3

Шановні, Мін Юнґі та Пак Чімін, відколи це ваше гасло — збудимо та не дамо?

Ну, Юнґі, як справжнісінький боягуз, просто втік. Відштовхнув Чіміна від себе та побіг на вихід, навіть не захопивши з собою сорочку. На щастя, двері все ще були відчинені і він втік без проблем, не думаючи про якісь наслідки.

Зупинився він за кілька кварталів від будинку Пака. Обперся об стіну, щоб перевести подих. Очі панічно бігали, дихання не хотіло приводитись у норму, все тіло було мокрим.

Юнґі голосно вилаявся, розвернувся та вдарив кулаком об стінку.

— Бляха-муха, сучий ти син, щоб тебе чорти вхопили, бля-а-аха, ну треш якийсь, бля… — бурмотів собі під ніс Мін, сподіваючись, що лайка допоможе заспокоїтись та отверезить розум.

Першою думкою було прибити Ві. Другою – себе. І тільки третьою думкою він вирішив спробувати забути про це дивне непорозуміння. Або хоча б зробити вигляд, що цього не було.

Юнґі обережно виглянув на досить жваву вулицю. Напівголий хлопець точно викличе якісь підозри у оточуючих, але ж не повертатися йому за сорочкою? Тим паче, він уже стільки пробіг.

Потрібно брати ситуацію в свої руки.

Він голосно видихнув три рази і розкуйовдив своє волосся. Розрівняв спину і засунув руки в кишені штанів, вийшов зі своєї схованки. Треба просто вдавати, що так і треба — і він пішов. Ліниво перевалюючись, трохи задумливо, не звертаючи уваги на людей навколо.

Здається, його окликнув якийсь знайомий. Юнґі зробив вигляд, що вперше його бачить, і взагалі він зовсім не Мін Юнґі.

Точніше, він просто проігнорував гукання, але подумки пояснював свої дії саме так.

Юнґі зайшов в свою квартиру і тільки там зміг відчути полегшення. Здавалося, ще трохи і він закричить від радості. Але тоді б добрі сусіди миттю доповіли про це господарю квартири і Юнґі залишився б не лише без сорочки, а й без дому.

Зараз Мін не знав, що йому зробити. Забити на все — чудова ідея, але це неймовірно складно, майже нереально, коли його шкіра досі горить від дотиків Чіміна.

Саме тому він пішов у душ.

Спочатку гаряча вода, яка змивала яскраву фарбу з його тіла. Потім відразу ж льодяна. І так по колу. Поступово свідомість Юнґі прийшла в норму. Мокре волосся прилипло до чола, краплі води стікають по обличчю, рот трохи відкритий від важкого дихання.

Потрібно менше палити.

***

Чімін закриває руками обличчя, щоб стримати потік гарячих сліз. Знову ховається всім тілом у светр і тремтить. Хочеться провалитися крізь землю, зникнути чи хоча б відмотати час назад, щоби нічого не сталося.

Він піднімається і підходить до мольберта. Проводить рукою по полотну, трохи розмазуючи лінії олівця.

Чімін не розуміє свою поведінку, не розуміє, чому його так потягнуло до Юнґі — тому що, наприклад, в ситуації з несподіваним фальшивим камінг-аутом Ві, він його відразу ж відштовхнув. Напевно, тому що Ві його друг, а Юнґі…

Чорт забирай, а хто взагалі такий Мін Юнґі?

Якийсь надто самозакоханий хлопець, з гарним тілом і дивним характером. В один момент він навіть спробував зрозуміти Чіміна, підтримати, щоб він заспокоївся і їм було комфортно проводити сеанс малювання… Незважаючи на дивну суміш емоцій, цю дію від Юнґі Пак оцінив і склав на окрему поличку в своїх спогадах.

Але все інше…

Йому не хотілося звинувачувати себе, але в голові з’являлося все більше і більше думок про те, що якби він стримав себе і просто продовжував малювати, то все було б добре. Але Чімін не може уявити як.

Здавалося, ніби це все правильно, логічно завершено. Він ніби точно знав, що іншого, нормального результату подій не було б. Ніби це вже було вирішено і прописано долею.

А хотілося б по-іншому.

Можливо, Чіміну треба більше бути серед людей, щоб розуміти, що є дозволеним, а що ні. Щоб бачити, як інші люди щось приховують; як вбивають нерви, йдучи на приводу своїх бажань; як довго страждають… Вчитися на чужих помилках — чудово. Тільки Пак і на своїх не вчиться, хоча і розуміє, що десь щось упустив.

Найскладніше — зізнатися у цьому самому собі. Але ж йому так важко залишатися наодинці зі своїми думками. Адже він зовсім несамостійна дитина загублена в цьому журливому світі.

Чімін підіймає сорочку Юнґі і накидає її на полотно, ховаючи цей ескіз. Виходить із кімнати і розуміє, що найближчі… бажано, все життя, малювати він більше не буде. Навіть не зайде до цієї чортової студії. В спальні все ще є графічний планшет, ноутбук, різні блокноти і олівці. Переживе якось.

Все ще тремтячими руками Чімін дістає свій телефон і відкриває діалог з Ві.

***

Юнґі дотримався своїх же слів — забути про це непорозуміння. Ніщо в його поведінці не показувало, що щось не так. Лише на роботі сидів трохи тихіше, ніж зазвичай. І, здається, занадто занурювався в неї.

Бігти від проблем таким способом це зовсім не в його стилі. Але він дійсно прокидався, приходив одним із найперших, сидів допізна, а вдома відразу ж засинав. Таким чином не залишається часу на якісь зайві думки. Це було його спасінням.

Але в такому стані його застав Чонґук, який повернувся за кілька днів після тієї події.

Дивовижно, що ніхто з першої ж секунди не почав скаржитися йому на Юнґі, але атмосфера в офісі стала набагато теплішою, зі звичним запахом піци та голосними кроками. Офіс без Чонґука, як шаурма без м’яса; але тепер усе стало на свої місця, картина домальована.

— Юнґі-і-і, — вкотре простягнув його ім’я Чонґук, дивлячись на хлопця за сусіднім столом. У відповідь знову нерозбірливе мукання.

Чонґук не був ясновидцем, та й Юнґі знав невеликий проміжок часу, але цю підозрілу тишу в їх розмовах не помітити було складно. Навіть якщо вони й не розмовляють, як найкращі друзі — зазвичай, вони сперечаються і сваряться з такою цікавістю, що часом забувають про гнів і злість.

Інтелектуальні сварки, так би мовити.

— Ти ж розумієш, що я не відчеплюся? Я тільки повернувся, я за-су-му-вав! Все ж добре, ти чудово впорався, завжди залишатиму тебе за старшого.

З цим Чонґук явно перегнув і Юнґі повинні були дати Оскар за його реакцію на це. Він мало не впав зі свого стільця, повільно сповзаючи по ньому під стіл; упустив стаканчик з залишком (вже холодної) кави прямо на сорочку і витріщив очі так, що здавалося, ніби вони зараз випадуть. Його лоб прикривав чубчик, але Чонґук був готовий посперечатися, що брови також звично піднялися вгору.

Від такої чудної картини Чон голосно засміявся, лише махнувши рукою у бік хьона.

— Ходімо в п’ятницю до клубу? Ти втомлений, я бачу. Більше не жартуватиму про роботу, зрозумів, — Чонґук примирливо підняв руки, думаючи, що й цього разу вирішив проблему.

Тільки ось Чонґук нічого не розуміє! Чонґук не хотів переспати з незнайомим хлопцем!

— Бляха… — шепеляво шепоче Юнґі, підіймаючись назад на свій стілець. Від самого усвідомлення цієї думки хотілося вдарити себе по обличчю.

«Мені ж не хотілося переспати з ним?..» — намагається вмовити себе, повірити в це. Але попередня думка димчасто-злісно глузує з нього, показуючи свою перевагу, вказуючи на який рівень впав Юнґі.

Ховатися від проблеми довго не вийде, тому він погоджується на пропозицію Чонґука.

***

ji:
господи, ві, я все зіпсував.
приїжджай як тільки зможеш.

Здається, ще трохи і Чімін почне матюкатися.

Чімін здався і все-таки вирішив поділитися своєю проблемою з Ві. Як він це робитиме поки що не вирішив, бо язик не повернеться про таке розповісти, але… Спонтанні повідомлення вже відправлено.

Він ніколи не відривав Ві від його таємничої роботи, запрошував до себе більше за звичкою. Але зараз його слова звучали надто наполегливо. Але ж відволікати Ві через свої проблеми — верх нахабства… Все одно наприкінці тижня вони зустрінуться і по-звичці поділяться своїми тарганами, а не зараз.

У такі моменти появи несподіваних проблем Чімін завжди намагався впоратися сам, а потім з гордістю розповідав про це Ві. Звісно, той запевняв його, що вдвох було б простіше, але… Пак і так завжди вважав себе тягарем, проблемним, надто нав’язливим. Занадто безпорадним для дорослої людини.

Головне, щоб Ві не накрутив себе щодо цього, бо він може; це Чімін точно знав.

Потрібно чимось зайнятися в очікуванні відповіді.

Але Чімін не мав жодного бажання малювати. Блокнот і олівець він узяв швидше за звичкою, на автоматі.

«Шикарно, Пак Чімін, ще вчора ти пообіцяв собі, що більше не малюватимеш!» — в’їдливо коментує він свої ж дії, чим і добиває себе остаточно. Так, іноді самому простіше все зіпсувати.

Чімін притискає до себе коліна і кладе на них голову. Але це не допомагає сховатися від навколишнього світу.

***

Юнґі любить доводити щось самому собі. Але зараз прийняв одне рішення далеко не по фану. Абсолютно серйозно, йому треба було дещо перевірити. Щоправда, він ще не вирішив, як пояснить свій експеримент Чонґуку, який цього вечора буде з ним, але… головне ж результат?

— Ти готовий? — уже втретє запитує Чон, відбиваючи ногами якийсь відомий тільки йому ритм. — Я сумую за своїм старим другом Юнґі, коли ми його вже повернемо?

Мін чомусь глузливо посміхається, десь усередині сподіваючись, що зовсім скоро. І підіймається зі свого місця.

— Ну шо, йдемо? — він безтурботно закинув руки за голову, розрівняв спину і першим подався на вихід. Чонґук трохи завис, але потім швидко побіг за Міном, кричачи йому щось про не закритий офіс.

Юнґі вміє пити, тож перші п’ять шотів текіли не були проблемою. Іноді він навіть страждав від того, що не може так швидко відчути цієї п’янкої легкості. Але ще декілька шотів, перекурів після кожного і зовсім трохи самонавіювання — і ось він уже може скидати всі свої дії на те, що він п’яний. Взагалі, куріння після алкоголю — найкраще, що вигадало людство.

Жарко. Смердить. Багато диму, гучної музики, веселих молодих людей і розпалених тіл. І якби не чудернацькі плани Юнґі, то він би точно познайомився з якоюсь дівчиною.

Чонґук кинувся танцювати уже як хвилин п’ятнадцять. Це те, що законом потрібно заборонити, адже п’яний Чон це одне, але якщо він починає танцювати, то це вже зовсім інше, йому тоді конкретно зриває дах.

Але зараз Міну не до нього. Поглядом він уже знайшов одного юнака («Цікаво, у нього хоч документи справжні?») в модних окулярах, зі злегка відросшим волоссям і в оверсайз одязі. Сидить на самоті, в вогнях клубу, і п’є коктейлі. Цілком годиться, хоча, Юнґі не знав, які хлопці йому можуть сподобатися.

Сподівався, що взагалі ніякі.

Декілька фраз, розмова підозріло легко зав’язалася. Десь усередині Міна лякало те, що все йде, як по маслу. Але останнім часом він набоявся більше, ніж за все життя, тому треба припиняти цю низку боягузтва.

Адже це все несерйозно!

В одну мить Юнґі хапає юнака за зап’ястя і вдавано-брудно (настільки фальшиво, що самого нудить) шепоче йому на вухо:

— Не хочеш десь усамітнитися?

Це був останній шанс на порятунок гетеросексуальності Юнґі, але цей хлопець хоче. І, хай би його чорти вхопили, незважаючи на страх, Юнґі неймовірно подобається те, що його хоче якийсь незнайомець. Дівчата показують це зовсім не так.

Юнґі притискає його до стінки туалетної кабінки і цілує — цілує жадібно, аж занадто, наполегливо, переграно, неправильно. Як ті підлітки, які поїдають один одного, думаючи, що цим висловлюють свої почуття.

І бережи Бог пана Чонґука, адже якби не його п’яна уважність, Юнґі, швидше за все, переспав би з цим юнаком.

(Юнґі чесно не був настільки п’яний, він просто знову втратив контроль.)

— Якого біса, Мін Юнґі! — прямо як голосок совісті, тільки це Чонґук. Він відтягує друга від того юнака і тягне за вухо аж до свіжого нічного повітря, супроводжуючи це стусанами. — Не бурчи, ти б мені не пробачив, якби я дозволив тобі по-п’яні переспати з хлопцем, я знаю! Не дивись так! І взагалі, ти розучився пити!

Юнґі лише зітхає і здіймає погляд на нічне небо. На цей раз навіть палити не хочеться. Язик не повернеться сказати Чонґуку «дякую», але він дійсно вдячний. Хоча і відчуває якесь спустошення (начебто, його ще не вирвало). Купу змішаних емоцій, але..

Він знає одне. Йому не сподобалося.

***

Ві, як і очікувалося, не зміг приїхати відразу в той же день. Натомість він закидав Чіміна сотнями повідомлень та дзвінків. Щоранку чекав, поки той прокинеться і віддзвониться, потім протягом дня щогодини нагадував про себе, а ввечері був на зв’язку весь час, аж поки Чімін не засне.

Мабуть, це приносило йому багато проблем, але Чімін почував себе спокійніше, засинаючи під голос друга і шум машин десь на фоні. Десь усередині він навіть був трохи радий, що так і не поговорив із Ві особисто в перший же день. Незважаючи на те, що вони розмовляли більшу частину дня в переписці, він і досі не сказав йому ні слова про свою проблему.

Можливо так буде краще.

Але у Чіміна з’явилася ще одна проблема, про яку він теж не розповідав.

Проблема у вигляді вічних малюнків світловолосого юнака з хитрими, трохи примруженими очима, на які спадав чубчик. Хотілося поправити його, відкрити лоба і… і іноді Чімін ловив себе на тому, що торкається малюнка. Після чого збентежено смикав свою руку, виривав листок з блокнота і жбурляв у смітник.

Здається, ще трохи і вся його кімната буде одним суцільним смітником.

Чімін був би не проти купити собі гітару. Або згадати дитинство та фортепіано. Хоч щось, що не пов’язане з малюванням, але творче. Бо без творчості Чімін не може. Він невдоволено хмуриться і відкладає блокнот, переводячи погляд на годинник. Ну, і скільки він протримається? Хвилин двадцять?

Його починали лякати власні малюнки. Це виглядало як одержимість, божевілля. Вже не можна було виправдатись тим, що він художник і це цікавий досвід.

Бо він більше нічого не може намалювати.

Ні, серйозно, це вже занадто. Він же зовсім не знає цієї людини. І, на щастя, вже майже не думає про нього. Просто малює, повністю випадаючи із реальності.

Чімін не проклинає всіх довкола, не звинувачує себе, не намагається забути це все чи розібратися. Він просто прийняв це, як щось належне і невловиме для його розуміння. Щось, що мало статися, це частина його життя; урок, який треба пройти.

Але Пак ні чорта не може вдіяти зі своєю новою проблемкою, викидаючи черговий чорно-білий ескіз. Прямо хоч татуювання роби.

Ві обіцяє, багато обіцяє. І Чімін вірить йому, чудово знаючи, на які граблі наступає. І знає, як буде вибачатися Ві, коли дізнається про те, що сталося.

Ві обіцяє витягнути Чіміна з “депресії”, а якщо в нього одного це не вийде — то збере мозковий штурм зі всіх своїх друзів-знайомих (Чімін гмикає, скептично згадуючи одного знайомого, який в цьому, власне, і винен) (Чімін кусає свого язика і нагадує собі, що винен він сам, і що звинувачувати Юнґі неправильно). А Ві щиро дивується через що вся ця апатія — малюнок не вдався, чи що?

Декілька років тому Ві вилетів із художньої Академії, де вони й познайомилися з Чіміном і, мабуть, він думає, що для другого малювання — це все. Але хоч він і вчився на художньому, дещо про художників усе ж таки не дізнався (можливо, тому і вилетів).

Люди насолоджуються музикою, картинами, але не знають, чим творці розплачуються за це.

Справа не в малюванні і цього Ві точно не зрозуміє. Та і сам Чімін не зможе пояснити у чому річ. Не тому що боїться — тому що сам так і не зрозумів.

Сказати, «Справа в Мін Юнґі» буде надто дивно та неправильно.

І знову замкнуте коло. Психологи говорять, що для того щоб розплутатися і розібратися в собі, треба малювати (з губ Чіміна скоро зриватиметься нервовий сміх). Але малювати не об’єкт вашого божевілля, а лінії, кола, різні форми… Колись Пак читав, що для чого і як допомагає, але з часом це все забулося.

***

— Ох-х, бля-а-аха, можна мені померти? — голова Юнґі падає на стіл. — Або хоча б пігулку, Чонґу-у-ук…

— Без нецензурщини в моєму офісі! — сміється Чонґук, промовивши цю фразу дуже серйозно та зарозуміло. — Ти заслужив ці пекельні муки, Юнґі-хьон, — начебто і лагідно, а начебто і прибити Ґука хочеться після цих слів.

Чонґук одягає навушники і кладе телефон на коліна під столом, вмикаючи якесь аніме (ну що за школярі, їй-богу). Юнґі ображено пирхає.

— Та щоб у тебе член відпав… — бурмоче, навіть не переймаючись тим, чує його Чон чи ні. — До біса тебе, я пішов в аптеку.

На щастя Юнґі, Чонґук занадто захоплений аніме, незабаром обід, а аптека знаходиться в будівлі навпроти, де він відразу купує кілька пластинок з пігулками.

Він безперечно розучився пити. Чи це вже старість?

Або ще щось.

Юнґі повертається до офісу вже цілком задоволений (наскільки це можливо за його шкалою ненависті) життям. Здається, ніхто й не помітив його відсутності.

— Ти схожий на Гаруку, — несподівано каже Чонґук, витягаючи один навушник із вуха.

Юнґі кілька секунд дивиться на нього, намагаючись збагнути, про що говорить його друг.

— Ти хочеш сказати, що я схожий на дівку? — ще кілька секунд завантаження мозку Міна. — Стоп, бляха, ти дивишся Сейлор Мун? Чонґук, якого дідька?

— Сейлор Мун сексуальна, — з серйозним виглядом обличчя відповідає Чон. — Я Сейлор Мун!

Юнґі кліпає очима, довго кліпає, все ще думаючи, що знаходиться десь уві сні.

— Чонґук, — лагідно, — сонечко, — ніби з душевнохворим почав говорити Юнґі, — я звісно все розумію, але тобі, трясця, двадцять два роки і ти другий по керівництву в офісі, але ти нишком дивишся аніме і порівнюєш себе з головною героїнею.

— Тобто ти хочеш сказати, що ніколи не порівнював себе із Сейлор Мун?

(Юнґі просто ніколи не дивився Сейлор Мун)

Чонґук питає це з усмішкою, зовсім не ображаючись на Міна. Тим паче, у нього є інші люди, з якими він може обговорювати аніме.

Юнґі чи то знову ігнорує жарт, чи то просто не хоче підігравати Чонґуку, лиш закочує очі і думає, що краще поговорить із ним пізніше, коли голова проясниться. Треба було скористатися нагодою і взагалі не приходити сьогодні на роботу.

Який керівник — такі й працівники, як то кажуть. Або не кажуть. Може, ніхто так не вважає і ця геніальна думка прийшла в голову тільки Юнґі, він прославиться і стане знаменитим. Головне, щоб це відбулося не після його смерті, як зазвичай стається з популярними людьми.

— Бляха… — шепоче він собі під ніс і стримується, щоб не почати бити себе по щоках. Занадто гарно, щоб бити.

А його голова занадто не варить, щоб генерувати якісь адекватні думки.

***

Ві приїхав до Чіміна як тільки зміг. Купив йому кілька нових настолок, дві баночки з фарбами гарних відтінків та купу не дуже корисної їжі.

Минуло лише три хвилини, як вони сіли на дивані і почали обирати, що будуть дивитися сьогодні — жахи чи комедію, — як раптом Чіміна прорвало. Він закутався у свій светр, щоб угамувати тремтіння (і заховатися-заховатися-заховатися, господи, як соромно) і, трохи схлипуючи, почав тараторити.

Пак зовсім не думав, що зможе розповісти усе настільки швидко і легко. Просто виваливши на друга тонну інформації.

Але Ві практично нічого не зрозумів, хоча Чімін наївно вважав, що його нюні разом із пасивно-агресивним потоком думок здаються цілком зрозумілими. Особливо якщо бути Пак Чіміном і знати, що твориться у себе в голові.

— Так, спокійно, — Ві схопив Чіміна за плечі, намагаючись його заспокоїти. — Вдих-видих, водички попий, — він одним рухом дістав із пакета пляшку з шипучкою. — І тепер ще раз.

Чімін залпом випив половину пляшки і знову протараторив приблизно ту ж саму інформацію. У Ві смикнулося око, але він продовжив усміхатися.

— Гаразд, я зрозумів. Я ставитиму запитання, а ти відповідай. Окей? — кивок. — Пий-пий, — він знову простягнув йому пляшку. — Почнемо спочатку. Як пройшли вихідні? Картину намалював? Юнґі добре поводився?

Здавалося, що Ві все ще ставиться до проблеми несерйозно, про що свідчать його питання. Чіміну навіть захотілося образитися. Але якщо він вже сказав «А» треба сказати не тільки «Б», а і дійти до «Я». Якщо почав, то вже не відвертиться.

Думки липкі та густі.

— Жахливо, — замість цілого потоку думок видає Чімін. — Не намалював. Н… нормально.

Ві ніби зачепився поглядом за останнє слово, невідривно дивлячись прямо на Пака. Запитально підняв брову, ніби говорячи йому більше прояснити цей момент.

Добре, що вони були настільки хорошими друзями, що могли розуміти один одного без слів.

— Все було добре, але потім ми… Я не знаю, що ми зробили, але… Ми відчули… Потяг один до одного…

Чімін завжди розмовляє невпевнено, але це «ми» звучало занадто приречено. Зазвичай «ми» кажуть близькі друзі, щаслива пара або сім’я. А не горе-коханці.

Цим «ми» Чімін сподівався, що не один відчув це.

— Ви переспали?! — вигукнув Ві.

Пак подавився повітрям. Щоки миттю почервоніли. Він перевів погляд на зашторене вікно. На відміну від кімнати-студії, в спальні Чіміна завжди було темно.

— Н-ні… Але мені здається, що могли б…

— Тобі?

Занадто різкий контраст між дивним «ми» і тихим «мені». Але схоже, що Ві почав серйозніше ставитися до ситуації, дурнувата усмішка нарешті зникла з його лиця.

— Він втік. На щастя… — останні слова Чімін промовив одними губами. Свіжі малюнки, що валялися по всій кімнаті навряд чи вважали так само.

Ві усівся по-турецьки і обхопив своїми великими руками власне підборіддя. Мабуть, нарешті задумався над цією справді досить складною ситуацією.

— Чого-чого, а цього я точно не очікував. Вибач, Чімін. Щось вигадаємо. Зрештою, ви не переспали — отже, все добре. Чи ти..?

Чімін почервонів ще сильніше, здається, почервоніли навіть вуха. Він різко замотав головою. Ні-ні-ні, він точно не хотів цього, та й взагалі, як це можливо, адже він не…

Не кохав?

З коханням у Чіміна були окремі проблеми.

В школі йому подобалося кілька дівчаток, але він ніколи не показував свого інтересу, не робив перші кроки чи щось таке. Загалом тримався від усіх людей на відстані, був таким собі самітником. А після вступу в художню Академію він і думати забув про дівчат, прокладаючи собі кар’єру в такій складній сфері.

Можна зробити висновок, що у Чіміна не було нормального досвіду з коханням. Як і з більшістю інших типових людських емоцій. Його емоційний спектр закінчувався на журбі й натхненні.

— У чому корінь “депресії”? Чер…

— «Депрес», — перебиває він Ві, який відразу ж закочує очі через невдалий жарт і за звичкою тепло усміхається.

Якщо Чімін починає жартувати, то справи йдуть вгору.

— Чому ти так убиваєшся? Сталося ще щось? Ми з’ясували, що ти начебто радий, що ви не переспали. Далі. Тебе зачепило, що він утік? Чи те, що ти не закінчив малюнок?

На ці запитання Чімін не мав відповідей. Він міцно стиснув щелепу і похитав головою.

Про свою проблему у вигляді постійних ескізів з Юнґі (образ якого ніяк не виходить у нього з голови) він розповідати не поспішав — все одно Ві це помітить. Рано чи пізно.

Але Пак дійсно не знав, що його так зачепило, що все ще змушує його щодня здригатися.

Напевно, якби таке трапилося з Ві — він би зрозумів і не ставив таких дурних питань.

Взагалі, в цілому, Чімін був радий, що поділився цим із Ві, таїти це в собі більше не було сил. А ще більше радий адекватній реакції від Ві – без криків, здивувань та драм. Він сприйняв усе так, ніби так і треба.

Саме за розуміння Чімін і любив Ві.

— Чіміне, дай відповідь, коли будеш готовий. Я бачу, що ти багато недомовляєш.

За надмірне розуміння.

Але Чімін кивнув головою і спробував видавити з себе подобу усмішки, після чого по-дитячому широко змахнув руками і обійняв Ві.

…

— Звідки ти знаєш Юнґі? — несподівано запитав Чімін через дві хвилини, відсторонюючись від друга. Саме на цьому моменті у Ві з’явилися дивні підозри щодо того, що ж приховує Чімін.

— Ну, взагалі, до тебе мав прийти Чонґук. Це мій ду-у-уже старий шкільний друг. Але він утік! — драматично розповідав Ві. — Гаразд, він поїхав у відрядження саме тоді, коли я прийшов до нього в офіс. І там я зустрів Юнґі. Він здався мені досить милим, я хоч і вилетів з художнього, але цікаві типажі людей досі помічаю. Вибач, напевно, це все через мене.

Чімін хитає головою. Здається, ніби свої думки та емоції він передає краще діями, ніж словами. І зараз це безперечно означає те, що вибачатися Ві точно не потрібно. Бо він не винен.

Чімін часто повторює собі, що не треба у всьому шукати винних (Юнґі не винен, Ві теж не винен). Але наприкінці все одно звинувачує у всьому себе.

«Я теж не винен.»

«Винен.»

— Ні, не через тебе. Просто я зрозумів, що я дуже асоціальний і… Погано лажу з людьми, напевно… Ні, я просто не знаю, як треба поводитися з людьми. Потрібно це якось виправляти…

У Ві від радісного передчуття загорілися очі. Невже Чімін знову почне виходити на вулицю?!