди має рацію.

Ві дивиться фільм, уплітає солодощі за обидві щоки, паралельно переписується з кимось і вдало коментує те, що відбувається на екрані. Справжній Юлій Цезар, серйозно. Проте нарешті Чімін може розслабитися, не гризти олівець і не закидати свою кімнату малюнками. Розвалитися на дивані і щиро насолоджуватися всім, що відбувається.

— Знаєш… — занадто несподівано вимовляє Ві і навіть ставить фільм на паузу. Все ще зосереджено жує, дивлячись на екран ще з півхвилини. Чимін весь цей час чекає на нього. Він знає цей його вираз обличчя — у друга знову з’явилась якась безглузда ідея. — Літо почалось. Я візьму відпустку і проводитиму з тобою більше часу.

Здається, Чімін має радіти. Але чомусь не радіється.

В очах на кілька секунд темніє, доки він обмірковує все сказане другом. З однієї сторони це добре — він не почуватиметься самотньо, буде весело та шумно. Він відчуватиме те, чого раніше так не вистачало. Але з іншого боку — це жахливо. Як тепер залишатися наодинці з думками, нав’язливими малюнками і безцільною апатією? Він уже надто звик до цього.

— Чудово, — таки вимовляє Чімін і м’яко усміхається. — Це добре.

***

Юнґі щиро та по-дружньому ненавидить Чонґука.

По-перше, Чон не хоче відпускати Міна на чудову відпустку (за його рахунок, між іншим) сидіння вдома. Погрожує, що й відпустить, то обов’язково потягне з собою на море. Бо що це таке, під час відпустки сидіти вдома — кощунство. Але для Юнґі море – як свята вода для нечисті.

— Піду набухаюсь і ти не знайдеш мене, — бурчить він, склавши руки на грудях. Здається, Мін вперше не може вдало парирувати. — Краще тоді все літо просиджу в офісі.

— Гаразд, тоді покличу Ві, поїдемо з ним разом у відпустку, а тебе знову залишу за головного в офісі, — майже ображено відповідає Чонґук.

Слух Юнґі вловлює знайоме ім’я, через що у нього трохи сіпається око.

— Ві… — тихо повторює він. Мін міцно стискає щелепу і подумки дуже-дуже-дуже багато разів матюкається. Чонґук навряд чи помітить його злість, але, бляха-муха, що це за замкнене коло, ніби все в цьому світі зводиться до Ві. Або до Чіміна.

Відчуття, ніби їх чотирьох пов’язало якоюсь невидимою ниткою.

— О, тільки згадав його, так він одразу й написав, — сміється Чонґук і з усмішкою дивиться в екран, мабуть, чекаючи, поки потік повідомлень по одному слову припиниться. — Ти ж бачив Ві?

Юнґі гмикає і киває, уважно вдивляючись в обличчя Чонґука.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, і ніж мені хотілося б, — уїдливо відповідає Юнґі. — На жаль, ми знайомі досить близько.

Чонґук кілька хвилин дивиться на Міна, відірвавшись від свого телефону. Думає, ніби поєднуючи два шматочки пазла. Але мабуть все ж таки чогось не розуміє. Ніби якогось шматочку в його голові не вистачає.

— Він… покликав мене до свого друга… замість тебе, — неохоче пояснює Юнґі, розуміючи, що Чонґук явно уявив собі щось не те.

— А! — він з якимось… полегшенням?… плескає себе по лобі. Юнґі знову показово гмикає і відвертається. Здається, Чонґуку не цікаво продовження їхньої зустрічі.

На щастя.

***

Виявляється, Ві вміє не лише обіцяти, а й стримувати обіцянки, тому вже за два дні знову з’являється у квартирі Чіміна. Перед цим зовсім щиро і не хвилюючись за наслідки розповів багато чого Чонґуку. Не все, звісно.

І Чонґук одразу ж знайшов вільний час на знайомство з Чіміном. Він багато чув про замкненого хлопчика-художника, в якого по-дружньому був закоханий Ві. Спочатку це викликало ревнощі, але потім Чон зрозумів, наскільки дорогоцінна у них дружба.

Багато чув, але ніколи не бачив — адже вони проводили весь час у кімнаті Чіміна, дивлячись фільми і розмовляючи. А до того, ще за часів навчання в університеті, Чонґук ще не знав, що знаходиться в одному місті з Ві, своїм колишнім однокласником.

— Чи готовий ти відкритися новим людям? — усмішка Ві була чутна навіть крізь голос. — Я скинув твою адресу Чонґуку, він скоро приїде.

Чімін різко заплющує очі, від усвідомлення того, що його адресу вже знають дві сторонні людини, окрім Ві. Ну що за прохідний двір? Але він знову дивиться на друга і розтягує губи в усмішці. Киває та тягне його за рукав сорочки до кімнати.

І, — ох, чорт, — мабуть, треба було по-прибирати. Зім’яті листки тепер не виглядають хаотичним творчим безладом. Вони вже занадто помітні, бо їх стає все більше і більше. Чімін подумки дає собі ляпас і в кілька стрибків по кімнаті згрібає все в одну купку, намагаючись сховати.

— Не питай, — просить він Ві.

І Ві розуміє. Він спокійно розкладає продукти, розмірковуючи про ситуацію, що склалася. Чімін обов’язково розповість йому про те що він приховує — але коли, це вже інше питання.

У двері несподівано подзвонили. Обидва хлопці миттєво смикнулися. Відчиняти двері пішов Ві; за ним, трохи на відстані, невпевнено плентався Чімін.

— Чонґук! — здається, він усміхнувся трохи яскравіше, ніж зазвичай. Якщо це взагалі можливо. — Заходь. Чімін, це Чонґук. Чонґук, це Чімін.

— Вітаю, — тепло усміхається Чон. — Я приніс піцу. Не знаю, чи ти її любиш…

Чімін дійсно намагається бути гостинним. Десь із запорошених коробок дістає такі ж запорошені чашки, тарілки. Ві приніс купу солодощів, то чому б не згадати, як заварювати чай? Зазвичай, Чімін п’є воду, багато води. Коли горять дедлайни — каву. Через огиду, але п’є. Чай він, здається, заварював останній раз роки два тому, та й то не пам’ятає за яких обставин це відбулося.

Напевно, зараз не той час, коли треба згадувати щасливе минуле… Пак мало не впустив одну чашку.

— Допомогти? — у дверях на кухню стоїть Чонґук.

Чімін бачить, що Чонґук не показує свого справжнього характеру. Але той хлопець, що стоїть у дверях, виглядає дуже добрим, м’яким, по-домашньому затишним. Він непогана людина, зараз Чіміну вперше щиро захотілося потоваришувати з кимось.

— Ні… я просто… задумався… — бурмоче Пак, відводячи погляд. — Іди в найтемнішу кімнату, зазвичай ми там сидимо.

— Чому не в залі? Там світло і просторно, здається, ти навіть провітрював… — Чонґук не знає, як поводитися з Чіміном і, мабуть, уперше в житті не знає, що говорити. Ну і де ж ходить Ві, який би миттю розрядив атмосферу?

Чімін знизує плечима, роблячи якомога більш незалежний вигляд. Адже він не боїться. І не хоче згадувати. І взагалі нічого такого немає в тому, щоби піти до зали. Точніше, до студії.

— Гаразд. Давайте, чому ні. Тільки… там все в фарбах і дуже старий диван.

— Та у мене вдома постійно бардак!

За десять хвилин вони вже сидять на підлозі балкону з низькими перилами. Дивно, як вони помістилися туди, балкон дійсно був маленьким. Але Ві чомусь був надто проти студії – а раптом вони отруяться фарбою? Дурна відмовка, але подіяла.

Чімін сидів, спершись спиною на чорні, прості перила. Голову трохи відкинув назад, вітер лагідно тріпав його темно-руде волосся. Ві та Чонґук сиділи навпроти, обпершись об стіну будинку та двері на баклон. І були надто близько один до одного. Здається, практично сиділи один на одному, бо насправді балкон був настільки маленьким, що на цьому місці могла поміститися лише одна людина, аж ніяк не двоє хлопців.

Все інше місце між трійцею займали дві коробки — з тістечками та піцою. Чашки вони тримали в руках, бо більше не було місця куди їх поставити.

Чонґук здавався Чіміну простим, не таким проблемним як вони з Ві, та й просто чудовою людиною. Часом жорстоко жартував над Ві, але до Пака ставився з теплотою. Чімін майже непомітно усміхався. Все було добре. Тривожність в його грудях уляглася і заснула.

— Значить, ви знайомі ще зі школи? — перепитує Пак, намагаючись вникнути в суть їхньої безглуздої розмови.

— Так. І, мабуть, доля вирішила пожартувати з нас і ми не змовляючись приїхали в одне місто, — зі сміхом і ніжністю в голосі відповідає Чонґук. — Тільки цей дурень вилетів із першого курсу, так? Я теж іноді малюю, до речі.

— Я не вилетів! Я сам пішов! Я просто абсолютний бездар, — Ві жартома пхає Чонґука в плече і усміхається — так хитро-хитро і лагідно.

— Ти теж малюєш… А чому ти не захотів поступати щось творче? — Чімін питає Чона, з-під вій спостерігаючи за дивним феєрверком емоцій на обличчі Ві. Раніше він такого не бачив, хоча думав, що знайомий з усім емоційним спектром друга.

Схоже, що вони просто переказують один одному своє життя, і при цьому немає відчуття якоїсь нав’язливості.

— Творчістю можна займатися і вдома, я не хотів із цим пов’язувати життя, це більше як просто гобі. Дивновижно, але існують люди, як я, яким цілком комфортно і в нудному офісі, — розповідає Чонґук як зазвичай, спокійним і рівним тоном, — раніше я думав, що у всіх так. Але Юнґі розплющив мені очі на всю сірість у цій роботі, — Чон сміється і пізно помічає те, як зблід Чімін.

Ві пхає його в плече і цього разу далеко не жартома. Розуміє, що тепер йому треба влізти в розмову, щоб перевести тему в інше русло. Інакше буде погано, бо він уже бачить, як Чімін закушує свою нижню губу.

— А я б все-таки зв’язав своє життя з творчістю! Але я не знаю чого хочу. Точніше, у мене нічого не виходить… цього вашого… творчого. Я дійсно бездар, тому і вилетів з першого курсу. Мабуть, я так і не виріс, — Ві намагається повернутися до минулої теми, але, здається, це не найкраща ідея. — Стає холодніше, може, підемо вже всередину? Подивимося якийсь фільм!

На таку пропозицію погодився б будь-хто. Чонґук підхоплює залишки їжі, Чімін неохоче плететься за ним. Ві наздоганяє першого, загальмувавши того за комірець сорочки. На щастя, Чімін нічого не помітив і пройшов повз них до спальні.

— Якого біса ти твориш? — шипить він у вухо Чонґуку. — Ні слова про Юнґі, це окрема величезна проблема.

Чонґук незрозуміло дивиться на Ві. Той розповідав йому про проблеми Чіміна, те що він не хоче виходити з дому та спілкуватися з людьми, але про Юнґі навряд чи згадував… Чон киває головою, і тільки тоді Ві відпускає його. Здається, це було надто грубо для його квіткового образу, але…

В спальню Чіміна вони заходять з вбиваючим мовчанням.

— Щось трапилося? — зривається з губ Пака, які він відразу прикриває рукою і вдає, що нічого не говорив. Через хвилину Ві подає голос, щоб хоч якось закінчити цю незручну мовчанку:

— Ми просто сперечалися, який фільм дивитися, — фірмово усміхається і ставить ноутбук на коліна. Хлопці мовчки сіли по обидва боки від нього.

Перші десять хвилин якоїсь рандомної комедії пройшли в абсолютній тиші. Яку зруйнував, на диво, Чімін.

— Отже, ти працюєш із… Юнґі? — Пак тримається молодцем, майже нічого не видає його хвилювання та мокрих долонь. Він стримується, щоб не почати поїдати свою нижню губу. Замість цього забирає останній шматок піци.

— Та-а-ак… — простягає Чонґук і впивається поглядом у Ві — якщо він вже не попередив його про Юнґі, то хай хоч зараз допомагає, бо Чон не знає, що відповідати і як ходити по цьому мінному полю. Але старший лише показово його ігнорує. Невже теж не знає, що робити? — Ви знайомі? — все-таки вирішив поцікавитися.

— Так… — трохи тихіше відповідає Чімін. Здається, з його губ ось-ось зірветься нервовий смішок — ну що за гра в мовчанку? Чому Чонґук та Ві так ніяковіють і бояться з ним про це розмовляти? (насправді Чонґук теж цього не розуміє) — А Юнґі є в якихось соцмережах?

Ві давиться своєю кока-колою, а Чімін просто нервово бігає очима по кімнаті. Він не знає, чому запитав це — адже йому треба забути Міна, а не лізти в його життя.

Залишалася якась недосказаніть і хотілося розставити крапки над «і»?

Пак знає, що не повинен якось пояснювати свою поведінку перед іншими. Адже саме так поводяться нормальні люди? Лишень дочекається відповіді, прийме до відома, переведе тему і вже залишившись один вирішить, що робитиме з цією інформацією.

Збоку це виглядає, ніби Чіміна цікавить Юнґі?.. Абсурд, він же хоче навпаки розірвати їхнє при тяжіння один до одного, позбутися цього божевілля. І наразі йому здавалося, що нормальна розмова з Юнґі (в одязі) допоможе у цьому, поставить все на свої місця. Треба лише перебороти страх, зробити це і перестати страждати (перестати малювати його дурне гарне обличчя).

— Гм, взагалі він постійно з телефоном у руках… Я колись брав у нього фейсбук і, здається, він в твіттері стежить за новинами, — нарешті відповідає Чонґук, скоса поглядаючи на Ві. — Я можу просто дати тобі його номер, знайдеш в месенджері.

Чімін усвідомлює, наскільки дивна ця ситуація. Думає про те, що ось Чонґук щодня бачить Юнґі в офісі. Мабуть, товаришує з ним. Знає про нього багато чого. Знає, по-справжньому, а не як Чімін, який щоразу як заплющує очі бачить його обличчя чи тіло… Пак червоніє і намагається довести собі ж, що в даний момент не бачить нахабне обличчя Юнґі в своїй уяві. Як це взагалі можливо?

Чімін не може собі уявити, що існують тисячі людей, які знають Юнґі, хтось дружить, хтось любить, хтось ненавидить… І так абсолютно з кожною людиною. Про таке краще не думати, щоб не зловити дереалізацію.

— М-мож… — на щастя, Чімін може недомовляти. Чонґук уже дістав телефон і почав щось шукати. Чон перебирає пальцями, все ще невпевнений у тому, чи правильно все робить. Та й взагалі, навіщо Ві затягнув його в ці проблеми… Як мінне поле, не знаєш, як поводитися.

— Ось, його сторінка в фейсбуці, — Чонґук простягає телефону Чіміну. Той кілька секунд уважно розглядає зображення. — Його номер тобі надіслати?

— Не варто, — намагається зробити вигляд, що він цього зовсім не хоче. Ну, і хто в це повірить?

— Чонґу-у-ук, скільки ти з’їв шматків піци? — дбайливо, з часткою награності раптово вигукнув Ві і почав тягати молодшого за щічки. Майстер змінювати тему розмови, звісно.

— Гей… — Чонґук червоніє (Чімін ледь не вдавився — настільки здивувався такій дивній реакції) і ображено дивиться на Ві. — Я що, товстий?

— Ні. Ти просто любиш піцу, — обеззброююче усміхається Ві. Ледве помітно піднімає руку і відразу опускає назад на коліно, ніби передумав щось робити.

І вони весело-спокійно базікають ще десь годинку. Перед тим, як попрощатися, Ві каже Чіміну щось на кшталт: «Розберися вже» і тягне за руку Чонґука. У звичайній ситуації Чімін би ревнував найкращого друга. Але зараз він не почувається настільки безпорадним, як раніше. Якісь зміни в ньому вже почали відбуватися.

Але як тільки двері зачиняються, Пак сповзає по стіні і розуміє, що просто смертельно втомився. Занадто багато енергії було витрачено на спілкування. А сторінку Юнґі він обов’язково знайде завтра…

Напевно, він ще ніколи настільки добровільно не йшов спати.

Здається, його телефон кілька разів завібрував — Ві побажав на добраніч і нагадав, що він, Чімін, — чудовий, а всі проблеми навколо нього — нікчемні. Саме таку підтримку та мотивацію любив Пак. Усі негативні емоції миттю зникли.

…

Чімін прокинувся аж опівдні. Раніше він ніколи настільки не вимотувався через людей. Але це була приємна втома, вважає він, з тихим писком стискаючи пальці ніг. Умивається, п’є воду, — занадто ліньки готувати, потім знайде щось з того, що приніс Ві; повторювати вчорашній невдалий досвід із чаєм не хочеться, — і сідає за ноутбук. На диво, хочеться намалювати щось ще, окрім гарненького обличчя одного юнака.

Згадавши про Юнґі, Пак відразу ж відкладає графічний планшет. Він обов’язково ще помалює, але зараз треба знайти сторінку Міна на фейсбуці, доки не забув. На щастя, у нього хороша пам’ять і він зміг запам’ятати зображення профілю, який показав йому Чонґук.

Руки Чіміна так і залишаються завислими над клавіатурою. Він відкрив діалог з Юнґі в новому вікні і долоні миттю спітніли. Він не знає, що написати. Хоча він має перевагу — Юнґі не знає, що це він.

привіт.

Чімін миттю смикає руки і лається, бачачи, що вже відправив повідомлення. Ну і що далі? А раптом він миттєво зайде та прочитає? Чорт-чорт-чорт…

поговоримо?

Господи, як же банально. І безглуздо. Але, принаймні, одразу видно мету Чіміна. Хто зна, раптом Юнґі ігнорує звичайні привітання, а так хоч запитає «про що?» і діалог хоч якось продовжиться… Здається, Чімін забагато фантазує.

А ще він так і не вирішив, чого чекає більше — щоб Юнґі ніколи не відповів на це повідомлення, або навпаки, щоб їхній діалог якнайшвидше зав’язався. Чімін різко закриває вкладку та захлопує екран ноутбука. Сьогодні він навряд чи наважиться його відкрити. Як і завтра.

Напевно, тому й не помітив дату останнього онлайна Юнґі — кілька місяців тому…

Бере до рук бісовий блокнот та олівець.

***

Юнґі знову похмуріший за дощові хмари та готовий вбивати. Він усією своєю душею не любив приходити щоранку до офісу. Це вже не було схоже на кумедну гру «відволіктися від проблем». І кому як не Чонґуку помітити його лайновий настрій. Неймовірно радісному Чонґуку (на відміну від Міна), який зараз ходить офісом і розмахує руками, розповідаючи всім, що так «качається».

Юнґі невдоволено цокає язиком і закочує очі. Втім, це типові будні їхнього офісу.

— Тобто я можу забирати твою піцу? — іронічно посміхається Юнґі, намагаючись поводитися як зазвичай. Чонґук за два кроки долає відстань між ними і вихоплює з його рук коробку, запихаючи її собі кудись під стіл.

— Ні! Це на погані часи! Коли я буду худий і голодний.

Юнґі кривить губи і відвертається від Чонґука. Що ж, поїсти сьогодні не вдасться, може, хоч поспати зможе. Адже стіл такий м’який. Особливо із клавіатурою.

— М, до речі! — Чонґук грюкнув рукою по столу. Декілька людей із сусідніх столів запитально повернули голови. Він лише махнув на них і нахилився ближче до Юнґі. — Запитати хотів: що в тебе з Чіміном?

— Нічого. Я хочу спати.

Прекрасний спосіб втекти від проблем, звісно. Різка, надто серйозна відповідь. Але Юнґі навіть не думав. Слова самі вирвалися. Тому він справді кладе голову на руки, як якийсь школяр на уроці літератури, і повністю ігнорує весь навколишній світ. «Вже можна ставити ставки, коли мене звільнять?» — потішається в думках він. Звільнятися самому — ліньки. Звільнять — буде чудово.

Юнґі й справді задрімав, але відразу прийшов до тями, коли йому під ніс поставили стаканчик з кавою. Мін піднімає голову і бачить усміхненого Чонґука.

— Іди до біса, — своєрідна варіація “дякую”.

Чонґук підкотився на своєму стільці ближче до столу Юнґі і знову нахилився до нього. Що ж, коли співрозмовник так близько, то відкрутитись від розмови буде проблематично.

— Не хочеш сходити до клубу? — практично голоском Анни з Крижаного серця: «А зліпимо сніговика?» протянув Чон. Бісова провокація.

Якщо у Юнґі виникло бажання вдарити його, то це дружба?

Мін відкинув голову назад і голосно зітхнув. Почав злегка крутитися на стільці туди-сюди.

— Ну ти ж знаєш, я коли п’яний, то творю всяке лайно. Але він теж.

Частково це було і відповіддю на минуле запитання Чона. Але дуже незрозуміло і завуальовано. Молодець, Юнґі, ти прямо Кличко корейського походження. Тільки ти чудово знаєш, що брешеш, адже того дня, ти був скляно тверезим.

Проте Чонґук все одно не зрозумів твоєї відповіді і вирішив трохи зачекати, поки ти повноцінно прокинешся.

Юнґі не хвилювало, звідки Чонґук знає Чіміна, чому питав про це та й що взагалі відбувається у цьому світі. Знаєте, іноді прокидаєшся і розумієш, як же похуй на все? Юнґі таким прокинувся від народження.

Юнґі обхопив обома руками стаканчик кави і зажмурився від того, що в обличчя одразу ж вдарила приємна тепла пара. Без молока, але з цукром — все-таки Чон може бути корисним (круто так говорити про людину, старшу за посадою. Юнґі, тобі варто краще ставитися до людей).

Він відпиває трохи і тихо матюкається. Очікувано, що кава відразу обпалить язик, але хіба не в цьому весь кайф? Мін відставляє стакан, насолоджуючись злегка мазохістським присмаком.

Він почав пити каву, а отже його мозок почав працювати. І думки знову поверталися до цієї ситуації. Мін згадав, що початково Чонґук мав бути моделлю, отже логічно, що він знає Чіміна. Від цієї думки різко стало гидко — вони б теж вчинили так? Він не міг уявити, щоб Чон зробив якісь дії з сексуальним підтекстом в сторону Чіміна.

А якщо вони дійсно знайомі і говорили про нього, то чи не означає це, що вони як ті дурні пліткарки? Юнґі страшенно не любив таких людей, адже ніколи не міг зрозуміти, яка їм різниця до життя інших людей. А що, якщо вони обговорювали ту ситуацію, яка відбулася між Юнґі і Чіміном? Мін уважно дивиться на обличчя Чонґука. Напевно, якби він знав, що це відбулося, то змінив би своє відношення до Юнґі. Але все начебто так само. Значить, Чон не знає.

«Тобі ж похуй», — нагадав він сам собі. Напрочуд, від цього стало підозріло легше. Ну так, йому ж абсолютно начхати на те, що там з Чіміном. І це зовсім не він випадково тричі проходив повз його будинок, адреса якого так неприємно в’їлася в пам’ять.

— Я питав, бо він шукав тебе в соцмережах, — ніби ненароком говорить Чонґук і надягає навушники, щоб знову тайком дивитися аніме. Отже, тепер уже зацікавлений (і нарешті прокинувшийся від кави) Юнґі не зможе продовжити розмову.

Ні, ну Чонґук таки ще той мудак.

Натомість у Юнґі відкрилося «друге дихання». Він різко мотає головою (аж в очах темніє) і сідає до роботи. Кава, робота, сон і жодних думок та самокопання. Йому вже вистачило того експерименту з хлопчиком із клубу.

***

У Чіміна все стає дедалі гірше. Малюнків Юнґі надто багато, йому вже нема куди їх подіти. Мін не відповідає на повідомлення (Пак боїться перевіряти так часто, двох разів вистачило) і з’являються думки нарешті сходити до психолога. Тільки, ах, точно, він не в змозі вийти із власної квартири.

Його найкращим психологом завжди був Ві, але Чімін невпевнений, що зможе йому пояснити все це очманіння і обсесію з обличчям Юнґі. Він навіть сумнівався, чи зрозуміють це професіонали.

Якийсь новий бісовий синдром. Тільки його не вилікувати гамівною сорочкою. Хоча якщо це допоможе і він перестане малювати цього юнака, то Чімін погодиться навіть на це.

Хочеться стабільності, свого старого життя та повної відсутності в ньому недосказаностей з Мін Юнґі.

Але замість цього Чімін знову відкриває діалог з Юнґі в фейсбуці.

привіт?
безглуздо виглядає…