Зустріч з пітьмою

Валік стирає сльози, які так настирливо продовжують котитися його щоками. Всередині нього — абсолютна порожнеча, ніби якусь частину себе він залишив у тому кабінеті разом з Костею. Валік не знає, що це за частина і чи зможе він прожити без неї, але йому вже байдуже. Він йде вперед, повільно тонучи в ненависті до себе та не розбираючи дороги і зупиняється лише коли розуміє, що знову опинився в цьому проклятому західному крилі. 

Електрика після ремонту тут ще досі не працює, тож єдиним джерелом світла виступають вікна, але день досить швидко згасає і частина коридору вже практично повністю занурена в пітьму. Валік проходить далі до стіни, об яку його не дуже ввічливо приклали головою, і проводить рукою по ній — від дотику залишки фарби облущуються і сипляться на підлогу. Він вже збирається повертатися назад, коли дивне відчуття проходиться усім його тілом, застрягаючи десь у грудях. Він тут не один. 

Не бажаючи повторювати свої минулі помилки, Валік наскоро набирає Кості повідомлення та ставить телефон на беззвучний режим. Зібравшись з силами, він змушує себе йти далі попри свій страх. Дивне відчуття у грудях лише посилюється і тепер Валік розуміє, що у цього відчуття є досить конкретне джерело. Він підходить ближче спочатку до одних дверей, потім до інших, коли розуміє, що йому сюди. Різко видихнувши, він натискає на дверну ручку та тягне двері на себе. 

Вікна в цьому кабінеті завішені темною щільною тканиною, проте все приміщення освітлюється, здається, сотнею свічок. Вони розставленні скрізь — на підвіконнях, на підлозі, проте найбільше зосереджено на столі у кінці кабінету, біля якого схиляється чоловіча фігура. 

— Ну нарешті, — лунає мелодичний голос. Валік відчуває, як щось з силою штовхає його вперед, а двері позаду нього захлопуються. Він обертається назад, смикаючи за ручку, проте марно. 

— Хто ти? — перелякано питає він, обдумуючи інші шляхи втечі з цього кабінету. 

— Невже ти мене не впізнаєш? — насміхається фігура та піднімається, повертаючись до Валіка — той із жахом розпізнає у ній знайоме обличчя. 

— Льоша? — з невірою перепитує він. — Що ти тут робиш? 

— Льоша, Льоша, Льоша, — із награним співчуттям починає він. — Бідний хлопчик. Він дуже гостинно розмістив мене у своєму тілі, але, на жаль, із часом тут стало тісно для нас двох, тож я не думаю, що він ще з нами, — він підходить ближче до Валіка і, не дивлячись на теплоту в його голосі, в очах у нього лід. 

— Хто ти такий? — питає Валік, намагаючись приховати страх в своєму голосі та відступаючи назад, впритул до дверей. 

— А ти як гадаєш? — ласкаво посміхається він, зазираючи Валіку не то в очі, не то в саму душу. 

— Ти той темний, що вбиває всіх, живиться їхніми почуттями, — із ненавистю випльовує Валік. — Що тобі тут потрібно? 

— Що за тон, де твої манери, Валіку? — насміхається темний. — Невже мама з татом не навчили в дитинстві? А, — співчутливо зітхає він і сідає на парту поруч. — Точно. 

Від згадки про батьків Валік впадає в ступор. 

— Що ти знаєш про моїх батьків? — із підозрою питає він. 

— Питання інше: що ти, — виділяє він, — знаєш про своїх батьків? — від цього солодкого тону Валіка вже починає нудити. — І чи знаєш взагалі хоч щось?

— Я знаю, що вони загинули, — злість починає закипати всередині Валіка. — Що темні вбили їх. 

— Шкода тебе розчаровувати, але це не так. 

— Що? — нахмурюється Валік. 

— Темні не вбивали твоїх батьків, навіщо нам це? — він піднімається зі свого місця та підходить до вікна, відтуляючи тканину. — Твої батьки покінчили життя самогубством, втекли з цього світу, як щури з корабля, намагаючись заховати тебе від нас. І треба відмітити — їм це вдалося. Всі були впевнені, що ти помер разом з ними. Уяви яким було моє здивування, коли я зрозумів, хто ти насправді, — схоже, він помічає за вікном щось, що хотів, і запізно приховує свою посмішку, повертаючись назад до Валіка.  

— Що ти маєш на увазі? — історію свого народження Валік чув лише від тітки і ніколи не копався у деталях. Все, що він мав зростаючи на згадку про батьків — це була одна єдина фотографія. 

— Ти не знаєш зовсім нічого, чи не так? — із співчуттям промовляє темний. — Бідна людина, що тебе ростила, вона не розповіла тобі зовсім нічого? Намагалася вберегти від такої жорстокої правди? Ну і кому від цього стало краще? — із співчутливого його тон перетворюється на жорстокий. — Точно не їй, вона поплатилася за це — і заслужено, якщо тебе цікавить моя думка. 

— Про що ти кажеш? — не розуміє Валік. — Якої правди? 

— Нумо, Валік, ти вже і сам почав здогадуватися, — темний підходить ще ближче, пильно вдивляючись в його обличчя. — Давай, поміркуємо трохи разом. Твої батьки поставили твій порятунок важливіше за своє власне життя. Як ти думаєш, — знижує він тон, — від чого вони так тікали, чого так боялися? Чому так відчайдушно хотіли тебе сховати, що були готові заради цього на все?

— Вони мали інші погляди…

— Інші погляди на темних, чи не так? — завершує темний за нього. — А як щодо тебе? Чи не помічав ти нічого за собою? Дивних проявів, відчуттів, сил, які б не мали мати звичайні світлі? — посміхається він ширше. — Ну можеш не відповідати, я і так тобі скажу. Подякуй за це свою мати, яка була однією з нас. 

— Що? — після цих слів у Валіка ніби обривається щось всередині. 

— Твоя мати була темною, і досить могутньою темною, — починає розповідь він, пильно стежачи за реакцією Валіка. — Вона мала можливості ходити між світами, хоч і лишалася на якусь частину людиною — від неї ти і отримав свою силу. Силу, яку не мають звичайні темні, доступну лише обраним. На твою мати було покладено стільки надій, стільки потенціалу, поки вона не зіткалася з твоїм батьком. Світлим, — випльовує він. — Навіть іронічно, що почуттям твоєї сили стало кохання, але напевно всесвіт теж вміє жартувати. 

— Я не розумію, — від усього почутого у Валіка починає паморочитися в голові. “Почуттям сили”… Отже він не помилився у своїх здогадках. 

— Цей союз був ганьбою для всього безсмертного світу. І коли ми дізналися, що в них буде дитина…, — темний робить театральну паузу. — Що ж, скажімо так, питанням було лиш те, хто до тебе першим дістанеться, світлі чи темні. Ніхто не сумнівався в тому, що ти будеш володіти винятковою силою, але як і завжди ми зі світлими мали різні погляди на твою долю. Вони боялися, що темна сторона в тобі таки переважить, що вони не зможуть тебе контролювати. А все, що не можна контролювати — не має права на життя. Ми ж в свою чергу хотіли допомогти тобі на шляху твого становлення, твого зростання. Але твої батьки, звісно ж, мали інші плани. Вони заховали тебе в світі людей, а потім впевнилися в тому, що в нас навіть не буде приводів тебе там шукати, адже в нас було всі три тіла. Двоє батьків і новонароджена дитина разом з ними. 

— Дитина? — не розуміючи вже зовсім нічого тихо питає Валік. 

— Вони дістали труп людською дитини, все це не важливо, — з роздратуванням відмахується він. — Важливо лише те, що ти живий і стоїш зараз переді мною. Ти навіть не уявляєш, що ми зможемо зробити з тобою разом, — загоряються очі темного. 

— І уявляти не хочу, — злісно промовляє Валік. — Я не стану з тобою співпрацювати, — на цю заяву темний лише хмикає. 

— Як ти думаєш, — звужуючи очі, як лис на полюванні, дивиться він, — що буде з тобою, коли всі дізнаються правду про твоє походження? Думаєш, твій світлий тебе захистить? Думаєш, заради тебе він піде проти своєї сім’ї, проти всього свого світу? Або може ти думаєш він зможе протистояти мені? Що хоч хтось зможе протистояти мені? — його голос, підвищений на останніх словах, розноситься кабінетом, відлунюючи від стін.

Раптовий біль пронизує все тіло Валіка. Не в силах встояти, він падає на коліна та хапається за голову, ковтаючи крик, що рветься назовні. 

— Перестань противитися, — лунає голос десь у нього в голові. — Прийми свою істину природу. 

— Припини, — благає Валік, відповзаючи в сторону. Усе його тіло ніби вкрите вогнем. Біль настільки нестерпний, що на секунду Валіку здається, що він ладен зробити усе, аби це тільки закінчилося. Разом із цим у грудях з’являється вже знайоме відчуття темряви, що починає розростатися. 

— Припини противитися, — наказує цей голос. — Припини триматися за свою жалюгідну людську частину. За кого ти так тримаєшся, га? — шепоче темний, нахилившись до Валіка. — За своїх друзів? За цього світлого? Їм все одно вже не довго лишилося! Позбудься їх, Валік. Заверши цю справу і ми будемо з тобою разом. Ми будемо непереможні. 

Боковим зором Валік помічає, як відчиняються вхідні двері і темний зникає, ніби розчинившись у повітрі. 

— Валік, Валік! — Костя підбігає до нього та падає на коліна поруч. — Що тут сталося? — з тривогою питає він, оглядаючи Валіка на предмет травм. 

— Темний…, — починає Валік, але слова даються йому невимовно важко. — Він… я його бачив. Це Льоша. Він хост, — пояснює він, намагаючись стримати крик болю, що так і рветься з нього.  

— Зрозуміло, давай піднімайся, нам треба вшиватися звідси, поки він не повернувся, — швидко тараторить Костя і намагається його підняти, але Валік відштовхує його.

— Ні, ти не розумієш, — намагається перевести подих Валік. Поруч із Костею йому стає ще складніше триматися за реальність і боротися з цим почуттям у себе в грудях. Мозок підсовує йому спогади тієї насолоди, яку він відчував, коли одного разу дозволив собі відпустити все. Як приємно було забирати останні краплі її сил, дивитися їй в очі, коли вона робила свій останній подих. Валік збирає докупи всі залишки своєї волі, намагаючись відігнати ці думки. 

— Не розумію що? — допитується в нього Костя. 

— Ти не можеш зараз знаходитися поруч зі мною, — змушує себе концентруватися на словах Валік. — Я… відчуваю твої почуття до мене. І частина мене понад усе бажає заволодіти ними, вичавити тебе, забрати з тебе все, що ти можеш мені дати. Тобі не можна бути поруч зі мною, коли я втрачу контроль. 

— Контроль над чим? — спантеличено питає Костя, намагаючись спіймати погляд Валіка, але він спеціально відвертається. — Валік, про що ти кажеш? 

— Тепер я знаю правду про своє походження. Моя мати була темною, Костя. А батько світлим. Ти розумієш чим це робить мене? — із ненавистю до себе випалює він, все ж таки зустрічаючись поглядом з Костею. В очах того нарешті починає з’являтися розуміння. 

— І що ти хочеш цим сказати? — з тривогою питає він. — Що я маю просто облишити тебе тут? 

— Ні, ні, — знесилено, одними губами промовляє Валік. — Ти можеш дещо зробити для мене. 

— Зробити що? — питає Костя, беручи обличчя Валіка в свої руки. 

— Вбий мене, — тихо каже Валік. 

Це видається єдиним виходом. І Валік розуміє, що він готовий. Усе своє життя він не міг знайти собі місця. Постійно почувався зайвим, що в світі світлих, що в світі людей, ніби застрягнувши десь по середині. І лише зараз він зрозумів причину цього. Він ніколи не був зіпсованим світлим, ніколи не мав жодного прокляття. Він був просто результатом великої помилки, що зробили його батьки. І за цю помилку він готовий зараз поплатитися життям, аби тільки не нашкодити ще комусь.  

— Що? — ніби не вірячи в те, що Валік взагалі міг про таке подумати, перепитує Костя. — Ні, ні за що, — відрізає він. 

— Костя, послухай мене, — намагається підібрати слова Валік. — Ти маєш це зробити. Коли я втрачу контроль над цим, коли я перетворюсь… Він сказав, що я матиму силу. Я не думаю, що мене тоді можна буде вбити звичайним кинджалом чи хоч чимось. Скоріш за все, я стану одним з них — безсмертною істотою, повністю втратившою свою волю. Будь ласка, — благає він зі сльозами на очах, зазираючи в Костіні, — дай мені померти собою, поки це ще можливо. 

В очах Кості він бачить невимовний біль. Він дістає кинджал зі своєї кишені, стискаючи його в руці та вагаючись. Валік заплющує очі, чекаючи. Аби не думати про те, що буде далі, Валік уявляє очі Кості, але не такі як зараз, не сповнені болю. Він згадує, якими були його очі, коли він посміхався, як яскраво вони сяяли тоді біля вогнища. Валік глибоко вдихає, готуючись відчути біль від леза, що пронизує його серце, але нічого не стається. Він розплющує очі, повертаючись до реальності. 

— Валік, ні, — каже Костя і кинджал вислизає в нього з рук. — Ти можеш боротися, я вірю, що ти зможеш, — він нахиляється ще ближче до Валіка і тепер в його очах стільки ніжності, стільки віри в нього, що почуття в грудях накриває Валіка з новою силою. 

— Я не можу! — кричить він, сподіваючись хоч якось достукатися до Кості. — Ти не розумієш, якщо ти цього не зробиш, я вб’ю тебе. Твої почуття до мене зараз — це єдине що я відчуваю. Я відчуваю їх і я хочу забрати все, до останньою краплі, — він знову згинається, від нової хвилі болю та хапається за голову. Він відчуває, як його очі палають вогнем. Костя нахиляється до нього, намагаючись підняти, але Валік знову відштовхує його. 

— Занадто пізно, — кричить він з останніх сил, — Тікай! 

Останнє, що бачить Валік перед тим, як провалитися в темряву — це переляканий погляд Кості.