1

10 квітня 2013 року,

Японія, Токіо 23:00 | США, штат Флорида 9:00

Ізабелла Аддерлі валялася в ліжку, тримаючи в руках планшет. Темне волосся було розпущене перед сном, який вже наближався, махрова піжама була теплою – не дарма ж вона провисіла весь день на теплій батареї.

Очі вже злипалися, але дівчинка поставила собі за мету дочекатися появи подруги, яка дуже любить поспати. Різниця між їхніми часовими поясами – чотирнадцять годин, тому в той час, коли Белла матиме одинадцять вечора, у Емми Джонсон буде дев’ята ранку. Белла пізно лягає заради того, щоб побажати Еммі доброго ранку і перекинутися з нею парою слів. Потім прокидається зранку, слухає її розповідь про день і бажає їй на добраніч.

Так вони і живуть після того, як їхню елітну лондонську Академію закрили на певний час після нещасного випадку. Батьки Белли повезли її в Японію, вирішивши, що там зможуть дати дочці кращу освіту. А Емма просто взяла академічну відпустку і повернулася до батьків в Флориду – вона хотіла дочекатися відкриття Академії і повернутися до Лондону.

Але поки що їх з Беллою розділяє цілих чотирнадцять годин.

З того часу, як Аддерлі поїхала до Японії, розмови через соціальні мережі стали єдиним доступним видом спілкування. Дівчина розуміла, що там у Емми є інші друзі – Рубі, Джек, Ханна. Але у самої Белли нікого не було. Тому вона сама хотіла продовжувати триматися за Емму. Дівчина не хотіла відмовлятися від єдиного приємного джерела спілкування.

Дивно, але дівчатка завжди могли знайти тему для розмови. Починалися листування з банального.

bella:
Емма, коли ти прокинешся, я тебе вб’ю.
Я вже спати хочу…
Емма, я сплю…

Але Белла знала, що не засне. Їй тільки протриматися до того часу, коли Емма прокинеться, а там вже можна буде переписуватись… Секундні стрілки сьогодні особливо повільні, не кажучи вже про хвилинні і, тим паче, годинні…

Час йде. Ну, ще трохи… Зовсім небагато. Белла відганяє сон і різко сідає на ліжку, адже сидячи, мабуть, складніше заснути. Вона сідає надто різко і через тупий біль у голові притискає руки до скронь.

Тік-так, тік-так.

Аддерлі падає назад на ліжко і, притиснувши до грудей планшет, завмирає. Їй страшно, адже дівчинка завжди боялася темряви. Скільки вона пам’ятає себе, ці страхи завжди були з нею. Ця присутність когось поруч… Белла заплющує очі. Утримати повіки, що злипаються, здається просто неможливим. Ну нічого, коли Емма буде онлайн, вона відразу напише їй, про що Аддерлі дізнається по вібрації…

Тепер, коли її очі заплющені, відчувається не лише присутність, а й погляд. Уважний вичікуючий погляд на неї. Дівчинка знає, він не нападе на неї. Вона точно знає, що варто розплющити їй очі і це відчуття зникне, поряд нікого не буде. Є впевненість у тому, що в кімнаті вона одна, і є тваринний страх, який фактами не проженеш, як не намагайся.

Він схиляється над нею. Беллі дуже хочеться поправити ковдру, що сповзла з ніг, але зробити це неможливо. Не можна ворушитися. Мабуть, доведеться мерзнути…

Він зовсім поруч, здається, ще трохи і Аддерлі почує його подих. Цікаво, чи він взагалі дихає? Якщо так, то хрипко? Якщо “ні”, то… це ще страшніше!

Він був із нею завжди. Щодня. Вдень він ховався кудись – Беллі завжди здавалося, що або під ліжко, або через стіну на горище. Увечері стояв за нею і стежив за кожним її рухом. Вночі дивився, як вона спить, схилившись над дівчинкою. Вранці стояв за занавісками, тож вона категорично відмовлялася розсовувати їх, адже Аддерлі завжди панічно боялася побачити його.

Ким він був? Чи дбав про неї, охороняючи її спокій? Чи вичікував момент, коли зможе вбити її..? Белла не знала і не хотіла знати.

Лежати, боячись поворухнутися. Лежати, змушуючи себе не провалитися в солодку дрімоту. Лежати, відчуваючи його погляд на своєму обличчі… Що може бути гіршим?

Скільки часу минуло з тих пір? Здається, що вічність, але Емма не могла забути про ранково-нічне листування, що вже стало своєрідним обрядом, без якого день здавався прожитим даремно.

Вібрація, така несподівана і така очікувана, змусила Беллу здригнутися. Він одразу відійшов. Ні, він не пішов зовсім, просто відступив трохи убік.

Аддерлі тривожно вчепилася в планшет, в якому зараз їй бачився порятунок. Страх відразу притупився, заглушений радістю – Емма нарешті онлайн!

emma:
привіт, Белло. ще не спиш? 😉
bella:
Сплю.
Ти мене розбудила.
emma:
вибачатися не буду. розповідай.

Белла усміхнулася звичній манері розмови Емми. Аддерлі навіть могла уявити з якою насмішливою посмішкою вона це писала. Джонсон дійсно іноді здається грубою, але Белла знала, яка вона насправді.

bella:
Що тобі розповідати? /фейспалм/
emma:
як справи, і таке інше.
bella:
Все стабільно, конфлікти з батьками, нудне навчання. Іноді сумую за нашою Академією. Але мої батьки хочуть зробити з мене справжню аристократку.
emma:
зрозуміло. можу здогадатися, те що ти зараз не спиш їм також не дуже подобається.
bella:
Бінго.
Але не думай, що я не сплю через тебе.
Це не через тебе, мені просто не спиться.

Белла не хотіла, щоб Емма знала про те, наскільки сильні у Аддерлі проблеми з батьками через це все. І наскільки її батьки недолюблюють Емму.

bella:
А у тебе як справи, Емма?
emma:
ну, все більш-менш нормально, але…
bella:
Що там у тебе трапилося?

Белла не могла навіть уявити, в що знову вляпалася її подруга. Мозок Емми – то постійний генератор ідей. А її дупа постійно шукає пригоди. Тому слухати історії про пригоди Джонсон Беллі завжди подобалося.

emma:
ну, не знаю навіть як сказати… здається, у мене роздвоєння особистості. ось.
bella:
Це як?..
emma:
ну… як тобі пояснити… це такий психічний феномен, при якому людина має дві різні особистості.
bella:
Ой, прикольно! А хто друга особа?
emma:
фуррі-дівчинка, лисиця. звати Нора.
bella:
Круто! /захоплений погляд/
emma:
нічого особливо крутого не бачу.
bella:
Я теж так хочу, Емма!
emma:
мене кличуть батьки снідати.
потім поговоримо на цю тему. лягай спати, Белло.
bella:
Киданула мене 🙁

Белла заснула, притискаючи до себе планшет, тому що вставати і класти його на стіл (або навіть під подушку) було дуже ліньки. І, як завжди, засинаючи дівчинка відчувала погляд. Погляд, до якого ніяк не могла звикнути.

Взагалі, якби Аддерлі лягала раніше і відразу засинала, то було б не так страшно, адже можна було б не вимикати нічник, бо її батьки ще не сплять. Але вона обирала лягати пізно заради Емми, коли світло вже вмикати не можна, тому доводиться боротися зі своїми страхами.

Тільки от дівчинка іноді сумнівалася, як така «боротьба» відбивається на її психічному здоров’ї – позитивно чи негативно? Деякі психологи-психіатри вважають, що треба читати страшилки і дивитися жахи, бо це «клин клином», але інші дотримуються протилежної думки. І як кажуть, «менше знаєш – міцніше спиш»…