Третій розділ. Тінь небезпеки

Я різко натиснула на гальма, і машина зупинилася буквально за кілька метрів від місця, де тільки-но пробіг величезний вовк.

— Та щоб тебе… Клятий вовчара! — вигукнула , зупинившись. Серце гупало так, ніби готове було вискочити з грудей.

Адреналін вдарив у скроні, а сили миттєво відгукнулися, наче зреагувавши на небезпеку. Я відчула, як енергія починає здійматися всередині, розливаючись тілом хвилями. Але швидко придушила цей сплеск.

— Спокійно. Тримай себе в руках, — прошепотіла собі, примушуючи енергію, що здіймалася всередині, повернутися в глибини моєї сутності.

Мій розум миттєво переключився з переляканого на холодно-раціональний — мисливський інстинкт змусив зібрати всі думки до купи. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як поступово приходить спокій.

“Що це було?..” Картина секунди тому промайнула перед очима: величезний чорний вовк. Він був більший, ніж будь-який із тих, яких вона коли-небудь бачила. Його шерсть була настільки темною, що навіть у сірих сутінках вона майже поглинала світло, і лише бурштинові очі світилися примарним блиском. М’язи звіра чітко вирізнялися при кожному русі, а швидкість, із якою він зник у лісі, була нереальною.

“Це не звичайний вовк. Його розмір і вигляд…”

— Перевертень… — пробурмотіла , і це слово змусило мою шкіру покритися мурашками.

Я швидко згадала, що в бардачку лежить мисливський ніж. Але це був лише посріблений ніж, який не міг убити перевертня, тільки поранити.

— Краще, ніж нічого, — прошепотіла, відкриваючи бардачок і хапаючи ніж.

Виходячи з машини, тримаю зброю у руці й пильно вдивляюся в ліс перед собою. Вовк не зник повністю, я відчувала, що він ще десь поруч.

Я пройшлася дорогою до краю лісу, насторожено вслухаючись у кожен шелест листя і тріск гілок. Моє серце билося так, ніби воно збиралося вирватися з грудей. Кожен крок відчувався напруженим, а повітря навколо стало таким густим, що навіть подих здавалося важким. Раптом я почула тихий звук, як ляскання лап на землі, і різко озирнулася.

— Що це було? — думки пролетіли миттєво, але нічого не побачила. Ліс навколо здавався спокійним, але це тільки загострило моє відчуття.

І ось, раптово, я відчула його — як напругу в повітрі, як відчуття наближення небезпеки. Вовк. Я знову побачила його, величезного, чорного, зі світлими бурштиновими очима, що світилися в темряві. Він не був просто звіром, це було щось більше, щось, що відчувала кожною клітинкою свого тіла.

Я миттєво відхилилася вбік, і його лапи ледве не зачепили мене. Мої руки інстинктивно стиснули мисливський ніж, і полоснула його по плечу. Вовк рикнув, і в ту ж мить вона відчула холодний подих його пір’яного тіла. Рана була не глибокою, але достатньою, щоб він відступив на кілька кроків.

Ми стояли один навпроти одного, і між нами висіла напруга. Я тримала ніж, але рука тремтіла, а серце все ще билося, наче не могло прийняти, що відбувається. Бачила, як вовк, хоч і з кров’ю на шерсті, стоїть нерухомо, його очі — не агресивні, а налякані й сумні. Він не виглядав як звір, який просто хоче вбивати. Чи він боїться? Що це означає?

Раптом вовк скинув голову і, немов спіймавши якусь внутрішню імпульс, кинувся на мене. Я встигла відскочити, і страх пробіг через моє тіло, як холодний вітер. Але це було не просто страх — це було щось сильніше, щось, що змусило енергію вибухнути всередині. Я навіть не зрозуміла, як це сталося, але моя сила відкинула вовка, і той злетів кілька метрів назад, вдарившись об дерево.

Мої руки почали тремтіти, а внутрішній хаос не давав мені спокою. Я намагалася зупинити цей сплеск сили, але не вдавалося. Вся моя енергія була на межі, мені пальці вражали холодом і болем, а тіло почало буквально «трусити» від напруги. Щось усередині мене не дозволяло вгамувати цю силу.

“Спокійно! Я повинна контролювати це!” — подумала я, але моя енергія вже виривалася, наче не слухаючи мене.

Я намагалася втримати себе від того, щоб не дати волю своїй силі, але не змогла.

Вовк відлетів далеко, однак і я відчула, як моє тіло буквально відкинулося на дорогу від сили, що вибухнула всередині. Рука зісковзнула по гарячому асфальту, і на пальцях з’явилися подряпини. Гіркий металевий смак крові з’явився в роті, і я відчула, як носом пішла кров.

— Чорт… – прошепотіла я, намагаючись тримати рівновагу, але ноги тремтіли, мов ватні.

Я відкрила двері машини і швидко встрибнула всередину. Завела мотор і натиснула на газ так сильно, що колеса згризли асфальт, а машина рвонула вперед. Я мчала по темній дорозі, минаючи пейзажі, які здавалися розмитими. Моє серце все ще билося як шалене, а думки плуталися. Здавалося, що я не можу зрозуміти, що відбулося, але кожен порив моєї сили відлунював в тілі.

Коли я доїхала до центру міста, то зупинилася на парковці. Було вже пізно, і вулиці були порожні. Ніхто не звернув уваги на мою швидку появу. Я посиділа кілька хвилин в машині, намагаючись взяти себе в руки. Потім я різко відкрила бардачок і знайшла майже порожню пачку сигарет. Задихаючись, я запалила одну й затяглася, відчуваючи, як теплий дим наповнює легені. “Це точно не найкращий спосіб заспокоїтися”, — думала я, сварячи себе за це, але в той же час не могла зупинитися.

Я дивилася на палаючий кінчик сигарети, і думки ще сильніше плуталися. Це був момент розладу, коли важко прийняти все, що сталося. Я ще раз прокачала легені димом і повільно видихнула. Після кількох хвилин затишшя я загасила сигарету, кидаючи її через вікно, і вкотре завела мотор машину і поїхала додому.

Коли нарешті припаркувалася біля свого будинку і вийшла з машини, мої ноги ще тремтіли. Підходячи до входу, я відчула, як моє тіло стає важким, а м’язи розслабляються. Тільки зараз я зрозуміла, як виснажена. Заходячи в будинок, я рухалася, майже немов автомат, без особливої емоції на обличчі. У багажнику забрала все необхідне для ванни: рушники, засоби для гігієни та піжаму. Пішла на кухню, відкрила шафу і взяла пляшку віскі, яку зробив Бобі, наливала в склянку та пішла у ванну.

Ванна допомогла трішки заспокоїтися. Вода була теплою, а аромат масла для ванни розслаблював тіло. Я занурилася у ванну і спробувала забути про все, що сталося. Я відчувала себе знову більшою мірою людиною, хоча всередині все ще бурлило. Здається, моя сили залишалися на межі.

Після того, як я вийшла з ванни, розслаблена і трохи заспокоєна, одягнула піжаму, долила ще до склянки янтарну рідину і почала обмірковувати все, що сталося цієї ночі. Але, на жаль, навіть усамітнення не могло заспокоїти мене повністю. Вовк, перевертень, його погляд… І питання, яке залишалися без відповіді.

Краплі води на шкірі ще не встигли висохнути, і я підійшла до дзеркала, витираючи лице. У цей момент на екрані телефону спалахнуло ім’я Сема. Я миттєво відповіла, відчуваючи, як його турбота торкнулася моїх серця.

— Привіт, — сказала я, намагаючись зберегти спокій у голосі.

— Діано, я… не можу не хвилюватися, — почувся його голос, і в ньому відчувалася справжня турбота. — Я відчуваю, що щось сталося. Ти в порядку?

Я посміхнулася, відчуваючи, як серце розтоплюється від його слів. Це ж моє двійнятко. Він завжди був таким чутливим до моїх емоцій, і навіть через відстань міг відчути, що зі мною не все добре.

— Все добре, Сем, — відповіла я, намагаючись заспокоїти його. — Не переживай. Просто трохи погано почуваюся, але це нічого серйозного. Ти знаєш, я завжди впораюся.

Його голос став м’якшим, хоча тривога не покидала його.

— Ти впевнена? — запитав він, але в ньому вже звучала деяка обережність. — Якщо треба, я приїду…

— Ні, Семі, не треба, — сказала я знову, не хочу його хвилювати. — Я в порядку, серйозно. Ти ж знаєш, я не така вже й крихка. Просто трохи втомилася. Все буде добре.

Він кілька секунд мовчав, ніби намагаючись оцінити ситуацію. Потім відповів тихо:

— Добре, але якщо що, я завжди тут. Знаєш, куди дзвонити. Просто будь обережна, добре?

— Я обіцяю, Семі, не переживай, — сказала я з усмішкою, хоча він цього не міг бачити. — Спокійно, я обіцяю. Ми ще завтра поговоримо, добре?

— Добре. Спокійної ночі, сестричко.

— Тобі теж. Спокійної ночі.

Залишивши телефон на столі, я відчувала тепло від його слів. Вони були такими знайомими і в той же час дуже важливими. Він був моїм двійнятком, і його турбота завжди дарувала мені відчуття спокою, навіть коли я була сама.

Зітхнувши, я лягла в ліжко, але сон не йшов. Мої думки не втихали, вони продовжували крутитися в голові. Мене все ще тривожили незрозумілі відчуття, але я вирішила, що краще занурюся у роботу.

Я підвелася і дістала ноутбук з тумбочки. Мій світ у цей момент знову наповнився цифрами, кодами і термінами, знайомими як рідна мова. Я відкрила пару вкладок, щоб перевірити нові замовлення на розробку захисту для корпоративних сайтів. Як і завжди, робота була моїм прихистком від зайвих думок.

Сьогодні я повинна була оновити систему безпеки для великої корпорації, додати багаторівневу автентифікацію та шифрування даних у реальному часі. Крім того, треба було прокачати веб-захист від можливих DDoS-атак та покращити систему моніторингу на випадок несанкціонованого доступу до серверів. Це були стандартні процедури, але, незважаючи на їх регулярність, кожен новий проект давав мені можливість вдосконалити свої навички й знайти нові виклики.

Поглиблюючись у код і плануючи кожен крок, я поступово відволікалася від внутрішнього занепокоєння. Проте думка про Сема і його турботу продовжувала бути зі мною, як теплий плед, що огортає в холодну ніч.

Але попри це, глибоко в середині я все ще почувала присутність моєї сили, що не давала мені спокою. Вона чекала, я це відчувала. І незважаючи на те, що все, здається, було на своїх місцях, серце все одно важко билося в грудях.