Перший рік: Наслідки

Більшість ґрифіндорців залишились в вітальні, шепчучись і обмінюючись плітками. Всі хотіли знати, хто це зробив. Мародери, які зазвичай прагнули були в центрі будь-якого обговорення, прослизнули до своєї кімнати, бліді й винні.

Ремус сидів на своєму ліжку, дивлячись у підлогу. Він зайшов занадто далеко, він це знав. Якийсь час він був задоволений, і ніщо не могло переконати його, що Северус не заслуговував на це. Але тепер Джеймс кидав на нього дивні погляди, і він знав, що Дамблдор знайде винних, якщо Лілі не розповість усім, щойно потрапить до вітальні.

̶  Що сталося? – обережно спитав Джеймс. – Ти втратив контроль? Це була дуже сильна магія.

̶  Це було неймовірно! – раптом сказав Сіріус. – Тепер він подумає двічі, перш ніж перейти нам дорогу!

̶  Але… ми ж не хотіли нашкодити йому, так? – Джеймс нахмурився.

̶  Все з ним гаразд! Просто прикидається, щоб у нас були неприємності.

̶  В нас будуть неприємності? – спитав Пітер, заламуючи руки. – Ми ж не всі це робили, так? Це був тільки…

Сіріус дав йому доброго потиличника.

̶  Пацюк ти,  ̶  сказав він. – Ми мародери. Один за всіх і всі за одного.

̶  Що б це не означало,  ̶  пробурмотів Пітер, потираючи голову, і нахмурено сів на своє ліжко.

̶  Я це зробив, ви не маєте за це відповідати,  ̶  тихо сказав Ремус, не піднімаючи очі.

̶  Але це наполовину моя ідея! – заперечив Сіріус. – Це я шукав заклинання! Не хвилюйся, Люпине, впевнений, з ним все добре.

̶  Навіть якщо так,  ̶  важко сказав Ремус,  ̶  це не завдяки мені,  ̶  він нарешті насмілився зустрітися з Джеймсом поглядами. Його очі були темно-карі, набагато серйозніші, ніж зазвичай. – Я не хотів йому нашкодити.

Джеймс утримав його погляд і слабо кивнув.

В двері постукали, розсіявши напругу. Це був Френк Лонґботом.

̶  Вас чотирьох чекають в кабінеті Макґонеґел. Негайно,  ̶  суворо сказав він.

Вони пішли за Френком вниз сходами і через вітальню, де всі спрямували на них свої погляди. Ремус весь час дивився собі під ноги, але помітив, як балаканина стихла, поки вони йшли до виходу. Те, що станеться далі, не мало значення. Всі дізнаються, що це його вина.

Макґонеґел була не одна. Дамблдор стояв біля її столу, склавши руки. Він привітно посміхнувся чотирьом хлопцям, які вишукувалися перед ним в шеренгу.

̶  Добрий вечір, джентльмени,  ̶  привітався він.

̶  Добрий вечір, директоре,  ̶  відповіли вони хором.

̶  Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що містер Снейп почувається добре, хоча його гордість явно зачеплена.

Вони нічого не сказали. Ремус не підняв очей.

̶  Він запевняє, що ви четверо якось причетні, до того, що сталося,  ̶  Дамблдор продовжував, ніби приємно проводив час. – Особливо ви, містере Поттер.

Джеймс підняв очі, відрив рот, потім закрив і знов опустив погляд. Ремус не міг це терпіти. В усьому світі в нього було три друга, і він не збирався їх втрачати. Він зробив крок вперед.

̶  Це був я, сере, я це зробив. Він наговорив мені усілякого, і я розізлився. Я хотів дати йому урок,  ̶  він змусив себе подивитися в блідо-блакитні очі Дамблдора. Той задоволено кивнув.

̶  Зрозуміло. Ви діяли самотужки?

̶  Так,  ̶  Ремус дістав паличку. – Слухайте, я можу довести…

̶  Немає необхідності! – поспіхом сказав Дамблдор. – Я вам вірю, містере Люпин.

̶  Він був не один, сере! – несподівано вліз Сіріус. – Я шукав заклинання, я теж вивчив його, це в рівною мірою і моя провина.

̶  Тобто ви це спланували, Блеку? – різко спитала Макґонеґел. – Ви спланували атаку на іншого учня? Десять балів з Ґрифіндору. За кожного.

Сіріус знов опустив очі.

̶  І покарання кожному. На місяць,  ̶  вона продовжувала. – Дуже складно повірити, що містер Люпин справді діяв самотужки.

Усі четверо хлопців похилили голови.

̶  Можете йти, джентльмени,  ̶  тихо сказав Дамблдор. – Звісно, не маю сумнівів, ви всі знайдете час вибачитися перед містером Снейпом.

Сіріус обурено зітхнув, і Джеймс грубо пихнув його ліктем. Вони повернулися до виходу.

̶  Містере Люпин, на хвилинку.

Ремус застиг. Міг би й здогадатися, що йому це не зійде з рук так просто. Він почекав, поки Макґонеґел переконається, що його друзі не підслуховуватимуть в коридорі.

Щойно двері зачинилися, запанувала абсолютна тиша. Дамблдор мовчав, і зрештою Ремус підняв голову, щоб зустрітися з нм поглядами. Він не виглядав злим або розчарованим. На обличчі директора був звичний задоволений вираз, можливо, з відтінком зацікавленості.

̶  Як вам в Гоґвортсі, Ремусе?

Він точно очікував не на це запитання.

̶  Ем-м… та нормально.

̶  Схоже, вам не важко було завести друзів.

Це, взагалі, було не запитання, тому він не відповів. Він опустив погляд в підлогу, потім знов підняв.

̶  Мене виключають? – він спитав. Дамблдор усміхнувся:

̶  Ні, Ремусе, нікого не виключають. Я прекрасно бачу, що ви шкодуєте про скоєне. Що мене бентежить, це те, як ви це зробили. Це була дуже сильна магія, я не очікував, що першокурсник… ви, мабуть, були вкрай злі.

Ремус кивнув. Він не хотів говорити Дамблдору про прізвиська, про те, як Снейп змушував його почуватися дурним, нікчемним, маленьким.

̶  Запал та ентузіазм – важливі якості чарівника, Ремусе,  ̶  почав Дамблдор. – Вони керують нашою магією, підсилюють її. Але, як ви сьогодні зрозуміли, якщо їх не контролювати, ми наражатимемо на небезпеку усіх навколо,  ̶  він виглядав дуже серйозним, його очі втратили блиск. – Я не маю наміру лякати вас, Ремусе. Коли ми вперше з вами зустрілися, я сказав, що співчуваю вам. Я б нікому не побажав такої життєвої ситуації. Але варто бути обережніше. Ви обдарований чарівник, не витратьте ваш талант даремно.

Ремус кивнув, більше за все на світі бажаючи, щоб ця розмова скінчилась. Йому більше до душі був батіг, а не лекція. І найгірше, Дамблдор мав рацію. Він дозволив своєму гніву вплинути на заклинання. Він не звик до такої сили.

̶  Мені шкода, професоре,  ̶  сказав він. – Зі Сли… я маю на увазі, з Северусом все добре?

̶  Так, в нього все в порядку. Гадаю, він думав, що якщо перестане боротися, той, хто начарував хмару, зупиниться. Його висушили і ніяких наслідків не буде.

̶  Ох…  ̶  Ремус кивнув. – Добре.

̶  А тепер,  ̶  Дамблдор усміхнувся,  ̶  можете йти. Я вас затримав більше, ніж очікував, і, здається, містер Поттер вже чекає зовні, щоб ви все йому розказали.

***

 Дамблдор дав йому багато над чим подумати. І в нього було багато часу для роздумів. Макґонеґел зовсім не шуткувала про покарання і навіть зайшла так далеко, що розділила їх чотирьох. Сіріусу довелось відмивати казани в підземеллі, Пітеру – полірувати нагороди у кімнаті трофеїв, а Джеймсу – налаштовувати кожен телескоп в астрономічній вежі. Ремус отримав найгірше – чистити соварню. Звичайно, використовувати палички не дозволили, і кожного вечора їм доводилося починати спочатку.

̶  Це просто нечувана жорстокість,  ̶  вкотре поскаржився Пітер в кінці тижня, коли вони дісталися до ліжок, брудні і виснажені.

̶  Не знаю, чому ти стогнеш,  ̶  буркнув Сіріус. – Хотів би я полірувати нагороди. Хто знає, що я можу підхопити, зіскоблюючи залишки зіллів з дна тих клятих казанів.

Джеймс лише застогнав, знявши окуляри і потерши очі.

Ремус не скаржився, йому здавалося, він не має на це права. Він почувався жахливо через те, що втягнув всіх своїх друзів в неприємності, і ще гірше йому було від того, що він зробив. Прочитані книги лише посилювали це.

Заклинання Сіріуса було складним, менш інтуїтивним, ніж магія, до якої він звик. Сам Сіріус визнавав, що воно було не ідеальне: діяло близько години, потім треба було оновлювати. Ремус нарешті оволодів ним, правда, іноді доводилося спробувати декілька разів, перш ніж все спрацює.

Перше, що він зробив  ̶  відправився в бібліотеку за книгою про магічних істот.  Щовечора, після виконання домашніх завдань та покарання, Ремус зашторював полог і при світлі палички перечитував одну й ту саму главу знову і знову. Виявилося, про його проблему було написано безліч книг, але він боявся, що в людей виникнуть підозри, якщо він почне читати їх всі. Крім того, він не був певен, що хоче цього. Те, що він вже почитав, були досить поганими.

Він думав про ту книгу майже весь час: на уроках, під час обідів та покарань. Такі слова, як «нелюдський», «смертельно небезпечний» та «найтемніший з істот» горіли в його свідомості неоновим вивісками. Звичайно, він знав, що він небезпечний. Знав, що інший. Але не знав, що його ненавиділи. Навіть полювали на нього. Його ікла коштували тисячі в деяких країнах Східної Європи. Його шкура – ще більше.

Були проблеми і з законодавством – речі, які він не до кінця розумів, але звучали вони жахливо. Закони про працевлаштування, реєстри та обмеження на пересування. Здається, навіть з вмінням читати його шанси на роботу в магічному світі не кращі, ніж в маґлівському. Він також зрозумів, чому Дамблдор попросив бути обережним. Якщо хтось в Гоґворсті дізнається, чим Ремус є, в нього будуть великі проблеми, і виключення – найменша з них.

Дратувало, що нічого з прочитаного аж ніяк не стосувалося його досвіду. Не було жодної інформації про чарівників, які справді був в його становищі. Як вони справлялися і чого очікувати? Чи змогли вони влаштуватися на роботу або просто жити, не завдаючи шкоду іншим? Він вважав, що відчувати запах крові і чути серцебиття інших людей – нормально. Але як він міг знати напевно? Чи було нормально, що сила його магії зростала разом з місяцем? Іноді йому здавалося, що її можна сублімувати і торкнутися пальцем; вона шипіла в його венах, ніби зілля, заповнювала його до країв і виривалася назовні з кінчиків пальців. Був ще його норов. Скільки в ньому його самого, а скільки цього монстра?

Багато ночей він лежав без сну, коли заклинання для читання випаровувалося, і йому не хотілося повторювати його, але він був занадто схвильований, щоб спати. У його свідомості вирували хвилювання й страх. Тепер життя у Святому Едмунді здавалося таким простим. Ні магії, ні домашніх завдань, ні болючих моральних дилем. І звісно жодних друзів. Якщо щось і заважало Ремусу просто здатися, то це вони.

Джеймс, чиє его було розміром з озеро біля Гоґвортсу, але і серце було анітрохи не менше. Пітер, який, так, був дивакуватим і неквапливим, насправді мав своєрідне почуття гумору і був на диво щедрим. І, звісно, Сіріус. Сіріус вмів зберігати таємниці, міг бути підступним, але ніколи щодо своїх друзів, він був найталановитішим студентом їх курсу, але проводив весь свій час, плануючи пустощі і витівки.

Ремус не збирався втрачати це все, якщо це хоч трохи залежало від нього. Навіть якщо йому доведеться бути найстараннішим учнем школи. Навіть якщо йому доведеться прочитати кожну книгу, виконати кожне завдання, слідувати кожному правилу. Він буде настільки хорошим, що вони нічого не запідозрять. Настільки хорошим, що їм доведеться зробити його старостою. Він зробить це все, якщо це дозолить залишитися в Гоґвортсі зі своїми друзями.

Йому не було з ким поговорити про це все. Ніхто не зрозуміє. Наскільки Ремус знав, про його ситуацію знали тільки Дамблдор, Макґонеґел та мадам Помфрі. Макґонеґел була надто сувора, щоб йти до неї з такими питаннями. Ремус все ще не був впевнений, що Дамблдор в здоровому глузді, і в будь-якому випадку не знав, як призначити зустріч з директором. Отже, в нього залишалась мадам Помфрі.

Він дочекався наступного повного місяця, який настав наприкінці січня. Була неділя, тож після вечері він відокремився від інших мародерів і попрямував до лікарняного крила раніше, ніж зазвичай.

̶  Ремусе! – медсестра здивовано посміхнулась. – Не очікувала побачити тебе до ночі!
̶  Я хотів дещо спитати,  ̶  сором’язливо сказав він, бігаючи очами по кімнаті. Декілька ліжок були зайняті учнями, майже всі з них спали. На щастя, мадам Помфрі знала, що таке секретність.

̶  Звісно. Зайдемо до мого кабінету?

Він був набагато приємнішим, ніж кабінети інших вчителів, в яких Ремус вже встиг побувати. На поличках вздовж стін акуратно стояли сотні пляшок з зіллям і ліками, там було просторо і чисто. У неї не було письмового столу, а по обидва боки від каміну стояли м’які крісла.

̶  Чим я можу допомогти, любий? – спитала вона, сівши в крісло і жестом запропонувати йому зробити те саме.

̶  Ну,  ̶  він нервово ковтнув, не знаючи з чого почати, – я просто… в мене є декілька запитань щодо… щодо моєї проблеми.

Вона ласкаво йому усміхнулася:

̶  Звісно, в тебе є питання, Ремусе, це цілком природньо. Ти хочеш дізнатися щось конкретне?

̶  Так. Я трохи почитав і знаю, що це неможливо вилікувати і усіляке таке.

̶  Поки що неможливо,  ̶  поспіхом сказала вона.  ̶  Постійно робляться нові відкриття.

̶  О, добре. Але наразі, напевно, я просто хочу знати… більше. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся, тільки дуже сильний голод.

̶  Ти хочеш дізнатися більше про трансформацію?

̶  Ні, не тільки це. Ну, речі на кшталт… чи впливає це на мене в решту часу? Чи робить це мене…  ̶  він розгублено опустив очі. Він не зовсім розумів, що хоче сказати, а в горлі застряг клубок.

̶  Ремусе,  ̶  сказала мадам Помфрі. – Особливості, які ти маєш, не визначають, хто ти є.

̶  Іноді я можу сильно розізлитися,  ̶   сказав він, дивлячись на вогонь, а не їй в обличчя. – Дуже сильно.

̶  У всіх є емоції, це нормально. Просто ми вчимося їх контролювати з часом.

Він кивнув, обдумуючи почуте. Він не міг сказати їй решту…

̶  Коли я змінююсь, все стає гірше. Сильніше.

̶  Так,  ̶  серйозно сказала вона. – Я дійсно читала, що з настанням статевого дозрівання трансформації можуть погіршитися.

̶  О, гаразд,  ̶  Ремус кивнув. Настала довга пауза. – Наскільки погіршитися?

̶  Я… я не можу сказати. Ти насправді перший, за ким я доглядаю.

Ще одна пауза. Ремус не почувався краще чи менш заплутано.

̶  Хочеш почитати книгу, про яку я говорила?

Він кивнув, нарешті наважившись подивитися на неї.

***

Книга мадам Помфрі «Від хутра до ікл: догляд магічних напівлюдей» була не набагато корисніша, ніж ті, що він вже прочитав. Він досі не розумів багато чого – просунуті зцілювальні заклинання, складні рецепти зіллів, деталі законодавства – і що страшніше – суди та переслідування. Проте багато чого Ремус вже знав: його вкусили, і він не має права кусати нікого під час повного місяця; срібло робить йому боляче; це неможливо вилікувати.

У книзі дійсно говорилося, що з настанням статевого дозрівання трансформації сильніше впливатимуть на організм і що він ставатиме небезпечніше. В ній не згадувалися зміни можливостей, магічних чи будь-яких інших, і не було нічого про зміни в настрої чи характері.

Інформація, що його морда коротша, ніж у справжніх вовків, а хвіст більш пухнастий, не здавалася йому цікавою і корисною. Він волів би не мати ні того, ні іншого. Проте йому було цікаво дізнатися, що він був загрозою лише для людей, конкретно для чарівників. Очевидно, інші тварини могли його не боятися. Йому було смішно думати, що хоча б Місіс Норіс була в безпеці.

Те, що Ремус віддалився від мародерів після атаки на Снейпа, не залишилося непоміченим.

̶  Де ти пропадав? – питали вони кожен вечір, перш ніж лягти спати.

̶   Домашка,  ̶  знизував він плечима. Іноді:

̶  Покарання,  ̶  хоча не отримав жодного після розіграшу.

Правда полягала в тому, що він навмисне тримався так далеко від людей, як тільки міг. Він намагався не заходити до їх спальні, поки не наставав час для сну, і навіть уникав вітальні, якщо міг. Він відчував, що, поки він не навчиться контролювати свою магію, йому краще не брати участь в планах Джеймса і Сіріуса. А вони будували план, він точно це знав. Ремус чув, як ночами вони пробиралися один до одного в ліжко і тихо шепотіли, перш ніж накласти чари тиші. Іноді вони разом з Пітером вибиралися кудись під плащем. Вони завжди намагалися розбудити Ремуса, але він їх ігнорував.

Вдень він ховався в бібліотеці або в одній зі своїх схованок. Він зайшов чимало місць по всьому замку, які були достатньо маленькими, щоб залізти туди і годинами залишитися непоміченим. Давно закладені цеглою вікна, які зберегли широкі підвіконня; маленькі порожні кімнати за гобеленами, що нагадували церковні сповідальниці; жіночий туалет на п’ятому поверсі. Там він міг згорнутися і читати годинами. Іноді він справді робив домашні завдання, в інших випадках змушував себе шукати інформацію про свою недугу.

Була і інша причина, щоб ховатися. З того інциденту ненависть Снейпа до мародерів значно посилилася, і він усюди ходив з Мульсибером, використовуючи його в якості охоронця. Коли вони пересікалися в коридорах, Ремус мав бути напоготові з захисними чарами: Мульсибер знав більше проклять, ніж Сіріус та Джеймс разом узяті.

Одного вечора Ремус занурився в книгу про стародавню бойову магію, там був розділ про Úlfhéðnar, германських воїнів-вовків, котрі воювали з римлянами. Він сидів на своєму улюбленому високому підвіконні, і його не можна було помітити з підлоги, хіба якщо спеціально дивитися. Він заліз туди за допомогою канатних чар, які вони вивчили декілька тижнів тому. Він якраз збирався спуститися і піти на вечерю, коли зробив один незграбний рух і скинув важку книгу з підвіконня. Він скривився, коли книга з оглушливим стуком впала на кам’яну підлогу.

̶  Хто тут?! – пролунав голос далі по коридору. Він почув кроки, і серце його впало. Він знав, кому вони належали.

̶  Це просто книга,  ̶  похмуро промовив Мульсибер.

̶  Так, але звідки вона взялася? – з підозрою спитав Снейп. Мульсибер гмикнув:

̶  З бібліотеки?

Снейп щось розлючено пробурмотів. Ремус з усіх сил втиснувся в кам’яну стіну.

̶  Хто там нагорі? – гукнув Снейп своїм холодним бридким голосом. Тиша. – Гуменом Ревеліо.

Ремус відчув дивне посмикування в животі й не встиг і оком змигнути, як невидима сила потягнула його додолу. Він скрикнув, намагаючись за щось схопитися, і в результаті завис, тримаючись за край підвіконня одними пальцями.

Снейп і Мульсибер сміялися знизу.

̶  Так-так,  ̶  промуркотів Снейп. – Це ж наш Лунатичка Люпин… де ж твої жалюгідні друзі, га? Запхали тебе туди і забули?

̶  Відвали, Снейпе,  ̶  прошипів Ремус, тримаючись з останніх сил і сподіваючись не зламати ноги, коли зрештою впаде.

̶  Іґніскопум! – посміхнувся Снейп, спрямувавши на нього свою паличку. Тонка вогняна мотузка вистрілила в Ремуса, відштовхнула його в стіну, і він мішком впав на спину.

Він кліпнув, захекавшись, але швидко піднявся на ноги, виймаючи власну паличку.

̶  Гаразд,  ̶  спина боліла від падіння. – Ти мене спіймав. Тепер йди геть.

̶  Чого б мені це робити? – відповів Северус піднімаючи свою паличку.

̶  Експелі…

̶  ЕКСПЕЛІАРМУС! – заревів Снейп, випереджаючи його. – Ґелеско,  ̶  додав він, тільки-но схопив паличку.

Ремус відчув, як його ноги зрослися з підлогою. Він застогнав. Тепер він точно застряг. Можливо, варто було б покликати на допомогу, але цей коридор був доволі тихим, і він не хотів виглядати як боягуз. Він стиснув щелепу і зухвало дивився на них.

̶  Мульсибере,  ̶  звернувся Снейп до свого схожого на троля супутника,  ̶  пам’ятаєш, ми лише кілька днів тому обговорювали, що тобі необхідно відпрацювати декілька проклять? Здається, це просто ідеальна можливість.

Мульсибер посміхнувся, облизуючи губи. Він підняв паличку, не так елегантно, як Северус, але з тим же злим умислом.

̶  Лапідосус!

Секунду нічого не відбувалося, і Ремус відчув хвилю полегшення. Раптом з’явилася хмара маленького каміння, ніби щебінь. Вона на якусь секунду зависла між Ремусом та Мульсибером, перш ніж кинутися Ремусу в обличчя, наче рій голодних бджіл. Він миттєво підняв руки, захищаючись, але Северус був швидший.

̶  Інкарцерос,  ̶  позіхаючи від нудьги, сказав Снейп. Тієї ж миті Ремус опинився міцно зв’язаний мотузками, і тепер ледь міг рухатися. Каміння продовжувало кидатися в нього, і все, що він міг зробити – закрити очі. Він намагався вирватися, знаючи, що це не допоможе, але він мав робити хоч щось. Він не хотів ревіти, навіть коли відчув гарячий струмінь крові на скроні.

̶  Що відбувається, Северусе? – почувся голос дівчини з кінця коридору.

̶  Фініте Інкантатем,  ̶  поспіхом прошепотів Снейп. Каміння відразу зупинилося, мотузки зникли, і ноги Ремуса відірвалися від підлоги. Він похитнувся і ледь не впав назад, вчасно спершись на стіну.

Він підвів очі і побачив Лілі, свою рятівницю, яка поспішала до них. Вона зупинилася, побачивши Ремуса, який намагався швидко витерти кров. Вона подивилася на Снейпа і нахмурилася.

̶  Що ти робиш, Севе?

̶  Нічого,  ̶  він дивився на підлогу, потираючи плитку носком черевика. – Просто спілкуємося з Люпином, чи не так, Мульсибере?

Мульсибер непереконливо знизав плечима. Лілі глянула на Ремуса, який сором’язливо відвів погляд. Бути спійманим Северусом вже було погано, ще гіршою була її жалість. Він вихопив у Северуса свою паличку і почав уходити так швидко, як міг.

̶  Зачекай! Ремусе! – Лілі побігла за ним. Він не зупинився, але вона була достатньо швидка і легко його наздогнала. В одній руці вона тримала його книгу про бойову магію, іншою схопила його за плече. – Будь ласка! – видихнула вона. Він зупинився, важко зітхнувши. Він хотів повернути свою книгу.

̶  Що? – він нахмурився.

̶  Що вони з тобою робили? Сев мені не скаже, а я знаю, це щось погане.

̶  Все добре,  ̶  знизав плечима Ремус, забираючи книгу.

̶  В тебе йде кров!

̶  Облиш, Еванс,  ̶  Ремус відштовхнув її, намагаючись знов піти. Вона поспішила за ним.

̶  Я говорила йому, залишити тебе в спокої, я не знаю чому він це робить. Ти ж навіть більше не ходиш разом з Поттером і Блеком, я говорила йому…

̶  А це ще тут до чого?!

̶  Він же хоче розізлити саме їх… Якщо він дізнається, що тобі вони теж набридли…

̶  Зачекай,  ̶  Ремус зупинився так різко, що Лілі ледь не влетіла в нього. – Ти хочеш сказати, що тебе б не хвилювало, якби Мульсибер і Снейп проклинали Сіріуса і Джеймса замість мене?!

̶  Ну,  ̶  Лілі почервоніла. – Це принаймні був би чесний бій. До того ж, вони самі напрошуються на це своєю поведінкою.

Ремусу стало ще більш незручно. Вона думала, що Джеймс і Сіріус атакували Северуса обидва рази. Вона навіть не припускала, що це був він. Це підтвердило один з його найбільших страхів. Лілі думала, що Ремус спілкувався з Джеймсом і Сіріусом, лише тому що він дивний і тому що вони йому дозоляли. Невже всі в замку вважали його таким жалюгідним, як Пітер?

̶  Ти помиляєшся,  ̶  Ремус нахмурився. – А тепер залиш мене в спокої, добре?