Світло в твоєму серці

Костя перелякано дивиться в очі Валіка, що поступово наливаються чорним. Він стискає в руках свій кинджал, але тремтіння його рук видає, що він не зможе виконати те, про що його просить Валік. Він просто не зможе цього зробити. Усе його життя ростили з думкою, що не можна прив’язуватися до людей, особливо на завданнях. Його справа — це лише виконати свою місію, а кохання — ніщо інше, як звичайна перешкода на цьому шляху. Але зустрівши Валіка він вперше відчув, що він до чогось належить. 

Він випускає кинджал з ослаблених рук і той падає на підлогу з глухим стуком. Костя схиляється ближче до Валіка. Вперше за своє життя йому хотілося не відпускати, а навпаки прив’язуватися. Він не може це все втратити зараз, не так. 

— Валік, ні, — благає він. — Ти можеш боротися, я вірю, що ти зможеш. 

— Я не можу, — зривається на крик Валік і серце в грудях у Кості здається вкотре за сьогодні розривається на мільйони шматків. — Ти не розумієш, якщо ти цього не зробиш, я вб’ю тебе. Твої почуття до мене зараз — це єдине що я відчуваю. Я відчуваю їх і я хочу забрати все, до останньою краплі, — Валік знову згинається і усе його тіло починає дрібно тремтіти. Костя нахиляється до нього, намагаючись зробити хоч щось, допомогти хоч якось. 

— Занадто пізно, — майже кричить Валік. — Тікай! 

Він піднімає погляд на Костю і в очах у нього суцільна темрява. Вперше йому стає справді страшно не за Валіка, а через нього. На секунду Костя вагається, але помітивши як змінюються очі Валіка, як в них починає загорятися ненависть та лють, Костя розуміє, що йому треба вшиватися. Він піднімається та кидається до дверей, зачиняючи їх за собою, і ледь встигає втримати рівновагу, аби не врізатися в Дашу. 

— Ти що тут робиш? — перелякано питає він, намагаючись заспокоїти шалений ритм серця.

— А ти що тут робиш? — окидає вона його напруженим поглядом. — Мені прийшло повідомлення від Льоші, він попросив зустрітися тут. 

— Від Льо…, — починає Костя, але в його голові все миттєво складається в одну ясну картину — це пастка. — Дашо, нам треба швидко тікати звідси, — Костя хапає її за руку та починає тягнути до виходу з цього крила. 

— Про що ти кажеш? — не розуміє вона і намагається вирвати руку. — Яка пастка? 

— Немає часу пояснювати! — Костя обертається до неї, беручи її за плечі. Він нахиляється, щоб подивитися прямо в її очі, і намагається заспокоїти власне дихання, яке зрадливо переривається. — Нам треба вшиватися звідси і швидко. 

— Ти мене лякає Костю, — повільно каже вона. 

— Я знаю, але просто повір мені зараз, будь ласка, — обертається він та продовжує тягнути її далі за собою. 

Вони завертають за ріг та наштовхуються на компанію з Андрія, Миколи та Романа. Цього ще не вистачало. 

— Що тут чорт забирай відбувається? — починає Андрій, помітивши їх. — В усій школі не працює світло, ніде жодної душі немає. І ви тут що робите? 

— Міг би запитати те саме у вас, але здається я знаю відповідь. Вас теж сюди покликав Льоша, — Костя озирається по сторонах, у пошуках більш-менш безпечної схованки для них усіх. Його думки розриваються між спробами врятувати їх всіх та тривогою за Валіка. Серце й досі шалено калатає, та як би він не намагався заспокоїти свій мозок, здоровий глузд йому підказує, що навряд чи вони дочекаються підмоги світлих чи взагалі виберуться звідси живими. 

— Звідки ти…, — починає було Роман, та Костя його перебиває, не дослухавши. 

— Туди! — вказує він в сторону басейну — роздягальні там зачиняються на ключ з середини, можливо хоч так їм вдасться виграти трохи часу. — Бігом, за мною! — кричить він, та розуміє, що його ніхто не слухає і всі так і продовжують стовбичити на місці.  

— Що тут відбувається? — жартома починає Микола. — Ти чого такий переляканий? — ну звісно, як донести до людей, що не відчувають нічого — жодного жалю, співчуття чи будь-яких проявів емпатії, що вони всі в небезпеці, бо в школі знаходиться монстр, що перетворив одного з їхніх друзів на такого ж вбивцю, як і він? 

— Це пастка, — нарешті видає він. 

— Да що ти несеш, яка пастка? — скептично кидає Роман. — Це просто якийсь прикол. 

— Будь ласка, просто повірте мені, нам треба бігти, — пробує вмовити їх Костя, намагаючись не зірватися. Він відчуває, як паніка пульсує у скронях, але змушує себе зібратися. — Я все поясню, коли ми будемо в безпеці. 

— В безпеці від чого? — підозріло зводить брови Андрій. 

— Подумайте самі. Тут пусто, темно, і якщо ми просто стоятимемо, щось точно станеться, — його очі пробігають по всіх присутніх, вивчаючи їхні реакції. — Я вас не прошу мені вірити. Просто підіть зі мною. Якщо я помиляюсь — ви будете праві, а якщо ні… — він на мить замовкає, вдихаючи глибше. — У нас може не бути іншого шансу.

Андрій першим зітхає й киває.

— Гаразд. Але якщо це твоя гра, Костю… — починає він, але Костя вже рухається вперед, жестом кличучи всіх за собою.

— Тихіше, — шепоче Костя, коли вони виходять у коридор, підсвічуючи собі дорогу фонариками з телефонів.  Їхні кроки відлунюють від стін, розходячись здається усією школою і Костя чортихається, намагаючись робити мінімум звуків. 

— Відчуваю себе ніби в якомусь фільмі жахів. — шепоче Даша, але їй ніхто не відповідає.

Нарешті вони дістаються до басейну. Костя смикає двері на себе і ті зі скрипом відчиняються, впускаючи їх всіх в середину. У приміщенні ще темніше, ніж у коридорі, а і слабкого світла телефонів не вистачає, аби освітити весь простір. 

— І далі куди? — питає Андрій. — Можливо хоч тепер нарешті поясниш, що тут відбувається? — Костя помічає в його голосі нотки злості, тож вирішує все таки розповісти хоча б те, що може. 

— Послухайте мене, — він обводить усіх поглядом, — у школі зараз небезпечно. Я вже викликав допомогу, але поки вони сюди дістануться, нам треба знайти найбезпечніше місце і сховатися там, — пояснює Костя, але розуміє, що на обличчях жодного з присутніх він не бачить розуміння, чи страху. Натомість, в очах Миколи плещеться злість.  

— Пастка кажеш? — починає він, підходячи ближче до Кості і той п’ятиться назад, доки не доходить до бортиків. Він озирається назад, але води за собою не бачить — занадто темно. Він повертає погляд назад до Миколи. — А звідки нам знати, що не ти нас зараз ведеш у якусь пастку, га? З чого ми маємо тобі вірити? Ми знайомі скільки, два тижні? — Микола підходить ще ближче і зі злістю хапає Костю та штовхає в сторону — той боляче прикладається головою об стіну. 

Біль пульсує у скронях, але він намагається зібрати думки докупи. Очевидно, що всі вони зараз знаходяться під контролем темного і намагатися достукатися до них немає сенсу, але до чого все це йде? В чому саме полягає ця пастка? Раптом всі деталі в його голові складаються в один жахливий пазл. Порожня школа, усі вони тут і Валік, якого темний намагається змусити перейти на його сторону. І зробити це буде набагато простіше, якщо Валік втратить останні нитки, що пов’язують його з людським життям — своїх друзів. 

Якщо вони і помруть сьогодні, то не від рук темного, а від рук Валіка. 

— Що, забився? — глузує над ним Микола і знову підходить ближче, світячи фонариком йому прямо в обличчя. Та Костя виявляється прудкішим — він ногами відштовхує Миколу від себе і той падає в басейн, а Костя тим часом піднімається та кидається в сторону сходів на другий поверх, де мають бути генератори резервного живлення, аби увімкнути світло. 

Зазвичай на цьому поверсі сидять вчителі чи тренери з плавання, адже він має вигляд чогось типу балкону: замість однієї із стін тут залізна огорожа, завдяки якій звідси відкривається чудовий огляд на увесь басейн. Костя намацує вимикач, аби увімкнути нижню підсвітку басейну і саме перехиляється, аби подивитися вниз чи дістали Миколу з води, коли чує скрип дверей, що відкриваються позаду нього. 

Він миттєво озирається назад та інстинктивно тягнеться до кишені за кинджалом, коли усвідомлює, що так і залишив той у кабінеті. 

— Не це випадково шукаєш? — у фігурі, що поступово виходить на світло, Костя впізнає Валіка. Але його голос має зовсім іншу, занадто солодку та мелодійну інтонацію, а обличчя викривлено гримасою люті. В руках він вертить втрачений Костею кинджал. — Повірити не можу, що ти увесь цей час торочив мені про мою егоїстичність, аби потім самому вчинити найбільш егоїстичну дію, з усіх лише можливих. 

— Про що ти кажеш? — Костя тяжко ковтає, дивлячись у знайомі очі, за якими зараз не видно нічого, крім темряви. 

— Чому ти не вбив мене, коли мав шанс? Чому ти не зробив цього? Ти міг би покінчити з цим, але ні, ти злякався. Який же ти жалюгідний, — випльовує Валік, підходячи ще ближче і Костя інстинктивно відступає назад. 

— Я не зміг, — ледь чутно шепоче Костя, на що Валік тільки сміється. Але цей сміх — не той, яким його пам’ятає Костя. Сміх Валіка хоч і був рідко, але завжди щирим та легким. Цей же холодний та глузливий, від якого всередині щось надривається. 

— Що ж, за свої помилки тепер доведеться поплатитися, — говорить Валік і перш ніж Костя встигає зреагувати, той з силою вдаряє його в живіт. Від болю Костя падає на коліна і намагається вдихнути, але біль лише більше пронизує його легені. 

— Не чіпай їх, будь ласка, — хрипить він, спльовуючи кров. 

— Не чіпати кого? — таким самим солодким голосом промовляє Валік, підступаючи ще ближче.  

— Миколу, Андрія, Романа і Дашу, — пояснює Костя, відповзаючи назад і впираючись спиною в залізну огорожу. — Вони тут ні до чого. 

— Я й не збирався їх чіпати, — відповідає Валік, схиляючись над Костею та хитаючи головою, ніби граючи байдужість. — Їм все одно недовго лишилося. Моїм завданням тут є ти. 

Тепер їх обличчя розділяють лише кілька сантиметрів. Костя відчуває його дихання на своїй шкірі, а чорні очі, здається, зазирають йому в саму душу. Він відчуває, як сльози починають підступати до його очей і намагається їх придушити. 

— Навіть мило наскільки сильними стали твої почуття за такий короткий час, — шепоче йому на вухо Валік із лагідністю змії перед укусом. — Цікаво, про що ти думав? Напевно вже нафантазував собі наше майбутнє разом, чи не так? — Костя задихається і давить в собі крик болю, коли відчуває, як пальці Валіка впиваються в його грудну клітину, проникаючи глибше крізь шкіру. 

 — Де ти ставиш мене на сторону світла і добра, переконуєш долучитися до вас і ми разом рятуємо світ? Що ж, шкода тебе розчаровувати, але в мені вже не лишилося нічого, вартого твоєї віри в мене.

Його пальці тепер огортають серце Кості, стискаючи. Окрім болю Костя починає відчувати, як сили поступово полишають його, а мозок занурюється в туман. Але попри це все він помічає в очах Валіка щось, що змушує його зібрати останні сили та прошепотіти: 

— Валік, ні. Ти не такий як вони і я це знаю. Я знаю тебе справжнього. Твої батьки, вони вірили в тебе, вони знали, що ти впораєшся і саме тому віддали все, аби дати тобі шанс на нормальне життя. 

Костя відчуває, як пальці Валіка завмирають і на мить у його очах прослизає щось знайоме. Він кривиться, ніби від болю, а потім різко відривається від Кості та падає на підлогу поруч, хапаючись за голову. Костя видихає, відчуваючи, що з відкритої рани починає витікати кров і притискає її руками. Серце б’ється, ніби оскаженіле і процес регенерації вже почався, але кілька хвилин йому краще не рухатися, аби не зробити гірше. 

— Ні, ні…, — бореться сам із собою Валік, стискаючи голову руками. Усе його тіло тремтить, він підіймає погляд на Костю і нарешті в його погляді з’являється щось, що нагадує справжнього Валіка. — Костя, я…, — починає він, коли його обриває інший голос.

— Навіть і це до кінця довести на зміг, — лунає роздратований голос. Костя повертає голову і бачить, як з пітьми виходить фігура Льоші. — Суцільне розчарування. Схоже, я таки помилився в тобі. Ну нічого, доведеться закінчити справу самому, — каже він і рушає в сторону Кості, стискаючи в руці кинджал. 

— Ні! — роздається раптовий крик Валіка. 

Усе, що відбувалося далі було настільки швидко, що Костя не встигає навіть зреагувати. Ось Валік підривається з колін і кидається на темного, захищаючи Костю. Ось він руками впивається в того, намагаючись вирвати його серце. Десь проблискує кинджал, що впивається в тіло Валіка. Його обличчя, спотворене гримасою болю та рішучості. Він з силою штовхає темного вперед, пробиваючи залізну огорожу та вони вдвох падають вниз в басейн. На секунду лунає сплеск води і потім усе занурюється в тишу, порушену лише важким диханням Кості та стуком його серця.